Культур-дилери
Кілька слів про те, як Європу "закохували" в Росію.
Стаття була опублікована на сайті Еспресо
Другу чверть XIX сторіччя Російська імперія зустрічала на вершині свого тріумфу. Переможниця Наполеона, вона контролювала всю Європу – за винятком хіба що Британії. Нового імператора Миколу I визнавали "жандармом" континенту як супротивники, так і прихильники. Власне, він і сам цілком відповідав образу "поліцмейстера" – ходив в мундирі та, здавалося, одним своїм суворим поглядом, змушував власних підданих і сусідів дотримуватися правил, які, насправді, сам і встановлював.
Визначення "поліцейська держава" ще не звучало як лайка, порядок вважався привабливою альтернативою безладу революцій, а сама Росія здавалася втіленням сили та організованості – принаймні в очах європейських монархів та консервативної публіки. Взірцем, за яким вони вибудовували власну політику. Прикладом, на якому вчили. Франц Баадер взагалі міркував про порятунок Європи за допомогою російського православ'я.
Побачити на власні очі, а може й доторкнутися до дива "зразкової монархії" мріяв і Астольф де Кюстін. Французький маркіз, чиї дід та батько були страчені під час якобинського терору, він не відзначався ліберальними поглядами і радще був щирим русофілом. В 1839 році його мрія здійснилася. Він потрапив до Росії - і приймали його справді на найвищому рівні. Але побачене Кюстіна приголомшило.
Він зрозумів, що імперія Романових немає нічого спільного з тим образом, який у своїй уяві малювали консервативні європейці. В кращому випадку йшлося про імітацію, "державу фасадів", за яким ховалися сваволя, деспотизм і суцільне рабство підданих, від кріпака до найвищого сановника. Головний висновок, зроблений Кюстіном – в такій державі "немислиме щастя, бо за своєю природою людина не може бути щасливою без свободи".
Через чотири роки після повернення до Франції маркіз виклав свої враження у книжці "Росія в 1839 році". Поява якої спричинила справжній вибух. Тільки французькою мовою твір Кюстіна видали чотири рази з дозволу автора, і ще чотири - без. За дванадцять років розійшовся наклад у 200 тисяч примірників!
Для Росії це був репутаційний удар нечуваної сили. Книжку, звісно, одразу заборонили, її автора оголосили черговим "батьком русофобії"… але ж це не вирішило проблеми, бо імперію Миколи I в Європі тепер сприймали саме такою, якою її намалював Кюстін. Царедворці та й сам імператор ламали голову над тим, як відмити своє реноме.
Міністр освіти Сергій Уваров запропонував – в стилі героїні радянської кінокомедії – "дати в лапу". Не Кюстіну, зрозуміло. Мовляв, у Парижі, "все купується і продається", варто лише найти серйозного письменника з репутацією, домовитися з ним, накидати узгоджений план твору, надати йому всі необхідні матеріали, відвалити грошей – і в результаті Росія отримає книжку, що "знівелює" вплив твору Кюстіна.
Швидко з'ясувалося, що по дозвіл приїхати до імперії саме в цей час звертався Оноре де Бальзак, закоханий в російську піддану Евеліну Ганську. Здавалося, сам Амур надає Миколі I в розпорядження перо одного з найвпливовіших французьких літераторів.
Але в Петербурзі недооцінили вагу громадської думки на батьківщині Бальзака. Його одразу звинуватили в тому, що за російські гроші він писатиме "спростування Кюстіна". Проект Уварова просто втратив сенс.
Втім, несподівано з'явився інший. В не менш заплутану амурну історію в цей час втрапив вже російський підданий, старший секретар місії в Турині Федір Тютчев. Він втік до своєї другої дружини, що в цей час знаходилася в Швейцарії, ще й загубив секретні шифри. Дипломата, звісно, звільнили, але він сподівався повернутися на службу.
Допомогла колишня кохана Амалія фон Крюденер (їй вдячний Тютчев, між іншим, присвятив відомий вірш "я Вас зустрів"), яка звела його з шефом жандармів і начальником III відділення імператорської канцелярії Олександром Бенкендорфом. Якому, щоб запевнити у своєму незмінному патріотизмі, відставник запропонував план масштабної інформаційної кампанії проти "підступів" Кюстіна.
План швидко перетворився на меморандум на ім'я самого імператора. В ньому Тютчев запевняв, що знайомий з багатьма європейськими авторами, які готові "стати до роботи" на користь Росії і лише чекають сигналу. Коло знайомств у дипломата й справді було велике – він був на "короткій нозі", скажімо, з Генріхом Гейне та Фрідріхом Шеллінгом, проте, кого саме він планував долучити до пропагандистської кампанії, в меморандумі він передбачливо не згадав.
План Тютчева підтримав і Бенкендорф, і сам Микола I. Але узгодження затягнулися. Зрештою, Тютчев почав розміщати в європейських газетах статті, підготовлені ним особисто (хоча й анонімно). За його власними словами чернетки принаймні однієї з них бачив і імператор, який залишився задоволеним, навіть сказав, що вона повністю відповідає його власним думкам.
Проблема, однак, була в іншому - видавці давали зрозуміти читачам, що йдеться не про приватну думку невідомого автора, а про позицію російською держави, хоч і висловлену неофіційно. А це ніяк не відповідало початковій ідеї.
Більш ефективною виявилася інша пропозиція Тютчева. Продемонструвати Європі, що Росія – це не лише багнети імператорської армії, а й самобутня культура, зокрема й література. Щоправда, і загальне становище її дипломат оцінював тверезо (перебуваючи в Німеччині він міг порівнювати), та й про сувору миколаївську цензуру знав добре. Тому переконував адресата (а їм, нагадаю, був сам цар), що розуміє "необхідність догляду" за письменниками вдома, проте радив би демонструвати плюралізм хоча б за кордоном.
До популяризації російської культури Тютчев доклався і сам. Проте найбільших успіхів досяг його знайомець, сам поет і письменник, Іван Тургенєв, який теж жив переважно в Європі. Цікаво, що знайомство вони на афішували, і лише пізніше вдалося встановити, що Тургенєв ще в 1838 врятував першу дружину Тютчева Елеонору із дітьми під час пожежі на пароплаві з показовим іменем "Микола I".
Елеонору Тютчев дуже любив, кажуть, навіть після її смерті він навіть посивів, тож навряд чи не знав про епізод із порятунком. Втім, кохання не заважало йому мати коханку (вибачте за тавтологію) Ернестину– на якій він одружився вже через рік, саме до неї, зрештою, Тютчев і тікав з Турина.
Згодом, Тургенєв зіграв велику роль в популяризації поезії самого Тютчева. Але той до своїх віршів довгий час ставився не надто серйозно, вважаючи себе насамперед дипломатом (на службу в МЗС його повернули), піарником і публіцистом. В своїх статтях він ганив супротивників царату, виголошував, що Європа стоїть перед вибором – або Росія, або революція (і це під час "весни народів" 1848-1849 років) і взагалі всіляко демонстрував свою "вірнопідданість".
Але після того, як перемога над революціонерами закрутила голову Миколі I, й він втягнувся у війну проти Османської імперії, Британії та Франції одночасно, Тютчев у приватному спілкуванні кляв його останніми словами (останніми, які міг собі дозволити тодішній російський патріот, звісно), стверджуючи, що "ця злощасна людина", маючи усі переваги, своєю дріб'язковістю довела імперію до поразки.
Оточення нового царя, Олександра II, до слів Тютчева прислухалося уважніше. І робота в запропонованому ним ще Миколі I форматі тривала. Водночас, уряд не полишав і ідею отримати таки "анти-Кюстіна". Григорій Кушелев-Безбородько – доволі дивний персонаж, меценат і видавець (прототип князя Мишкіна в "Ідіоті" Федора Достоєвського) врешті-решт домовився про приїзд до Росії Александр Дюма і Теофіля Готьє.
Цікаво, що Готьє навіть не приховував, що хотів заробити на своїй мандрівці грошей. Ідея полягала в тому, що він мав публікувати у французькій пресі розповіді про культурні скарби Росії, супроводжуючи їх фото. Але в останній момент програма була скорочена, витрачитися на "ілюстрований тревел-блог" цар не захотів. Але французький письменник свою частину роботи насправді виконав якісно. От тільки його співвітчизники були ще не готові "закохуватися" в Росію.
Ситуація змінилася лише після того, як Франція зазнала розгромної поразки у війні з Німеччиною. Й остерігалася, що сусіди в будь-який момент "зможуть повторити". В такій ситуації угоду про союз могли укласти навіть з дияволом. Або ж Російською імперією - в очах освіченої публіки на той момент вона мала репутацію не набагато кращу…
Проте французькі політики і інтелектуали швидко знайшли вихід. Зрозумівши, що публіці, якій не подобався царат, можна просто запропонувати інший "продукт" - любов не до самодержавних деспотів, а "лише" до її нещасних підданих, до країни загалом, до її культури (які ж зовсім не тотожні владі – хіба не чуємо ми це й зараз?).
Ключову роль у цьому справді історичному повороті зіграли дві людини. Першим був Анатоль Леруа-Больйо, автор твору "Імперія царів і росіяни" (1881-1889). Явна ремінісценція на "Демократію в Америці" Алексиса Токвіля, написану півстоліттям раніше, вона перетворилася на справжню "біблію русофілів".
А другим - Ежен-Мельхіор де Вогюе, депутат парламенту і колишній секретар посольства в Петербурзі (що теж важливо). Його "Російський роман" (1886) познайомив французьку публіку з Миколою Гоголем, Левом Толстим, Федором Достоєвським… І Вогюе, як французу, вірили більше, аніж росіянам, навіть таким знавцям французької, як Тургенєв. А за Францією, законодавицею мод, зокрема й літературних, тягнулися й інші європейці.
Називати російську культури великою, між іншим, "навчилися" не одразу. Зрештою, тоді лише з'являлися перші переклади окремих російських авторів. Перше німецьке видання "Записок з мертвого дому" Достоєвського в 60-х взагалі пішло в макулатуру (продали лише 150 примірників). Але…
В кінці сімдесятих в Мюнхен переселився з Росії книготорговець Вільгельм Генкель. Німець за походженням, він мав довгий час мав бізнес в Росії, навіть видавав власну газету. Але там щось "не склалося". Чи то з фінансової точки зору, чи то з політичної (не таких авторів ніби друкував, що, втім, не заважало йому повертатися до Росії).
І трапилося диво – в Німеччині в Генкеля справи пішли чудово. А разом з ним – і в російських письменників. В 1882 від році видав "Раскольникова" ("Злочин і кару" Достоєвського), який здобув просто шалений успіх у місцевої публіки. А за ним "підтягнулися" Толстой та інші...
Чи був і до цього успіху причетний російський уряд? Хтозна. "Відбитків" наразі не знайшли. Втім, точно відомо, що загалом він не забував "вкладатися в культуру". І не лише в літераторів, між іншим. Новий імператор Олександр III особисто допомогав, скажімо, Петру Чайковському – і зовсім не тому, що був якимось витонченим естетом. Навпаки, він демонстративно спирався на силу.
Бо ж за його власними словами, в Росії на той час союзниками були лише її армія і флот. Культуру зараховували до складу або першої, або другого – радше до флоту, якому присвятив свої твори Чайковський.
Моду на російське – екзотичне і взагалі малозрозуміле спочатку, але саме завдяки цьому цікаве – заоохочували й емігранти з царської імперії. Так би мовити - тодішнє видання "хороших росіян". Найгучнішими з них, звісно, були "політичні" - Олександр Герцен з його "Колоколом", анархісти починаючи з Михайла Бакуніна, народовольці та інші соціалісти. Але не тільки.
Лу (Луїза) Саломе - німкеня, яка, однак, народилася в Росії і ідентифікувала себе з нею - політикою прямо не займалася. Але вплинула на багатьох європейців. Її обожнювали Пауль Ре, Фрідріх Ніцше, Райнер Рільке (саме за її порадою він став з Рене Райнером). Останні двоє, що показово, завдяки впливу Саломе відгукувалися про Росію лише позитивно. На Рільке, схоже, окрім усього іншого, подіяла "кулінарна зброя". Лу варила для нього каші і частувала борщем… вочевидь, не зізнаючись, що насправді це страва українська.
Політично або ж "еротично" мотивоване захоплення накладалося на сформований ще на початку століття стереотип про мало не середньовічну, не зіпсовану новочассям, а тому глибинну і духовну традицію, про які тепер згадали й, так би мовити, "переосмислили". Європейські діячі, для яких культура заходу була надміру холодною і "буржуазною", буквально розсипалися в компліментах "загадковій російській душі", а Рільке взагалі стверджував, що "Росія межує з богом" (не дивно, після відвідин ним Києва). Спрацьовував той же рецепт що й на початку XIX сторіччя із консервативною публікою – митці шукали втілення своїх "мрій про інше"… і самі починали приписувати Росії привабливі для них самі риси.
Цікаво, що навіть у творах російських літераторів їхні європейські читачі могли побачити зовсім інше, аніж російські. А часом і те, що в них не вкладали й самі автори. Хоча, звісно, багато, що залежало від політичних, і не лише політичних поглядів.
Той же Ніцше казав, що йому "пощастило" познайомитися з романами Достоєвського. У тому, що вони мали величезний вплив на їхній світогляд зізнавалися Освальд Шпенглер, автор "Занепаду Заходу", та Артур Мьоллер ван ден Брук, "винахідник" терміну "третій рейх" (і, принагідно, редактор, першого німецького зібрання творів Достоєвського).
Мало не обожнював російського романіста і Йозеф Геббельс, який навіть власну дисертацію почав з цитати із Достоєвського, а з німецьких літераторів погоджувався поставити з ним на один щабкль хіба що Гете.
Натомість ліві – починаючи з Курта Ейснера, майбутнього очільника "Баварської радянської республіки" - не втомлювалися Достоєвського лаяти, називаючи його твори отрутою для читачів. Але це не заважало їм "закохуватися" в інших російських авторів – від Лева Толстого до Максима Горького.
Тут спрацьовувала "методика" Леруа-Больйо і Вогюе – цих письменників вважали опозиційними до царату. І те, що Горький збирав гроші для революціонерів, лише збільшувало його популярність серед відповідної публіки. Хіба могла вона знати, що трапиться з Росією після захоплення влади більшовиками.
Проте насправді, це дуже нагадує "творчі пошуки" європейських інтелектуалів у другій половині XX сторіччя. Коли захоплення СРСР почало минати навіть серед з тих, хто його відчував і за сталінської доби, проте вони "рятувалися" поясненнями, що насправді співчувають не генсекам, а російському народу та "незгодним з режимом" діячам культури. Таким, наприклад, як Йосиф Бродський чи Олександр Солженіцин. Не здогадуючись, звісно, яку роль солженіцинські рецепти "облаштування Росії" зіграють у становленні наступної, путінської реінкарнації імперії.
Втім, чи впевнені ми, що й сьогодні ніхто не наступає на ті ж граблі, розділяючи "правлячий режим" та "справжню російську культуру"? Яку продовжують кохати з пристрастю, свідомо (і штучно, зрештою) "привитою" майже двісті років тому…
