Визнати геноцид черкеського народу. Хто такі черкеси?
Геноцид черкесів – це найбільш успішний російський геноцид. Всі цілі щодо пригноблення та винищення черкесів, які ставили перед собою цілі покоління російських еліт, вони досягли.
21 травня черкеси у всьому світі вшановують пам'ять жертв черкеського геноциду 1763-1864 років. Три речі слід сказати відразу. По-перше, це один із найбільших злочинів росіян за всю їхню історію незчисленних насильств. По-друге, на відміну від більшості геноцидів, геноцид черкесів тривав надзвичайно довго, майже сто років. По третє, на відміну від багатьох інших геноцидів, історики консенсусно переконані в тому, що це російське насильство – стопроцентний геноцид.
Слід додати ще одну річ. Геноцид черкесів – це найбільш успішний російський геноцид. Всі цілі щодо пригноблення та винищення черкесів, які ставили перед собою цілі покоління російських еліт, вони досягли. Так якщо на початку ХІХ столітті черкесів було щонайменше 2 мільйони, то після геноциду їх залишилося на історичних землях лише 3-5 % від цієї кількості. Всі інші були вбиті, депортовані або втекли.
Але спочатку, хто такі черкеси? Вважається, що черкеси є нащадками хаттів – народу, який проживав в Центральній Анатолії, та оселився на північно-східному узбережжі Чорного моря, між сучасними містами Сухумі та Анапа, близько 2000 року до нашої ери. Для греків та римлян далекі нащадки хаттів були відомі під етнонімом зихи (Ζυγοί).
Монголи, які у ХІІІ столітті зруйнували черкеську цивілізацію, називали ці їх Jerkes, буквально "ті, хто блокує дорогу". Вперше етнонім черкес почав вживатися у Росії, а вже звідти у формі Circassians у ХІХ столітті поширився Європою. Самі ж себе ці народи називали адигами, щоправда зараз поширений серед них і етнонім черкеси для позначення всієї спільноти.
Карта Черкесії, складена британським емісаром Джеймсом Беллом
Історично до черкеських народів належали адигейці, кабардинці, бесленейці, шапсуги, абадзехи, натухайці, теміргоєвці, бжедуги, махошевці, адамієвці, убихи, жанеєвці та хакучі. Всі вони розмовляли однією мовою та відчували загальну історичну та культурну спорідненість однієї нації.
Черкеси займалися обмеженим землеробством там, де це дозволяла природа, та міграційним скотарством, переганяючи залежно від пори року великі отари овець та худоби.
Адиге-Хабзе
Люди, які жили разом тисячоліттями на одному місці мали виробити особливу ідентичність та світогляд, який носить назву Адиге-Хабзе – неписаний моральний кодекс поведінки, за яким мають жити всі черкаси. Його можна порівняти із кодексом поведінки самураїв бушидо або спартанців.
Короткий огляд Адиге-Хабзе абсолютно необхідний для того щоб зрозуміти витоки геноциду черкесів, і переслідує він мету показати разючу відмінність між способом життя росіян і черкесів та їхнім ставленням до влади.
Все життя черкесів оберталося навколо аулу або "села", в якому традиційно проживало кілька великих родів, які змушені були об'єднуватися, щоб вижити в суворому кавказькому кліматі. Всі найважливіші рішення щодо життя в аулі приймалися в демократичний спосіб радою старійшин. Загалом черкесам властиві незвичайний демократизм та толерантність, повага до старших та жінок, наголос на цінностях честі, хороборості та зневага до смерті.
Разом з тим, ці народи були дуже мстивими. Ворожнеча між різним аулами та родами могла тривати кілька поколінь і призводити до винищення цілих громад. Але всередині громади кровна помста обмежувалася законом, який зобов'язував винуватця сплатити компенсацію потерпілому, а потерпілого її прийняти.
Прометей прикутий. Що українцям варто знати про татарську історію
Протилежним до російського уявлення про порядок було черкеське поняття гостинності, за яким до будь-кого гостя, який з'являвся на порозі саклі (будинка) черкеса, господарі мали ставитися як до члена родини та захищати його навіть ціною свого життя. Тому чимало російських втікачів і дезертирів знаходили притулок у черкесів, які ні за яку ціну не хотіли видавати своїх гостей російській владі.
Іншою складовою Адиге-Хабзе був концепт "братів по крові" або tkheriwage. За ним, чоловіки, які не перебували в родинних стосунках, могли прийняти клятву особистої вірності, яку мали зберігати до кінця життя та завжди приходити на допомогу один одному. Видати владі кровного брата, навіть того хто здійснив злочин, для черкеса було абсолютно неприйнятним.
Загрозою для росіян була практика пур, коли дитину відсилали дорослішати до іншого аулу або навіть народу. Така практика посилювала міжплемінні стосунки, але трактувалася росіянами, які завше на Кавказі використовували стратегію "поділяй і владарюй", небезпечною.
Якщо виникала якась значна зовнішня небезпека, або інше нагальне питання, яке ставило під загрозу загальне благополуччя, то будь-яка із черкаських народностей мала право скликати хасе або рудиментарну форму конгресу, на який збиралися сотні делегатів від усіх черкеських племен.
Нарада черкеських князів у 1839-1840-х роках, Григорій Гагарін
Саме недорозвиненість інституту хасе стала фатальною у війні із Россією. Адже на хасе теоретично кожен учасник міг говорити, до того ж так довго як йому заманеться, що часто призводило до багатоденних дебатів, які ні до чого доброго не призводили, бо слово брали подекуди для демонстрації мистецтва красномовства люди, які були обділені мудрістю.
Крім того, для прийняття рішення потрібна була одностайність усіх делегатів. Але навіть якщо вдавалося досягнути консенсусу, то не було механізму примусу до його виконання, що призводило до ігнорування затверджених рішень окремими членами хасе. Лише в 1850-х роках лідери черкесів намагалися створити більш ефективний парламент, але їм не вистачило для цього часу.
Ставлення до релігії у черкесів було поверхневим. Їхньою справжньою релігією була національна ідентичність, яка опиралася на кілька принципів – дотриманні Адиге-Хабзе, пам'яті про предків, усвідомленні Черкесії як батьківщини предків, толерантне ставлення до іншого способу життя та релігій. Саме ця ідентичність виявилася настільки міцною, що забезпечувала продовження існування черкеської спільноти протягом багатьох століть, але коли вона зіткнулася із російською ідентичністю, то примиритися вони не змогли.
Геополітика та цілі
Вперше росіяни і черкеси серйозно зіткнулися між собою у 1763 році, на другий рік правління Єкатерини ІІ. Тоді росіяни заснували фортецю Моздок на території кабардинців, що стало приводом до 14-річної російсько-кабардинської війни (1765–1779). В наступні десятиліття росіяни значно посили свої позиції у Грузії, аж до того, що у 1800 році останній грузинський цар Георгій ХІІ звернувся до Росії із проханням прийняти Грузію під свій протекторат.
У 1801 році це прохання задовольнили, а отже для Росії питання комунікацій між Росією та Грузією набуло геополітичної ваги. Між Росією та Грузією знаходилися черкеси, які контролювали гірські перевали та небагаточисельні шляхи. Із цього часу Росія почала сильніше тиснути на черкесів, відкушуючи від їхніх земель шматок за шматком та заганяючи їх все далі в гори.
Від самого початку кавказька кампанія не була звичайним завоюванням. Для росіян неприйнятним було вибудовування якихось вассальних стосунків із черкеськими народами як це було прийнято раніше. Вони хотіли повної покори та інтеграції покорених народів до складу імперії, які не тільки мали прийняти російські закони, та відмовитися від свого звичаєвого права, але й відмовитися від свого способу життя, який вони вели протягом століть і тисячоліть.
Як одного разу висловився назначений у 1816 році командувачем російських військ на Кавказі генерал Алєксєй Єрмолов, "слово російського чиновника є священним і горці мають слідувати йому більше ніж Корану".
Отже, специфіка російсько-черкеської війни полягала у тому, що росіяни прийшли на Кавказ не тільки за землею та контролем над шляхами, хоча й вони були важливими. Вони прийшли принести цивілізацію жорстоким варварам-азіатам, що означало, що останні не лише мають прийняти російські правила гри, але й змінитися самі та відмовитися від щонайменше якоїсь частини своєї ідентичності. Іншими словами, вони хотіли не лише підкорити, але й асимілювати черкесів, а інструментом для цього було насильств озброєю.
Самі черкеси прекрасно розуміли, що від них вимагають абсолютної покори та асиміляції, тому опиралися як могли, а саме так як це робили протягом багатьох століть успішного відбиття численних ворожих нападів. Отже, сторічна російсько-кавказька війна є нічим інших як постійним зіткненням між черкесами, які билися самовідданно і хоробро, але так як це робили раніше, та росіянами, які постійно вишукували найбільш ефективних способів завдати черкесам максимальних втрат та шкоди.
Військові стратегії та тактики
Загальна російська стратегія полягала у поступовому затягуванні зашморгу навколо черкеських народів. Росіяни постійно використовували одну й ту ж тактику, а саме вдавалися до надмірного та неочікуваного насильства з тим, щоб спровокувати черкеське локальне повстання, а потім звинуватити черкесів у порушенні досягнутих попередніх домовленостей, що у свою чергу слугувало виправданням наступного насильства та військового завоювання.
На зохоплених анклавах росіяни будували фортеці, однією із найголовніших із яких став Моздок, а також козацькі станиці. Фортеці та станиці мали на меті перерізати міграційні гірські та торгові шляхи, по яких черкеси переганяли свою худобу та проходили купці. Блокада наносила величезну шкоду регіону і ставила окремі регіони на межу виживання, бо руйнувала всю економічну модель, що відповідно провокувало голод.
Російська звичка вчиняти геноциди
З іншого боку, її не так і складно було організувати. Часто для цього було достатньо перерізати одну гірську дорогу. Вперше по-суті геноцидну тактику блокади застосував генерал Сергєй Булгаков. Російські загони блокували якийсь район, перерізали комунікації, знищували припаси та доводили населення до голоду аж допоки воно не визнавало російської зверхності.
Саме із фортець та станиць російські війська та козаки і проводили каральні рейди, які офіційно виправдовувалися тим, що здійснюються у відплату за черкеські набіги. Взагалі козаки були найбільшими союзниками російських регулярних частин, допомагали їм у придушенні черкеського опору, за що і отримували левову частку захопленої землі, майна, худоби та рабів-черкесів.
Битва черкесів із козаками. Автор Бернард Август фон Лангкавель
Їхня тактика в таких рейдах була простою. Росіяни просто винищували і спалювали все на своєму шляху, а худобу переганяли, а потім знову укривалися у своїх фортецях. Якщо хубобу не можна було перегнати, вони її вбивали. Якщо влітку черкеси ще могли прогодуватися продуктами рослинництва, то взимку вони харчувалися переважно молочними продуктами та м'ясом, тому загибель худоби неминуче призводила до голоду.
Масштаби лиха легко уявити, якщо знати, що під час одного такого великого походу росіяни могли спалити десять тисяч осель, сотні мечетей, тисячу ферм та перегнати в Росію десятки тисяч голів овець. Тому ці набіги були вигідною справою як для російських офіцерів так і для козаків. З часом протяжність та масштабність російських рейдів лише зростали.
Скільки людей при цьому вбивали російські солдати та козаки теж не важко уявити. Росіяни залишали по собі тисячі вбитих, бездомних та голодних. В таких рейдах вони повною мірою користувалися своєї технічною перевагою, масово застосовуючи артилерію як в битвах, так і при обстрілах мирних аулів. Перевозити артилерію гірськими дорогами було титанічним завданням, але все ж її наявність давала росіянам визначальну перевагу в вогневій потужності у критичний момент.
В черкесів артилерії не було. Так само не було своєї держави. Не надали серйозної допомоги горцям і західні держави. Та й самі черкеси нічого не зробили, щоб отримати цю допомогу. Проте билися вони відважно і до кінця. Вони вже настільки довго жили у постійному терорі, що виробили імунітет до нього. Позбавлені майна та переповнені бажанням помсти черкеси перестали боятися смерті і були готові воювати із росіянами безкінечно, як згадували самі ж росіяни, до останнього черкеса.
Геноцидні стратегії та тактики
З часом росіяни еволюціонували в своїй військовій та геноцидній тактиці, методично вдосконалюючи їх з тим, щоб завдати черкесам якомога більших втрат. Власне сама тактика рейдів була запозичена ними у черкесів, які були неперевершеними стрільцями, намагалися уникати генеральних битв та атакувати із засідок невеликими мобільними загонами.
Росіяни ж ще збільшили смертоносність їхніх рейдів, оранізовуючи їх не з метою покарання або відплати, а саме фізичного знищення. Фактично за сучасною термінолоогією, то були етнічні чистки шляхом вбивства, що відповідають пункту а) Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. В якості зброї росіяни використовували переважно багнети, щоб економити кулі, або гармати, де це було необхідно.
Черкеська кавалерія, гравюра О. Барнарда
Навчилися вони і використовувати погоду в своїх цілях. Звичайно погода у війнах радше буває союзником призвичаєної до неї сторони. Так було і в цій війні. Спочатку росіяни лише могли починати воєнні операції не раніше червня, коли з'являвся підніжний корм для коней, а припиняли їх вже в жотвні-листопаді, коли перші снігопади засипали перевали. З часом вони навчилися воювати взимку, адже розрахували, що жителям спалених аулів нікуди тікати і вони приречені замерзнути взимку.
Було милосердніше вибити черкесів, але росіяни віддавали перевагу спаленню житла, адже це вимагало менших ресурсів та зусиль, а результату вдавалося досягнути не гіршого. Нападали вони і тоді, коли в регіоні панували епідемії, для того щоб завдати черкесам ще більших втрат та страждань. Отже, росіяни створювали для черкесів умови несумісні із життя та використовували природні чинники для того, щоб створити умови несумісні із життя, що є суголосним пунту с) Конвенції. Крім того, юнаків-черкесів мобілізували до російської армії.
Консенсус еліт і геноцидний план
Тепер треба дати відповідь на питання, хто ж був провідником російського геноцидного насильства? Виконавцями були російські селяни, яких мобілізували в армію на 20 років та які сліпо виконували будь-які накази своїх офіцерів. Розробляло та реалізовувало російську геноцидну тактику саме місцеве військове російське командування, але загальна стратегія узгоджувалася із Петербургом, міністром оборони, міністром внутрішніх справ, царською родиною та царем.
З часом, по мірі того як війна продовжувалася, черкеси не здавалися, і кожен день забирав життя російських солдат, між членами російської політичної та військової еліти остаточно утвердився консенсус, що "домовитися по-хорошому" із черкесами не вийде. Це була вже була не просто ненависть породжена війною та постійними обобічними вбивствами.
Радше навпаки вони цілком раціонально зрозуміли, що навіть покорившись черкеси не перестали б бути схильними до незалежності та непокори, а отже не перестали б ненавидіти росіян та рано чи пізно встромили б їм ножа в спину. Якщо було неможливо "цивілізувати" черкесів, то їх треба було винищити, як зазначив в одному документі тодішній міністр оборони Росії Дмітрій Мілютін.
Дмитро Мілютін. Військовий міністр (1861–1881). Картина невідомого художника другої половини ХІХ ст.
Тепер же всі шматки мозаїки стали на свої місця і цей консенсус остаточно оформився в конкретний геноцидний план та стратегію повного і остаточного вирішення проблеми раз і назважди. До речі цей план як і попередні не були якимось умоглядними розмірковуваннями, а детально розробленими старатегіями, які оформлялися в доповідні записки та узгоджувалися із найвищими чиновниками імперії. В таких записках, наприклад їхні автори розмірковували про те як ефективніше виморити черкесів голодом та змусити їх емігрувати.
В них зокрема, фігурували такі терміни як "очищення" Кавказу від черкесів. Росіяни перестали ставитися до черкесів як до людських істот із власною ідентичністю. В один час вони навіть стали називати їх "хижаками". Так, один із російських офіцерів колекціонував черепи вбитих черкесів, а інший виплачував нагороду своїм солдатам за голови вбитих черкесів, а потім відправляв їх відділу антропології Академії наук в Петербурзі.
"Теперь в горах можно встретить медведя, волка, но не горца..."
Авторів цих доповідних записок уже зовсім не цікавили люди, а лише територія, яку ці люди поки ще населяли. Але проблема із людьми тим не менше нікуди не зникла. Що робити із людьми, зокрема і тими, хто б відмовився добровільно емігрувати або тими, хто погодився б підкоритися та капітулювати, але залишився б жити на рідній землі?
Їхня відповідь полягала у тому, що треба якомога швидше здихатися черкесів, до того часу, поки вони остаточно б не погодилися капітулювали. Аргументація перед царем Алєксандром ІІ була раціональна – ефективніше позбутися всіх черкесів ніж постійно тримати великі військові гарнізони на окупованій території в передчутті неминучих заколотів та повстань, що вимагало великих коштів. План був простий – знищити повністю весь опір, а всіх інших черкесів зігнати і депортувати до Туреччини.
Остаточне вирішення черкеського питання
Остаточне рішення "черкеського питання" пов'язується із ім'ям генерала Ніколая Євдокімова. Євдокімов був одним із переможців імама Шаміля, із поразкою та полоном якого у 1859 році по великому рахунку долю всього Кавказу було вирішено. Після Паризького мирного договору 1856 року, що закінчив невдалу для Росії Кримську війну, але не послабив її позиції на Кавказі, це розуміли і в Росії, адже тепер росіяни могли перекинути на Кавказ всю свою армію та вивільнені після перемоги над Шамілем сили. Розуміли і найбільш далекоглядні лідери черкеського опору, що у них немає іншого виходу як визнати російську зверхність.
генерал Микола Євдокимов
Росіяни намагалисяч діяти дуже швидко, побоюючись втягнення до конфлікту європейських країн, особливо Англії. Кампанія розпочалася у 1860 році із атаки на бесленейців, теміргоєвців, махошевців, які того ж року здалися та були зігнані далі в гори. Росіяни нападали та змушували до руху всіх черкесів, незважаючи на їхній рівень лояльності до них.
За свідченням очевидів всі гори були покриті трупами черкесів заколотих багнетами. Російські солдати були настільки озлоблені, що важко було їх зупинити. Сили були нерівні. Сотні черкеських воїнів жертвували собою під гарматним вогнем, прикриваючи відхід тисяч цивільних. У черкесів бракувало зброї, тому вони беззбройними у якомусь шалі кидалися на російські багнети і всі погибали.
Вже тоді черкеси добровільно почали масово емігрувати, адже тепер стало зрозуміло, що простим набігом справи не завершаться. Черкеси були готові емігрувати будь-куди, навіть в Росію, лише, щоб уникнути розправи та голоду внаслідок системних руйнівних рейдів. Розуміючи, що порятунку немає, воно готові були вже покоритися. Є відомості, що черкаським лідерам навіть вдалося домовитися про аудієнцію в царем. Один із авторів навіть описує непідтверджену іншими джерелами зворушливу сцену покладання до ніг царя Александра своїх шабель в знак визнання його зверхності. Але даремно, які б спроби черкеси не робили примиритися, все було марно.
На кінець 1861 року черкесів на їхніх етнічних землях залишилось лише двісті тисяч. Проти них же росіяни виставили 65 штурмових батальйонів, 25 козачих дивізіонів та сто гармат. Війна велася із безжальною непримиренною жорстокістю. Росіяни продовжили наступ та перевели головний удар на найбільш численні черкеські народи шапсугів та убихів.
На осінь 1862 року Євдокімов кинув свій головний ударний Даховський загін проти абадзехів, в той час як кримська армія рухалася від Анапи вздовж чорноморського узбережжя. На кінець 1862 року були завойовані натухайці. За 1863 рік покорилися і абадзехи.
Остання битва війни відбулася в урочищі Кваада 27 травня 1854 року між росіянами та убихами, а вже 2 червня тут же росіяни влаштували переможний бенкет, на якому Євдокімов офіційно проголосив, що на Кавказі більше немає черкесів. Насправді їх залишилося від 50 до 100 тисяч, але будь-якої загрози для росіян вони вже не представляли. Квааду після битви перейменували в Романовськ в честь імператорської династії.
В цих умовах у кінці 1863 року російське командування здійснило фінальний акорд драми. Тих, черкесів, які залишилися живими, росіяни взимку в розпал найбільших морозів по снігу почали гнати у напрямку чорноморського узбережжя. Попередньо вони домовилися із Османською імперією в тому, що вона прийме до себе черкаське населення, яке виявить бажання до переселення.
Зображення черкеса німецьким мандрівником
Це було вигідно всім: і Порті, яка отримувала мусульманське населення, що було готове обробляти вільну землю, якої в державі було чимало, і платити податки, і росіянам, які у такий спосіб позбавлялися непотрібних для них людей, а отримували собі їхню території, але найбільше черкесам, для яких еміграція була єдиним шансом вижити. Але начебто добровільний характер переселення не має вводити в оману, "велике переселення черкесів" є нічим іншим як етнічною чисткою.
На початок 1864 року на узбережжі одномоментно зібралися десятки тисяч втікачів, які масово почали гинути від тифу та голоду. Берег моря перетворився на гіганський цвинтар. За угодою із турецькою стороною у січні почали прибувати судна, які і мали транспортувати вцілілих до Туреччини.
Перевезення через Чорне море до Туреччини зайняло ще кілька місяців, протягом якої багато суден потонуло через перевантаження, бо черкеси якомога швидше хотіли втекти, а шкіпери турецьких та російських кораблів заробити більше грошей. На човні, розрахованому на перевезення кількох десятків осіб набивалось до трьохсот осіб, які змушені були стояти на палубі і впродовж всієї подорожі. З того часу черкеси не їдять рибу із Чорного моря. Та й російські офіцери підганяли пересенців, бо хотіли закінчити всю операцію якнайшвидше.
Якщо в черкесів до того часу і залишалися якесь майно і гроші, то всі вони опинилися в кишенях шкіперів та російських офіцерів, які наглядали за транспортуванням. Росіяни майже нічого не зробили щоб полегшити долю близько 750 тисяч осіб, які переселилися в Туреччину у 1864 році. Всього ж від рук росіян, голоду, хододу та хвороб загинуло щонайменше півмільйона черкесів не більше ніж за кілька років.
Після цього поневіряння черкес не закінчилися. На новому місці, у Туреччині, Балканах, Сирії та Йорданії, їх особливо не чекали. А під час російсько-турецької війни 1877–1878 років балканські черкеси зазнали ще однієї етнічної чистки, і знову від росіян.
Наслідки геноциду та пам'ять
Після перемоги росіяни конфіскували черкеську землю та розподілили її між офіцерами та козаками, які не мали ні вміння ні бажання її обробляти, тому ще багато десятиліть вона пустувала. Зрозуміло, що ні російські офіцери ні козаки міграційним скотарством не займалися. Тому в господарськоу відношенні край зазнав страшної руїни.
Росіяни уніфікували законодавство за своїм зразком, скасували релігійні суди, заборонили звичай пуру, ввели вимогу повідомлення про антиросійську діяльність для тих черкесів, що вижили, обов'язковою, обмежили права мусульманських священнослужителів. Адиге-Хабзе зберігся лише на рівні особистих стосунків між черкесами.
В майбутні десятиліття і століття, за Російської імперії, Рядянського Союзу, та РФ і аж донині російська політика по відношенню до черкесів є простою – стежити за ними, русифікувати їх та руйнувати всі спроби консолідації черкесів як в Росії так і в світі.
Це вони продовжують робити і зараз, витрачаючи величезні фінасові та інформаційні ресурси для того, щоб не допустити черкаського відродження. Російська влада зараз застосовує ту ж саму тактику "поділяй і владарюй" намагаючись протиставляти черкесів, росіян, козаків, ногайців, які всі живуть в межах одних і тих же російських адміністративних утворень.
Черкаських громадських діячів дискредитують та звинувачують в екстремізмі та бажанні розпалити війну на Кавказі, натомість створюють проросійські, лояльні до влади кишенькові організації. Винаходять штучні приводи до відзначень, наприклад у 2007 році із помпою відзначали 450 річницю "добровільного об'єднання черкасів з Росією", приурочену до союзу Івана Грозного і делегації від кабардинських і бесленейських князів. Продовжують гинути за згадкових обставин черкаські активісти.
Але незважаючи на все, черкеси все ще живі і їхня національна пам'ять – жива, хоча й стикається із значними викликами, цілком закономірними для бездержавної нації та й ще в умовах російської інформаційної протидії. Через п'ять поколінь після геноциду черкеси зберегли свою пам'ять та ідентичність як в Росії так і серед діаспори.
Черкеський аул Реіханія в Ізраїлі
Єдність між 800 тисячами російських черкесів і від 4 до 6 мільйонів діаспорних черкесів, з кожним роком стає все сильнішою так само як і переконання, що всі черкеські народи становлять собою одну націю. Найпотужнішими серед черкеських організацій, які зараз активно борються за права свого народу, є Черкеський конгрес (Circassian Congress) і Міжнародна черкеська асоціація (The International Circassian Association).
У цьому процесі націольного самовизначення все більшої ваги набуває питання визнання геноциду черкесів. Вони звернулися із таким закликом до ООН, Когресу США та Європейського Парламенту, інших країн, зокрема Росії. Але поки лише одна країна це зробила. Грузинський парламент одноголосно у 2010 році визнав геноцид черкесів.
Україна має стати другою.
