Фальсифікувати не можна відкликати або чи є в Україні цінністю наукова доброчесність та репутація науковця?

У розповіді про діяльність більшовицького режиму в Україні у нашому інформаційному просторі вагоме місце займають віктимні історичні міфи та фейки, які їхні цінителі вважають проукраїнськими твердженнями. Однак це не так, адже такі міфи гіперболізують спроможності наших ворогів – як у їхніх діях, так і в намірах – та возвеличують як мученицькі вигадані чи в рази кількісно перебільшені смерті українців, знецінюючи цим як український спротив, так і реальні втрати України.

Серед таких віктимних міфів раз по раз виринають твердження то про наявність 81 млн українців у 1931 році, більшість яких згодом нібито знищила більшовицька влада, то про розстріляний з'їзд кобзарів (називаються різні дати з'їзду та кількість жертв), то про намір Жукова депортувати у 1944 р. всіх українців, то про загибель 100 тисяч українців після підриву більшовиками Дніпрогесу, то про студентів, начебто розстріляних та репресованих за бажання складати екзамени українською мовою, то про втоплених на Колимі українських дівчат тощо.

Загалом названі міфи якщо і підтримуються особами, які називають себе істориками, то лише тими з них, хто насправді далекий від історичної науки. Однак у 2021 та 2022 роках пальму першості у намірах віктимізувати наше минуле шляхом вигадок та фальсифікацій перехопили деякі науковці зі справжніми ступенями докторів наук. Мовиться про "експертів" (беру в лапки через зміст підписаного), які поставили свої підписи під вкрай некоректними твердженнями та висновками судових експертиз у вперше виданій у 2021 р., а у 2022 доповненій і перевиданій книзі "Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань. /Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк".^[1]

Попри жорстку і документально обґрунтовану критику наявних у першому виданні книги відвертих неправдивих даних та фальсифікацій джерел, у друге видання сутнісних виправлень внесено не було. Це видання лише доповнене низкою нових документів, серед яких, зокрема, і "свідчення" Олесі Стасюк (с.287).

Цікаво, що Олеся Стасюк, як і Микола Герасименко є не лише "свідками" кримінального провадження та упорядниками книги, а ще й "експертами" наведених там експертиз. Тобто і швець, і жнець, і на дуду грець. То ж є усі підстави стверджувати, що саме ними чи з їхнього наказу були спотворені деякі тексти підписантів та сфальшовані дані з історичних джерел.

В обох виданнях книги у так званих "висновках судових експертиз", під якими стоять підписи відомих науковців, заснована на фальсифікаціях віктимізація поставлена на системну основу. Причому словосполучення "стоять підписи", на мій погляд, автоматично навіть не означає, що до публікації у книзі кожен із науковців мав доступ до цілісного тексту формально підписаних ним "висновків". Не виключено, що дехто і після публікації не ознайомився, але це лише припущення, яке базується на бажанні думати про підписантів краще. Чому так трапилося – не знаю, але до припущення про "нечитання" спонукає аналіз документа.

Предметом уваги у цій статті є датований 3-м вересня 2020 року "висновок судової історико-джерелознавчої експертизи" (с.412-437). Зокрема, та його частина, де лунає відповідь на перше з двох поставлених перед "експертами" запитань: "Яку чисельність українців знищено комуністичним тоталітарним режимом під час масового штучного голоду 1921-1923 рр.?" Ця відповідь, окрім вступних зауваг на с.412-413, розміщена на с.417-428 так званої "аналітичної частини експертного висновку" (далі – "висновок" або "псевдоекспертиза"), у якій мало б розповідатися про реальні причини, обставини та наслідки голоду 1921-1923 рр.

Мало б, але не розповідається.

Перед тим, як звернутися до аналізу деяких прикладів з цього "висновку", зауважу, що "експертами", які поставили свої підписи під ним, стали (подаю згідно з черговістю підписів у книзі): доктори історичних наук Георгій Папакін, Світлана Маркова, доктор юридичних наук Володимир Василенко, доктори історичних наук Василь Марочко та Ольга Мовчан.

Додам, що усі названі доктори наук, окрім Георгія Папакіна, як і абсолютна більшість інших докторів наук, які є підписантами інших опублікованих у книзі псевдоісторичних "експертиз", вказані як співробітники Інституту дослідження Голодомору — наукового підрозділу Національного музею Голодомору-геноциду, керівником якого на час складання псевдоекспертиз була О. Стасюк. По суті йдеться про підлеглих Олесі Стасюк та тогочасного фактичного керівника Музею — Миколи Герасименка,^[2] тобто формально і матеріально залежних від них осіб. Важлива деталь щодо підписантів аналізованого нижче тексту: серед них лише Ольга Мовчан є фаховим дослідником голоду 1921-1923 років, але при цьому раніше вона як правило уникала вказівок про кількість померлих від цього голоду.

Фахівців з підрахунку кількості населення і, відповідно, людських втрат, тобто демографів, серед підписантів зовсім нема. Це спонукає до припущення про те, що організатори експертизи навіть не намагалися отримати правдиву і справді обґрунтовану відповідь на поставлене ними запитання.

Так само як і перед іншими розміщеними в книзі "висновками експертиз", висновку аналізованої нами "судової історико-джерелознавчої експертизи" передує попередження про "кримінальну відповідальність за відмову або ухилення від надання висновку експерта, або за надання свідомо неправдивого висновку" (с.412-413).

Чому, попри таку вимогу, саме свідомо неправдиві аргументи та висновки ствердили своїми підписами вказані доктори наук, для мене залишається нерозгаданою загадкою. Ще більшою загадкою є підтримка системного фальсифікату Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (далі – "Інститут археографії НАН України" або "Інститут археографії".)

Приступаючи до аналізу, зауважу, що питання про кількість втрат від голоду 1921-1923 рр. є досить складним з огляду на труднощі відокремлення померлих внаслідок голоду, від втрат, спричинених військовими діями періоду 1914-1921 рр., репресіями більшовицьких владних органів, смертоносними епідеміями, що вирували ще задовго до перших зафіксованих у жовтні 1921 року смертей від голоду. У науковому лексиконі є навіть поняття "демографічна катастрофа" "1914—1923 рр.: Перша світова, революційна доба, епідемії і голод".^[3] Тому, не маючи надійних обґрунтувань, історики тривалий час уникали давати більш-менш чітку відповідь на питання про кількість загиблих від голоду 1921-1923 рр. Частіше за все у розповіді про цей голод фахівці уникали навіть постановки такого питання.

Приміром, у відповідній статті в "Енциклопедії історії України", яка була передана до друку Ольгою Мовчан у 2004 р., про кількість померлих від голоду не йдеться.^[4] Якщо ж фахівці десь і згадували цифри втрат, то йшлося переважно про цифру до 1 млн померлих. Зокрема, на старій сторінці Інституту національної пам'яті (автора та датування статті не вказано) зазначалося: "До сьогодні кількість померлих з голоду 1921-1923 р. в Україні лишається невідомою. Здебільшого дослідники називають близько 500 тис. жертв".^[5]

Відповідаючи вже в липні 2021 р. на запитання "Суспільного" про кількість втрат від цього голоду, історик Андрій Руккас відзначав: "Голодували понад 8 мільйонів людей як мінімум і померли від голоду близько пів мільйона, за оцінками дослідників".^[6] Цей коментар є доречним у нашому тексті ще й через наведене його автором співвідношення голодуючих та померлих безпосередньо від голоду, яке враховувало той беззаперечний факт, що влада боролася з голодом та залучала, хоч в УСРР і не відразу, до цієї боротьби міжнародні організації.

На час призначення "судової історико-джерелознавчої експертизи" (21 квітня 2020 року, с.409), фахівці-демографи вже ретельно дослідили питання та зробили висновки, що загалом в роки голоду 1921-1923 рр. демографічні втрати становлять 935,8 тис. осіб, з них "на втрати безпосередньо від голоду припадає 502,5 тис. осіб (53,7 %) прямих демографічних втрат України у 1921–1923 рр., а від інфекційних хвороб – 433,4 тис. осіб (46,3 %). Кількість ненароджених, за підрахунками тих же вчених, обрахована у 1029 тис. осіб, тобто більша за кількість прямих втрат.^[7]

Пояснення щодо ситуації з оцінками втрат від голоду 1921-1923 рр. і, зокрема, вказівка на вже оприлюднені висновки фахівців з цього питання, надані для того, щоб читачу було зрозуміло тло, на якому робилися висновки в аналізованій нами псевдоекспертизі. Тепер перейдемо безпосередньо до предмета аналізу.

Основну частину псевдоекспертизи складає розповідь про причини та обставини голоду 1921-1923 рр., що, за логікою тексту, мало б обґрунтувати наведену наприкінці "аналітичної частини висновку" оцінку втрат. Ця розповідь містить надзвичайно велику кількість маніпуляцій та фальсифікацій. Вказати їх усі в цьому огляді неможливо, адже такого роду академічна недоброчесність в "аналітичній частині висновку" є правилом, а не винятком, але деякі її приклади будуть проаналізовані доволі детально.

Найперше, що зробили автори та упорядники псевдоекспертизи, так це з розповіді про голод 1921-1923 рр. виключили поняття "посуха" та "неврожай", тобто природні, незалежні від дій більшовицької влади чинники того лиха. Вилучати ці дефініції з розповіді про голод 1921-1923 рр. і залишати лише згадки про заготівлю хліба та голодування – це десь те саме, що у розповіді про злочин Голодомору свідомо замовчати курс Кремля на реквізицію усього продовольства у селян та обмежитися наведенням прикладів людських страждань та згадкою про заборону виїзду українців за межі УСРР.

Тоді як у 1921-1923 роках у тих місцевостях, де не було посухи, не було і голоду. Іншими словами, голод мав регіональний характер і охопив не всю УСРР. А саме цей факт, як і посуху як природну першопричину голоду, й намагаються приховати упорядники видання, чим де факто і засвідчують антинауковий характер свого видання.

Упорядники псевдоекспертизи механічно видалили згадки про посуху чи неврожай навіть у тих частинах тексту, де вони спочатку були. В результаті чого у "фінальному" варіанті документа часом друкуються цілковиті нісенітниці. Приміром, на с. 422 зазначається:

"Масовий штучний голод досяг піку смертності українців навесні 1922 р. Експерти вивчили архівні документи, які відображають загальну картину в низці регіонів УСРР та загальну чисельність голодуючих. Так, за даними Наркомату охорони здоров'я (далі - Наркомздоров'я), у березні 1922 р. голодувало 1,4 млн українців, тобто 15% населення. Відділ інформації Центральної комісії допомоги голодуючим (далі - ЦК допгол) ВУЦВК зафіксував, що в березні чисельність зареєстрованих голодуючих досягла 3,2 млн осіб чи 34,2% населення і до червня збільшилася до 3,8 млн осіб".

Освіченій людині, яка вміє мислити логічно і прочитає весь текст псевдоекспертизи, одразу стане зрозумілою необґрунтованість розміщеного наприкінці тексту висновку про 3,5 млн померлих, адже майже всі голодуючі від голоду ніколи не помирають. Тим більше в умовах, коли в країні офіційно відбувалася "боротьба з голодом" (у газетах навіть була така рубрика) і коли міжнародними організаціями надавалася допомога.

Однак і в самій цій цитаті є відверто антинаукові речі, за якими помітна рука упорядників-фальсифікаторів. От що робити з отими "1,4 млн тобто 15% населення", так само як і з "3,2 млн осіб чи 34,2% населення"? Адже по суті автори чи упорядники кажуть, що в УСРР станом на березень 1922 року мешкало 9,3 млн осіб – саме від такої кількості 1,4 млн становить 15%, а 3,2 млн – 34,2%. І що то за плутанина, коли за один і той самий місяць, без будь-яких обґрунтувань, подаються наскільки різні цифри без пояснень причин відмінності між ними?

Поглянемо тепер на оригінал, тобто джерело, звідки взято те твердження, до якого були внесені "корективи", що спотворили зміст написаного. Це текст Ольги Мовчан з науково-популярного видання "Голодомори в Україні: 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947: Злочини проти народу" (2000). Те, що було свідомо "вилучено" упорядниками, у цитаті виділено жирним курсивом.

"Документи того часу дають можливість навіть в деталях уявити страхітливе становище у південних губерніях. Як бачимо, голод досяг максимуму навесні 1922 р. Проте кількість голодуючих в різних документах відзначається по-різному. За даними Наркомату охорони здоров'я, у березні 1922 р. голодувало 1,4 млн чоловік, тобто 15% населення неврожайних губерній. Відділ інформації ЦК Допгол (Центральної комісії допомоги голодуючим) ВУЦВК вказував, що в березні кількість зареєстрованих голодуючих досягла 3,2 млн чоловік, чи 34,2% населення, і до червня дещо збільшилася (до 3,8 млн)".^[8]

Механізм появи нісенітниць цілком зрозумілий – прибирали згадки про регіональний характер голоду, про неврожай. Що саме така "корекція" спотворила?

По перше, речення, де йшлося про "документи того часу" замінено, ймовірно, для надання "ваги" аргументам, на речення, де наголошується лише на "архівних документах". А це не так. У науковому виданні, яке Ольга Мовчан у далекому 1993 році опублікувала разом зі Станіславом Кульчицьким і звідки вже текст "перекочував" у видання 2000-го року, вказується, що цифра 1,4 млн осіб начебто взята із книги "Итоги борьбы с голодом 1921—1922 гг. — М., 1922", а вже 3,2 млн та 3,8 млн – з матеріалів ЦДАВО України, тобто з архівного документа. Причому там ці цифри названі не лише із різними посиланнями, а й в різних абзацах.^[9]

Звертаю увагу на слово "начебто". Адже дані в 1,4 млн у тій брошурі 1993 року даються з покликанням на видану в 1922 у Москві книгу, з чого можна зробити припущення про спробу Москви у 1922 р. применшити масштаби голоду. Однак тут вкралася помилка, швидше за все механічна. У тій книзі насправді на згаданій сторінці якраз вказується цифра 3 248 800 осіб, що голодують, тобто 34,2 % населення п'яти губерній, які були офіційно визнані враженими голодом: Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської, Катеринославської.^[10] Припускаю, що у виданні 1993 року просто механічно змістилися посилання і дані про 1,4 млн голодуючих – це якраз з архівних джерел. Для наочності надаю вирізку із вказаної книги з вказівкою на показники березня.

З іншого боку, відмінність між цифрами 1,4 млн та 3,2 млн така значна, що, попри вказівку на різне походження документів, викликає сумнів, чи не закрався якийсь хибодрук. Адже, приміром, в іншому друкованому джерелі 1922 року цифра голодуючих у березні справді подається менша, - 2 730 тис. осіб (28,4% неврожайних губерній), але одразу ж зазначається, що по Запорізькій губернії (а вона найбільше постраждала від голоду) цифри занижені.^[11] Втім, коректність цифр у самому джерелі - то вже геть інше питання, яке не стосується псевдоекспертизи.

По-друге, вилучено згадку саме про те, що дані на березень взяті з різних джерел, які суперечать одне одному. Тоді як у тексті Ольги Мовчан, звідки й взято ці різнохарактерні твердження, чітко наголошується саме на відмінностях між ними. Тобто нею це різночитання фактично подавалося як ствердження тези про ненадійність статистичних даних та потребу їх верифікації. У псевдоекспертизі, навпаки, — як доконаний факт.

По-третє, вилучено таку небажану для фальсифікаторів згадку про "неврожайні губернії", але при цьому текст не скорегований у бік якихось реальних цифр. В результаті фальсифікатори у два з половиною рази "зменшили" населення України.

Не вірю, що таку фальсифікацію могла ініціювати сама Ольга Мовчан. Можу повірити, що їй не давали на вичитку цю псевдоекспертизу – бо вона б таке не мала санкціонувати. Але не можу зрозуміти, чому вона до цього часу не заявила хоча б про неузгоджені з нею зміни в її тексті? Саме через це у згаданому вище припущенні про "невичитування" тексту перед його публікацією до кінця не певен. Бо хто знає, що їй, як й іншим залученим до видання справжнім історикам-науковцям, пообіцяли чи надали, або чим залякали?

Зрештою, не реагують на явні фальсифікації не лише вона, а й усі ті підписанти, які до цього казусу до такого роду недоброчесних видань причетними не були. Відсутня реакція навіть поважної академічної установи – Інституту археографії НАН України, грифом якої освячено фальсифікацію. Власне саме таке замовчування проблеми і уможливило друге видання цієї книги.

Та підемо далі. Усі п'ять підписантів псевдоекспертизи безумовно читали (або мали читати, якщо претендували на звання науковця-дослідника періоду 1921-1923 рр.) праці В.Леніна. Також цілком логічно, що при аналізі причин та обставини голоду 1921-1923 років є посилання на висловлювання чи вказівки "вождя світового пролетаріату", адже саме він очолював радянську Росію.

Таких згадок про слова Леніна (в оригіналі - "Лєніна") в аналізованому документі є три. І усі три відверто і безсоромно сфальсифіковано! Про одну з таких фальсифікацій я вже згадував у статті ""Амністія" очільника МОН Лісового. Де заховане гірше псевдонаукове зло", розміщеній на шпальтах "Українська правда. Життя".

У тій статті наводиться приклад дописування у звернення Леніна відсутнього там слова "бути", та "ювелірні" обрізування та додумування формулювань, що невластиві ленінському зверненню. Як результат фальсифікації - кардинальна зміна суті сказаного.^[12] Цікаво, що при обговоренні цього тексту на шпальтах фейсбук-групи HISTORIANS.IN.UA користувач із ніком "Андрій Демченко" відзначив ще одну неправду, на яку я не звернув уваги: фальсифікатори-упорядники назвали 9 листопада 1921 року "початком 1921 року".

Інші дві фальсифікації ленінських слів, як і вище наведена, розміщені на 417 с. книги, безпосереднім чином пов'язані із вже згаданими діями упорядників книги з вилучення згадок про неврожайність. Адже саме у цих ленінських словах – і більше жодного разу у тексті псевдоекспертизи! - вживається слово "врожай".

Щоправда, в обох випадках говориться саме про високий врожай, чим, власне, поряд з видаленням згадок про неврожай, упорядники й побічно заперечують факт посухи в південних губерніях УСРР. Процитую першу згадку, яку упорядники навели чомусь російською мовою. Процитую включно з трохи дивно поданим покликанням, яке, втім, загалом засвідчує ознайомленість підписантів та упорядників з "Полным собранием сочинений" В.Леніна:

"18 травня 1921 р. В. Лєнін телеграфував М. Фрунзе, Г. Петровському і Х. Раковському: "Тов. Бухарин говорит, что урожай на юге чудесный. Теперь главный вопрос всей советской власти, жизни и смерти для нас - собрать с Украины 200-300 млн пудов [зерна] .... Все забрать, обставить тройным кордоном войска, все места добычи, ни фунта не пропускать, не давать раскрасть. Поставить дело повоенному" (Ленін В. І. Телеграма Фрунзе, копія Петровському, Раковському, травень 1921 р. Полное собрание сочинений / Ленин В. І. Политическая литература. Москва, 1970. Т. 52. С.196)."

Для наочності пропоную порівняти цитату Леніна у варіанті від упорядників-фальсифікаторів з "необрізаним" текстом оригіналу.

Як видно на скані – цього разу фальсифікатори нічого не дописали до слів Леніна і навіть не "додумали" чогось свого. Просто "вирізали" розміщені після "200-300 миллионов пудов" і написані в наступному рядку слова "Для этого главное – соль". Одна нехитра маніпуляція з текстом - і от завдяки їй читачу подається інформація про те, що слова "Все забрать, обставить тройным кордоном войска, все места добычи, ни фунта не пропускать, не давать раскрасть" стосуються хліба, а не солі! Адже на ту дивину, що вагу хліба Ленін начебто став міряти у фунтах, як і на те, що "все места добычи" хліба обставити потрійним військовим кордоном в принципі неможливо, рідко який читач зверне увагу.

Видалили фальсифікатори також слова Леніна "Вы – главком соли", якими, власне, чітко і беззастережно стверджується думка про те, що слова про війська, про "поставить по-военному" стосуються саме видобутку та розподілу солі, а не хліба. Солі, яка більшовицькому керівництву була потрібна як товар для обміну на хліб. Адже після того, як Кремль у березні 1921 року відмовився від продовження комуністичного штурму, головним на селі став продовольчий податок, а не розкладка.

Решту потрібного їй хліба влада вчилася здобувати шляхом обміну чи купівлі-продажу, а не реквізицій. Власне, наслідком вказаної у цьому зверненні ідеї щодо "потрійних кордонів" та "поставити по-військовому" стало ухвалення 31 травня 1921 року Раднаркомом РСФРР постанови "Про заведення державної монополії на сіль", в якій розписувалися жорсткі умови щодо видобутку, транспортування, розподілу, товарообміну та продажу солі. Категорично заборонялося торгувати сіллю приватним особам. Дія цієї постанови 24 червня 1921 р. Раднаркомом УСРР була поширена на територію України. Тобто "репресивні" заклики наведеної цитати мали винятково "соляне" спрямування:^[13]

Таким чином, "репресивно-військову" частину слів Леніна з його цитати в аналізованій нами псевдоекспертизі цілковито сфальсифіковано: наміри "вождя" не допустити розкрадання видобутої націоналізованими підприємствами солі та створити у держави надійний запас цього продукту для обміну у селян на хліб фальсифікатори представили як планування репресій проти самих селян. І цю фальсифікацію, що гіперболізує злостиві наміри та спроможності окупантів, ствердили своїми підписами не лише п'ять відомих докторів наук, але й академічна установа - Інститут археографії НАН України.

Цікава деталь: О.Стасюк, яка, нагадаємо, є однією з упорядниць цієї псевдоекспертизи, наскільки увірувала у ті ленінські слова про "чудесный" врожай, що відкрито стала використовувати їх… як аргумент, який заперечує факт посухи в Україні. Зокрема, 27 листопада 2021 р. в етері "Українського радіо" вона по суті відкрито визнала, що науковці Інституту дослідження Голодомору, які були підпорядковані їй як тогочасній директорці Музею Голодомору, займаються неприхованою фальсифікацією:

"Цей загальносоюзний міф про посуху та неврожай, які були у 2021-му році (це звичайна обмовка, за контекстом йдеться про 1921 р.), науковці розвінчують, тому що насправді, як писав Ленін, урожай був неймовірний".^[14]

Окрім безсумнівної вигадки про "неймовірний" врожай, Олеся Стасюк у цій розповіді, так само як то було зроблено і в псевдоекспертизі, подає неправдиві відомості щодо начебто заборони висвітлення голоду 1921-1923 років у тогочасних засобах масової інформації та взагалі засекреченість цього лиха. Тоді як факти свідчать про зворотне.

Приміром, ще наприкінці липня 1921 р. у центральній газеті УСРР – "Вістях ВУЦВК" – було опубліковано повідомлення про завдання створеної місяцем раніше "Української комісії допомоги голодаючим". У тій публікації, зокрема, зазначалося, що "допомога голодуючим губерніям України – Катеринославській, Запорізькій, Донецькій, Миколаївській та Одеській – є тепер настільки необхідною, що комісія визнала за потрібне насамперед дати допомогу голодуючим України".^[15]

Тобто вже тоді, у липні 1921 року (!) – у центральній урядовій газеті УСРР було названо п'ять неврожайних (голодуючих) губерній УСРР – Катеринославська, Запорізька, Донецька, Миколаївська та Одеська. Єдиною формою допомоги голодуючим Росії у цьому повідомленні називалося можливе переселення (повернення) до УСРР уродженців України.

Так, справді, під тиском Кремля, який намагався перекинути всі ресурси (і робив це значною мірою коштом України!) на порятунок Поволжя, з серпня термін "голод" стосовно півдня УСРР на кілька місяців зник з публічного дискурсу - його замінили терміном "неврожай". Але ж про неврожайні губернії у пресі й далі постійно йшлося. Та й з грудня 1921 р. термін "голод", "голодаючі" стосовно мешканців названих губерній знову регулярно вживався в українській (центральній і місцевій) пресі, а з початку 1922 року – і в центральній російській.^[16] Іншими словами, теза про "засекреченість" того голоду не відповідає дійсності.

Однак саме ці неправдиві дані – навіть попри формальне попередження про кримінальну відповідальність за їх наведення, наполегливо стверджуються і в тексті псевдоекспертизи, де в перших рядках так званої "аналітичної частини висновку" зазначається (с.413):

"Масові штучні голоди 1921-1923 рр. та 1946-1947 рр. тривалий час були замовчуваними, комуністичний тоталітарний режим ретельно їх приховував. Забороненими та недоступними ці теми були для науковців та дослідників".

Той факт, що голод 1921-1923 років широко висвітлювався у пресі та виданнях книжкового формату початку 1920-х, вже засвідчив попередній текст цієї рецензії. Твердження ж про заборону на дослідження теми голоду 1921-1923 рр. в радянський період промовисто спростовує сам факт успішного захисту у 1985-му році Ольгою Мовчан (науковий керівник – Станіслав Кульчицький) дисертації на тему "Участь трудящих Української РСР у загальнонародній боротьбі з голодом і його наслідками (1921–1923 рр.)". При цьому варто не забувати, що тема дисертації затверджується за кілька років до її захисту, тобто початок роботи над згаданою дисертацією був за кілька років до початку "перебудови".

Таким чином, з процитованого тексту з псевдоекспертизи істинним є твердження з точністю до навпаки: голод 1921-1923 років, на відміну від Голодомору 1932-1933 рр., – це якраз був "дозволений" до аналізу та розповіді голод. Хоча, зрозуміло, всю з'ясовану правду про той голод тоді писати було неможливо, бо над істориками існував жорсткий ідеологічний контроль. Справді ж забороненими були згадки про Голодомор.

Та повернемося до згадок псевдоекспертами слів Леніна. На тій же таки с.417 розміщується і третя згадка – і водночас третя фальсифікація! – сказаного Леніним, яка водночас є другим і останнім випадком вживання у тексті псевдоекспертизи слова "врожай". Але тепер це не цитата, а переказ слів Леніна:

"У липні 1921 р. В. Лєнін писав, якщо урожай в Україні 550-650 мільйонів пудів, то віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу 200 млн пудів, а в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо залучити російську армію для конфіскації продовольства з України, то цю остачу можна було б забрати для потреб Росії".

А тепер для порівняння справжні слова Леніна, у покликанні на які автори-упорядники ще й переплутали томи у двотомнику "В.І.Ленін про Україну":

"Урожай на Україні приблизно визначають (Раковський) 550-650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 х х 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550-450 = 100, 65О - 450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити на Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю"^[17].

І знову бачимо перевищення злостивих намірів більшовицького режиму. Якщо перша половина переказу слів Леніна – про його розрахунки врожаю та поточних витрат – упорядниками подана цілком коректно, що ще й засвідчує їхню інтелектуальну спроможність адекватного сприйняття ленінських слів, то у другій частині, там де про "остачу" – знову фальсифікація. У Леніна словосполучення "зібрати повністю" включає насамперед податок та товарообмін (у перші місяці після скасування зумовленого спротивом суспільства комуністичного штурму до слова "торгівля" більшовицькі діячі ставилися з пересторогою), а "реквізиції" він пропонував лише "окремі" і лише "з багатих". А в упорядників-фальсифікаторів йде суцільна "конфіскація".

Якщо у Леніна при згадці про 150 млн йшлося про весь хліб, яким після його зібрання може розпоряджатися держава, а більша його частина за умовчанням мала залишитися в УСРР для забезпечення її життєдіяльності, то в упорядників-фальсифікаторів всю "остачу" Ленін намагається "забрати для потреби Росії". Тобто знову і знов перевищується спроможність ворогів України та показово демонструється вигадана фальсифікаторами нездатність українців до спротиву, який, власне, насправді й зумовив поступки Кремля.

У тексті також є багато дрібних фейків-помилок. Пишу так, бо не можу зрозуміти, приміром, як автори можуть стверджувати, що померлий у грудні 1921 року письменник Володимир Короленко у липні 1922 їздив до Берліну, де брав участь у "2-му Міжнародному з'їзді організацій і комітетів допомоги голодуючим"? (с.418).

Або як можна було приписати Олександру Гладуну твердження про те, що "під час масового штучного голоду в 1921-1923 рр. загинуло 2,8 млн українців" (с.420), якщо він такою цифрою означав "гіпотетичні втрати", тобто ту кількість осіб, на яку, якби не було втрат від голоду 1921-1923 рр. (за умови, що і наступних після голоду 1921-1923 років соціальних катастроф не було (Голодомору, ДСВ тощо)), було б більше населення України на час написання ним своєї праці? Тоді як надсмертність в роки голоду, як вже зазначалося вище, сам Олександр Гладун (із співавторами) оцінює в 935,8 тис. осіб, причому втрати безпосередньо від голоду за його оцінками становлять 502,5 тис. осіб.

А вигадка про те, що "у місті Харкові втрати становили 40% жителів" (с.423) – то взагалі детективна історія. Мені вдалося з'ясувати як передісторію, так і історію цього фейку. Якщо коротко: одна неточність накладалася на іншу, доки упорядники-фальсифікатори, вилучивши з тексту Ольги Мовчан слова "або виїхали" (у її праці написано "у Харкові 40% мешканців померли або виїхали",^[18] і це теж було неправдиве твердження), "зробили" столицю радянської України навіть більш постраждалою від голоду ніж - за їхніми взятими зі стелі підрахунками - п'ять неврожайних губерній!

Як можна було стверджувати, що "у 1922 р. в Україні померло 70% немовлят"?(с.423). Тобто померлих по всій Україні, а не на якихось уражених голодом теренах. Негідно так розкидатися життями українських дітей!

Подібні помилки чи фальсифікації-містифікації у тому виданні на кожному кроці й щоб кожну з них розібрати, треба набагато більше місця і часу. Але з огляду на безумовну псевдонауковість цієї "експертизи", вважаю детальний аналіз недоцільним.

Як фахового історика, мене надзвичайно вразило ще й те, що поважні доктори наук, які, здавалося б, знають вагу наукового слова та важливість скрупульозної роботи з джерелами, "просто так" взяли та погодилися вважати вагомими здобуті методом "зі стелі" й оприлюднені у 2018 році у газеті "Слово Просвіти" без жодної вказівки на джерела "розрахунки" кількості загиблих від голоду 1921-1923 рр., які там нафантазував Василь Марочко (с.427-428). І ось вже бозна-де взяті 3,5 млн загиблих, з посиланням лише на "Слово Просвіти"(!), дипломовані доктори наук погодилися визнати ретельною експертною оцінкою втрат!

Погодилися, попри те, що ті підрахунки входять в незбориму суперечність навіть з частиною того тексту, яка є в експертизі і яку я, зокрема, згадував на початку розповіді (про кількість голодуючих). Так, це ті самі рядки, де йшлося про те, що "експерти вивчили архівні документи, які відображають загальну картину в низці регіонів УСРР та загальну чисельність голодуючих…" (с.422.)

Погодилися, попри те, що є дослідження фахівців-демографів, здійснені на основі великого масиву документів, де вказуються реальні джерела. Тобто погодилися на фальсифікацію попри добре відомі факти. І цю фальсифікацію було стверджено рішенням Вченої ради Інституту археографії НАН України, того Інституту, у якому працює багато справжніх науковців, які ретельно вивіряють кожне слово у своїх публікаціях.

Як таке можливе?

Додамо, що "ціну" цим, як, втім, й іншим, підрахункам Василя Марочка навіть далекий від наукових знань читач може зрозуміти, якщо прочитає його інтерв'ю вже іншій газеті – поважному "Дню". У ньому в тому ж таки 2021 році, коли й побачила світ аналізована нами псевдоекспертиза, Василь Марочко видав у публічний простір геть інше твердження про результати своїх "підрахунків" втрат від голоду 1921-1923 рр. І знову, як і в псевдоекспертизі, з посиланням начебто на Арсена Хоменка.

"Цей голод, за моїми підрахунками з посиланням на демографа Арсена Хоменка, забрав понад 5 мільйонів осіб", – стверджував Василь Марочко.^[19] Хіба можна так розкидатися мільйонами життів українців? Хоча питання риторичне. У поширеній в Україні системі віктимізованих фальсифікацій це, на жаль, буденна практика, яка щиро вітається частиною суспільства. Шкода, що до неї активно долучилися особи з науковими ступенями.

Та, попри те, що фальшування історії є безумовним злом, найгірше в усій цій псевдоекспертизі, можливо, навіть не фальсифікації самі по собі, а той месидж, який несуть вони читачеві. Причому месидж потужний і масовий, адже обидва видання книги надруковані масовим тиражем, були (є?) доступними для безплатного замовлення та поширювалися у бібліотеках України саме як наукове видання, як доведене наукове знання. А спотворені у псевдоекспертизах висновки щодо втрат були внесені до навчального посібника, який ще у 2021 р. видав Інститут дослідження Голодомору та розіслав вчителям.

Мало того, навіть на найпопулярнішому в Україні ютюб-каналі про минуле України, - "Історія Без Міфів" - програми якого базуються на науковому знанні, у циклі програм "10 запитань історику" у жовтні 2021 року виходила на сьогодні вже вилучена з каналу програма із тогочасним заступником директора Інституту Голодомору Іваном Петренком "Масовий штучний голод 1921–1923: забутий злочин більшовиків проти України". Свою розповідь Іван Петренко якраз і базував на фальсифікаціях з цієї псевдоекспертизи.

Щоправда, до тих фальсифікацій було додано чимало авторських антинаукових фантазій, але вони у порівнянні з "базою" від псевдоекспертизи мали все ж другорядний характер та були похідними від неї.

Зазначений вище потужний і змістовно антиукраїнський месидж полягає насамперед у тому, що вказані науковці та насамперед автори-упорядники цього фальсифікату свідомо ставлять українців у роль безумовної жертви навіть тоді, коли слід говорити швидше про "перемогу" або, принаймні, "нічию", аніж про поразку.

Адже першопричиною голоду стала посуха, про яку неодноразово у своїх справді наукових працях писала та ж таки Ольга Мовчан. Тоді як псевдоекспертиза демонструє голод винятково як результат потуги більшовицького режиму.

Того більшовицького режиму, який в Україні у той час раз по раз відступав.

1921 рік – це рік принципової відмови більшовиків від продрозкладки, від своїх попередніх планів комуністичного будівництва, безумовно проголошуваних ще навіть в січні-лютому 1921 року.

А роком раніше, після поразок 1919 року, у Кремлі санкціонували поступки українцям в національно-культурному будівництві – саме тоді була започаткована більшовицька політика українізації. Започаткована, попри те, що на початку 1919 року у більшовицькому дискурсі щось подібне вважалося застарілим і непотрібним чи навіть взагалі "буржуазним".

А наприкінці того ж таки 1920 року радянська Росія вперше формально визнала незалежність радянської України.

Тобто Кремль робив поступку за поступкою. І зумовлені вони були насамперед національно-визвольною боротьбою, в тому числі боротьбою УНР під проводом Петлюри.^[20]

Так, справді, більшовики скористалися посухою, щоб остаточно придушити повстанський рух на півдні України. Але він і так вже згасав, насамперед під впливом проголошеної нової економічної політики. Так, справді, згодом у 1932-1933 рр. більшовицьке керівництво "творчо" і вкрай злочинно використало здобутий у 1921-1923 досвід впливу голоду на маси, використавши як метод опанування України цілком рукотворний голод. Але то було згодом.

Не слід забувати, що попри відсутність голоду в північно-західних регіонах УСРР, повстанський рух у 1921 р. там так і не розгорівся – передусім через неп та інші вже згадані нами поступки Кремля.

Більшовики перемогли насамперед не тому, що вони вбивали й знищували українців, а українці то покірно приймали, як це намагаються довести упорядники псевдоекспертизи, а саме внаслідок того значна частина українців, прийнявши ті поступки як реальну зміну погляду більшовицьких керманичів на майбутнє, стала прихильною до нової влади.

Відомий історик та літературознавець, тоді ще зовсім молодий сучасник тих подій Григорій Костюк, згадував, що під час зустрічі у концтаборі у Воркуті з Афанасієм Буценком, одним з найвідоміших з-поміж тих українських діячів, які повірили у добру волю більшовицького керівництва, той говорив Костюку: "Ми виявилися нікудишніми політиками. Ми не зуміли гарантувати безпеки своєї і свого народу. Ми легковажно повірили на слово дружби. Фікцію держави ми прийняли за дійсність. Ми задовольнилися владою без влади".^[21]

Справжня історія подій в Україні в 1921-1923 рр., як і попередніх поступок Кремля, має навчити нас розпізнавати злі наміри ворога навіть за його благими гаслами та діями. Натомість пропонована підписантами псевдоекспертиза і будовані на її основі розповіді так званих "науковців" повчають українців, що збройний спротив не дає результату і ворог все одно вб'є українців стільки, скільки захоче.

Насамкінець повернемося до назви цієї статті ("Фальсифікувати не можна відкликати"). У ній недарма немає розділових знаків. Де поставити кому, має вирішити кожен читач сам – в залежності від своїх пріоритетів. Мало того, навіть підписанти псевдоекспертизи, включно із Вченою радою Інституту археографії НАН України, ще мають змогу поставити кому після "не можна", тобто прийняти варіант "Фальсифікувати не можна, відкликати".

Так, вони мають змогу продемонструвати свою академічну доброчесність, бо від помилок ніхто не застрахований, як і від обману чи фальсифікацій з боку тих осіб, кому науковці передаються свої тексти. Тоді як в сучасному науковому світі відкликання публікацій – вже давно буденна річ. І виявлення серйозних помилок у науковій праці (а саме "науковим виданням" назвали книгу її упорядники), наявність у ній фальсифікацій або фабрикацій (а вони є і безумовно доведені) – це і є ті вагомі підстави, які дають можливість відкликати підписи під псевдоекспертизами.

Не-відкликання своїх підписів, подальше замовчування проблеми залученими до історичних псевдоекспертиз докторами наук та Вченою радою Інституту археографії НАН України, особливо, після того, як побачило світ друге і доповнене видання, на яке вони, наскільки розумію, теж дали (чи мали дати) згоду, засвідчить, на мій погляд, або їхню відверту схильність до академічної недоброчесності, або відсутність елементарних знань та вмінь як науковців.

Закликаю справжніх науковців, причому не лише з підписантів аналізованої експертизи, а й підписантів інших псевдоекспертиз з книги "Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань. /Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк", закликаю Вчену раду Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України засвідчити свою академічну доброчесність та відкликати свої підписи з цього видання. Звертаюсь також і до тих, чиї свідчення додали вже до другого видання книги.

Вирішувати кожному з вас.

Якщо Україна вимагає допомоги від цивілізованого світу, вимагає, апелюючи до цінностей європейської цивілізації, до честі та гідності, то чи не час нам, українцям, і в першу чергу історикам, ті ж вимоги пред'являти й до себе? Бо якщо в Україні ми будемо дозволяти зневажати ці цінності, то яке право маємо щось вимагати від інших?

Брехня і фальсифікації нашого минулого, його знецінення – хіба це не прямий шлях в "обійми" росії?

Хіба це не чинна російська практика, яка й полягає у спробі вигадками повністю витіснити реальність у сучасному інформаційному суспільстві? Хіба не є спробою витіснити реальність, а, отже, стати подібними до росії, ті масові фальсифікації – причому насправді легко спростовувані фальсифікації, до яких активно вдалися упорядники книги, а пасивно – усі підписанти псевдоекспертиз?

Хіба станом на зараз усі підписанти де факто не задекларували гасло "Фальсифікувати, не можна верифікувати"? І це при тому, що навіть частини текстів самих підписантів у виданні сфальсифіковано!

З огляду на те, що проаналізований мною текст, так само, які й інші підписані науковцями документи, які оприлюднені у книзі "Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань…", є "висновками судових експертиз" у рамках здійснюваного СБУ України кримінального провадження, прошу розглядати цей огляд як підставу для запиту до Служби безпеки України стосовно ініціювання перевірки, у ході якої оригінали протоколів допитів свідків та висновків експертів мають бути порівняні із текстами, які оприлюднені у книзі. Таке порівняння допоможе з'ясувати, що саме з недостовірних даних стало результатом здійсненого упорядниками підлогу документів, а що результатом хибодруків, необізнаності, низької кваліфікації чи фальсифікації джерел з боку самих експертів.