Українці під прапором ООН у Корейській війні
У 1950-1953 роках на Корейському півострові йшла справжня битва народів. У боротьбу двох Корей втрутились півтора десятка країн під прапором ООН, деякі нейтрали та значна частина комуністичного блоку. Брали в ній участь і українці: так, радянською 324-ю винищувальною авіадивізією командував полковник Іван Кожедуб, чимало льотчиків мали українське походження. Але це була чергова війна, у якій українці воювали з обох боків.
У 1950-1953 роках на Корейському півострові йшла справжня битва народів. У боротьбу двох Корей втрутились півтора десятка країн під прапором ООН, деякі нейтрали та значна частина комуністичного блоку. Брали в ній участь і українці: так, радянською 324-ю винищувальною авіадивізією командував полковник Іван Кожедуб, чимало льотчиків мали українське походження. Але це була чергова війна, у якій українці воювали з обох боків.
Коли згадують участь української еміграції в Корейській війні, зазвичай мова йде про Семуеля Яскілку, офіцера морської піхоти, що командував ротою під час Інчхонського десанту та у подальших боях за визволення Сеулу. Слідом за ним наводяться у кращому випадку ще два-три приклада окремих вояків. Дійсно, ця сторінка української військової історії практично не досліджена.
В ювілейному альманасі американської україномовної газети "Свобода" за 1953 рік знаходимо короткого листа під назвою "Привіт з Кореї":
З далекої Кореї шлемо привіт "Свободі"!
Ми в Кореї, вірні сини українського народу і члени американської військової сили, боремось за правду і волю всіх поневолених народів світу, а в цьому допомагають нам та скріплюють нашу віру в перемогу слова правди, які вичитуємо та другим переповідаємо з щоденника "Свобода"! Корея, 24-го жовтня 1952. За всіх: Остап Страмецький.
Письмо супроводжується фотографією чотирьох солдатів з підписом: "Українці в Кореї. – Звено українців, членів розвідної сотні "Рекон". З права до ліва: Василь Бирнгард, Іван Бура, Василь Футала і О. Страмецький".
Ніякої додаткової інформації про цих вояків нема. Але характерний камуфляж M1942 дозволяє віднести їх до морської піхоти. Після цього вже нескладно встановити підрозділ, де вони служили: морська піхота мала у Кореї єдину розвідувальну роту, 1-шу роту (1st Reconnaissance Company) 1-ї дивізії КМП. Досить несподіваним є той факт, що в одній роті опинились відразу четверо українців.
В цілому визначати етнічне походження солдатів США дуже складно. При вступі до лав збройних сил фіксувались лише певні групи, такі як афроамериканці, іспанці, індіанці, японці. Європейських мігрантів не виокремлювали. Ніяких досліджень цього питання не виявлено – американських авторів воно просто не цікавило. В газеті "Свобода" дещо писали про загиблих вояків українського походження, але тільки про тих, хто був пов'язаний з Українським Народним Союзом.
Зокрема, у номері від 17 вересня 1951 року повідомлялось про смерть члена УНС Джозефа Крупи, що став 93-м загиблим на війні мешканцем Клівленду. Крупа мав звання сержанта 1-го класу та загинув ще 10 липня, воюючи у складі 1-ї кавалерійської дивізії. До речі, його батько вказаний як Вільям, але на надгробку бачимо справжнє ім'я – Василь. За інформацією на веб-сайті Find A Grave, Василь походив зі Львівщини.
Доведеться зробити наступний висновок: простіше виявляти загиблих, ніж тих, хто пережив війну. Хоча б тому, що існують бази даних з мінімальною інформацією про кожного загиблого, яка дає змогу продовжити пошук в джерелах іншого характеру.
28 серпня 1954 року "Свобода" написала, що у Кореї загинуло вісім членів УНС. Інформація цікава, але не надає ніякого уявлення про загальні втрати американців українського походження. Адже далеко не всі вони входили до УНС.
Залишається єдиний засіб дослідження – генеалогічний. Це кропітка робота з непевними результатами. Навіть коли відомі батьки загиблого та їх походження з Австро-Угорщини, це мало що дає. У "клаптиковій імперії" було багато національностей, а відрізнити українця від поляка за одним лише прізвищем неможливо.
Втім, іноді генеалогічні дослідження приносять плоди.
Українці гинули на корейському фронті з перших тижнів війни. Ось суха інформація про найпершу відому втрату, рядового Ендрю Ваганку. Його батько "Пітер" (Петро?) народився нібито у Польщі у 1876 році. Мати, Анна Щіра-Ваганка, за матеріалами перепису 1940 року походила з України. Їх син народився вже в Америці 30 березня 1930 року та мав трьох старших братів. Мешкали вони у невеличкому місті Маккіспорт штату Пенсільванія. Про життя його не відомо практично нічого. 12 січня 1949 року він вступив до лав збройних сил США, особистий номер RA13299910. Загинув у бою на річці Кимган 11 липня 1950 року.
Про конкретні обставини смерті Ваганки ми не дізнаємось ніколи, але контекст можна отримати з номеру підрозділу, де він служив, 1-го батальйону 34-го піхотного полку 24-ї піхотної дивізії. Цей батальйон 11 липня прикривав відхід полку до Конджу, стримуючи наступ північнокорейської 4-ї дивізії. Ваганка був одним з п'ятьох солдатів 34-го полку, що загинули того дня. Радянське джерело ("Війна в Кореї" генерала С. Лотоцького) зазначає, що на річці Кимган комуністи зустріли завзятий опір американців, і "протягом 11-13 липня частини 4-ї піхотної дивізії вели запеклі бої на підступах до Кончжю".
Похований на кладовищі Святого Іоанна Хрестителя у Норт-Версейлз, Пенсільванія.
Початок війни виявився дуже важким для американської армії, боєздатність якої значно послабла після 1945 року. Вона відступала під натиском північнокорейців з великими втратами. Це помітно навіть на прикладі небагатьох солдат-українців, про яких щось відомо. 19 липня у битві за місто Теджон загинув рядовий 1-го класу Майк Дутчак; 27 липня при розгромі 3-го батальйону 29-го піхотного полку у засідці біля Хадону зник безвісти член УНС рядовий Пол Шаффрон (Шаврон?) – як згодом стало відомо, він потрапив у полон та восени був вбитий; 12 серпня у боях на Пусанському периметрі біля Тегу загинув рядовий 1-го класу Іван Токарчук, у цьому ж районі 16 серпня зник безвісти рядовий Богдан Юрків.
У кожного з них свої історії, лише невеличка частина з яких дійшла до нашого часу. Починаючи нове життя далеко від батьківщини, мігранти часто втрачали навіть свої імена та прізвища; вони могли брати "амеріканізовані" варіанти або зовсім їх міняти. Згаданий Майк Дутчак насправди міг бути Дутчуком. В офіційних джерелах та на надгробку написано Dutchak, а в повідомленні про загибель у місцевій газеті – Dutchuk, і саме такий варіант є на надгробку його батька Василя, що прибув до Америки на початку 1900-х років; дідусь Іван та бабуся Євдокія жили, імовірно, у районі села Боришківці Тернопільскої області та померли ще до від'їзду трьох синів за океан.
Про когось відомо трохи більше, ніж про інших. "Юрій Богдан Граб". Народився 3 січня 1927 року імовірно на території Польщі у сім'ї шкільних вчителів. Сім'ю спіткала трагедія у роки Другої світової війни; без будь-яких подробиць "Свобода" повідомляла, що батько та сестра Граба були вбиті Червоною армією, а мати потрапила у полон і доля її залишалась невідомою.
Юнак опинився у таборі переміщених осіб у Берхтесгадені. Родичи в Америці у 1947 році зуміли організувати через Католицьку службу допомоги його переїзд до США. У Філадельфії він навчався, працював та брав участь в українському суспільному житті, вступивши до відділу 375 Українського Народного Союзу. Згодом він почав розмірковувати про військову службу, вважаючи це засобом віддячити країні, що надала йому притулок.
Восени 1950 року капрал Граб служив у роті "Айтем" 3-го батальйону 187-ї повітряно-десантної полкової бойової групи. Він писав своєму двоюрідному брату, що йому однаково, з якими комуністами воювати – російськими чи корейськими, аби це були комуністи. 20 жовтня батальйон Граба брав участь у повітряному десанті зі 113 транспортних літаків на північ від Пхеньяну, до якого вже підійшли війська ООН. Метою операції було відрізати шлях відступу комуністичним військам зі столиці, а також врятувати військовополонених, яких евакуювали залізницею.
В перший день протидія противника була незначною. Наступного дня, 21 жовтня, просуваючись на південь уздовж залізниці, рота "Айтем" о тринадцятій годині зіштовхнулась з батальйоном 239-го полку Корейської народної армії. У важкому бою дві американські роти були розбиті, і залишкам підрозділу довелось відступити. Загалом у цьому та ще одному аналогічному бою того ж дня загинуло 38 американських десантників. Капрал Граб був вбитий, коли прикривав вогнем своїх товарищів. Похований на українському католицькому кладовищі Святої Марії у Елкінс-Парк, Пенсільванія. Юрію Грабу не судилось здійснити свою мрію – отримати американське громадянство, що він сподівався зробити після війни.
Ще одне ім'я пов'язане зі 187-м полком. Є у Пенсільванії містечко Вілкс-Барре. Біля відділу № 815 "Американського легіону" стоїть пам'ятник місцевим мешканцям, що віддали життя за Америку у війнах. Півсотні прізвищ. І вони вражають: Криліковський, Павловський, Раковський, Мотовідляк, Ковальчек, Гавриліч, Яцко… Без пояснень зрозуміло, що тут осередок східноєвропейської діаспори. Серед корейських втрат пригортає увагу Ендрю Чарнічко. І недарма: ми бачимо родину воїнів.
Братів Чарнічко було п'ятеро. Джордж загинув у Італії в 1944-му. Ендрю – в Кореї 8 грудня 1950-го (обставини невідомі, він служив у тому ж 187-му полку, що й Граб). Джон – ветеран Другої світовой та Кореї. Майкл пройшов крізь німецький полон, і саме він заснував відділ 815. На цьому бойова історія родини не скінчилась. Син Майкла, Роберт, служив у Кувейті в період Іракської війни, а також у миротворчих силах в Боснії. Чи дійсно родина Чарнічко має українське коріння? "Свобода" підтверджує, що Ніколас (ще один з братів) свого часу входив до складу української футбольної команди.
Дещо схожою була доля братів Логойд. Батьки їх походили з Австро-Угорщини, зокрема батько Майкл (Михайло?) – з села Нове Давидково нині Закарпатської області. Мешкали у Перріополісі, Пенсільванія. Вони мали чотирьох синів та три доньки. Усі сини воювали. Майк служив у Військово-повітряних силах Армії під час Другої світової, Джордж штурмував Іодзіму у складі 28-го полку морської піхоти та загинув там у віці 18 років. Джон та Стівен були у ВПС під час Корейської війни. 16-та ескадрилья 51-ї групи винищувачів-перехоплювачів базувалась у південнокорейському Сувоні, і звідти 1-й лейтенант Джон Логойда вилітав на бойові завдання. Життя його обірвала авіаційна пригода у перший день 1952 року.
Коли він повертався з тривалого патрулювання над Північною Кореєю на залишках пального, при заході на посадку у його винищувача F-86 "Сейбр" частково не вийшло шасі. Він пішов на друге коло, і саме тоді у літака зупинився двигун. Логойда не встиг катапультуватись або зробив це невдало. Свідком його загибелі став інший пілот Джозеф Кларк, і його згадки наведені у книзі "F-86E Sabre vs. Russian MiG-15: Some Korean Air-to-Air War Tales Revisited".
Туркменський дослідник Ігор Сейдов стверджував, що найбільш вирогідним було збиття Логойди радянським винищувачем МіГ-15, пілотованим капітаном Степаном Бахаєвим. Це гіпотеза не має жодних підтверджень і базується лише на тому, что "Сейбр" Логойди розбився у той день, коли Бахаєву було зараховано збитий літак цього типу. Сейдов вважає, що ВПС США нібито приховували свої втрати у Кореї, і на підставі цього ігнорує інформацію про причини втрат з американських джерел.
З кінця 1951 року війна остаточно перейшла у позиційну фазу й набрала рис Першої світової: окопи, колючий дріт, мінні поля, патрулі, артобстріли. На прикладі трьох вояків в одному батальйоні цього періоду можна побачити ті проблеми, які виникають при спробі знаходити та увічнювати імена американських українців.
3-й батальйон 7-го полку 1-ї дивізії морської піхоти знаходився на лівому фланзі військ ООН, на північ від Сеулу. Тут пролягала лінія оборони "Джеймстаун". Морпіхи концентрували свою оборону навколо окремих укріплених аванпостів, звідси неофіційна назва періоду – "війна аванпостів". Однією з її жертв став 22-хрічний рядовий 1-го класу Джеральд "Джеррі" Пригода, що загинув від вибуху гранати під час сутички з противником у звичайний день 16 червня 1952 року, коли "на корейському фронті без змін". Це на рідкість очевидний випадок: батьки походять з українських земель Австро-Угорщини, члени УНС (син вступити не встиг), короткий некролог у "Свободі".
Вночі 1 лютого 1953 року півтори сотні китайців спробували захопити аванпост "Геді". Морські піхотинці зуміли відбити обидві атаки. Втрати противника оцінювались у 80 вояків вбитими та пораненими, власні – шість вбитих та біля тридцяти поранених. Серед втрат був рядовий 1-го класу Петро Білецький. Впевнено визначити його національність неможливо: ім'я українське, народився нібито у Польщі, емігрував у 1949 році з Німеччини, а в його сімейному колі – дядько Лаврентій Топорков, двоюрідні брат та сестра на прізвище Сіпільчук, і якась Анна Кармазіна. Поминальна служба пройшла в Українській католицькій церкві Святого Миколая у Брукліні.
Нарешті, капрал Волтер Юшкевич польсько-українського походження – принаймні так стверджує веб-сайт Korean War Project. Вбитий у бою з китайцями під час патрулювання на "нічийній землі" 22 лютого 1953 року. Про нього достеменно відомо, що батько походив з Австрії, дідуся та бабусю за батьківською лінією звали Ніколаєм та Катериною, а мати за усіма ознаками була полькою.
Таким чином, результати цього короткого генеалогічного дослідження наступні: Пригода був "беззаперечним" українцем, Білецький міг мати і українське, і російське коріння, Юшкевич – українське і польське. Всі три морпіха мешкали у Нью-Йорку, одному з центрів української діаспори.
Наостанок варто зазначити, що у військах ООН були не лише американські українці. Відомо щонайменше про одного загиблого канадця. Рядовий Вільям Лапка служив у 2-му батальйоні полку легкої піхоти принцеси Патриції. Як підтверджує база даних кладовища Маунтін-В'ю у Ванкувері, його батько був вихідцем з України.
У ході операції "Ріппер" (наступ ООН на Сеул у березні 1951 року) канадці за підтримки американської авіації та новозеландської артилерії в результаті важкого штурму захопили висоту 532. Лапку було вбито 8 березня наприкінці штурму або ж відразу після нього. Його товариш Рональд Бургон згадував, як півгодини стримував кровотечію з перебитої під час обстрілу яремної віни, поки несли Лапку до медпункту, але зрештою він помер при евакуації до шпиталю.
Можна зробити припущення, що всього у Кореї загинуло декілька десятків представників української еміграції. Воювали ж, певно, сотні. А через півтора десятиліття у В'єтнамі було ще більше. Корейську війну у Сполучених Штатах часто називають Забутою. Для істориків же української діаспори вона залишається Невідомою.
