Бій на Красному полі. Головна битва Карпатської України

Близько 2 години ранку 14 березня 1939 року Августин Волошин оголосив незалежність Карпатської України. Спершу в закритому колі провідного українського активу столичного міста Хуст, який зібрався в "Січовій гостинниці". Того ж дня незалежність проголосила Словаччина. Словаки по-сусідськи вчасно попередили українців, тому останні фактично синхронізувались із першими.

Очільники обидвох нових європейських країн попросили у Німеччини політичного і силового захисту (фактично від Угорщини). Адже згідно із результатами Мюнхенської конференції, за якими Ужгород і Мукачево перейшли мадярам, Гітлер гарантував недоторканість визначених кордонів. Сформованих за етнічним принципом. Словаки допомогу від німців отримали, а українці – не дочекались навіть відповіді на свої телеграми. Герніг опісля заявив пресі, що ніяких телеграм і не було.

Гітлер відкладав до останнього своє рішення щодо Закарпаття. І, врешті, повідомив угорцям, що вони можуть окупувати цю частину української землі. Відтак вже вранці 14 березня у прикордонній зоні Карпатської України і Угорщини почались бої з мадярами (угорцями), які в деяких місцях пішли на прорив кордону.

Мобілізація

Чехо-словацька армія й прикордонники, де було багато українців, загалом успішно відбивали перші атаки угорців, які змогли лише закріпитись на висотах біля Ужгороду та Мукачева. Водночас в Хусті чеські військові спробували навести порядок з "українським сепаратизмом" – ліквідувати основні осередки воєнізованої "Карпатської Січі". Чесько-українське збройне протистояння в Хусті, після загибелі кількох десятків січовиків та чехів, того ж дня вдалось полагодити переговорами.

Січовики змушені були віддали усю свою зброю, яку так тяжко збирали (чехи багато місяців затягували справу озброєння "Січі"). Віддати віддали, але не чехам… А "третій стороні" – склали на квартирі Августина Волошина. Це було тимчасове перемир'я, оскільки Чехословацька республіка розвалювалась буквально на очах. Ввечері 14 березня Волошин публічно оголосив в Хусті незалежність Карпатської України, а відповідну новину поширено через радіо.

Того ж вечора уряд Карпатської України призначив воєнного міністра – ідеологічного противника "Січей" та ОУН. А також Національну оборону, до штабу якої включено чеських офіцерів та українських старшин. Показово, що в цьому штабі було кілька членів ОУН із Галичини (зокрема Роман Шухевич). Але фактично не було жодного члена Головної Команди "Карпатської Січі", уродженців Закарпаття, які орієнтувались на нового лідера Проводу українських націоналістів Андрія Мельника.

Формально Комендант "Січі" таки увійшов до цього новосформованого штабу – але в якості фінансово-господарського референта. Невдовзі цей "неоцінений" кадр ганебно втече із Хусту і помре в забутті у радянській Празі. Головний комендант "Карпатської Січі" ще напередодні подій виїде в рідне село і не повернеться до Хусту (згодом загине в радянському засланні). Інші два члени Головної команди намагались вмонтуватись в нові воєнні реалії, але не дуже успішно.

Попри оголошений все того ж вечора мадярами ультиматум, українці лягали спати спокійно. Мадярському офіцеру, який оголосив уряду Карпатської України вимоги про здачу Закарпаття, Августин Волошин навіть допоміг заправити автомобіль пальним, щоб той зміг повернутись до своїх. Українці реально вірили в те, що Чехословацька армія за підтримки Німеччини обов'язково дасть про зубах загарбникам. Саме тому штаб Національної Оборони Карпатської України (НОКУ) було сформовано на кадровій основі старшин-чехів, а не "Карпатської Січі".

Пізно ввечері все того ж 14 березня Гітлер викликав до себе у Берлін чехословацького президента Еміля Гаху. У результаті коротких "перегорів" останній визнав протекторат Німеччини над своєю країною. І вранці наступного дня чеська армія, на яку так розраховували українці, увійшла в підпорядкування Вермахту. Її підрозділи в Закарпатті отримали наказ на негайну евакуацію.

Чеські війська в цілому намагались дотримуватись вимог ультиматуму мадярів. Хоча окремі підрозділи – разом із січовикам – продовжували чинили запеклий опір окупаційним підрозділам (щоб дати можливість основним силам спокійно відступити). Мадяри наступали впевнено, не чекаючи сильного опору і офіційної відповіді з Хусту.

Вранці 15 березня штаб НОКУ оголосив мобілізацію. Відділи "Карпатської Січі" в околицях Хусту отримали наказ прибути до столиці Карпатської України. У результаті паралельно із Соймом (парламентом) – обраним напередодні, який ухвалював основні закони новопосталої держави, на сусідніх вулицях формувались бойові підрозділи добровольців. З командуванням чеського гарнізону досягнуто домовленості, що 2/3 зброї залишаться для захисту Хусту.

Частина чеських старшин одягнула синьо-жовті пов'язки і добровільно, як тоді це виглядало, зголосилась захищати новопосталу державу. Однак збройне протистояння попереднього дня давалось в знаки. Чехи використовували лояльність до української влади, щоб якнайшвидше евакуюватись. А українські добровольці, які не мали зброї, забирали у них всю зброю. Одні і другі при цьому лютували, що часто призводило до зайвого напруження.

Регулярна угорська армія сформувала для наступу на Закарпаття три бойові групи. За деякими даними загальною чисельністю до 40 000 осіб. Ужгородська група мала наступати на Перечин, Мукачівська на Сваляву, а Берегівська на Севлюш і далі на Хуст. Планували вийти до всіх основних карпатських перевалів і зробити спільні світлини із поляками. Поляки теж готувались до зустрічі.

Головна мадярська колона, силою двох батальйонів в авангарді, рухалась до Хусту, а відтак через Тячів і Рахів планувала вийти до Яблуницького перевалу. Першими, разом з чехами, в бій із цією колоною вступили січовики Севлюшської округи "Карпатської Січі". Створеної нещодавно – додатково до вже наявних, шляхом виділення із Хустської січової округи.

На території цієї округи, в Королево, був сильний січовий осередок. Тут ще в січні 1939 року створено перший – поза Хустом – Кіш "Карпатської Січі". Цей вишкільний осередок діяв як регулярний підрозділ, перебуваючи на казарменному положенні. Січовим комендантом Севлющини був однин із найдосвідченіших членів ОУН Закарпаття – вихованець Пласту Микола Вайда. Той самий, який ще в 1930 році заарештовувався чехами в Ужгороді, як співорганізатор замаху Федора Тацинця на лідера закарпатських москвофілів.

Командування боєм на Красному полі

Окружний комендант М. Вайда згадував, що ще в Севлюші (тепер – Виноградово) вранці 15 березня відбулась нарада за участі поручників Якова Голоти, Івана Чучки та Івана Ковача. Там вони вирішили "на Велико-Копанській залізничній стації зробити рішучий збройний протинаступ", а тому "туди скеровано всі наші сили". З присутніх на нараді старшин лише 58-літній буковинець Голота був ветераном визвольної війни та мав досвід бойових дій. Інші троє, уродженці Закарпаття, пройшли офіцерський вишкіл в чехословацькій армії.

Командиром українського угруповання в околицях Великої Копані, де планувалось дати бій мадярам, призначено підлеглого Миколи Вайди – районного коменданта "Карпатської Січі", поручника Івана Коваля. Тобто вище згаданого Ковача, якого в спогадах та історичній літературі називають то одним, то другим варіантом його прізвища.

Доля цього січового командира, який командував боєм на Красному полі, досі залишається невідомою. В списках загиблих його немає. Ймовірно він залишився на окупованій мадярами, а опісля росіянами, території. В еміграції його ім'я та прізвище намагались скоротити або й взагалі не згадувати. У архівних документах Пласту Закарпаття за 1930-ті роки згадується Іван Ковач, який був членом пластової старшини Берегівської округи, разом з іншими ветеранами-старшинами УСС, УГА та Армії УНР.

Зауважу, що тогочасний Севлюш був головним студентським центром тогочасної Карпатської України. Окрім переведеної з Ужгорода учительської семінарії, тут навчались також студенти трьох фахових (професійно-технічних) освітніх закладів – метало-ковальної, торгівельної та фахової жіночої шкіл, де загалом викладало 22 професори. У Хусті для цих навчальних закладів просто не було місця – більшість приміщень столиці Карпатської України обсаджено різними міністерськими установами, які восени 1938 року евакуювали сюди із Ужгорода.

У Севлюші залишено невеликий заслін із 20 січовиків, переважно старших пластунів місцевої учительської семінарії (стільки, скільки було зброї). Вони, разом із чеськими військовими, на певний час затримали просування мадярів. Натомість Іван Коваль та Яків Голота вивели із Севлюша близько 250 студентів та перевели їх до залізничної станції "Велика Копаня". Відтак на місці прибуття Іван Коваль, разом із Іваном Чучкою та Миколою Вайдою, здійснювали управління усіма зібраними тут підрозділами.

Ввечері 15 березня 1939 року на Красне поле підтягнулись й селяни із довколишніх сіл. А із Хусту приїхало ще 250 добровольців, серед яких переважали січовики із сусіднього Королево. Згідно з наказом вони ще вранці прибули до Хусту, де на їхній основі сформовано першу сотню НОКУ і відправлено назад в рідні околиці. Загалом українське угрупування на Красному полі складало біля 500 осіб.

У спогадах очевидців збереглась інформація, що в якості старшин участь в бою на Красному полі брав теж 48-річний командир січовиків в Королево Яків Лащукевич – колишній командир сотні Жидівського пробоєвого куреня УГА, уродженець м. Кам'янка-Бузька на Львівщині. А також "два брати галичани". Василь і Микола Гундяки з-під Надвірної на Підкарпатті. Брати становили основу вище згаданого коша (гарнізону) "Карпатської Січі" в Королево. Перший був комендантом, другий – інтендантом. Василь, заприсяжений член ОУН із 1929 року та офіцер війська польського, загинув у боях з угорцями – можливо і на Красному полі. Брат Микола убитий більшовиками в 1940 р.

Сотню січовиків із Королева скоріш за все очолював Лащукевич, оскільки мав досвід бойових дій. За спогадами полковника Василя Филоновича в цій сотні було "досить старих вояків, має вона зброю, мають навіть три кулемети". Євген Стахів твердив, що сотня ця мала 30-60 кулеметів, а командиром був один із братів-галичан. Цікаво, що саме до цього відділу зголосився добровольцем також і капелан "Карпатської Січі" монах чину Св. Василія 33-літній Христофор-Гавриїл Миськів. "Монах-священик надіває січовий кашкет і обходе свою нову паству. Боже їм поможи!" – згадував Филонович.

Чисельність українського угрупування, зібраного на Красному полі, частково підтверджує у своїх спогадах й очільник НОКУ полковник Сергій Єфремов, коли резюмував ситуацію станом на вечір 15 березня 1939 року: "на відтинку Севлюш, а саме у Севлюші, Королеві над Тисою й Копані є разом – 420 озброєних стрільців, які творять три сотні. Мають крім рушниць і досить набоїв до них також 20 легких скорострілів. Командантом там районовий командант Січі [Іван] Ковач, а помішниками його: поручн. І. Чучка та проф. Я Голота".

Лащукавича й братів Гундяків полковники Єфремов і Филонович явно не знали особисто. Бо не були членами ОУН і до формування збройної сили Карпатської України долучились за лічені години перед початком бою на Красному полі. У результаті в спогадах і мемуарній літературі, опертих часто на спогадах цих двох полковників НОКУ, про Лащукевича і Гундяків фактично немає згадок. Хоча вони явно брали участь в управлінні боєм. Як і ще один підстаршина Армії УНР про якого буде мова далі.

Вхід в Королево

Ввечері 15 березня Іван Коваль залишив на станції Велика Копаня "четверо мужів" та бойову сотню під командуванням вище згадуваного поручника Івана Чучки, 28-річного уродженця села Баранинці біля Ужгорода. В складі цієї сотні було багато селян із Великої Копані. Односельців окружного коменданта січовиків Миколи Вайди, який теж залишився тут із ними і який згадував: "Всі із зброєю. Всі готові до бою! Одна частина заняла позицію на стації в Рокосово, другі відійшли під село Велику Копаню. На стації осталося 35 душ".

Поручник Іван Чучка згадував: "На станції Велика Копаня я дістав наказ районного коменданта Ковача зайняти позиції і стримувати наступ мадярів на Хуст. Він озброїв семінаристів під командою проф. Голоти та вислав їх боронити Королево над Тисою. Я позиції зайняв о 17 год вечора". Решту відділів "моторовим потягом" Іван Коваль спрямував через міст на річці Тисі в Королево.

Один із семінаристів в своїх спогадах відзначив важливу деталь про студентів та учнів із Севлюша – зброю вони отримали від чехів, які відступали повз них. Тоді ж до семінаристів підійшло 10 озброєних січовиків. А Яків Голота "наказав на кожних 10-15 студентів поставити одного озброєного січовика". Тобто фактично посилив їх сержантським складом, більш досвідчених січовиків. Тим студентам й учням, які побоювались, Голота запропонував залишити відділ. Але ніхто цього не зробив.

Коли українські добровольці заходили в Королево, то припускали, що там вже можуть бути мадяри. Тому просувались дуже обережно. Один із очевидців згадував, що прибувши із станції Велика Копаня на південний берег Тиси вони спершу зупинились у селі Веряця. На той момент їх усіх разом було близько трьох сотень добровольців, а ще долучились місцеві селяни. Тут, у Веряці, у безпечному місці проведено шикування після якого "починається малий вишкіл стріляння".

"Розгортаємося в розстрільну трьохкілометрову колону, від Тиси… і наступаємо на Королево". Але оскільки мадяри ще не зайняли це селище, на станції проведено загальну збірку. "Заходимо до моторівки, де нас розділяють: одні йдуть на стійки, по мостах і скрізь по полю, а другі лишаються напоготові в поїзді". У Королево "до нас знову прилучається відділ з околиці… майже кожен ще ніколи не стріляв з рушниці".

Згідно з даними, віднайденими істориком О. Пагірею в Угорському національному архіві чисельність українських військових сил в Королеві у ніч на 16 березня складала близько 320–330 осіб, організованих у 4-х відділах. Решта залишилась на Красному полі. Перший з цих відділі нараховував 80 добровольців, переважно севлюшських семінаристів під командуванням поручника Якова Голоти. Із завданням утримувати бойову лінію між мостом через Тису у Веряці та залізничною стацією у Великій Копані.

До другого відділу входило 48 січовиків із Королева на чолі з галичанином Василем Гундяком, які обсадили залізничну станцію, пошту й інші громадські будівлі та зайняли бойові позиції поблизу місцевого залізничного вокзалу. Тут таки, а не на позиції, ніч із 15 на 16 березня провели семінаристи. "У морозі і голоді переночували в стодолах", а також встигли розібрали частину залізничного шляху, щоб "ворог не міг дістатися поїздом-броневиком", а вже вранці відійшли на свою позицію.

Третя "залізнична" сотня, в складі ще 100 осіб, на чолі з Михайлом Кіштулинцем зайняла позиції від хустської залізниці, через Королево і аж до Текова (села на південь від Королево, в напрямку Румунії). Четвертий – "селянський" відділ, – близько 100 осіб, на чолі з Юлієм Іванчоком, учителем із Веряці, стояв на обороні поблизу с. Горбки.

Перші сутички і відступ з Королево

Чотири сотні НОКУ під загальним командуванням проф. Я. Голоти та поручника Я. Лащукевича займали в Королево лінію оборони проти правої – основної – колони Берегівської групи мадярів. У цьому місці на українців наступали дві з трьох рот 14-го велосипедного батальйону на чолі із комбатом підполковником Каролем Унгаром (Ungár Károly) – бароном, майбутнім генералом. Посилювала цей авангард велосипедна рота 24-го прикордонно-єгерського батальйону із Берегово.

Мадяри отримали наказ виступити із Севлюша о 7.30 ранку 16 березня. Лише о 10-й ранку більша частина українських добровольців – за наказом – відступила, із боями, за Тису. До залізничної станції "Велика Копаня", зазнавши важких втрат – 43 особи. Селянський відділ Юлія Іванчока, після сутички в Горбках, відійшов до Веряці – у напрямку залізничного моста через Тису, – де знову спробував зупинити просування угорських військ.

Командир 24-го прикордонного єгерського батальйону майор Алахос Лоузі (Alajos Loósy) чисельність українців оцінив у приблизно 330 осіб. Згідно з його зведенням, підрозділи НОКУ намагалися чинити опір у наступних місцях: на південь від Королево – близько 100 осіб, на залізничній станції Королево – біля 48 осіб (інше угорське джерело оцінило цю групу в 30 осіб), перед Горбками, а потім у Веряці – ще приблизно  100 осіб. На залізничній станції Великої Копані, а саме – на перехресті залізниці та дороги група близько 80 осіб, серед яких половину складали галичани.

За угорськими даними, на цьому відтинку гонведи зазнали значних втрат. Один із командирів оборони Королева – Яків Голота – згадував: "Наступ вело регулярне військо з гарматами, мінометами й кулеметами, а не диверсанти, як були чутки. По короткій обороні (півгодини) січовики відступили на лінію Конаня – станція і міст на Тисі. Тим часом мадяри вели [також] наступ на с. Копаню"..

Семінаристів та учнів горожанської школи із Севлюша, ще до наступу мадярів на Королево, відвели із позицій. Учасник подій згадував, що близько 8-ї години ранку студентів перевезли потягом із залізничної станції в Королево до мосту через Тису. Тут таки відбулось шикування у триряді, під час якого видано бойовий наказ.

Один ряд "призначили для охорони приступу до Хусту перед мадярськи­ми терористами, що мали знаходитися десь на лівому (південному. – Ред.) березі Тиси". А "інші два ряди з усіма трьома скорострілами пішли через міст на другий берег Тиси", на посилення відтинку фронту на чолі з поручником Іваном Чучкою, який вже стримував наступ мадярів з боку Великої Копані. Тобто близько 40 семінаристів пішли в напрямку до Хусту, а 80 – зайняли позиції на Красному полі.

Чучка згадував: "Я боронив позиції (біля Великої Копані. – Ред.), але о 10 год Королево впало. З Королева повернулася решта живих січовиків під командою проф. Голоти, й я вже мав близько 150 січовиків". Свої сили він розмістив наступним чином: на правому і лівому крилі – по 15 січовиків і по 1 скорострілу. При цьому ліве крило прикривало міст через Тису з Королево, а праве – можливий простір обходу мадярів з боку Рокосово. Решта зайняла позиції вздовж залізниці на лінії Рокосово-Королево.

Бойова розвідка у Велику Копаню

Ліву колону мадярів очолювавла 3-тя рота 14-го велосипедного батальйону під керівництвом першого лейтенанта, тобто поручника, Іштвана Кутаса (István Kutas). За нею йшла основна частина 24-го прикордонного єгерського батальйону.

Початок бойових дій на цьому крилі залишив один із студентів-семінаристів: "одна частина пішла на розвідку до села (Велика Копань. – Ред.), а друга обсадила [залізничний] шлях". Микола Вайда коротко описав дії першої групи розвідників: "Вранці 16.ІІІ 1939 під проводом сміливого січовика галичанина Володимира Петришина пішло вісім січовиків на розвідку до Великої Копані, де стрінулися з мадярськими розвідниками і вони обстріляли мадярів та витиснули їх на Копанське поле".

Чотовий В. Петришин воював ще в Першу світову війну, відтак в УГА і – під командуванням Омеляновича-Палвенка – в Армії УНР. Після "віденського арбітражу" восени 1938 року, вже маючи 49 років, переселився із Кошице (окупованого мадярами) до Королево, де став одним із творців місцевої залізничної сотні "Карпатської Січі". Брав участь в бою за Королево і на Красному полі про що залишив спогади.

Мадярських розвідників, яких стежа Петришина витиснула із Великої Копані на Красне поле, побачили січовики на позиціях біля залізничного шляху та "зачали обстрілювати скорострілами". Мадяри в свою чергу обстріляли розвідників Петришина із двох тяжких скорострілів. А оскільки останні "мали лиш один легкий скоростріл і гірші позиції, мусіли відступити також за [залізничний] шлях, залишаючи 6 убитих".

Під час цієї вилазки загинули "три січовики-селяни" та члени Пласту в учителькій семінарії. Cтудент 2 курсу 19-літній Іван Скляр-Валента, уродженець Югославії, походив "з Радванки, батька не має… послушний, а при тім усім дуже веселий". Студент 3-го курсу 19-літній Василь Штефанюк, уродженець с. Косівська Поляна, "запалистий, доброго поводження, слухняний, добрий орґанізатор і націоналіст". Та студент 4-го курсу 21-річний Емерих (Фрідріх) Юда, з Рахова, "дуже добрий музикант… вихрещений з кальвіна, жартовливий, націоналіст".

Гренджа Донський у своєму щоденнику теж зафіксував загибель цих шести добровольців: "Здорових полонених мадяри розстріляли, а тих, що були ранені і лежали на землі, доколювали багнетами. Таким способом згинув тут семінарист Юда".

Кулеметний заслон у Королево

Водночасі із розвідкою у Велику Копаню до Королева повернулись група із 6-11 студентів-семінаристів. Вони пішли до підготовленої ще вночі позиції, "на один горбок над Королевом", тобто висунулись поза залізничний міст через Тису, на південний її берег. Коли вже всі основні сили українців були сконцентровані на північному березі річки, на Красному полі.

Із цього горбка вони "почали обстрілювати з тяжкого і легкого скоростріла наступаюче долиною мадярське військо" (місцеві мешканці вважають, що це були чеські зенітники). У результаті "три рази відступали мадяри від цієї горсточки молодих українських юнаків". А зрозумівщи, "що фронтовим наступом не здобудуть того горбка, почали наступати лісом і обкружили їх довкруги" – згадував один із студентів.

В одному із спогадів очевидців зафіксовано, що ця група в складі близько 9 осіб "стримує …довший час наїздника". А її лідер – пластун-скоб Михайло Козичар-"Вуйко", останній кошовий куренів Пласту в учительскій семінарії Ужгорода – під час бою поранений у ліву руку.. За однією з версій цій групі майже вдалось вчасно відступити, щоб перейти через Тису на Красне поле і об'єднатись із основним українським угрупованням.

Проте, Козичар був тяжко поранений... Четверо друзів намагались перенести його, а решта – прикривала їхній відхід. Відтак біля с. Веряця всі разом потрапляють у полон. Семінаристи, які змогли вийти із Красного поля живими, розповідали, що "Козичаря оточили циклісти (велосипедисти. – Ред.) над Тисою... Пекар уби­тий...".

20-літній пластун-розвідник Юрій Пекар народився в Перечині, рідний брат отця-василіанина Атанасія Пекаря, який випадково дізнався про цю смерть від мадярського вояка. Друзі згадували Юрка: "Середнього росту, товстий бльондин, веселий, добрий у товаристві, орґанізатор також добрий"; …"правдивий красень Юрко Пекар із клясичним обличчям і золотистими кучерями".

Полонених юнаків жандарми і члени мадярської "Національної варти" (Nemzetőrség) привели в Королево, зв'язали їм руки, а також між собою, і відвели до Тиси, де розстріляли. Тіла поскидали в ріку. Свідки тих подій з мадярського боку стверджували, що група полонених налічувала 11-12 студентів. Перед смертю хлопці помолились і почали співали "Ще не вмерла Україна".

Це були студенти 4-го курсу учительської семінарії 25-літній Михайло Козичар з Тернова та 20-літній Юрій Пекар з Перечина. 24-літній Осип Шкіряк із с. Доманинці, який був мабуть їхнім однокурсником. Студенти 3-го курсу 18-літній Іван Лазорик з Порошкова (в бою був кулеметником) та 22 річний Іван Салай з Ужгороду (бувший монах, син шкільного сторожа при учительській семинарії в Ужгороді).

А також 16-літній Василь Чолій з Богдана та 19-літній пластун-розвідувач Іван Андрейчик з Дравців – "низький, сухий, брунет… слухняний, націоналіст". Обоє студенти 2-го курсу учительської семінарії. Про наймолодшого, неповнолітного Чолія, сучасник писав: "досить високий, гуцул, брунет, ще не викресаний, веселий, неспокійний… музикант знаменитий".

Фронтовий бій на Красному полі

Фронт на Красному полі проходив "від Вер'яці аж до Рокосова, попри залізницю". В очікуванні допомоги з Хусту січовики бачили, що "мадяри пруться з трьох сторін", але із Хусту "помочі нема". Після полудня "ведемо наступ на Копаню" і "приходимо аж геть під село". Мадяри захвилювались, "прилітає тяжкий літак і січе з кулемета по нашому лівому крилі", а з Копані водночасі "мадяри б'ють з мінометів".

Почався завзятий бій, де мадяри реалізували гасло "нема полонених, ані ранених". У результаті бою "ліве крило фронту все полягло". Тобто той відтинок, де стояли на позиціях студенти-семінаристи та учні горожанської школи із Севлюша. Окружний комендант Микола Вайда згадував той бій подібним чином. Від самого ранку йшла "безперервна перестрілка", а "в передобідню пору розпочався бій".

Один севлюшський семінарист розповідав, що "до помочі нашим прийшло ще до сто селян з рушницями". І далі відзначає: "мадяри, бачачи, що не знищать цієї "великої української армії", підтягли міномети і полеві гармати, та почали з них обстрілювати наші позиції". Інший семінарист із Севлюша, учасник того бою, уточнював, хто саме допоміг із місцевих: "при помочі верецьких січовиків (тих, що відійшли через Тису із с. Веряця. – Ред.) вдалось мадярів два рази відбити".

У той час поки точився бій у Королево і на Красному полі, південним берегом Тиси у напрямку до села Крива, тобто повертаючись до Хусту, малими групами рухалась близько 150 січовиків із сотень Якова Голоти та Михайла Киштулинця, які шукали мадярських терористів в тоді ще українському тилу.

Ще ввечері 15 березня із Королева відділ січовиків "під командою селянина Кришки", який йшов зайняти позиці в районі с. Горбки, перед входом в це село побачив, що "згори сходить ґрупа людей", які "за якийсь час повертаються і зникають за горою". Скеровані до села розвідники доповіли, що "це були мадярські терористи, які відійшли в напрямі Королева".

Тому ще тоді семінаристи отримали наказ відходити до с. Крива під командуванням Кришки. Прочесати ці околиці. Але семінаристи "відповіли, що вони не йдуть нікуди, але тут чекають на мадярів". Вранці третині семінаристів таки довелось виконати це бойове завдання. Вони прочесували територію, розбившись на малі групи. Приблизно через годину розшуків почули постріли – це розпочався бій за Королево і міст через Тису.

Один із пластунів з числа студентів учительскої семінарії згадував, що його трійці видали компас, карту і кріси з набоями, а також завдання: "прибути до [сіл] Гижі і Чєрни, на кордоні" з Румунією. Почувши постріли з місця, звідки вони прийшли, а також інформації від селян – вирішили йти до порому через Тису в селі Крива...

Прибуття допомоги з Хусту

Досягнувши Кривої, близько полудня, семінаристи переправились поромом на північний берег Тиси, де доєднались до потяга, який виїздив із Хусту на підтримку тих, хто залишився на Красному полі. Одного із них семінаристи бачили ще в полі біля Королево, коли їхали потягом до моста через Тису, як "залізничника в уніформі, добре знайомого колишнього курінного пластунів при Державній Торговельній Академії в Мукачеві з-перед п'яти років".

Це був начальник залізничної станції в Королево, а водночас командир залізничної сотні "Карпатської Січі" 27-літній поручник Михайло Киштулинець. Курінний Пласту при Торговельній Академії в Мукачеві, де став членом Юнацтва ОУН разом із майбутніми провідниками ОУН Закарпаття Дмитром Бандусяком, Михайлом Ґабодою, Петром Стерчо та ін. Учасник багатьох пластових таборів, на початку 1930-х років організував у рідному селі Кузьмино хлоп'ячий курінь ім. Івана Богуна. У 1940-х роках стане військовим референтом закарпатського проводу ОУН.

Саме Киштулинець, очолював ту частину січовиків, яка не взяла участі у бою за Королево і не відходила на північ, через міст на Тисі до Красного поля. А рухались вздовж південного берегу Тиси до с. Черна й далі – до села Крива. Тобто виконуючи аналогічне до групи семінаристів завдання із розшуку мадярських терористів в запіллі українських позицій на південь від Тиси.

У потязі який виїздив із Хуста на Красне поле було "два вагони із дізельним мотором, оба вщерть заповнені молодими хлопцями, мабуть, хустськими гімназистами". Тут таки, на залізничній зупинці біля Хусту, вже були кілька севлюшських семінаристів, учасників бою на Красному полі, які "щойно ледве спаслися від погоні гонведів на роверах".

На чолі цього збірного відділу була "тричленна команда: поручник К.[иштуленець] в уніформі залізничника… далі ще один колишній мукачівський плас­тун, аспірант чотар в чеській військовій уніформі Андрій Ц[уга] (був курінним Пласту в Мукачеві після Киштулинця. – Ред.) і високий в окулярах інж. К., колишній старшина УГА".

Інженерів-українців, колишніх старшин, в Хусті було не багато. Цим останнім міг бути 39-літній інженер Петро Ковердинський – власник книгарні "Базар" у Хусті (вул. Фанковича, 6), хорунжий 6-ї дивізії Марка Безручка. В'язень мадярського концтабору Варюлапош, який помер близько 1966 р. в м. Оломоуць в Чехії.

Проїхавши кілька кілометрів в напрямку Великої Копані потяг потрапляє під обстріл мадяр, а внедвозі "зупиняється на підвищеному залізничному насипі перед закрутом уліво", тобто на повороті до мосту через Тису і Королево. "Вискакуємо із вагонів і розтягаємося в лінію вздовж залізничного насипу".

"Виглядає, що наш поїзд мав доїхати аж на позиції семінаристів біля моста через Тису, щоб по­могти їм відступити в разі потреби. Та сталося інакше". Довелось посилювати залишки тих, хто відступили за Тису і перебували під командування Івана Чучки.

Ця допомога, ймовірно, й була тими двома додатковими сотнями, якими полковник Василь Филонович відправив із Хусту на фронт новопризначеного курінного "сотника М. Я.". Командира для загального керівництва 1-м куренем Національної оборони Карпатської України, який тримав фронт на Красному полі.

Про те, що перед полуднем на Красне поле відбула сотня під командою чотара Андіря Цуги згадує у своїх спогадах також й Іван Бутковський, майбутній підполковник УПА: "16 березня від раннього ранку у владному приміщенні в Хусті кипить праця. …Озброєні відділи відходили на визначені становища в місті і поза містом. Все відбувалося в якнайкращому порядку під орудою кількох старшин ОНОКС. Перед полуднем відійшла на фронт в напрямі Кривої ще одна сотня під командою чотаря Ц.". А "решта готувалася до відступу".

Протинаступ українців

Про посилення на фронті Степан Пап писав так: "Уранці пластунам семінаристам прийшла поміч. Сотня січовиків під командою старшого пластуна розвідчика Кіштулинця. Він довголітний таборовик, пластун при Торговельній Академії в Мукачеві. Він уже вислужив військову повинність, був поручником чехословацької армії".

В сотні Кишутлинця було троє старших пластунів з куреня "Самітні Рисі": Іван Рак, Михайло Теґза та Олександер Блистів". Про них згадував і поручник Яків Голота: "Близько 12 год. прийшла з Хуста одна сотня січовиків на поміч і разом з тими, що були в лінії, пішла в протинаступ. Їх, одначе, відбито, головно артилерійським вогнем, причому мали січовики досить великі втрати".

Окружний комендант січовиків Севлющини Микола Вайда залишив короткий спогад про те, як підмога із Хусту надихнула оборонців на Красному полі до атаки на мадярів. "Від ранку йшла безперервна перестрілка. В передобідню пору розпочався бій. Регулярне мадярське військо зачало обстріл із тяжких кулеметів. У відповідь січовики біли з легких кулеметів і рушниць".

Коли ж надійшла допомога "січовики виступили з-за залізничної дороги й посувалися наперед". Тобто пішли в контр-наступ. "Січові кулемети працювали добре; а були тут молоді хлопці, які вперше стріляли з кулеметів", хоч поручник Іван Чучка "мусів під час бою поучувати деяких" – продовжував свій опис М. Вайда. І далі:

"Мадярське військо різних формацій із диким ревом широкими рядами кинулося до наступу. Наші подалися за насип і зачалася тяжка фаза бою. Слава Україні! – кричали січовики й палили. Один славний січовик, молодий галичанин, ранений у голову, ще вискочив з рушницею на залізничні шини, кидаючи гранату, але був прошитий мадярським кулеметом".

У більш пізньому спогаді М. Вайда зафіксував враження від поля бою: "Коли вдруге відбито наступ, ми побачили те, від чого застигла кров у жилах: поранених січовиків мадяри на місці попробивали багнетами".

"Забуте" праве крило бою на Красному полі

У бою на Красному полі брало участь ще принаймні двоє підстаршин-ветеранів Армії УНР, пов'язаних із гетьманським рухом, а тому не згадувались в історіографії ОУН. Командиром сотні, яка прикривала праве крило відтінку Івана Чучки, став колишній бунчужний (сержант) 1-ї сотні 3-го Гайдамацького полку Запорожської дивізії Армії УНР на прізвище Крисків.

Цей підстаршина працював водієм на будівництві шосе біля Великого Шарду (тепер с. Широке Виноградівської громади). 15 березня його мобілізував комендант "Карпатської Січі" з наказом зібрати січовиків та вирушити на фронт під Севлюш, бо чеське військо покинуло свої позиції. Крисків зібрав 130 добровольців та зайняв позиції на відтінку від Великої Копані до "закруту дороги" на Великий Шард.

На лівому і правому крилі своєї ділянки виставив по 20 січовиків, а в центрі – 90 (аналогічно до того, як це зробив на центральному відтинку фронту поручник Іван Чучка із яким був контакт). На озброєнні цього правого відтинку фронту було 7 важких і 10 легких кулеметів, здобутих при роззброєні чеської кулеметної сотні попереднього дня. Чеський підполковник не лише віддав зброю, але й провів також заняття із користування нею.

Заступником командира цього відділу був "чорношличник [Йосип] Прик". Колишній 15-літній козак полку "Чорних запорожців", уродженець із теренів сучасної Вінницької області. Подальшу долю Прика з'ясувати не вдалось. А щодо Крисківа, то можливо саме він був тим підтвердженим учасником боїв на Карпатській Україні (Михайло Крись), який "згинув на стійці" вістуном української поліції 6 квітня 1943 р. в Медиці біля Перемишля.

Інформація про сотню Крисківа дозволяє ствердити, що бій на Красному полі включав три відтінки, управління якими здійснював районний комендант "Карпатської Січі" Іван Ковач (Коваль). Центральний відтинок цього головного фронту оборони Хусту утримував поручник Іван Чучка. Ліве крило, на чолі із Яковом Голотою та Яковом Лащукевичем, майже цілком полягало в обороні Королева і сусідніх сіл, а опісля відступаючи північним берегом Тиси – без прикриття, чистим полем.

Праве крило – забезпечувала сотня на чолі із ветеранами Армії УНР Крисківим та Приком. На цьому правому крилі фронту з боку села Факовбіки (тепер Букове) була ще одна сотня "Карпатської Січі" на чолі учителем Іваном Верешем із села Вишній Шард. Його відділ налічував 120 добровольців і озброївся за рахунок сотні чехів, яка відступала з-під Севлюша, отримавши 3 тяжкі скоростріли, багато крісів і набоїв.

Проте сотня Вереша самовільно атакувала мадярів о 2.45 ранку поблизу Севлюша і була розпопорошена, залишивши на полі бою 30 убитих. А от відділ Крисківа, засівши за залізничним насипом, вступив в бій із мадярами близько 8-ї години ранку – водночасі із центральним і лівим відтінком фронту. І витримував атаки, як і увесь фронт, до полудня. "Було багато побитих і поранених ворогів на полі" – згадував Крисків.

Мадярський штурм – авіацією і бронетехнікою

Мадярські атаки на Красне поле більше пів дня були безуспішними. "До пів до другої пополудні мадяри нічого не могли зробити" згадував один із севлюшських семінаристів. Безпорадна мадярська піхота, після чергової контр-атаки січовиків, запросила підтримку авіації. Окружний комендант "Карпатської Січі" Микола Вайда згадував, що у розпал бою "надлетів мадярський літак та з кулемета обсипав січовиків".

І цей "летунський напад спричинився, що січовики мусіли уступати". У пізнішому спогаді Вайда констатував: "Карпатські січовики озброєні рушницями, кулеметами і гранатами, відбили наступ, але мусіли самі, маскуючись, відступати, бо низьким летом надлетів літак і почав їх обстрілювати з кулемета".

Близько 14.00, як свідчив один із учасників бою, "мадяри післали на фронт один літак, котрий почав зо скоростріла обстрілювати наші позиції" і лише тоді, "захиталися січові ряди", оскільки "проти літака не було вже в силі встоятись, бо нас мав як на долоні".

Авіаобстріл і застосування важкої техніки, як причину відступу називає також і командир правого відтінку фронту у бою на Красному полі ветеран армії УНР Крисків. Його відділ зміг відбити атаку кінноти, але не витримав авіаударів та одночасного наступу ворожої техніки: "коли з'явились літаки, та зачали кидати на нас бомби та стріляти з кулеметів… в цей час підїхали панцерові авта, та танки, та почали бити". Тоді Крисків почав організований відступ.

Комендант центрального відтинку бою на Красному полі поручник Іван Чучка констатував аналогічно: "Мадяри наступали дуже сильно. Нас обстрілювали з літаків та гармат. Я просив допомоги з Хуста майже кожної години, і мені обіцяли, що допомога в дорозі. Я був переконаний, що допомога іде, й держався до останнього моменту. В 14 год[ині] мадяри нас обхопили з обох боків і я був змушений дати наказ до відступу в напрямі Хуста".

Відступ до Хусту, подвиг пластуна Івана Поповича

Поручник Іван Чучка описав відступ з Красного поля дуже коротко: "Кілька разів зупинився і давав відпір, але дарма – мадярська перевага була в 100 разів більша". Більш докладно розповів Яків Голота:

"Більшість відступала вздовж залізничного шляху, меншість – вздовж Тиси. Головний наступ мадярів ішов по шляху в напрямі Хуста. Ворог послав наперед своїх наколесників, щоб ті перервали відступ утікаючим. Група січовиків, що відступала вздовж залізничного шляху, примушувала відділ наколесників кулеметним і крісовим вогнем до того, щоб мадяри злізали з колес і ховалися в придорожні рови, звідки стріляли. Цей час використовували січовики й відступали дальше. Так ми йшли цілих 14 км аж під сам Хуст".

Під час відступу знову допоміг "моторовий потяг", організований вихованцем Пласту Михайлом Киштулинцем. Очевидець згадував: "Почався загальний відступ у напрямі Хусту", а "тим часом приїхав моторовий поїзд, котрий іще частину Січовиків урятував".

Свідки подій відзначають геройський подвиг 25-літнього пластуна-розвідувача, студента 4-го класу учительської семінарії в Севлюші Івана Поповича, уродженця села Доманинці (тепер частина Ужгорода). Під час відступу з Красного поля "коли хлопці входили до поїзду, мадяри почали сильно обстрілювати... Попович [вискочив] з легким скорострілом і почав відбиватися. Поїздові грозило розбиття від гарматних куль, тому скоро від'їхав. Попович не встиг скочити до поїзду і залишився на місці. Його мадяри зловили та зараз розстріляли". 

За спогадом іншого учасника бою з числа студентів-семінаристів, мадяри наступали по шосейній дорозі, паралельно із залізницею, намагаючи обігнати і перехопити тих, що відступали. Тоді Попович біля станції в Рокосово (Рокосів) "поставив за ріг будови ручний кулемет, і відкрив вогонь". У результаті мадяри призупинили наступ, "кидали велосипеди, одні з них падали чи лягали на дорозі, а інші стрибали за дорожний насип, ховались".

Іван Попович уже мав сім'ю, дружина – вчителька. Він пройшов сержантський вишкіл в чехословацькій армії. Один із друзів описав Івана наступним чином: "Ростом, як дуб, плечі кремезні, великі широкі груди.... Голова таки дослівно козацька, тільки що замісць чуба чорненьке волосся пишалось. Всі риси лиця характеризували його як людину енерґійну, залізної волі, що вже по військовій службі (в чеськім війську був десятником), не спустила безрадно руки і хоч з нижчою освітою не пустилась до виру життя, але муравлиною працею пробивалася вперед, рвалась за науку, за студії... Працював для свого народу ціле життя".

Відступ "моторівкою" і геройський чин Поповича згадав також у своїх спогадах й полковник Василь Филонович: "Особливо великі втрати понесли ми в долині між Копаньою і Королевим. Решта наших січовиків від'їхала на моторовому поїзді до Хусту, але і тут впав один січовик – ученик семінарії Попович, який вискочив з потягу з кулеметом та, примостившись з ним на залізничному торі, відбивав наступ мадярів. Потяг почав відходити, залишаючи свого оборонця. Поповича впіймали мадяри й на місці розстріляли". За іншою версією Поповича долучили до групи Козичара, яку стратили над Тисою.

Остання сотня йде на штурм

Микола Вайда згадував, що ворожий наступ на Хуст затримала ще одна свіжа сотня, яка пішла в протинаступ. Коли Вайда із січовиками відступав з Красного поля, "час від часу зганяючи мадяр з битої дороги", то зустрів сотню, яка марширувала їм назустріч, з піснею. На запитання "Куди?", відповіли, що "На поміч до Копані!". А на оклик "Вертайтесь, бо ми самі відступаємо!" – не повернула назад. Вайда резюмував: "Пішли і всі пропали. Це були брати з Галичини, які перейшли Карпати, щоб помогти Карпатській Україні".

Командир сотні Крисків, що відступав із правого відтинку бою на Красному полі, теж згадав, як о 14.00 зустрів сотню, котра рухалась у протилежному напрямку. Сотенний запитав у атакуючих: "де комендант ,,Сiчi", де заступник, чи є якісь старшини?". І отримав вiдповiдь, що всі повтікали, немає камандирів, залишилося тільки кілька четарів… Тут потрібно робити поправку на те, що ця інформація опублікована активістом гетьманського руху, який дуже критично ставився до "Карпатської Січі", контрольованої ОУН.

За спогадами одного із студентів-семінаристів ця зустріч відбулась на мості через річку Ріка вже біля Хусту: "нас перестріли хлопці в цивільному, відібрали зброю і пішли зупиняти мадярів".

Про останню штурмову сотню збереглись спогади одного із її командирів – інженера-технолога Григорія Божка: "16 березня українська Влада могла вислати на фронт тільки одну організовану сотню. Команду її обняв полк. Гузар (Михайло Колодзінський. – Ред.), а заступником його був призначений полк. Філонович". Филонович, за спогадами одного з очевидців, дійсно вирушив на фронт з останньою сотнею. А далі, Божко згадував:

"Першу півсотню очолив автор цих споминів, а другу інж. Микола Вільчик, обидва вихованці Української Господарської Академії в Подєбрадах. Ця сотня зустріла у с. Кривій коло Хусту, на шосе Севлюш-Xуст старого сотника Якова Голоту, професора учительської семінарії з його студентами, який, відступаючи до Хусту, здержував передові частини ворога".

Микола Вільчек (Вільчик) народився 17 листопада 1901 року в Кам'янці-Подільському. Закінчивши Проскурівську реальну школу воював у 1920 році в Армії УНР. У серпні 1923 року закінчив Спільну юнацьку школу, а в 1931 році – хіміко-технологічний відділ інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Працювати поїхав на Закарпаття.

У більш ранньому спогаді Григорій Божок відзначив хаотичний характер формування своєї сотні: "Наскоро організована і недостатньо озброєна сотня вийшла назустріч добре озброєним і численішим мадярським загонам… прийшло до з удару, і тут в бою за підступи до Хусту на так званому "Красному Полі" при контратаках були забиті – … Микола Вільчек родом з Поділля, і лектор та бібліотекар [Подєбрадської] Академії (теж колишній старшина) Михайло Левицький".

52-річний Левицький – уродженець Києва, син Миколи Левитського. У 1907 році закінчив 2-гу київську гімназію, а в 1913 р. – правничий факультет київського університету Св. Володимира. Вільно володів французькою, німецькою та англійською мовами. У час першої світової війни служив підпоручником в російській імператорській армії. Працював в дипломатичних місіях УНР у Австрії, Швейцарії та Німеччині.

За спогадами Антіна Кущинського Михайло Левицький: "з відродженням державного життя Карпатської України приїхав туди… як колишній військовий старшина інженерних військ, кинувся у вир збройної боротьби Карпатської Січі проти нападу мадярів і, як звичайний рядовик, з крісом у руці впав на полі слави смертю хоробрих".

Останній заслон перед Хустом

Поблизу с. Крива – як згадував Григорій Божок – січовики продовжували чинити опір мадярам. Поручник Яків Голота писав у своєму спогаді, що перед мостом у Хусті січовики знову затримали велосипедистів і певний час тримали їх на відстані 100-120 кроків. Під таким прикриттям січовики могли перебігати міст через Тису і заходити в Хуст.

"В той час з'явився також один кулемет, висланий з Хуста з Головної Команди, який далі спиняв мадярський наступ, так що перехід через міст відбувся без втрат" – згадував Я. Голота. Цей кулемет привіз автомобілем на міст окружний комендант Микола Вайда і січовикам, які відходили з поля бою під прикриттям залізничного насипу, "оцей кулемет на мості уможливив їм відступ".

Учасник бою на Красному полі, який тоді теж перейшов через цей міст, засвідчив, що "переходячи міст битої дороги (шосе. – Ред.) під Хустом, бачив я, що мости, як державної битої дороги, так і залізничний, обсаджені січовиками зо скорострілами". Тоді він подумав, що "тут стримають мадярів принайменше 2 – 3 години". А ветеран Армії УНР Крисків згадував, що "тримали ми фронт перед Хустом (біля мостів. – Ред.) ще до пів до четвертої, а після відступили через Хуст".

Мадяри твердили, що близько 15.00 увійшли до Хусту… Хто дав наказ на відступ Крисків не знав. Поручник Іван Чучка, згадував, що "перед Хустом забезпечив мости, а при тім дістав наказ ще держатися 24 години". Він розумів, що виконати цей наказ було неможливо, тому "командування передав чотареві Т., а сам пішов в головну команду, щоб вияснити ситуацію".

Кому саме Чучка передав командування відтінком ідентифікувати не вдалось. Відомо лише, що ад'ютантом у нього під час бою на Красному полі був "аспірант Зварич", тобто чотар-аспірант, кандидат на отримання старшинського ступеня. Скоріш за все це був учень учительської семінарії в Севлюші Ілля Зварич, уродженець гуцульского села Богдан, який вважається таким, що загинув тоді ж на Красному полі.

За спогадами одного із семінаристів при відступі до Хусту Чучка "чудом врятувався", бо "був вже в Тисі, а на березі мадяри стріляли до нього". Врятувала ситуацію сотня Якова Голоти, командир якої перебрав командуванням відступом і перетягнув увагу мадярів на себе. А Чучка "тим часом дістався до своїх". Останній пережив мадярську і російську окупацію рідного краю та став свідком незалежності України. Помер Чучка у 2000 році, похований у м. Левіце в Словаччині.

Командир 24-го мадярського прикордонного єгерського батальйону майор Алахос Лоузі твердив, що лише група галичан, яка відходила з-під станції Великої Копані "чинила значний опір, вела затримуючий бій вздовж дамби (очевидно – залізничного насипу. – Ред.), що веде до Хуста, і нарешті чинила опір на гірському хребті на захід від Хуста". Тобто перед мостами через ріку Річка. Цей же майор згадував про Красне поле: "Більшість січовиків не були військово підготовлені, було надзвичайно багато неповнолітніх, які навіть не вміли користуватись своїми гвинтівками".

Згідно із спогадами полковника Василя Филоновича останню заслону, перед входом до Хусту – в районі мостів через річку Річка, прикривали також і відділи Олександра Блистіва та Михайла Єрфана. Перший був відомим пластуном і співорганізатором "Карпатської Січі" в Хусті (вище зазначалось, що він був в сотні Михайла Киштулинця). Другий – січовиком, колишнім активістом Союзу студентів-закарпатців в Празі.

Свою позицію вони розташували біля так званої "Червоної Скелі", геологічної пам'ятки природи "Пірождамба". Звідки можна було вести обстріл дороги на Хуст під захистом річки Тиси, яка розділяє дорогу і скелю. Отримавши загальний наказ про відступ вони обоє добровільно залишились на позиції із всього лиш 20-ма січовиками, відправивши поранених до Хусту. "Цю позицію ці два відважні команданти разом зі своїми товаришами-січовиками тримали аж до пів на четверту годину" вечора 16 березня 1939 року – згадував полковник В. Филонович.

Кількість загиблих і поранених на Красному полі

Комендант Севлюшської округи "Карпатської Січі" Микола Вайда, який народився й виріс у Великій Копані та брав участь у бою на Красному полі, розповідав, опираючись на свідчення своїх односельців: "Всіх хто був ранений мадярські вояки кололи багнетами і добивали прикладами. Легко ранених що ховалися по корчах витягали на поле і стріляли або били прикладами по голові так довго аж доки ті не сконали". І далі:

"Найбільше замордували Січовиків коло вербових кущів над Тисою. Місцеві люди оповідали що багато мерців мали пробиті груди, животи, виколені очі і порізані лиця. Всіх Січовиків що їх мадяри виловлювали по дорозі від Великої Копані до Хусту кидали до Тиси. Так коло Чорної Гори (тепер ботанічний заказник між Малою Копанню та Виноградовим. – Ред.) витягнуто з води 66 трупів. Всі були змасакровані".

Один із студентів учительської семінарії, учасник бою на Красному полі згадував, що йому повезло, бо відступав під прикриттям залізничного полотна. "Основна ж частина захисників воювала й відступала чистим полем. На них і накинулись вороги. Не пожаліли нікого". Інший семінарист відзначав:

"тяжко ранені, зістались на полі. Мадяри не мали ані стільки почуття, щоб ранених відвезти до лічниці або дати яку-таку поміч, але попробивали молоді серця тяжко ранених баґнетами або добивали прикладами. Скільки всіх там упало, не знати. Грабіжницькій орді й того мало. Мертвих обдерли до нага. Убрання і черевики забрали, лишили лише голих трупів на полі".

Звірства мадярів відзначив в своєму спогаді про Карпатську Україні і Олег Кандиба-"Ольжич". Він, зокрема, писав, що "січовиків, яких полонено в боях за Королево, Севлюш, Рокосово, Копаню, розстрілювали на місці, між ними розстріляно також кількох дівчат-семінаристок зі служби Січового Червоного Хреста".

Володимир Бірчак у своїх спогадах опублікував дані, отримані усно від Якова Голота – у бою на Красному полі загинуло 26 семінаристів із Севлюша. "Біля мосту перед Хустом, від сторони Копані, лежали при дорозі трупи наших" – писав Бірчак. Один робітник розповів йому, що нарахував там сотню трупів. Генерал Всеволод Петрів написав про 143 загиблих. Що мадярські старшини розповідали, як між Севлюшем і Копанею вони оточили ліс і вбили в ньому 70 січовиків.

Один із семінаристів згадував, що коли згодом до Рокосова звозили загиблих січовиків, учасників бою, то серед 28 тіл він не міг розпізнати ні одного. "Вони лежали в полі вже три дні, а до того мадяри ще пороздягали їх, а обличчя порубали". Василь Гренджа-Донський вважав, що у Рокосові ці тіла січовиків лежали на пострах живим українцям. Угорський капітан Імре Сентпалі теж ствержував, що січовиків старчували угорські вояки, "перед Хустом я нарахував 23 трупи січовиків вздовж дороги".

Селяни відправили в Хуст делегацію, щоб отримати дозвіл на поховання. У результаті непростих переговорів 26 січовиків поховано на цвинтарі у Великій Конині, ще 5 в Рокосові. Інші залишились закопаними на полях, без будь-якого позначення або були поскидані в Тису. Нагадаю ще, що за свідченнями Миколи Вайди поблизу Чорної Гори, тепер ботанічного заказника між Малою Копаню та Виноградовим, селяни витягнули з води 66 трупів, "всі були змасакровані".

Понівечені тіла українців на Красному вразили європейського кореспондента Associated Press Роберта Паркера, який рухався із мадярськими військами до Хусту. У своїй книзі "Headquarters Budapest" (Нью-Йорк, 1944) він згадає загиблих героїв наступними словами: "Молоді біляві хлопці, деяким ледве за 16, блакитний мундир "Січі"… Однострій, в якому Вони хотіли визволити Україну, Київ, землю своїх предків. Тепер вони лежать тут, у засніжених яблуневих садах".

***

Бій на Красному полі увійшов в історію найбільшим бойовим зіткненням Національної Оброни Карпатської України із регулярною угорською армією. 25 кілометрів від Севюша до Хусту мобільна колона мадяр, на велосипедах і танкетках, долала 16 березня 1939 року понад 7 годин. Від 7.30 до принаймні 15.00. Застосовуючи авіацію та міномети, гармати, проти легко озброєних українців з кількома кулеметами. Історичне значення бою можна сформулювати тезою, яка прозвучала напередодні – під час сесій Сойму Карпатської України: "Якщо навіть наша держава триватиме коротко, то все ж наша земля залишиться українською".