Не тільки «Волинські» події, але й «Галицькі» та «Люблінські»
Досі дехто розглядає Волинські події 1943 року як «ексклюзивне» явище, яке розвивалося без жодного зв’язку із землями, що оточували цей споконвічно український регіон із заходу та півдня. Утім, українсько-польське протистояння на Волині (за тогочасним німецьким адміністративно-територіальним поділом — рейхскомісаріат «Україна») розгорталося в нерозривному зв’язку з подіями в дистриктах Генеральної губернії, особливо в Люблінському та Галицькому. Між цими територіями постійно існували різні взаємовпливи, які не варто недооцінювати.
В історіографії часто побутує хибне твердження, що польсько-українська "різанина" у повномасштабній формі швидко "перекинулася" з Волині у Галичину вже у кінці літа — на початку осені 1943 року. Ця теза помилкова тому, що не підтверджується історичними документами (передусім — із середовища ОУН(б) чи Армії крайової).
Насправді ж, після резонансних подій літа 1943-го на Волині, суперечності між поляками та українцями південніше від неї досить довго лише "тліли", не переростаючи в масові конфлікти.
"Випадки убивств поки що, здебільшого, одиничні", — оцінював масштаби міжетнічного протистояння влітку в Тернопільській окрузі Львівського обшару [області — ІП] Армії крайової представник тамтешнього командування, маючи на увазі кількість полеглих поляків від українських рук.
Цей відносний "спокій" у Галичині зауважували й із бандерівського боку. Водночас засуджували "самочинні акти терору" проти польської сторони, називаючи їх "чужою агентурною роботою". "Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами [на Волині влітку — В. К.] не мають", — йшлося в "Комунікаті" Проводу ОУНСД ["самостійників-державників", назва бандерівців у першій половині 1943 року — ІП] станом на жовтень 1943-го.
Дещо інакше розгорталися події на захід від Волині, тобто в Люблінському дистрикті Генеральної губернії. Як писав сучасник-українець, тамтешнє польське населення "роззухвалило злагіднення курсу німецької влади". Відтак, у вересні 1943 року з'явилися листівки із закликом до польської молоді поповнювати лави "мсціцєлів кшивд волинскіх полякуф".
Попри це, до кінця року щомісячні українські жертви польського підпілля та боївок у дистрикті не перевищували ста осіб. Більшість потерпілих припадало на українців Грубешівського повіту. Останні "відповідали" нападами на поляків Холмщини, проте й ці "акції" важко назвати масовими.
Різке ж загострення польсько-українських відносин відбувається в Галицькому й Люблінському дистриктах (і там, і там — майже одночасно) наступного, 1944 року.
Для Люблінського дистрикту сумним "річним максимумом" став березень. Упродовж нього лише через діяльність польського підпілля (переважно у східній частині) загинуло аж 1964 українці (підрахунки Мирослава Іваника та Ігоря Галагіди). На думку дослідників, ця, звана у сучасній Польщі "Грубешівська революція", стала "вершиною польських дій", "які принесли найбільше українських утрат". Фактично відбувся найважчий воєнний злочин, скоєний польським підпіллям у дистрикті в роки Другої світової війни.
Коли вести мову про дистрикт "Галичина", то найбільш масштабні українські втрати за 1944 рік там теж припали на перший місяць весни. Але вони виявилися десь утричі меншими за трагічними наслідками, ніж на Люблінщині. Як показали підрахунки автора цих рядків і колеги Андрія Яремчука, тоді загинуло близько 650 галичан українського походження.
Наведемо приклади найбільш показових березневих зіткнень, де однією зі сторін були учасники АК. Так, 15 березня 1944 року в Глібовичах Свірських (Золочівський крайсгауптманшафт [окупаційна адміністративна одиниця, "окружне староство" — ІП]) дві групи аківців зі Львова й члени Кедиву [Управління диверсій АК — ІП] Львівського округу АК розправилися над сорока чотирма українцями. Двадцять першого березня, біля с. Лопушної крайсгауптманшафту Львів-область, жертвами загону АК під проводом Пйотра Шевчика ("Чера") стало 24 особи.
Прикметно, що польське підпілля спричинило загибель лише трохи більше ніж 130 жертв. Це кардинально відрізнялося від ситуації на Люблінщині. Більшість українців у Галичині (понад 350) вбили у березні німецькі поліційні формування за участі поляків та фольксдойчі.
Так, 12 березня 1944 року в Старій Ягільниці Чортківського крайсгауптманшафту німці, поляки з німецької поліції та фольксдойчі, за сприяння місцевих жителів польської національності, влаштували погром, під час якого загинуло щонайменше 88 селян.
Судячи з усього, лавиноподібне зростання жертв як із польського, так і з українського боку в Галичині спричинили радянські провокації, пов'язані з просуванням радянсько-німецького фронту на Захід та рейдами радянських партизанських з'єднань у західному напрямку.
Зокрема, поява в Галичині кількатисячного радянського кавалерійського з'єднання Михайла Наумова. Наумівцям вдалося ще 14 лютого 1944 року перейти залізницю Львів—Перемишль і вирушити у напрямку села Медики (інших розбили німці, а ще частина радянських "народних месників" завернула назад). Відтак, ситуація на захід від річки Західний Буг різко загострилася.
Вочевидь, певну роль у "спалаху" зіграло й те, що українці Галичини запідозрили місцевих жителів польської національності у підтримці радянського партизанського руху, на що відреагували відповідно. Що ж до польського підпілля (представників Львівського обшару АК), то воно, зустрівшись із опором українців, звинуватило окупаційну владу дистрикту "Галичина" в тому, що та не помічає таких дій або й "підіграє" українцям.
А коли головними сторонами українсько-польського протистояння в Галицькому дистрикті стало українське й польське підпілля? Це відбулося у червні—липні 1944 року, "під завісу" панування німецьких окупантів на західноукраїнських землях.
Із тих фактів смертей українців Галицького дистрикту в перший місяць літа, які нам вдалося верифікувати, понад половина — на совісті Армії крайової. При цьому "епіцентром" став один крайсгауптманшафт — Львів-область. Там загинуло близько 50% від вказаної кількості українців.
Для порівняння, за останні тижні існування Галицького дистрикту (в липні 1944-го) ми зафіксували факти смерті 233-х жертв протистояння з українського боку. З цього 122 припадає на крайсгауптманшафт Львів-місто, а 99 — на Львів-область. Винуватцями цих жертв, як і в червні, було здебільшого польське підпілля: аківці спричинили загибель понад двох сотень українців.
У кінці липня кривавий конфлікт між українським та польським підпіллям "пережив" зміну німецької окупації західноукраїнських земель на радянську. І лише в наступні місяці почав затухати.
Адже, згідно з розпорядчими документами ОУН(б) і УПА, виданими в той час, український визвольний рух узяв курс на знищення тих осіб польської національності, котрі співпрацювали з радянською владою чи мали до неї якийсь стосунок.
А ще дослідникам польсько-українського протистояння не варто забувати такого красномовного факту: етнічний склад радянських винищувальних батальйонів, сформованих у Тернопільській області станом на 1 червня був на 50% польським. До кінця року поляки становили майже 30% "істребків" і на Станіславівщині.
Нерідко особи польського походження поповнювали лави "істребків", переходячи туди прямо з підрозділів АК (приміром, саме так сталося у Бережанському та Підгаєцькому районах радянізованої Тернопільщини).
Водночас улітку 1944-го українське націоналістичне підпілля Галичини активно шукало порозуміння з польським підпіллям для спільної антирадянської боротьби в майбутньому. Мова про ту його частину, яка не пішла на співпрацю з радянською стороною.
На наш погляд, сучасні історики недооцінюють "внесок" німецьких акцій із переміщення тамтешнього населення в "роз'ятрювання" польсько-українського протистояння в 40-х роках на Волині, у Галичині та Люблінщині.
У 1942—1943 роках у Люблінському дистрикті переселення автохтонного — польського та українського — населення охопило східні та південні райони, щоб вивільнити "життєвий простір" для німців.
Особливо вплинуло на зростання "пограбувань та інших насильницьких дій" у Генеральній губернії, починаючи з літа 1943-го, виселення німецькою владою десятків тисяч етнічних поляків із Замойщини (південної частини Люблінщини).
Щодо Галичини, то станом на кінець вересня 1942-го тільки з Равського повіту планувалося перемістити близько 40 тисяч осіб. З огляду на це, референт переселенських справ Українського допоміжного комітету в крайсгауптманшафті Львів-область пропонував надавати "равським" українцям житла біля Львова, щоб "розірвати" довкола міста "польський обруч" місцевих мешканців.
Інший приклад: у вересні 1943 року очільник Генерал-губернаторства Ганс Франк констатував, що "через події на Волині" звідти до Генеральної губернії за останні тижні втекло 20 тисяч людей. Відтак, на його думку, склалася загроза внутрішній безпеці Галицького дистрикту. Цей масовий переїзд із рейхскомісаріату "Україна", зауважив Франк, став наслідком нерозумної політики, яку тамтешній керівник Еріх Кох проводив щодо українського населення.
За оцінкою командувача Армії крайової Тадеуша Коморовського, упродовж усієї нацистської окупації Галичини (до 14 червня 1944-го) звідти виїхало на Захід 300 тисяч поляків, у тому числі зі Львова — 45 тисяч.
Звертає на себе увагу неточність цифрових даних про втрати сторін українсько-польського протистояння 1940-х роках у Західній Україні. Вельми сумнівні відомості, на жаль, оприлюднювалися навіть у сучасній українській історіографії, яка реагувала на 60-річчя Волинських подій у Польщі й пов'язану з цим тамтешню "лавину" наукових і публіцистичних праць.
Проте чомусь ні польські, ні українські дослідники не зауважили, що ще в роки Другої світової війни існували підрахунки українського націоналістичного підпілля українських жертв від рук поляків у Галичині, Люблінському дистрикті, на Волині й в "українських східних областях" (так у документі).
На жаль, вони фрагментарні й охоплюють лише осінь 1943 — квітень 1944 років. За цей проміжок часу загинуло понад 2 500 українців, про що йшлося в повідомленні Станіславського крайсгауптмана для губернатора Галицького дистрикту про інформацію, отриману на зустрічі з представниками ОУН(б) 3 травня 1944-го. "Ми зареєстрували всіх українців, вбитих поляками", — цитував крайсгауптман слова тих бандерівців. Утім, як виглядає, згадані реєстри поглинув морок історії.
Нещодавно колектив проекту "Жертви польсько-українського протистояння 1939—1947 рр." оприлюднив власні підрахунки українських жертв польсько-українського протистояння, що сталися на теренах, зокрема, Волині, Галицького та Люблінського дистриктів.
Це результат багаторічних архівних досліджень, польових експедицій, розмов зі строжилами, вивчення метричних книг, верифікації всіх відомостей про жертви, які вдалося виявити.
Встановлено (в більшості – поіменно), що на Волинь (1941—1944) припало 9645 українських жертв внаслідок діяльності осіб польського походження чи за їхньої участі. У Люблінському дистрикті (1939—1944) зафіксовано 4233 такі жертви, а в Галицькому (1941—1944) — 2351 жертва.
Подробиці (включно з чіткою методологією підрахунків) оприлюднені на підсумковій конференції проекту у Львові в травні 2023 року. Її відеозапис доступний на ютюб-сторінці Українського католицького університету.
