Світло та темрява. Історія електрики у Львові

Гасові (керосинові) лампи, які більш ніж півстоліття були основним джерелом світла в оселях, винайдені в Україні у Львові. У 1853 році перша гасова лампа освітила львівську аптеку "Під золотою зіркою" на вулиці Коперника, де працювали її винахідники Ян Зех та Ігнацій Лукасевич, які винайшли і технологію виготовлення гасу із бориславської нафти. А 141 рік тому, в 1881 році львівський піонер електротехніки Францішек Рихновський забезпечив електричне освітлення будівлі Галицького крайового сейму. Отож, розповідаємо про початки електрифікації у Львові та в його околицях.

Винахід львівських аптекарів Яна Зеха та Ігнація Лукасевича – гасова лампа став одним із перших відносно безпечних джерел світла.

За допомогою технології дистиляції нафти та очищення гасової фракції за допомогою сірчаної кислоти винахідникам вдалося отримати гас (керосин) – стабільну горючу рідину, яка змогла замінити рослинну олію в домашніх світильниках.

Першу гасову лампу за креслениками Яна Зеха та Ігнація Лукасевича виготовив львівський бляхар Адам Братковський. У 1854 році у львівському Загальному шпиталі вперше у світі було проведено нічну хірургічну операцію при світлі гасової лампи, що сприяло поширенню нового джерела світла.

Через п'ять років після винайдення гасової лампи, в 1856-1858 роках у Львові Газове товариство із німецького міста Дессау збудувало завод із виробництва штучного газу із вугілля. Ввели його в експлуатацію 1 вересня 1858 року.

Штучний газ використовувався для освітлення львівських вулиць та осель містян. У 1898 р. газовий завод перейшов у власність громади міста Львова, тоді на вулицях міста налічувалося 815 газових ліхтарів, а протяжність газогону до них складала 40 кілометрів.

Завод виготовляв газ із вугілля для освітлення аж до 1920-х рр., коли до Львова із Дашави збудували газогін. Газове освітлення у Львові використовувалося аж до початку 1950-х рр.

При цьому на час окупації Львова радянським військами, восени 1939 р. кількість газових ліхтарів на міських вулицях більш ніж удвічі перевищувала кількість електричних: газових налічувалося 4100, а електричних – лише 1950.

Сила газових ліхтарів оцінювалася у 864700 свічок, а електричних – 485000 свічок.

У 1878 році за проєктом головного архітектора Львова Юліана Гохбергера почали споруджувати будівлю Галицького крайового сейму (тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка).

Монументальну споруду сейму звели в стилі історизму під впливом неоренесансної архітектури Відня. Основні роботи по зведенню будівлі Галицького крайового сейму завершили влітку 1881 року, а 23 липня цього ж року будівлю освятили.

А через два місяці в її стінах почав засідати представницький орган. Освітлення Галицького крайового сейму було найпрогресивнішим в ті часи – електричним.

Систему електричного освітлення розробив львівський піонер електрифікації, інженер, винахідник та фотограф Францішек Рихновський (1850 – 1929).

Електричне світло засяяло в будівлі Галицького крайового сейму за рік до того, як у 1882 році Томас Едісон збудував першу в світі міську електростанцію…

Поява міської електрівні (електростанції) у Львові пов'язана із запуском в місті трамвая. Нагадаємо, що перший в Україні кінний трамвай поїхав саме у Львові – перша випробувальна поїздка відбулася 25 листопада 1879 року, а із 3 травня 1880 року кінний трамвай почав регулярний рух за розкладом.

Через кілька місяців кінний трамвай почав курсувати в Одесі. Щоправда, дуже скоро з'ясувалося, що коням важко було долати круті львівські підйоми, відповідно місто почало шукати більш потужний та надійніший міський транспорт.

У 1892 році магістрат прийняв рішення, що у Львові постане найсучасніший громадський транспорт – електричний трамвай.

Будівництво трамвайної інфраструктури, електростанції та постачання трамвайних вагонів було доручено віденській фірмі "Siemens & Halske".

Для будівництва трамвайної електростанції обрано ділянку при Вулецькій дорозі (нині – вул. Сахарова) поруч із Пелчинським ставом. Водопостачання трамвайної електростанції мав забезпечувати потік Вулька, який протікав поруч.

За угодою між магістратом та фірмою "Siemens & Halske", фірма мала взяти на себе будівництво власним коштом трамвайної інфраструктури та електростанції та забезпечити експлуатацію електричного трамвая протягом двох років, після цього місто мало викупити електростанцію та трамвайну інфраструктуру.

Угоду підписано у липні 1893 р. У середині серпня того ж року на вулицях Львова почали укладати трамвайні рейки, а у вересні приступили до зведення електростанції. Перший пароелектричний агрегат на львівській "трамвайній" електростанції був змонтований 22 лютого 1894 р.

Львівська газета "Діло" писала: "Пробна їзда електричного трамвая у Львові відбулася в суботу (12 травня) вночі між 1 і 2 годинами двома вагонами, що мали також електричне освітлення. Їзда була дуже ефектна, з-під коліс і на дроті добували ся снопи електричного світла.

Згадані вагони переїхали вулиці Коперника, Словацького, Сикстутську (Дорошенка) до Гетьманської (пр. Свободи) до Віденської кав'ярні і назад… Пізньої нічної пори зібралося велике число цікавих…".

Уповноваженим компанії "Siemens & Halske", який на початках відповідав за будівництво трамвайної інфраструктури та електростанції, був інженер із Відня Алекс Керн. Після введення в експлуатацію електростанції і трамвая він став директором Львівського трамвая.

Його помічником став інженер Йозеф Томицький (1863 – 1925), який народився в м. Біла Церква на Київщині та отримав технічну освіту в найкращих університетах Європи. У 1896 р. Йозеф Томицький став директором "Міських закладів електричних" – підприємства електричного трамвая та енергокомпанії. На цій посаді він перебував до самої смерті.

У 1896 р. магістрат міста Львова викупив у фірми "Siemens & Halske" трамвайну інфраструктуру, рухомий склад та електростанцію за 1 мільйон 680 тисяч корон. Віденська фірма за два роки повернула собі всі витрати та ще й заробила біля 1 млн. корон прибутку.

Наприкінці 1890-х рр. міська трамвайна електростанція була не єдиною у Львові – в низці готелів і "прибуткових будинків" були невеликі локальні електростанції.

Такі електростанції, зокрема, були розташовані в будівлі Галицьких ощадних кас (нині Музей етнографії та художніх промислів), в торговому комплексі "Пасаж Гаусмана" та у готелі "Імперіал", де працював перший у Львові ліфт із електроприводом.

На початках трамвайна електростанція на вул. Вулецькій забезпечувала струмом ще й шість дугових ліхтарів, які освітлювали ковзанку, що взимку влаштовували на Пелчинському ставі.

Ситуація змінилася із початком будівництва Нового міського театру (нині – Львівський театр опери і балету ім. С. Крушельницької). На початку для електричного освітлення театру планували спорудити локальну електростанцію.

Проте керівник МЗЕ Йозеф Томицький переконав заживити міський театр від існуючої трамвайної електростанції. Він запропонував також проектовану електролінію до театру для електрифікації прилеглої центральної частини міста. Під цей проект магістрат Львова виділив МЗЕ кредит в сумі 660,6 тисяч корон.

В процесі підготовки до заживлення міської електромережі під керівництвом Йозефа Томицького було значно розширено трамвайну електростанцію. Тут встановили додатковий пароелектричний блок та турбіну системи Парсенса.

Йозеф Томицький запроєктував встановлення на електростанції та на розподільчій підстанції потужних акумуляторних батарей. Проєктуванням та виготовленням цих акумуляторних батарей керував співробітник МЗЕ інженер З. Станецький.

Також на міській електростанції встановили дві акумуляторні батареї. Такі самі акумуляторні батареї були встановлені і на розподільчій підстанції, яка розмістилася в підвалі оперного театру.

Від електростанції на вул. Вулецький до Міського театру було прокладено дві кабельні лінії напругою 220 В із перетином мідних кабелів 900 кв. мм. Окрім них був прокладений і нульовий провід із перетином 450 кв. мм.

Справа в тому, що електростанція виробляла постійний струм напругою 500 В, потрібний для живлення трамвайної контактної мережі.

Отож, до двох живлячих ліній, приєднаних до "плюсового" та "мінусового" виходів із електростанції, додали "нульовий" провід, який був приєднаний до центральної точки акумуляторної батареї.

Таким чином отримали поділ тягової напруги навпіл, що із врахуванням спаду напруги в лінії і забезпечувало напругу біля 220 В у мережі освітлення.

Але навіть і таких потужних ліній було недостатньо, аби забезпечити необхідний рівень напруги. Одна із двох акумуляторних батарей у підвалі театру використовувалася для підтримання належного рівня напруги в мережі театру та прилеглих будинків, а інша була передбачена для резервного живлення мережі театру.

Вже на початку 1900-х рр. на взаємовигідних умовах компанія МЗЕ викупила усі локальні приватні електростанції, які використовувалися для освітлення окремих будинків Львова.

У 1901 р. до міської електромережі постійного струму було приєднано друкарню, де друкувалася польськомовна "Газета Львівська": видання із гордістю повідомляло про встановлення електроприводу друкарських машин та ліквідацію нафтових ламп, які сильно чаділи.

Того ж року було влаштовано електричне освітлення в костелі Марії Сніжної та у Львівській латинській Катедрі. У 1904 р. електричне світло засяяло в Крайовому загальному шпиталі (нині – Львівська обласна клінічна лікарня).

Шпиталь знаходився поза межами центру міста, в районі Нижнього Личакова, отже його електрифікація вартувала значних коштів. 24 грудня 1903 р. між МЗЕ та Крайовим загальним шпиталем у Львові було укладено угоду про електрифікацію шпиталю.

МЗЕ власним коштом виконувало всі роботи із підключення до мережі, натомість лікарня протягом 10 років відшкодовувала амортизацію та опроцентування вкладеного МЗЕ капіталу в розмірі 1500 корон щорічно; клініка протягом 10 років зобов'язувалася споживати не менше 18 тис кВт-год щорічно.

Загалом у 1900–1914 рр., коли у Львові діяла електромережа постійного струму, було прокладено біля 150 км кабельних і повітряних ліній електропередачі (ЛЕП). У час найбільшого розвитку цієї електромережі налічувалося 573 вводи в житлових та адміністративних будинках.

Вартість 1 кВт-год електроенергії на початку ХХ століття у Львові була дуже високою: для населення – 60 гелерів, а для виробничих потреб – 25 гелерів. І це при тому, що 1 кг хліба в той час коштував 30 гелерів.

За підключення до мережі, в т.ч. за встановлення електролічильника та монтажні роботи споживачі сплачували 20 корон. При зміні споживача новий власник мав знову сплачувати таку ж суму. За оренду лічильника, залежно від приєднаної потужності, споживач щомісячно сплачував МЗЕ від 0,5 до 5 корон.

За несплату за послуги електропостачання протягом 8 днів від попередження споживача відключали від мережі, а за повторне приєднання він сплачував 3 корони. Незважаючи на високі ціни на електроенергію, її споживання у Львові із року в рік зростало.

Після викупу в 1906 р. у власність громади міста підприємства кінного трамвая, яке до того належало Трієстинському трамвайного товариству, було прийнято рішення про електрифікацію ліній кінного трамвая та подальшу розбудову мережі електричного трамвая.

Розширення мережі потребувало значного збільшення потужності генерації струму. Зробити це на існуючому майданчику при вул. Вулецькій (Сахарова) було неможливо.

Тож вирішили будувати нову міську електровню змінного струму. Весною 1906 р. Й. Томицький запропонував спорудити нову міську електрівню на міських землях в районі Левандівки і Білогорщі між коліями залізниць в напрямку Перемишля та Стрия.

Але в листопаді 1906 р. було вирішено, що електростанцію спорудять на Персенківці, поруч із однойменною станцією Львівсько-Чернівецько-Ясських залізниці.

Проєкт нової міської електростанції та міської електромережі змінного струму був розроблений у 1907 р., того ж року почалися будівельні роботи. У листопаді 1908 р. із заводу компанії "Skoda" в Пльзені до Львова прибули два перші генератори, які були оперативно змонтовані на електростанції.

Офіційне освячення міської електростанції змінного струму відбулося 18 лютого 1909 р. Електростанція була збудована за найсучаснішими на той час європейськими стандартами.

Будівництво електростанції змінного струму та розширення мережі електричного трамвая фінансувалося львівським магістратом у вигляді позики "Міським закладам електричним".

Спочатку місто надало кредит в сумі 10 млн крон, а потім іще 4 млн корон. Впродовж усіх років свого існування МЗЕ сплачували місту відсотки за користування кредитом і сплачували тіло кредиту.

До 1913 р. міська електростанція змінного струму працювала на рідкому паливі – мазуті. У березні 1913 р. керівник МЗЕ Й. Томицький звернувся до Львівського магістрату із листом щодо переведення електростанції із дорогого палива (мазуту) на дешевше (вугілля).

Переведення було погоджене. Із 1914 р. міська електростанція змінного струму працювала на вугіллі, яке завозили до Львова із Сілезії. Наприкінці 1920-х рр., після спорудження газогону Дашава–Львів міську електростанцію перевели на природний газ.

У 1907–1908 рр. у Львові велося грандіозне будівництво нової електромережі змінного струму. Загалом було прокладено більше 170 км кабельних ліній, збудовано три центральні розподільчі пункти (ЦРП) та 80 трансформаторних підстанцій.

ЦРП "А" розмістили у підвалі школи на розі сучасних вулиць С.Бандери та Ю.Федьковича; ЦРП "В" містився в підвалі будинку на вул. Підвальній, 17, який зараз є навчальним корпусом Української академії друкарства, а ЦРП "С" розмістився на території трамвайного депо на вул. Вулецькій (Сахарова).

Після вводу в експлуатацію нової електростанції змінного струму на "трамвайній" електростанції постійного струму змонтували електромашинні випрямні агрегати (умформери) для забезпечення напругою трамвайної контактної мережі.

Таким чином, електростанція постійного струму фактично стала тяговою підстанцією, до якої від електростанції змінного струму було прокладено дві кабельні лінії напругою 5 кВ із перерізом мідних провідників 3х95 кв. мм. Ці кабельні лінії, збудовані 1907 р., працювали майже 100 років – аж до 2005 р.

Із введенням в експлуатацію електровні змінного струму поступово відбувався демонтаж мереж постійного струму (окрім трамвайних).

Остаточно свою роботу львівська міська електростанція постійного струму припинила у 1916 р. після того, як для потреб австрійського війська було вилучено свинець із акумуляторних батарей (загалом – 92 тонни), а також мідь із кабельних ліній (71 тонна).

У 1916–1917 р. у зв'язку із інфляцією в Австро-Угорщині та підвищенням вартості сілезького вугілля кілька раз підвищувалися тарифи на електроенергію.

В грудні 1917 р. та протягом січня-жовтня 1918 р. в місті загалом та на електростанції зокрема були перебої із постачанням кам'яного вугілля. Через це адміністрація МЗЕ на деякий час обмежувала час курсування трамваїв.

16 жовтня 1918 р. останній імператор Австро-Угорщини Карл зрікся престолу, що стало початком розпаду імперії. І поляки, і українці вважали Львів своїм містом.

Почалася боротьба за владу над містом, яку виграли українці – 1 листопада 1918 р. завдяки сміливим діям Українських Січових Стрільців під проводом Дмитра Вітовського у Львові було проголошено українську державу.

3 листопада 1918 р. на станцію Персенківка поїздом із Чернівців та Станіславова (Івано-Франківська) прибули українські військовики під проводом Осипа Буковинського, які зайняли міську електровню. Наступного дня залізницею прибуло підкріплення із Чернівців. Українські військовики тривалий час утримували позиції біля електрівні.

Міська електрівня на Персенківці та міська газівня на вул. Газовій визнавалися сторонами нейтральними. За домовленістю польської та української сторін ці заклади були оголошені екстериторіальними, а їх працівники забезпечувалися відповідними посвідченнями із правом вільного пересування містом.

Нейтральність електрівні та газівні забезпечували спеціальні комісії, де було по троє українців та поляків, які постійно перебували на підприємствах.

Наприкінці листопада 1918 р. львівська міська електростанція припинила роботу. Причин було кілька. По-перше припинився довіз кам'яного вугілля, по-друге під час міських боїв були пошкоджені електромережі по місту.

Пізніше, під час авіанальоту на позиції українських військових на Персенківці польський літак випадково скинув бомбу на електровню, під час пожежі було пошкоджено частину обладнання. Електростанція не працювала до травня 1919 р.

За часів Другої Речі Посполитої збереглися високі тарифи на електропостачання – вартість 1 кВт-год електроенергії була еквівалентна вартості 2 кілограмів пшеничного хліба.

МЗЕ всіляко заохочувало збільшення споживання електроенергії абонентами – якщо споживання перевищувало 100 кВт-год на місяць тариф зменшувався в чотири рази.

Також абонентам, які споживали багато електроенергії, видавали подарунки, в першу чергу – різні побутові електроприлади і таким чином стимулювали подальше збільшення споживання.

У липні 1933 р. із складу МЗЕ було виокремлено трамвайне господарство, яке стало окремим підприємством. Наприкінці 1930-х рр. МЗЕ мало щорічний прибуток в 4–5 млн. злотих.

Іще у 1923 р. керівник МЗЕ Йозеф Томицький вніс на розгляд польського уряду проєкт електрифікації Галичини, який передбачав будівництво гідроелектростанцій на річках Опір, Стрий та Дністер, створення регіональної системи енергопостачання та електрифікацію насосних станцій, які подавали воду до Львова (на той час вони мали паровий привід).

У 1928 р., за наступника Й. Томицького, Мар'яна Дзєвонського, від львівської міської електростанції було прокладено першу повітряну високовольтну ЛЕП довжиною 14 км. до водонасосної станції "Карачинів", яка забезпечувала місто питною водою.

На той час у містах Львівщини – Комарному, Городку, Янові та Яворові вже працювали невеликі електростанції. У 1930-1931 рр. професор Львівської Політехніки, колишній співробітник МЗЕ Габрієль Сокольницький розробив проєкт розширення мережі Львівської електростанції.

Цей проєкт передбачав прокладання повітряних ЛЕП 30 кВ до Жовкви, Рави-Руської, Кам'янки-Струмилової (нині – Кам'янка-Бузька), Золочева, Перемишлян, Бібрки, Рудок, Городка та Яворова.

У 1932 р. було створено енергороподільчу компанію "ЗЕОЛ" (Заклади електроосвітлення округи Львівської). Ця акціонерна спілка мала статутний капітал в 2 млн. злотих, 75% акцій належало львівському магістрату.

Уже через два роки, 14 червня 1934 р. на балансі "ЗЕОЛ" було 12 ЛЕП, 10 розподільчих підстанцій та 180 км. повітряних ліній напругою.

Однак через дуже високий тариф на електричну енергію, електричне світло прийшло далеко не в усі оселі Львова та інших електрифікованих районів. Поза межами міста в електрифікованих районах електрика подавалася лише в половину осель.

На момент більшовицької окупації Львова у вересні 1939 р. в місті нараховувалося біля 16300 будинків, в той же час до міської електромережі було приєднано тільки 9852 будинки, тобто біля 60%.

Як уже згадувалося, у 1939 р. у Львові газових ліхтарів на міських вулицях було дві третини від загальної кількості. У другій половині 1930-х рр. середнє споживання електроенергії на одну особу в Польщі складало лише 100 кВт-год на місяць, це було в 5 – 20 разів менше, а ніж в економічно розвинутих країнах Західної Європи.

Окрім Львівської міської електростанції у місті працювало іще 11 невеликих промислових електростанцій. Найбільші промислові електростанції належали Львівській залізниці, Львівській пивоварні, Лисеницькій фабриці дріжджів, взуттєвій фабриці та спиртзаводу.

У містах Львівського воєводства завдяки підключенню до львівської мережі зникло 18 малопотужних електростанцій. Водночас наприкінці 1930-х рр. в містах воєводства працювало іще 21 локальна електростанція, із них 9 в комунальній і державній, а 12 – в приватній власності.

У м. Буську працювала невелика ГЕС на річці Буг, будівля якої зберіглася донині. У м. Бориславі працювала достатньо потужна теплова електростанція, потужність якої у 1939 р. складала 12 МВт, вона належала приватному "Підкарпатському товариству енергетичному" (ПТЕ).

ПТЕ мала власні мережі напругою 15 кВ, 3 кВ та 0,22 кВ, які охоплювали такі міста Львівщини: Стрий, Самбір, Дрогобич, Трускавець та Стебник та водонасосні станції на ріці Уріж. Мережі в Бориславі були споруджені іще на початку ХХ століття, вони живили нафтові насоси.

Іще одна електростанція працювала в Дрогобичі на місцевому нафтопереробному заводі і працювала синхронно із ТЕС у Бориславі.

 

Перелік джерел інформації

1. Історія Львова у документах і матеріалах. Київ: Наукова думка, 1986. 424 с.

2. Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. 224 с.

3. Тархов С.А. Історія львівського трамвая. Львів: УПІ ім. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994. 128 с.