Командний склад студентської сотні під Крутам
Хто безпосередньо командував студентами-добровольцями в бою під Крутами? Чому досі не відомо, хто був командиром сотні? Що згадував про нього командир бою у досі неопублікованому спогаді? Ким були командири чот (взводів) і яка їхня доля? Роль бойових медиків-студентів. А також про те, що сталось із головним сержантом сотні, як його вербували чекісти через відомого українського художника і як він опісля підготував бойовиків, які влились в УПА.
Вперше структуру студентської сотні добровольців, яка брала участь в бою під Крутами, описав у січні 1932 року один із її добровольців Ігор Лоський – на той час уже відомий молодий український історик. У спогаді, який опублікував часопис "Літопис Червоної Калини". Окрім цього короткого абзацу не зберіглось жодного документу чи іншого спогаду, який би представляв загальну структуру сотні. Лоський згадував:
"Командантом першої сотні призначено старшину Омельченка, в той час студента укр. [народного] університету… тоді ж призначено для першої сотні (друга сотня сформувалася після відїзду першої під Крути й приймала участь в боротьбі з большевиками в Київі) чотирьох четових, одного молоденького старшину… Кольченка і двох лікарських помішників, в той час студентів медичного факультету укр. університету. Бунчужним призначено учня 8 кляси [гімназії] Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького".
Далі в тексті спробую розібратись – ким були згадані Лоським командири.
Командир студентської сотні Омельченко
Командир бою під Крутами Аверкій Гончаренко у своєму відомому спогаді в збірнику "За державність" (Варшава, 1938) взагалі не згадує прізвища командира студентів. Різні варіанти імені, які можна знайти в інтернеті чи виданнях – не верифікуються. Окрім Ігоря Лоського ще двоє авторів згадали у своїх текстах Омельченка, як командира студентської сотні, але також без імені. І, скоріш за все, це прізвище, вони взяли із спогаду Лоського, опублікованого у 1932 році.
Так, галичанин Михайло Кушнір у журналі "Визвольний Шлях" за 1963 рік написав: "Комендантом Юнацького Куреня призначено сотника Омельченка". Насправді куренем, до якого входила студентська сотня, командували інші особи. Можна би було ствердити, що це звичайний публіцистичний нарис, однак, лише цьому в тексті згадується два імені та прізвища учасників бою під Крутами про яких немає згадок в інших джерелах.
Наступна і остання згадка про сотника Омельченка зафіксована в нотатках учасника бою в складі студентської сотні Левка Лукасевича. Він опублікував їх у 1973 році в часописі "Вісті комбатанта" під псевдонімом "Крутянець" (Лукасевич на той час мешкав в окупованій більшовиками Чехії). Однак, до старшинського складу "Студентського Куреня Січових Стрільців" відніс ще шість осіб, які хоч і брали участь в бою під Крутами, але не входили до складу студентської сотні, що безпосередньо приймала участь в цьому бою.
Чому командир бою під Крутами Аверкій Гончаренко у 1938 році не згадав прізвище командира студентів, хоч вже був відомий спогад Ігоря Лоського 1932 року? Справа в тому, що з Архіві НТШ (сьогодні перебуває в Польщі) зберігся досі неопублікований спогад Гончарнека про Крути, який він написав 7 червня 1931 року у селі Бортники – тепер Тлумацької громади Івано-Франківщини. І там командиром студсотні названий не Омельченко.
"Студентська сотня вийшла з бою майже без втрат, але сотник Білий, був легко ранений і завчасу змушений був залишити позицію, а його заступник відходячи на указане місце, не перевів того відвороту тактично, дякуючи чому 27 студентів на чолі з моїм братом опинилися без проводу".
З цього короткого фрагменту витікає, що згідно із первинними спогадами командира бою під Крутами (написаними 13 років після подій) студентською сотнею командував старшина на прізвище Білий. Що у нього був заступник. А четою (взводом) юнаків, які потрапили в полон на станції Крути і у подальшому були розстріляні більшовиками командував рідний брат Гончарнека. Ім'я цього брата також досі не відоме.
Спогад Гончаренка 1938 року згодом був передрукований у збірнику "Крутянська подія" (Чикаго, 1972 році). Невідомо, ким саме, але цей текст був відредагований. У цій версії спогаду не лише названо командиром студсотні Омельченка, але й вказано, що він був поручником. В сучасних Збройних силах цей ступінь відповідає званню старшого лейтенанта. В обох друкованих редакціях спогаду Гончаренко відзначає, що командир студентів був поранений і що це "болюче відчувалось, бо заступника його не було на місці".
Що сталось із пораненим командиром? Ігор Лоський згадував, що в бою під Крутами командир студентської сотні Омельченко отримав смертельне поранення, що "збільшило безладдя". У 1960-х роках спеціальна комісія УВАН в США спілкуючись із учасниками бою під Крутами та анкетуючи їх зафіксувала – Омельченко командував студсотнею "поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету; помер по дорозі до Києва".
Київська щоденна газета "Нова рада" від 19 березня 1918 року, повідомляючи про похорони студентів-добровольців, які мали відбутись того ж дня, в іншому оголошенні подає "список козаків студентського куреня, забитих більшовиками при ст. Крути". В списку зазначених студентів вказано: "Ємельченко (сотник куреня)". При цьому не зазначалось чи це список тих, кого вдалось відшукати під Крутами та розпізнати. Якщо він дійсно помер дорогою в Київ, то його могли поховати в Києві ще до приходу більшовиків. Якщо тіло родичі не забрали, то може бути похованим разом із своїми підлеглими на Аскольовій могилі в Києві.
Командир чети студентської сотні Кольченко
Одним із четових, тобто сучасними словами – командиром взводу, був "молоденький старшина" Кольченко – писав у вище згаданому спогаді Ігор Лоський. Він же згадував, що тіло цього командира не вдалось поховати на Аскольдовій могилі: "Кольченкови вдалося втікти з большевицьких рук, але вже десь під Ніжином захопили його матроси з большевицького панцирника і після нелюдських знущань мертвого кинули на Ніжинському двірці".
Павло Кольченко ймовірно походив із села Баламутівка Сквирського повіту (тепер Заріччя Овруцької громади Житомирщини), де мешкав його батько Іван Опанасович. Мав брата Василя. Восени 1917 року вступив до останнього 8-го класу української гімназії в Києві. Напередодні бою під Крутами очолив так званий "Осередок" середньошкільників в Києві – об'єднання представництв українських осередків із понад 20-ти середніх навчальних закладах міста.
Кольченко був неодруженим, встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. І той факт, що в гімназії навчався учасник бойових дій було нормальною практикою того часу. Серед учнів легко можна було зустріти 20-літніх по обидва боки фронту. Ігор Лоський згадував, що на початку січня 1918 року саме Кольченко ініціював запис гімназистів старших класів в студентський курінь:
"Головою [Осередку] обрано бл. пам. Павла Кольченка, учня 8 класу, що встиг уже побувати на фронті під час Першої світової війни і вважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. З'ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тією, яку прийняли на своєму віче студенти університету. Постанову одноголосно прийнято".
Версія загибелі Кольченка, викладена Лоським, на довгі роки увійшла в українську публіцистику. Зокрема вихованець Пласту та відомий публіцист ОУН Данило Чайковський, близький соратник Степана Бандери, під псевдом "Семен Збаразький" писав у брошурці "Крути" (Мюнхен, 1958): "нелюдсько замучений московськими матросами під Ніжином за кілька днів після бою під Крутами".
Однак у 1973 році вище згадуваний Левко Лукасевич-"Крутянець", який брав участь у бою під Крутами в складі студентського куреня, в своїх нотатках у "Вістях комбатантах" зафіксував цілком іншу версію загибелі Кольченка: "розстріляний большевиками біля Конотопу". Очевидно, що він все помилився (сплутав місто із Ніжином), оскільки студентська сотня фізично вже не могла доїхати до Конотопу, зайнятого раніше більшовиками.
Історик Ярослав Тинченко дослідив, що прапорщика Павла Кольченка (тобто офіцера з найнижчим старшинським ступенем) разом з побратимом червоногвардійці та матроси забрали, як трофеї, та замордували. Їхні понівечені тіла викинуто на залізничному перегоні в районі Ніжина. У березні 1918 року рештки Кольченка знайдено у та перепоховано разом з іншими тілами з-під Крут на Аскольдовій могилі.
Попри те, що в останній своїй публікації за 2023 рік Я. Тинченко засумнівався у своїй попередній версії щодо поховання Кольченка на Аскольдовий могилі, є підстави вважати, що воно таки відбулось. Адже ще у 1922 році наступниця Кольченка на чолі "Осередку" середньошкільників Києва Харитя Кононеко (замордована гестапо в Рівному за допомогу УПА) згадувала, що серед привезених до Києва з-під Крут загиблих таки вдалось опізнати його тіло:
"Був ще один труп, думали, що Кольченка, але певности не було, що се саме він, бо очі було виколото, лице так знівечено, що тільки по маленькому шраму на руці можна було догадатися що се він… За ввесь час нашого знайомства я не памʼятаю Кольченка без бадьорої, безжурної усмішки. Говорливий, енерґічний, рішучий. Перед відходом на фронт, прощаючись зі мною і моєю подругою він теж сміявся: "Дівчаточка, ми вернемось переможцями"".
Під час масових перейменувань вулиць в Києві для основного організатора української учнівської молоді столиці України у 1917 році місця не знайшлось. Однак у Житомирі тепер є провулок Павла Кольченка. А 6 грудня 2018 року у батьківському селі Заріччя місцевий осередок "Просвіта" та небайдужі односельці вшанували героя-крутянця пам'ятним знаком. Того ж року київський історик Віталій Скальський ідентифікував й світлину Павла Кольченка (публікуємо її тут після обробки штучним інтелектом).
Бойові медики командирами взводів студентської сотні
Ігор Лоський писав, що із чотирьох четарів студентської сотні було призначено "двох лікарських помішників, в той час студентів медичного факультету укр. університету". Згодом на базі цього факультету створено Національний медичний університет ім. Богомольця. Ще одним – командиром четвертого взводу – відповідно до вище згаданого спогаду командира бою під Крутами Аверкія Гончаренка, був його рідний брат – студент медицини київського університету Святого Володиимира. У 1931 році Гончаренко, зокрема, згадував:
"В день бою, коло години 4 ранком, прибула на ст. Крути допомога – 1 сотня, гарно одягнених і прекрасно настроєних молодих хлопців-охотників (добровольців. – Ю.Ю.). Від командіра сотні я довідався про склад сотні, дай там опинився мій брат – студент медицини. Здибавши його я уже не мав наймеших сумнівів, щодо боєздатності цієї сотні".
З цієї замітки можна зробити припущення, що брат Гончаренка вже мав бойовий досвід. Яке підтверджується також і спогадом 1938 року, де зазначається, що брат навчався на третьому курсі медичного факультету університету Св. Володимира (цей факультет також став основою для Національного медичного університету ім. Богомольця). Тобто мав вже принаймні 20-22 роки. Таких як він бойових медиків згадував у 1926 році в "Літературно-науковому віснику" вояк студентської сотні Левко Лукасевич:
"Студентський курінь складався з охотників-студентів висших шкіл м. Київа, що не покликані до війська з огляду на вік, або здоровлє, мали змогу спокійно вчитися; далі – з учеників висших кляс київських українських гімназій й невеликого складу київської військової, тоді вже українізованої, фершалської школи. В більшосте се була молодь, хіба в числі учеників фершалської школи були старші люди, батьки родин, які так само, з власної понуки, не роздумуючи, в якому трагічному стані залишили свої зовсім незабезпечені родини, все віддали на вівтар своєї країни".
Як ці старші віком бойові медики опинились у студентській сотні під Крутами? Насправді їх було більше в цій сотні і не лише студенти медичних факультеті обох університетів тогочасного Києва. Харитя Кононеко зафіксувала, що восени 1917 року до "Осередку" вступили – паралельно із осередками в гімназіях – також Вчительська Семинарія та Фельдшерська Школа. І "тим самим влився до нас трохи старший віком елемент". Семінаристи і, особливо, фельдшери серйозно підняли середній вік "Осередку".
Комітет Всеукраїнської фельдшерсько-акушерської спілки, що базувався по вул. Тургенівській 32 (тепер – Кониського), у березні 1918 р. інформував про загибель під Крутами слухачів Українського Народного Університету. Зокрема про активного співробітника комітету спілки 27-річного Олександра Конончука-Борозенка, а також своїх членів: Сидора Пірука (Пурика), студента медфакультету Миколи Пітенка (насправді, вцілів під Крутами), студента підготовчого відділення Василя Сірика (помилково: Кірик), Кирила Головащука, Андрія Дикого і Миколи Чижова. Їх, як і інших крутянців, поховали на Аскольдовій могилі.
Можна припустити, що студент Українського народного університету Борозенко-Конончук – з огляду на його статус лідера фельдшерів – був одним із четарів студентської сотні. Як і Кольченко він походив із Сквирського повіту. Із села Антонів тепер Сквирської громади на Київщині. У 1906-1910 роках навчався у Київській земській фельдшерській школі при Кирилівській лікарні (тепер – Київський перший медичний коледж). З 1912 року на військовій службі, зокрема в складі царської армії брав участь в окупації Галичини.
Із Скиврщини, села Саливінки, походив й вищезгадиний активіст фельдшерської спілки студент київського університету Сидір Пурик-Пуриченко. Під час Першої світової війни служив фельдшером у Могилеві-Подільському, мав бойове поранення. Тобто цілком міг стати одним із тих фельдшерів, яких призначено командиром взводів студентської сотні. Влітку 1918 р. могилівське товариство "Рідна Стріха" заснувало спеціальний фонд для вшанування його памʼяті. У червні 1921 році тижневик "Око", який видавала 2-га Волинська дивізія Армії УНР, опублікував коротку згадку про Сидора:
"В складі дружини вкраїнських студентів вирушив на фронт проти большевиків. На ст. Крути большовики зробили нежданий налет і багато студентів безжалісно замордували, надавши їм тяжкі муки. Загинув там і Пурик-Пуриченко. Державним коштом жертви були перевезені і поховані у Києві над Дніпром, на братніх могилах лицарів Вкраїнських студентів-вояків, загинувших за Неньку Україну від рук москалів під ст. Крути".
Із Сквирщини, села Соболівка (тепер Житомирщина), походив і 22-річний Кирило Головащук. У 1912-1916 роках він теж навчався у Київській земській фельдшерській, як стипендіат Сквирського повітового земства. Навчання в університеті поєднував із працю лікарського помічника в Українському генеральному військовому шпиталі (тепер це Головний військовий клінічний госпіталь). Так само в цьому ж шпиталі працював і вище згаданий загиблий під Крутами військовий фельдшер та студент університету Микола Чижов.
Сержант студентської сотні Сушицький
"Бунчужним [студентської сотні] призначено учня 8 кляси [гімназії] Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького" – згадував Ігор Лоський. Сучасний відповідник терміну бунчужний – сержант. У фондах Державного архіву м. Києва зберігається особова справа цього гімназиста, його повне ім'я – Онуфрій. Активну працю бунчужного із підготовки сотні до виїзду на фронт зафіксував ще у 1918 році "Військово-науковий вістник" українського Генштабу:
"Метушня почалася страшенна. Бунчужний кинувся видавати старі шинелі, штани, а у кого були погані черевики, то жовті черевики, не давши до них обмоток. Так одягнуті, та окрім того озброєні старими, нечищеними "трех-линейками", ми вирушили в похід" (новенькі жовті черевики у студентській сотні згодом згадував у своїх спогадах й Семен Лощенко, пригадуючи як студенти-добровольці приходили до нього в Києві вправлятись у артпідготовці).
Ким був Онуфрій Сушицький? В середині 1930-х років чекісти надали йому кодове ім'я "Бублик" і намагались завербувати через свого агента "Художника" в Парижі. Тобто через відомого українського художника Миколу Глущенка – яскравого представника Паризької школи живопису творами якого захоплювався, зокрема, Адольф Гітлер (і навіть подарував йому кілька своїх робіт, які чекістськими каналами запросив Сталін для знайомства з творчістю свого візаві).
Онуфрій Петрович Сушицький народився у 1899 році в селі Пашківка біля Києва – тепер Макарівської громади Бучанського району. Батька не пам'ятав. У Києві мешкав не Кудрявському бульварі, 14. Окрім відомого брата-літературознавця Феоктиста (Теоктиста) в Києві мешкали ще два їхні брати – Сергій та Олександр. Один інженер, другий можливо вчитель. Глущенку Онуфрій розповів, що останній лист від братів отримав ще у 1923 році, коли навчався у Берліні.
Хорунжий Армії УНР Сушицький брехав агенту. Зокрема чекісти в довідці записали: "в армії нє служил". Розповів, що в 1919 році працював статистом в Українській Академії Наук. Того ж року за фальшивими документами добрався до Волочиська, де перейшов кордон і пів року мешкав в Тернополі. А далі перебрався у Берлін, де вступив до місцевого університету, який не закінчив, бо виїхав до Франції. У новій країні близько 5 років працював над ліквідацією старих снарядів, що залишились на лінії фронту Першої світової війни.
З 1928 року Онуфрій мешкав в Парижі 14 за адресою: rue Danville, 8. Це в центрі міста, біля Монпарнасу. За твердженням Глущенка – не вступав до жодного українського товариства. Але підтримував зв'язки з українськими діячами: Василем Вишиваним, Яном Токаржевським, Іларіоном Косенком, колишнім секретарем Центральної Ради Михайлом Єремієвим, генералами Олександром Удовиченками та Миколою Капустянським, а теж Олександром Бойківим. Останні двоє – діячі ОУН. Листувався із гетьманцем Скорописом-Йолтуховським.
У середині 1930-х років Онуфрій Сушицький створював в Парижі Союз Української Молоді (СУМ) та активно співпрацював із ОУН. За твердженням Глущенка – погодився передавати чекістам інформацію про націоналістів… Очевидно, що учасник бою під Крутами, який приховав свою службу в Армії УНР вів подвійну гру. Адже станом на 1 січня 1937 року хорунжий Сушицький був не просто членом Товариства Запорожців у Франції, а писарем його філії у Парижі. Товариство це гуртувало тих, хто пройшов визвольну війну в складі 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. І мало виразну орієнтацію на гетьмана Павла Скоропадського.
Про подальшу долю бунчужного студентської сотні відомо, що під час Другої світової війни він доклався до розгортання антирадянського підпілля в Україні. В червні 1945 року повстанці Василя Андрусяка-"Різуна" виявили в "Чорному лісі" групу "незнаних партизанів" на чолі із поручником "Сірим". Один із учасників події описав суть спілкування із цим командиром:
"Ми довідались від нього, що перед тим всі вони находились в Німеччині в таборі полонених. Пізніше були вибрані з загальних таборів до українського табору українськими емігрантами з 1918 р. По відповідній підготовці одна частина мала бути підкинена в большевицьке запілля, як партизани. …ініціаторами цього перекиду за фронт були емігранти – старшини з Визвольних Змагань 1917-20 рр.: хор. Сушицький, сот. [Віктор]Болобан та сот. [Анатолій?]Тарнавський".
Виявилось, що Служба Безпеки знала про завдання цієї групи, яку готував Сушицький із старшинами, які були старшими за нього у військовому ступені та разом із ним мешкали у міжвоєнний період у Франції. Готували доброволцьів для роботи під московською окупацією. Опісля виявлену в "Чорному лісі" групу відправлено у відділи УПА на Гуцульщину та Буковину, зокрема працювати по лінії безпеки. Лише одного її члена, який виявився росіянином, "з невідомих причин було ліквідовано".
