Дмитро Андрієвський. Архітектор відновлення української незалежності
Прізвище Дмитра Андрієвського часто фігурує в документах НКВД/МГБ/КГБ СРСР, які стосуються основоположних моментів створення і діяльності ОУН. Він згадується як один із головних теоретиків та ідеологів українського націоналізму і боротьби за відновлення української незалежності. Справі, яку у москві на Луб’янці завели на нього у 1934 році, дали назву «Архітектор». Нині розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу знайти відповідь на запитання, чому він був таким небезпечним для кремлівської влади.
Прізвище Дмитра Андрієвського часто фігурує в документах НКВД/МГБ/КГБ СРСР, які стосуються основоположних моментів створення і діяльності ОУН. Він згадується як один із головних теоретиків та ідеологів українського націоналізму і боротьби за відновлення української незалежності. Справі, яку у москві на Луб'янці завели на нього у 1934 році, дали назву "Архітектор". Нині розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу знайти відповідь на запитання, чому він був таким небезпечним для кремлівської влади.
Справа-формуляр "Архітектор"
Зі справи, яку вів Іноземний відділ Головного управління державної безпеки НКВД СРСР, в архівних фондах СЗРУ збереглися лише витяги. В одному з них зазначається: "Андрієвський – один із членів "Проводу", який має блискуче службове становище, працює інженером-архітектором у крупній будівельній фірмі. Має виняткову довіру у бельгійських політичних діячів. Мешкає в Бельгії вже 10 років" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 56).
Інший витяг – із книги "Українське підпілля" одного з керівних діячів ОУН Володимира Мартинця, який зробили вже співробітники НКВД УРСР. У книзі окремий розділ присвячено Дмитру Андрієвському. Чекісти внесли до своєї довідки такі визначальні характеристики, написані побратимом по національно-визвольній боротьбі: "…Людина начитана, з критичним розумом, схильний до аналізу, ще більше – до синтезу, сповнений творчими задумами…
Інж. Андрієвський глибоко сидить в українстві – і походженням, і характером. Україну він сприймає всім серцем, і його перебування за кордоном в середовищі французької культури і цивілізації справді збагатило його інтелект, але не зачепило його "української душі". Людина не "солом'яного вогню", а "холодної палкості", якого ніщо не може зрушити з основних позицій, який постійно незадоволений досягнутим і прагне до кращого, а водночас не цурається повсякденної, "малої" роботи".
У довідках, одержаних оперативним шляхом, зазначається, що він родом із Полтавщини, син священика, "у листопаді 1918 року у місті Біла Церква Київської області брав активну участь в нелегальній нараді представників "Національного союзу" і командування "Січових стрільців", на якому було прийнято рішення підняти збройне повстання в Україні". Згодом працював "у петлюрівському міністерстві закордонних справ, з яким потрапив до Польщі".
У 1919–1920 роках працював у складі дипломатичної місії УНР у Швеції, у 1921 році – консулом УНР у Швейцарії. Після цього перебрався на постійне мешкання до Бельгії. Закінчив університет бельгійського міста Гент і отримав диплом інженера-архітектора. Спочатку працював у Франції, згодом – у Бельгії в різних фірмах. Зокрема, зазначається концерн "Софіна".
Відтак назву справі чекісти дали згідно з фахом Д. Андрієвського. Водночас, як свідчать документи і окремі спогади, він і за фахом, і за стилем життя та діяльності відповідав такому визначенню. Як вправний архітектор, він вміло вибудовував засадничі ідеологічні положення, які мали переконливо свідчити про Україну як про самостійну соборну незалежну державу.
У одному з агентурних повідомлень закордонне джерело "Легіст" надає свої власні характеристики і сприйняття Д. Андрієвського, які доповнюють уже відомі біографічні відомості. Зокрема, зазначає таке:
"…До 1928 року Д. Андрієвський був затятим "уенерівцем" (петлюрівцем), був близьким до Шульгина, Мацієвича, Словінського та інших петлюрівських тузів, співробітничав з петлюрівським "Тризубом" та іншими органами УНР, але з 1928 року почав змінювати свою орієнтацію.
Петро Кожевніков, який добре знав Андрієвського з Києва і "студентського куреня", зустрівся з ним у Брюсселі під час якогось з'їзду (Міжнародного об'єднання студентів) і звів його з Є. Коновальцем, В. Мартинцем і Ріко-Ярим. Ті гідно оцінили здібності і зв'язки Андрієвського і зуміли його обробити. Андрієвський став націоналістом і почав співробітничати з "Розбудовою нації", яка почала тоді виходити (у Празі).
За словами В. Мартинця, спочатку Андрієвський ще не був "правовірним націоналістом" і увесь час намагався поєднати націоналістів з петлюрівцями, але на початку 1929 р. вже цілком "націоналізувався". У лютому 1929 він уже член Віденського конгресу укр. націоналістів і після "конгресу" – член "Проводу" УН, "ідеологічний референт".
Ця його "ідеологічна" функція в ПУН пояснюється тим, що крім свого інженерства Андрієвський посилено займався філософією і своїми пізнаннями був набагато вище інших оунівських "філософів-ідеологів" – Д. Демчука, Вассіяна, О. Бойдуника і В. Мартинця" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 168).
В інших джерелах йдеться про те, що Д. Андрієвський ще в листопаді 1927 року був обраний до складу Проводу українських націоналістів, здійснив велику організаційну роботу задля скликання Першого Конгресу. Він був автором низки публіцистичних статей, в яких виклав основні засади ідеології націоналізму та шляхів відновлення незалежності України – "Наша позиція", "Шлях розбудови" та інших.
А ще до цього у заснованому С. Петлюрою журналі "Тризуб" регулярно друкував аналітичні та ідейно-теоретичні статті, спрямовані на пошуки нових шляхів розбудови української нації як цілісності, що стоїть вище особистих амбіцій лідерів, класів чи станів.
У цих статтях він наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і прищеплення українцям відчуття самоповаги, гідності і солідарності. Передбачав цілісність і монолітність української спільноти і зауважував, що на досягнення цієї мети мають бути спрямовані всі сили українських патріотів.
Українська національна ідея, за його переконаннями, не обмежується етнічною територією і не вичерпується етнічним змістом. Вона формується на базі історичної місії, що випала на долю розташованої між європейським Заходом і азійським Сходом України, яка є природним оборонцем народів, яким загрожує агресивна московщина.
Він не переставав повторювати, що для розбудови української нації потрібна власна держава, і лише в умовах національної держави Україна стане світовою силою, з якою будуть рахуватися сусіди.
Як свідчать архівні документи, Д. Андрієвський займався не тільки ідеологією і теоретичними напрацюваннями. У 1930-тих роках він був політичним референтом Проводу українських націоналістів, опікувався організаційними справами, пов'язаними з діяльністю ОУН за кордоном, пропагував українську справу у світі, а також докладав багато зусиль для об'єднання українських державницьких течій.
За його ініціативою у Бельгії в 1931 році відбулася нарада представників українських організацій на еміграції і засновано Європейське об'єднання українських організацій на чужині. Крім цього, він здійснив багатомісячну поїздку до США, де зустрічався з представниками української еміграції і впливовими політиками. Звіти про це осідали у справі-формулярі на нього.
Спроба вплинути через братів
Традиційно в межах агентурно-оперативної розробки чекісти збирали відомості про близьких родичів, через яких могли б здобувати більше інформації про головного фігуранта справи або впливати на нього у потрібному руслі.
Відтак до Полтави за місцем народження почали надсилати запити з проханням зібрати якомога повнішу інформацію про батьків, братів, сестер, знайомих, які могли підтримувати з ним письмові контакти. Як з'ясували, сім'я складалася з батька, священнослужителя, матері, чотирьох синів і доньки. Дмитро був найстаршим. Батько, Юрій Андрієвський, помер у 1919 році в селі Попівка тодішнього Хорольського району Харківської області. Свого часу вся сім'я переїхала туди з села Бодаква Лохвицького району.
На час перевірки мати мешкала разом із сином Феодосієм у містечку Коломак Харківської області. Феодосій працював агрономом районного земельного відділу, був безпартійним. Невдовзі переїхав до Сум, де 24 червня 1941 року був заарештований органами НКВД. Про подальшу долю і причину арешту не повідомляється.
Брат Іван після закінчення Київського кооперативного інституту виїхав до міста Запоріжжя. Там спершу працював агрономом-економістом, невдовзі – лектором і викладачем географії в музичному технікумі. Був безпартійним і неодруженим. Його одразу взяли в оперативне вивчення. Пропонували вступити до лав Червоної армії, але він відмовився.
Під час бесід, як зазначається в довідках, "намагався підкреслити свою лояльність до радвлади, але враження від нього залишилося негативне, хитрий". Зрештою схилити до співпраці його не вдалося. У червні 1938 року був заарештований Запорізьким міським відділом НКВД за антирадянську діяльність і засуджений до розстрілу. Вірогідно, як близький родич "ворога народу".
Брат Борис був відомим хірургом у Харкові, професором, доктором медичних наук, завідувачем кафедрою Харківського інституту вдосконалення лікарів. Чекісти вели на нього справу як на близького знайомого іншого професора Харківського медінституту на прізвище Розе, репресованого у 1937 році. У 1940 році Бориса перемістили по роботі до Дніпропетровська, де продовжили стеження за ним.
У архівних документах зазначається, що він брав активну участь в націоналістичному русі. Але ні про листування з братом Дмитром, ні про інші контакти інформації не було. З урахуванням цього йому не довіряли і не наважувалися встановлювати з ним довірчі стосунки, щоб затіяти якусь оперативну гру із закордоном.
Пізніше в матеріалах справи з'явилася інформація про те, що у 1944 році він втік на Захід і оселився в Мюнхені, де продовжив лікувальну практику і не тільки. Згадується, що на початку 1945 року до Мюнхена привезли пораненого Ярослава Стецька. Той нібито повертався з Відня до Баварії, на території Західної Чехії потрапив під обстріл і був поранений розривними кулями в руку, ногу і живіт. Його успішно прооперував саме Борис Андрієвський.
Без прив'язки до цього випадку повідомляється, що Борис "брав активну участь у діяльності закордонного центру ОУН-бандерівців, особисто зв'язаний зі Степаном Бандерою. У 1947 році брав участь в роботі конференції Центрального Проводу ОУН-бандерівців, був обраний заст. голови президії цієї конференції", а також що він обіймав інші посади в закордонних громадських організаціях (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 137–138).
Сестра Віра мешкала на Донбасі поблизу міста Сталіно. Разом із чоловіком Іваном Козловським працювали на пошті і особливого інтересу для чекістів не становили.
"Художник" проти "Архітектора"
Після вивчення близьких родичів чекісти зрозуміли, що для подальшої оперативної розробки треба не в Україні, а за кордоном шукати потрібних людей в оточенні Д. Андрієвського. Крім цього, виокремлювати тих, хто міг би чимось зацікавити його, бути корисним у певних справах. Таких мали під певною легендою підводити до нього. І таку особу невдовзі знайшли.
У нагоді стала інформація про те, що Д. Андрієвський має нахил до мистецтва та літератури, допомагає організовувати у Бельгії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів. З'ясували, що під час приїзду до Парижу з України художників Андрія Тарана, Василя Седляра і Михайла Бойчука ті спеціально їздили до Брюсселя, щоб зустрітися з ним.
Він також брав участь в організації виставки київських і харківських художників в Антверпені і Брюсселі. В одному з архівних документів зазначається, що у 1934 році близько ста картин українських художників із тієї виставки знаходилися в Д. Андрієвського.
Співробітники закордонної резидентури НКВД СРСР почали ретельно вивчати його контакти у мистецькому середовищі і виявили серед них художника Миколу Глущенка. На той період, а йшов 1935 рік, М. Глущенко вже упродовж кількох років співпрацював із паризькою резидентурою радянської розвідки. На нього завели справу під назвою "Художник". Таким псевдонімом він спочатку підписував і свої агентурні повідомлення, а згодом – "Ярема".
Після виконання низки завдань він отримав дозвіл на повернення з еміграції на батьківщину. Інформацію про те, що збирається з сім'єю їхати в СРСР, він не приховував. Час, що залишався до від'їзду, співробітники резидентури вирішили використати для отримання від нього додаткових відомостей про представників еміграції, які становили інтерес для радянської розвідки і з якими він зустрічався у Франції та інших країнах.
З'ясувалося, що з Д. Андрієвським він знайомий ще з середини 1920-х років. Останній раз бачилися в Парижі у 1929 році. Відтоді періодично листувалися. Чергову зустріч планували ретельно. Щоб не викликати жодних підозр, метою поїздки обрали відвідання Всесвітньої Брюссельської виставки. Про те, що збирається на виставку, М. Глущенко повідомив Д. Андрієвському у телефонній розмові і отримав запрошення в гості.
Така зустріч відбулася 13 травня 1935 року. У повідомленні про неї "Художник" зазначав, що Д. Андрієвський зустрів його радо, що він живе скромно, винаймає кімнату у своїх знайомих. Розпитував про життя українських художників у Парижі, про запланований виїзд до СРСР. Наприкінці зустрічі поцікавився, чи не могли б вони листуватися.
На це М. Глущенко відповів, що йому ризиковано отримувати листи від українського емігранта, відомого як ворог Радянського Союзу, і що це може йому зашкодити. Тоді Д. Андрієвський запропонував писати на адресу його знайомого бельгійця, "хорошого друга України", мовляв, це не підпадатиме під підозри. Просив інформувати про мистецьке життя в Україні. Домовилися, щоб до від'їзду, за можливості, ще раз зустрітися в Парижі або Брюсселі.
Про свої враження від зустрічі з Д. Андрієвським М. Глущенко повідомляв, що той є невиправним фанатиком і що з лютою ненавистю говорив про комуністичних керівників радянської України Постишева, Косіора та Балицького. Відтак про це в резидентурі й самі знали. Важливіше було закріпити контакт і розвинути його на перспективу. У звіті з Парижа до москви йшлося про таке:
"Пропозиція Андрієвського "Художнику" про листування з ним через підставну особу (студента Леонардо) заслуговує особливої уваги. Ми вважаємо, що з боку Андрієвського була пряма пропозиція "Художнику" бути його агентом в Україні" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 90).
У вказівці з москви ставили завдання поглибити оперативну розробку. Для цього пропонували дочекатися приїзду Д. Андрієвського до Парижу. Про такі свої плани він говорив. Якщо ж це не відбудеться, організувати зупинку М. Глущенку в Брюсселі на шляху до СРСР. Для цього був і прийнятний привід – у цьому місті мешкав брат його дружини.
"Легенд через "Художника" для "Архітектора" будувати не будемо, – зазначали у вказівці, – бо від цього методу роботи ми відмовилися. В наші інтереси не входить робити із "Художника" агента "Архітектора" і постачати його інформацією. Суть цієї розробки має полягати в тому, щоб "Архітектор" спрямував "Художника" по своїх зв'язках в УРСР.
Становлять також інтерес і зустрічі "Художника" в майбутньому в УРСР з людьми, які приїжджатимуть із-за кордону з дорученнями від "Архітектора". Наприклад, з Леонардо. Тому "Художник" повинен тільки підлагодитися до "Архітектора" і досягти позитивних результатів" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 80).
Тобто інтерес для органів НКВД, у першу чергу, становили зв'язки Д. Андрієвського на території УРСР і кур'єри, яких він міг посилати для виконання певних завдань. У наступних вказівках із москви усе ж рекомендували більше не посилати до нього М. Глущенка, щоб це не насторожило.
"У майбутньому ж, – зазначалося, – не виключене направлення "Художника" до Андрієвського із СРСР, після попереднього листування з ним, для його розробки або вербування" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 89).
До цього питання органи НКВД повернуться через кілька років. А ще до від'їзду М. Глущенка триватиме листування. В одному з таких листів Д. Андрієвський намагався щиро дати дружню пораду, як поводитися в СРСР, щоб уникнути проблем зі сталінським режимом і не потрапити під жорнова репресій, як це сталося із десятками тисяч представників української інтелігенції. Зауважував, що варто позиціонувати себе як людину поза політикою.
"На мій погляд, – писав він, – у вашій органічній аполітичности ваш рятунок, себто рішення можливих труднощів… В кожнім разі доводиться бути обережним, хитрим, як лис і мудрим, як змій. Лише в стичності з реальними фактами можна буде знайти викрут і способи пристосовання" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 93).
Оголосити в розшук за списком № 1
Про Д. Андрієвського органи НКВД намагалися отримувати інформацію з різних джерел. Зокрема, серед архівних документів фігурують повідомлення Василя Хомяка, відомого як агент "Лебедь" і "82". У 1933 році чекісти влаштували його матросом на радянський вантажний корабель, на якому він невдовзі прибув до Бельгії.
Мав завдання розшукати члена Проводу ОУН Д. Андрієвського, розповісти йому, згідно з відпрацьованою легендою, про те, як займався підпільною роботою, про важку ситуацію в Україні, голод, репресії, арешти галичан, небезпеку того, що і його як колишнього старшину січових стрільців могли заарештувати. Мовляв, це й стало причиною втечі.
Після повернення до СРСР В. Хомяк докладно про все це повідомляв – про першу зустріч з Д. Андрієвським, а потім з іншими провідними діячами ОУН і зрештою з Є. Коновальцем. Але в тій ситуації головна увага НКВД була спрямована не на Д. Андрієвського, а саме на голову ОУН. Після убивства Є. Коновальця активніше взялися за оперативну розробку тих, хто почав виходити на перші позиції в національно-визвольному русі.
Відтак отримали інформацію, що Д. Андрієвський, який свого часу вже міг за певних обставин отримати пост голови Проводу українських націоналістів, зблизився з новим провідником ОУН полковником А. Мельником і почав грати в організації велику роль. Внаслідок розколу ОУН у 1940 році він залишився серед прибічників А. Мельника.
У Проводі ОУН(м), як і раніше, опікувався зовнішньою політикою та ідеологією. Намагався всіляко популяризувати українську визвольну справу, привертати до неї увагу світової громадськості. У своїй праці "Українська пропаганда за кордоном" виклав основні засади закордонної політики ОУН, доводив важливість проведення такої діяльності в боротьбі за незалежність України.
Про його життя і діяльність в роки Другої світової війни в наявних архівних документах відомостей небагато. В одному з повідомлень зазначається, що після окупації у 1940 році Бельгії він нібито негативно висловлювався про гітлерівську Німеччину і її політику.
У відкритих дослідженнях згадується про те, що наприкінці 1941 року він побував у Берліні, де зустрівся з полковником А. Мельником. Після цього мав виїхати на українські землі, але дістався лише до Львова. Там був затриманий німецькою поліцією, відправлений до Берліна, заарештований і з 21 січня 1942 року по 18 жовтня 1944 року перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузен.
В одному з документів, який зберігається в архівних фондах розвідки, наводиться інформація про те, що після того як гестапо на початку 1944 року заарештувало А. Мельника, одразу взяли під варту й Д. Андрієвського. Тобто, можливо був якийсь період звільнення з концтабору й перебування на волі.
Разом з іншими діячами ОУН його відправили до табору у Бреці, де ув'язненим націоналістам інкримінували поширення антинімецької пропаганди та спробу створення в межах тодішнього Третього Райху незалежної Української держави. Крім цього, є згадування, що його також утримували у концтаборі Оранієнбург.
Попри деякі розбіжності наявна інформація свідчить про те, що той період був доволі важким у житті та діяльності Д. Андрієвського. Ще до закінчення війни він був звільнений, разом з А. Мельником виїхав із Берліна до Веймара, потім – Бад-Кісінгена. Після капітуляції Німеччини повернувся на мешкання до Бельгії.
У 1948 році Міністерство державної безпеки СРСР оголосило Д. Андрієвського в розшук за списком № 1 "небезпечних державних злочинців, які підлягали негайному арешту", і вже цілеспрямованіше почало збирати на нього досьє.
У тому ж році в Баварії було створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром стала основою реорганізованого Державного центру Української Народної Республіки в екзилі. Д. Андрієвського обрали членом УНРади та її виконавчого органу. Цю трибуну він намагався використати для об'єднання українців у боротьбі за відновлення української державності.
З часом оперативні можливості для збирання відомостей про Д. Андрієвського в органів МГБ зменшилися. Лише у липні 1959 року несподівано випала нагода. Тоді група українських туристів, які здійснювали круїз навколо Європи на теплоході, заїхала на екскурсію до Брюсселя. У її складі, зазвичай, був оперативний працівник КДБ. В одному з музеїв випадково зустріли Д. Андрієвського. Той сам підійшов до туристів, коли почув українську мову.
Одразу ж поряд з'явився куратор із КГБ і поцікавився в чоловіка, хто він. "Я Дмитро Андрієвський, старий емігрант з України", – промовив той. "У такому випадку ми вас знаємо. Ви – міністр закордонних справ УНРади". Репліка незнайомця насторожила Д. Андрієвського. Той одразу пояснив, що останнім часом в Україну повертається багато емігрантів, які нібито на сторінках газет діляться новинами про життя української громади за кордоном.
Подальшу ініціативу в розмові оперативний працівник взяв на себе. Потім ще запросив на спільний обід у ресторан і прогулянку містом. При цьому попросив кореспондента газети "Сталінське плем'я", який був у складі групи, зробити кілька фотознімків.
Так у КДБ отримали свіжі світлини Д. Андрієвського в капелюсі, а ще – низку вирізок із газет, які він приніс на другу зустріч і власноруч написану ним на конверті адресу свого мешкання у Брюсселі. Це зробив на прохання оперативника. Той обіцяв у відповідь передати через когось українські книги і газети.
"З урахуванням того, що Андрієвський є одним із ідеологів і найбільш активних лідерів ОУН-мельниківців, – йшлося у звіті з Києва до москви, – КГБ України вважає доцільним закріпити встановлений з ним оперативним працівником первинний контакт і передати йому обіцяну українську літературу (2–3 художніх твори, брошури про зростання матеріального благополуччя українського народу, організацію освіти тощо)… У процесі зустрічей з Андрієвським можна буде глибше вивчити його погляди, особисті якості, плани на майбутнє і використати це для його поступового відведення від активної антирадянської діяльності" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 2. – Арк. 34).
Невдовзі цей оперативний задум отримав продовження. В КГБ згадали, що в Брюсселі мешкає брат дружини Миколи Глущенка. У жовтні 1961 року вона якраз зібралася поїхати до того в гості. Через неї вирішили передати літературу і листа, якого особисто написав М. Глущенко.
У листі художник цікавився багатьма питаннями і запрошував свого давнього знайомого приїхати до москви на декаду українського мистецтва. Але зустріч у Брюсселі не відбулася. Дружина "Художника" безрезультатно намагалася знайти Д. Андрієвського. За адресою, власноруч написаною ним на конверті, сказали, що він справді тут колись недовго мешкав, а куди переїхав, не знали. Пошуки за телефонними довідниками також не дали бажаного результату.
Відтак у березні 1963 року після безуспішних спроб розвинути контакт із Д. Андрієвським в КГБ дійшли до такого висновку: "Нині реальних можливостей щодо вивчення Андрієвського немає. Доцільно у вигідний нам час використати матеріали справи у заходах із компрометації Андрієвського" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 2. – Арк. 75).
Саме таке продовження мала не лише ця, а й переважна більшість інших оперативних справ стосовно активних діячів українського національно-визвольного руху, яких не вдавалося схилити на свій бік і змусити відмовитись від своїх ідей, поглядів, переконань і намірів боротися за відновлення незалежності України.
Д. Андрієвський до останніх днів свого життя не переставав вважати москву винною у всіх бідах і негараздах України. В одному зі своїх ранніх листів за 1936 рік, який зберігається в архівних фондах розвідки, він зазначав:
"Повинно бути очевидним і для нас, і для іноземців те, що для України головним і найстрашнішим ворогом є Москва. І з цієї точки зору ми розглядаємо питання наших західних кордонів. Перш за все ми повинні розправитися з Москвою, і тут нам по дорозі і з німцями, і з поляками. Спільно з ними ми хочемо взяти участь у поділі двох світів: Східного – московсько-азіатського і Західного. Україна географічно, історично і психологічно належить до другого…" (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 10938. – Т. 1. – Арк. 11).
Д. Андрієвський передбачив і розпад СРСР. "Майбутнє совєтської імперії, – зазначав він у одній зі своїх праць у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться".
