"Інші тут не затримуються": як фанати своєї справи рятують історію Херсонщини
Державний архів Херсонської області військові РФ пограбували у жовтні 2022 року. Один із корпусів архіву потрапив під обстріл росіян у лютому 2023 року, у червні – дивом не був затоплений, і сьогодні є робочим місцем для мужніх людей, які сподіваються зафіксувати епоху, в яку українцям доводиться жити та боротися для майбутніх дослідників.
Стаття була опублікована на сайті Мост
Державний архів Херсонської області військові РФ пограбували у жовтні 2022 року. Один із корпусів архіву потрапив під обстріл росіян у лютому 2023 року, у червні – дивом не був затоплений, і сьогодні є робочим місцем для мужніх людей, які сподіваються зафіксувати епоху, в яку українцям доводиться жити та боротися для майбутніх дослідників.
Будівля колишнього будинку Мєдвєдєва не надто відома – завдяки своєму розташуванню в тупиковій частині однієї з вуличок біля порту. Але вона добре знайома дослідникам історії Херсонщини, адже тут розміщується другий корпус Державного архіву Херсонської області. Тут зберігались документи міжвоєнного і повоєнного періоду. У закладу, ще зі студентських часів автора, було дві специфічні риси — взимку будівля опалювалася пічкою, а читальна зала працювала всього один день на тиждень.
Тому всім, хто досліджував історію Херсонщини радянського періоду доводилося вівторок присвячувати роботі в холоді. Зараз у цьому залі складені окремі папки з документами, з якими періодично працюють співробітниці. Вони намагаються зʼясувати, що і скільки вкрали росіяни рік тому, тікаючи з Херсона.
За словами директорки архіву Ірини Лопушинської, вручну перевірити доведеться не менше 500 тисяч справ.
"В Україні немає локації, куди частково якісь фонди можна вивезти, та і ніхто не дає гарантію, що туди, куди ми це перемістимо не прилетить. Прилітає будь-де, прилітало і коло Київського обласного архіву, коли по телевежі били. Молимось, бо архів – це життя тих, хто тут працює", – каже Ірина.
І погоджується зі мною, що для працівників архіву все, що відбувається з ним останні півтора роки — особиста трагедія. Тут працюють тільки фанати своєї справи.
"Інші тут не затримуються – це дуже специфічна робота. У нас дуже багато справ, наприклад, оброблено дустом, а у людей виникають алергічні реакції. Їх обробляли ще після Першої світової. Тоді така технологія була. Це складна робота, тому що картонаж дуже важкий. Здебільшого тут жінки більше працюють, чоловіки – охорона. Четверо чоловік у нас займається перевіркою наявності фондів.
Є постанова Кабміну про роботу на деокупованих територіях, там окремим пунктом прописана перевірка наявності архівних фондів в обласних, районних, міських архівах. І власне для того, щоб зрозуміти, що в нас викрали і в якій кількості ми і перевіряємо фонд за фондом", – каже Ірина Лопушинська і веде мене до робочого кабінету.
Намагаючись уявити, скільки потрібно часу хоча б для того, аби перенести 500 тисяч справ зі сховища до кабінету, заходимо до приміщення, де працюють дві жінки – Олена і Юлія. Одна з них — Юлія Коник, донька мого вчителя Олесандра Коника, і її тут називають Берегинею.
"Мені не хочеться про це (окупацію, – МОСТ) згадувати – до крику. З перших днів було розуміння, що треба рятувати щось, і от ми з Іриною Володимирівною вирішили, що треба хоча б найцінніше винести, поки є можливість. Дома переховувалися найдавніші справи", – з неохотою каже Юлія.
У перші місяці окупації вона винесла компʼютерне обладнання та почала носити з роботи додому теки з документами, проходячи через блокпост росіян, який знаходився просто біля архіву.
У червні, за її словами, прийшов "мужичок" з окупаційної адміністрації та забрав ключі. Це була місцева людина, але він нічого не тямив в архівній справі і тільки перевіряв двері та пломби на них, намагаючись керувати. Однак на роботу виходили тільки охоронці, тож з цього нічого не вийшло. Часто цей чоловік від росіян, про якого кажуть мої співрозмовниці, навідувався "на роботу" напідпитку.
Пізніше окупанти приходили в архів, намагалися в охоронців дізнатися домашні адреси працівників, але ті казали, що уявлення не мають, де можуть жити співробітники. Замість їхніх адрес один із охоронців якось віддав росіянам номери телефонів, але український мобільний звʼязок вже не працював, тож знайти ті вже нікого не змогли.
Приходила в архів і забирала ключі людина із прізвищем Розум – саме так він представлявся охоронцям і навіть реєструвався в журналі відвідувачів.
Скоріш за все, мова йде про Олександра Розума, який після окупації Херсона пішов працювати до самопроголошеної адміністрації. Там він працював у "департаменті внутрішньої та зовнішньої політики".
Розум має нерухомість в Херсоні, але до повномасштабного вторгнення мешкав в Ірпені і працював у комерційних компаніях. Восени 2023 року балотувався до окупаційної обласної думи від партії Справедлива Росія, вказавши в анкеті, що є безробітним.
Грабунком сховищ у жовтні минулого року керував хтось, хто знається на архівній справі. Виносили не все, а саме історично цінні фонди. Нікого з працівників архіву на той момент не було. Як не було в колективі і жодного зрадника – на відміну від музеїв і бібліотеки.
Поки Ірина і Юлія розповідають це, неподалік, десь в районі річки, прилітає. Юлія дивиться у вікно і продовжує розповідь.
Як і більшість херсонців, на питання чи страшно, архівні співробітниці відповідають ствердно, але кажуть, що вже звикли. Здається, що за збереження архівного фонду вони хвилюються більше, ніж за власну безпеку. Так це чи ні — спитати не наважуюся.
Ледь не з першого дня після звільнення, херсонські архівісти почали формувати нові фонди. До них входять документи, газети, аудіовізуальні матеріали періоду окупації, власні фотоархіви та інші важливі свідки епохи.
Юлія Коник показує візитівку окупаційної директорки школи №51 Раїси Муршаті, про яку МОСТ писав не раз.
А ось документів окупаційних органів влади тут немає. Якщо такі і вдалося віднайти після втечі росіян та їхніх місцевих посіпак, то вони зберігаються у матеріалах кримінальних справ, а тому можливість потрапляння таких документів до архіву поки виглядає примарною. Але архівісти не втрачають надію.
"6 червня о 7-й ранку ми вже були тут – почали на власних авто вивозити документи. Води тут поблизу ще не було, але ми розуміли, що будівлю може затопити дуже швидко. Працювали цілий день, у нас же майже одні жінки працюють, то вони і тягали документи з підвалу", – розповідає Ірина Лопушинська, поки ми йдемо у підвал.
Пізніше до роботи долучилися рятувальники, до вечора вдалося вивезти повних 3 мікроавтобуси документів. Ще 15 ходок зробило авто архіву з причепом. Після обіду на допомогу працівникам архіву прибуло 30 вантажників.
Спускаючись по крутих сходах до просторого підвалу, розумієш, наскільки важку роботу проробили люди, рятуючи документи від води, яка стрімко піднімалася.
"Ми звідси почали вивозити справи ще в лютому, але робили це протягом робочого дня. Скільки могли – перевезли тихенько, вклали на місця і посортували. Це сховище було частково пограбовано, але росіяни дуже мало фондів звідси забрали, тому що тут зберігалися документи міжвоєнного часу. Багато було документів 20-30-х років ХХ століття, тут була частково окупація 40-х років – їх не взяли", – розповідає Ірина.
Хоча не вивезли, скоріш за все, документи через поспіх. Тут, у цьому сховищі, брали фонди кусками – так, як вони стояли на полицях.
Для зручності росіяни вибили їх посередині, утворивши тунель, через який передавали документи.
Вода до архіву не дійшла буквально лічений десяток метрів. Але підвал промок, і це видно – по стінках – та відчувається – на запах. Сохнути приміщення буде довго.
"Ми склали акти перевірочні вже на понад 150 тисяч одиниць зберігання. Одиниця зберігання – це архівна справа. Це може бути і 20, і 40, і 1000 документів", – каже Ірина, розглядаючи порожні полиці.
Вже точно відомо, що росіяни вивезли майже всі документи так званих "дореволюційних фондів", тобто всі фонди до 1917 року. Були там документи, складені до заснування Херсона – наприклад, метричні книги Голої Пристані.
"Чомусь забрали деякі фонди краєзнавців, наприклад Соловйова, який по історії морпорта писав. А от фонд Горностаєва залишили. Фонд журналіста Цокоти він забраний лише з середини. Початок і кінець залишились, там дуже цікаві листи з фронту – то кілька тек їх лишилось. У мене в планах їх оцифрувати", – ділиться Ірина.
Закінчуємо розмову про архів на тихій вулиці біля понівеченої стіни. На початку лютого сюди прилетіло. На щастя, охоронець, який був на нічному чергуванні, не постраждав, але будівлю побило сильно. Осколки залетіли всередину, пошкодивши стелі і стіни.
Красивий будинок торговця лісом Медведєва і до початку повномасштабного вторгнення не відрізнявся презентабельністю. Памʼятку архітектури місцевого значення не ремонтували з радянських часів, частина фронтонів та ліпнини обвалилися задовго до обстрілів, але всередині збереглися частина декору, піч, рідні двері та вікна, а під шарами побілки на стелі працівники знайшли старовинний розпис.
Дивлячись на рішучість тендітних жінок, які рятують історію свого краю під обстрілами, надія на перемогу та відбудову міцнішає.
Всі фото автора.
Матеріал підготовлено в рамках проєкту "Документування впливу війни на культурний сектор в Україні", що здійснюється Інститутом масової інформації у партнерстві з ЮНЕСКО. Дана публікація не виражає будь-якої думки з боку ЮНЕСКО. Автор несе відповідальність за вибір і представлення матеріалів, а також за висловлені в них думки, які не обов'язково відповідають думці ЮНЕСКО та не зобов'язують Організацію до будь-яких дій.
