Семеро крутянців у Харкові
Одним із сюжетів історії бою під Крутами є порятунок полонених поранених українців. Загальна канва - під час бою більшовики взяли у полон близько 30 українців. Сімом із них вдалось урятуватися від розстрілу.
22 січня 1922 року у варшавській україномовній газеті "Українська трибуна" вийшла стаття за підписом "М.Б." під назвою "Крути (З давно пережитого)". Невдовзі це було передруковано у "Літописі Червоної калини".
Це була перша згадка про відправку полонених та поранених під Крутами українців до шпиталю у Харкові.
М.Б. переказав розповідь свого знайомого учасника бою, але не назвав його на ім'я: "невідомо якими шляхами, надійшли до Київа відомости, що кільком студентам пощастило втікти з полону. І дійсно, одного з них я пізніше зустрів. Він росказав про долю тих, що попали в полон. Двадцять сім душ було розстріляно. Сім студентів, що попали до неволі раненими, врятувались: їх відправили в штаб Антонова. На роспреділковому пункті в Харкові вони були помилково призначені до харківського дворянського шпиталю, звідки й втікли за допомогою медичного персоналу".
Антін Крезуб у 1928 році у "Літературно-науковому віснику" розкритикував статтю М.Б. При цьому згадав історію про направлення більшовиками поранених українців у Харків і не заперечив цього факту.
Через 8 років, 2 лютого 1930 року у газеті "Український голос" опубліковано коротку замітку без зазначення авторства, що містила такі слова "Здорових 27 студентів по довгих звірських знущаннях розстріляно, а 7 ранених відправили на лікування до Харкова".
Наступна згадка про вивезення крутянців до харківського шпиталя – у статті Атаназія Фіголя "Бій під Крутами (В 13-ту річницю)" у "Літописі Червоної калини" у 1931 році: "27 студентів попало в полон. Над ними дико знущалися більшовики і на другий день розстріляли, а трупи їх заборонено ховати селянам. 7 ранених відправили більшовики через помилку в Харків, і вони спаслися".
За спогадами учасника бою Ігоря Лоського, опублікованими у "Літературно-науковому вістнику" у 1926 році та "Літописі Червоної калини" у 1932 році "35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Пипський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали.
Чому якраз сімох не розстріляли? Вони самі добре не знали. По якійсь дивній фантазії залишено при життю кількох поранених. Одного учня, сина машиніста, впізнав колега його батька, що возив більшовицького ватажка Богданова, з яким разом пиячив, і випросив у нього помилування. Інший врятувався просто завдяки тому, що, коли всіх виводили на розстріл, він спокійно пересів до поранених і заявив матросам, що "сам" Богданов обіцяв йому дарувати життя.
Йому допоміг один із матросів, мабуть українець за походженням, який підтвердив фантазію про Богданова. Звичайно, ті сім чоловік, мабуть, все одно були б розстріляні, бо їх відправили до Харкова, в розпорядження "товарища" Антонова (якщо не помиляюсь, радянського полпреда у Празі), але на їхнє щастя "товариш" Антонов у час їх прибуття до Харкова був непритомний від алкоголю. Наших січовиків тим часом помістили в шпиталі, а звідти уже сестри-жалібниці і лікарі-українці допомогли їм втекти...".
І врешті, ще одна згадка: "Вже коли всідали у вагони, запримітили відсутність багатьох студентів, яких перед тим бачили живими. Вислана була розвідка, яка донесла, що ті студенти, відступаючі в темряви, пішли на вогні – на ст. Крути, яку саме в той момент обсадили червоні. Ці 34, а в їх числі Володимир Шульгин, рідний брат командира Фронту А. Гончаренка та другі, попали до полону й були в бестіяльний спосіб замордовані комуністами. Лише 4-ох з них, як тяжко поранених, відправлено до Харкова. Є відомости, що пізніше всі вони повтікали".
Ці слова були підписані В.Захаровичем (псевдонім Василя Филоновича) у невідомому році. Рукопис зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління.
Деякі деталі про цей сюжет є також у рукописі Степана Цапа "Тернистими шляхами в ім'я держави": "7 людей на полі бою, тяжко ранених, прийнято за большевиків і відправлено на лікування до Харкова й, таким робом, їм удалося врятуватися. Це були: Лесь Гайдовський-Потапович, Ігор Лоський та інші, які пізніше жили на еміграції в Німеччині й Чехословаччині".
Таким чином, жодних актових чи діловодних документів, які би свідчили про перебування поранених крутянців у Харкові, наразі не віднайдено (це зовсім не значить, що таких документів не існує). Через відсутність документів будемо користуватись наведеними вище спогадами.
Отже, у ході бою під Крутами більшовики узяли у полон близько 30 українців. Більшість із них були розстріляні. Але, частину полонених відправили у Харків.
Майже усі мемуаристи говорять про сімох поранених бранців. Лише В.Захарович (Василь Филонович) називає цифру "чотири". В Ігоря Лоського є трохи більше деталей про полонених, що не були розстріляні.
Загальне число виживших у нього теж сім. Але двоє з них не були поранені. Один виявився сином колеги машиніста більшовицького потяга, який випросив помилування для юнака. А другий просто пересів до поранених, коли інших виводили на розстріл.
Лише Степан Цап називає два імені з тих крутянців, що не були розстріляні, а змогли врятуватись. На його думку, це Ігор Лоський та Лесь Гайдовський-Потапович. Однак, вони самі ніде жодним чином не обмовились, що саме вони були тими, що врятувались від розстрілу.
Звісно, спогади Ігоря Лоського мають доволі багато деталей про перебування у Харкові. І це дає підставу вважати, що Лоський був очевидцем харківського полону. Утім, він також не менш детально описує і відступ українського війська з-під Крут до Києва. А перебувати одночасно у двох місцях він, вочевидь, не міг.
Водночас, ми маємо документальне підтвердження, що у Крутянському бою був поранений Петро Біньковський – він про це написав у заяві на ім'я ректора Київського університету у вересні 1918 р. (документ зберігається у Державному архіві міста Києва).
Проте, залишається невідомим, чи Петро Біньковський через своє поранення потрапив у полон і був перевезений більшовиками до Харкова, а чи пораненого вивезли побратими до Києва.
За спогадами М.Б. поранені крутянці були відправлені до "харківського дворянського шпиталю". Що ж це за шпиталь? Тут треба повернутись на кілька років назад, на початок війни, себто у 1914 рік.
З початком Першої світової війни в Російській імперії поширилось волонтерство. Кожна установа та спільнота вважала за необхідне організувати та утримувати за власний кошт шпиталь для поранених, або кухню з гарячим харчуванням для біженців.
Донька російського правителя створила "Комитет Ее Императорского Величества Великой княжны Татьяны Николаевны для оказания временной помощи пострадавшим от военных бедствий". Органи місцевого самоврядування – міські думи, губернські та повітові земства – створювали благодійні заклади для поранених та біженців.
Різні громадські спільноти творили власні ініціативи. Товариство "Родина", у приміщенні якого у березні 1917 року створена Українська Центральна Рада, утримувала шпиталь у своєму помешканні.
От і харківське губернське дворянське зібрання виділило кошти та частину своєї будівлі під шпиталь. По-простому, цей шпиталь називали "дворянським". Саме у цій будівлі на Миколаївській площі у Харкові і перебували семеро полонених крутянців. І саме звідти вони змогли успішно утекти.
Цікаво, що Дворянське зібрання у 1917 році, швидше за все уже після проголошення Української Народної Республіки, отримало назву Український будинок. А для більшовиків споруда була важлива тим, що саме у ньому відбувалось проголошення радянської влади в Українській Народній Республіці, а у 1920-х та на початку 1930-х роках саме тут розміщувався радянський "парламент".
