Із Заходу на Південь. Переселення українців у 1949-1950 роках

У серпні 1949 року, ймовірно з метою покращення обробітку великих земельних площ Південного Сходу, а також забезпечення робочими руками промислових підприємств та запланованих великих будівництв, Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У 12 серпня 1949 року ухвалили Постанову "Про переселення колгоспників і одноосібних господарств із західних областей України в південні області Української РСР".

Зокрема, планувалося переселення населення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Станіславської (Івано-Франківська) та Чернівецької областей, а згодом і мешканців Чернігівської, Житомирської та Сумської областей в Херсонську, Миколаївську, Запорізьку, Дніпропетровську, Ізмаїльську області, а також Харківську, Одеську, Луганську (Ворошиловградська) та Донецьку (Сталінська).

Відповідно до вказаної Постанови, у 1949 році планувалося переселити із Чернівецької області – 2600 сімей, із Рівненської – 2500 сімей, із Івано-Франківської (Станіславської) – 1000 сімей, із Дрогобицької – 100 сімей, із Тернопільської області – 2390 сімей.

Також, впродовж 1949-1951 років із Чернігівської області в Південні області УРСР на добровільних засадах повинно бути переселено 6000 сімей колгоспників і одноосібників (в 1949 році – 1000 сімей, в 1959 році – 4000 сімей, та в 1951 році – 1000 сімей), із Закарпаття – 5100 господарств із сіл 9-ти округів, зокрема до листопада 1949 року – 1050 господарств в колгоспи Ізмаїльської області.

Облвиконкоми та обкоми КП(б)У затверджували свої плани по переселенню громадян відповідно по районам області, останні відповідно по селах.

Із населених пунктів, куди планувалося переселити людей, приїжджали агітатори, часто в супроводі співробітника МГБ, які проводили в селах зустрічі із населенням та агітували за переїзд. Крім того, агітували за переїзд і представники місцевої влади та спеціально направлені агітатори від районної влади та партії.

Наприклад, до Львівської області прибуло 50 представників колгоспів і радгоспів Запорізької області. У Волинську область приїхало 8 представників із радгоспів Харківської області та 22 з колгоспів Миколаївської області. В Івано-Франківську (Станіславську) область відправились 13 представників Херсонської області, 24 – з Одеської області та 19 із Харківської області. В Тернопільську – 109 із Запорізької області та 4 із Дніпропетровської. У Рівненську – 28 уповноважених по Херсонській області. В Дрогобицьку – 94 представники із Сталінської, Ворошиловградської та Херсонської областей.

З ряду сіл західних областей виїжджали спеціальні ходоки від селян для ознайомлення з життям та умовами влаштування переселенців на місці. Ці особи після повернення також широко використовувалися для роз'яснювальної роботи.

Відповідно до умов, про які розповідали агітатори, переселенці могли взяти із собою будь-яке майно, яке побажали, в тому числі будинки, які розбирали та переправляли до нового місця проживання (будинки також можна було отримати на місці), а також худобу та реманент. Худобу могли перевезти як свою особисто, так і можна було здати, а на новому місці отримати аналогічну.

Крім того, сім'я отримувала підйомну допомогу на переїзд: 700 рублів голові сім'ї та по 250 рублів на кожного члена сім'ї. Сам переїзд здійснювався безкоштовно. На новому місці була можливість взяти кредит – до 5000 рублів із виплатою впродовж 10 років.

Також забезпечували присадибною земельною ділянкою. Крім того, сім'я терміном на три роки позбавлялася від необхідності сплачувати державні податки і численні поставки (молока, яєць, м'яса), які були надзвичайно важкими для населення західноукраїнських областей.

Все відбувалося як правило дуже швидко: в селі скликали збори селян, районні агітатори та представники із областей, куди планувалося переселяти людей розповідали про різноманітні переваги переселення та усіляко його розхвалювали. І тут-же селянам пропонувалося записатись на переїзд.

Хто погоджувався, отримував певний час на підготовку до виїзду, терміном орієнтовно до місяця (розбирали будинки, пакували речі, розпродували зайве тощо), а якщо охочих не вистачало та план на переселення не виконувався, сільські та районні органи влади включалися в "роз'яснювальну" роботу та проводжували переконувати місцевих мешканців усіма відомими їм методами.

Попри в цілому добровільний характер переселення, в областях облвиконкоми затверджували плани переселення із зазначенням кількості господарств по районам області. Ті у свою чергу – доводили конкретні цифри до кожного окремого села. Також зазначалися і строки переселення, що надавало переселенню певної обов'язковості та надавало діям агітаторів певного силового-примусового характеру, необхідного для виконання планів.

Звичайно, такі заходи влади спочатку викликали значні панічні настрої серед населення, яке було свідком цілої серії кампаній з примусового виселення сімей до Сибіру. Органи МГБ звітували про перехоплення впродовж 1-8 вересня 1949 року 127-ми листів лише з Чернівецької та Тернопільської областей (89 із Чернівецької та 38 – Тернопільської) в яких висловлювалася негативна оцінка заходам влади із переселення.

Наприкінці вересня ситуація ще погіршилася: органами МГБ в перехоплених листах зафіксовано 42 позитивних реагування на переселення населення та 763 негативні, зокрема, наприклад, по Чернівецькій області зафіксовано 27 позитивних оцінок та 445 негативних.

Як зазначалося у документах, "листи з негативними реагуваннями конфісковані", відтак не дійшли адресатів, щоб зменшити негативні настрої серед населення. Проте і без них настрої населення щодо переселення залишалися вкрай негативні.

В листах зокрема зазначалося, що по всіх селах панує відчай, плач і сльози, про те, як селян під примусом змушують готуватися до від'їзду, що обіцяють виселення на південь, а ймовірно вивозитимуть до Сибіру, що все майно відберуть, що на півдні ймовірно все місцеве населення вимерло, або ж від голоду, або він якогось отруйного газу, що людей тимчасово розміщують у гарних будинках, для приманки, а потім, коли людей зберуть в одному місці, закриють у вагони та повезуть до Сибіру тощо.

Пишуть про те, що викликають до сільради і вже не відпускають до дому, поки не підпишешся, що згоден переселятись. До того ж, попереду була зима, і багато хто переживав чи зможуть її пережити на новому місці.

На той час імідж радянських органів влади, яка провела вже добрий десяток масових виселень до Сибіру, був однозначно негативний і ніхто не вірив, і мав на те підстави із попереднього досвіду, що влада може запропонувати порівняно непогані проєкти. І дійсно дивно, оскільки влада дійсно могла організувати подібне переселення і в примусовий спосіб.

Зважаючи на таку реакцію населення, а також на звичну практику примусу, місцеві органи влади часто "перегинали палицю" під час агітації за добровільне переселення, "допускали погрози та викривлення", вдавались до заходів "порушення радянської законності" та "викривлення принципу добровільності". Про них постійно доносили органи МГБ до вищого партійного керівництва області та країни.

В Чернівецькій області "долив масла у вогонь" також той факт, що 4 вересня 1949 року на світанку в Чернівецькій області влада (МГБ) проводило акцію з примусового виселення до Сибіру сімей повстанців. Тоді примусово було виселено 109 сімей, або ж 335 осіб, із 8-ми сіл двох районів області.

Крім того, голова Ошихлібської сільради, Кіцманського району, Чернівецької області, Руснак викликав до сільради мешканця с. Ошихліби Івана Лупула і заявив йому, що він має переселитися до Херсонської області, оскільки батько його дружини перебуває у Румунії. Отримавши таку вказівку, Лупол наступного дня розлучився зі своєю дружиною і відмовився від переселення.

Інспектор Заставнівського райфінвідділу Чернівецької області –  Тодор Ковалик, будучи уповноваженим по с. Кадобівці, Заставнівського району, із прибуттям у село вимагав від керівництва сільської ради та колгоспу списки осіб, які не виконали план постачання сільськогосподарських продуктів державі та заявив, що цих осіб у примусовому порядку направлятиме в інші області Радянського Союзу.

Внаслідок такої його заяви, по с.Кадобівці жодної заяви на переселення не надійшло (згідно плану, з цього села добровільно повинні були переселитися 10 сімей), через що Райком КП(б)У усунув Ковалика від роботи як уповноваженого райкому з переселення.

У Кельменецькому районі Чернівецької області в селі Комарів 62 господарства колгоспників виявили бажання переселитися до Херсонської області. У момент завантаження їх у вагони всі переселенці заявили, що якщо не буде переселятися разом з ними голова колгоспу ім.Вишинського Гринько Василь, то вони від переселення відмовляються.

Гринько в той час знаходився в Чернівцях, де навчався на курсах голів колгоспів і заяви на переселення не подавав. У Комарів терміново приїхав голова Кельменецького райвиконкому Гушля. Він віддав розпорядження групі активу розібрати будинок голови колгоспу Гринька і заявив, що останній обов'язково буде переселений.

Після цього значна частина колгоспників, що записалися на переселення, погодилася завантажитись у вагони і виїхала. Проте одинадцять господарств відмовилися виїхати і втекли із села, а будинки їх залишилися розібраними.

Голова сільради с.Остриця, Чернівецького району та області, Дутчак та уповноважений РК КП(б)У Ней викликали до сільради мешканців с. Остриця та замість роз'яснювальної роботи, в адміністративному порядку пропонували підготуватися до переселення. 

Штефан Мигалук, 1887 року народження, залишивши свій дім, протягом місяця переховувався у іншому районі. Таким же чином ними було запропоновано жителю с.Остриця Степану Кузуку подати заяву на переселення та готуватись до нього. Дізнавшись, що переселення проводиться на добровільних засадах, Кузук категорично відмовився їхати до місця переселення.

Секретар парторганізації села Могилівка, Герцаївського району Чернівецької області Шауліна так "роз'яснила"  умови переселення, що наступного дня не вийшло на роботу близько 70% колгоспників. Серед них почали поширюватися чутки про те, що селян переселяють не до південних районів України, а до Сибіру. 

Подібні приклади мали місце і в інших областях.

Директор маслозаводу в Чортківському районі Тернопільської області Сердюк зібрав у селі групу селян-одноосібників, які не виконали хлібопоставок державі та заявив, що якщо вони не здадуть своєчасно хліб, то будуть відправлені в якості переселенців в Запорізьку область на важкі земляні роботи. У зв'язку з цим у селах Чортківського району поширилася чутка, що проводитиметься не добровільне переселення, а насильне виселення мешканців на земляні роботи.

Інструктор Снятинського райкому КП(б)У, Станіславської області Вагін заявив селянам: "Якщо хтось не поїде добровільно, того змусять насильно виїхати. Завантажать на автомашини, підвезуть до вагонів і відправлять".

У с.Вовчківці Заболотівського району, Станіславської області інструктор Райкому КП(б)У Калиниченко та другий секретар райкому ЛКСМУ Бойчук, які були уповноваженими по хлібозаготівлях, погрожували селянам-одноосібникам виселенням з села у випадку невиконання хлібопоставок, посилаючись при цьому на ухвалу уряду про переселення у південні області України.

Районний прокурор Галицького району, Станіславської області Єремін, проводячи загальні збори мешканців села Тязев з питання організації колгоспу, заявив: "Тих, хто не вступить до колгоспу, буде переселено до східних областей УРСР".

Окремі керівники колгоспів, радгоспів та МТС затримували або не робили зовсім розрахунків із колгоспниками за вироблені ними трудодні. Директор Чернецького радгоспу, Лебединського району Чистюхін не видав зароблене зерно переселенцю Тарану, у зв'язку з чим останній відмовився виїжджати до нового місця проживання до повного розрахунку.

Під час зборів колгоспників хутору Дворище, Студянської сільради, Вербського району, Рівненської області голова Херсонського обкому КП(б)У розповів про наявність родючих земель, багатих врожаях і т.д., а тоді заступник голови Вербського райвиконкому Галамага заявивши (рос.): "Вольному воля, спасенному рай, а бешеному степь". Присутні на зібранні колгоспники були здивовані такій заяві, а деякі викрикували, "нехай скажені і їдуть в степ". Після цієї заяви ніхто із присутніх не виявив бажання на переселення.

В селі Сушно, Радехівського району, Львівської області уповноважений райкому КП(б)У Погребняк скликав сесію сільради, на якій поставив питання про переселення і тут же сам склав список сімей, яких він хотів переселити всупереч бажанням цих сімей. В список він включив головним чином тих осіб, які погано виконували план держпоставок.

Дії Погребняка поширились серед населення і стали тлумачитись, як примусове переселення. В результаті цього, деякі селяни с.Сушно стали різати поголів'я худоби, молоти зерно, пекти хліб і сушити сухарі. Джерела Радехівського райвідділу МГБ повідомляли, що у зв'язку з чутками про примусове переселення молодь має намір перейти на нелегальне положення для організації збройного спротиву цим заходам.

В с. Ястребовичі, Радехівського району Львівської області уповмінзагу Кашинський серед селян заявив, що "тих, хто не розрахувався з державою будуть примусово виселяти". Тож селяни при появі партактиву чи солдат втікали з села.

Схоже, самі представники місцевої влади не вірили у добровільність переселення і в пільги, які надавалися переселенцям, і вважали його покаранням. Або ж не надто цим переймались, намагаючись використати страх населення від самої думки про переселення з метою виконання планів хлібоздачі, за невиконання яких на них постійно тиснули.

Рясніли повідомлення МГБ і цитатами з різноманітних листів та висловлювань місцевих жителів, які якнайкраще ілюстрували ставлення селян до практики переселення.

Зокрема, житель села Ленчин, Березнівського району, Рівненської області Усач Володимир Павлович, колишній учасник УПА, який з'явився у 1945 році з повинною, у розмові з головами сільради та колгоспу заявив:

"...Ходоки їздили в Херсонську область дивитися куди нас переселятимуть. Самі продалися Совєтам продають і наше село. … Краще піду до в'язниці, а на Херсонщину не поїду. Там мої діти через рік здохнуть з голоду…".

Житель м.Станіслав Галевський говорив: "… Судячи з міжнародної обстановки, видно, що невдовзі розпочнеться війна з Америкою, і цієї війни Совєти бояться, тож незабаром буде масове виселення".

Мешканка м.Косів, Мартинюк у розмові зі своїми знайомими говорила: "Дурні ті люди, які їдуть до східної України до колгоспів. Нехай виселяють до Караганди, там буде краще, ніж працювати у колгоспі".

Житель села Березів Середній Яблунівського району  Василь Токарчук серед селян заявляв: "... У південних областях України люди живуть досі в землянках, голодні, ходять босі. Там жити неможливо. Крім того, там також є оунівці, які все одно переб'ють тих, хто добровільно переселиться".

На зборах у с.Ягольниці, Чортківського району, Тернопільської області, після повідомлення уповноваженого щодо переселення про пільги для переселенців, виступив переселенець із Польщі Бунтак, який заявив: "… Це неправда. Коли я переселявся сюди з Польщі, то мені також обіцяли пільги, а коли приїхав сюди, то на перший же рік зажадали податок…"

Житель с.Недобоївці, Хотинського району, Чернівецької області Колодрівський, "висловлюючи невдоволення заходами партії та уряду щодо переселення", заявив: "… Кажуть, що переселятимуть у Херсонську область, але це брехня, посадять усіх у вагон, закриють і повезуть до Сибіру…"

Мешканка с.Ставчани, Кіцманського району, Чернівецької області Греф говорила серед селян: "… Росія знає, що Буковина у разі війни не буде у неї, а тому вони намагаються вивезти звідси людей…"

Масових виступів і повстанських акцій, направлених на зрив заходів по переселенню, практично не було. Проте ОУНівське підпілля поширювало різноманітні провокаційні чутки, що нібито переселення проводиться в примусовому порядку, і не в південні області України, а в Сибір і інші віддалені місця, де населення нібито вимерло від голоду та неврожаїв.

У одному із вилучених у повстанців документі була знайдена пропагандистська література, в якій серед закликів до населення зазначалося: "Українці! Московсько-більшовицькі окупанти змушують вас добровільно переселятися до східних областей України. Не вірте цьому обману. Це черговий похід більшовицьких колонізаторів із загального плану знищення українського народу. ...Переселенської кампанії ворога, чиніть організовану відсіч, приховуйте майно і переходьте на нелегальне положення..."

Також МГБ з посиланням на дані агентури повідомляло про поодинокі факти погроз місцевим жителям, які погодяться на переселення, що їх вважатимуть зрадниками і знищать. Через вказані настрої та поширення впливу повстанців окремі селяни, які спочатку погодилися на переселення, вирішили згодом від нього відмовитись.

Одноосібниця села Мілівці, Чортківського району Тернопільської області Бульван подала заяву про бажання переселитися до Запорізької області, проте через кілька днів вона пішла до уповноваженого з переселення і зажадала повернути подану нею заяву, мотивуючи відмову від переселення тим, що у разі переселення її дочка загрожує накласти на себе руки.

Одноосібник села Саджівка, Чортківського району, Ружило добровільно подав заяву про бажання переселитися в Запорізьку область, проте за кілька днів намагався покінчити життя самогубством та повіситись.

Водночас ті особи, які внаслідок важких умов життя та господарювання (безземелля, постійні високі податки, "здачі" та повинності, постійні каральні акції органів МВД-МГБ під час боротьби з повстанським рухом) погодилися на переїзд, зазначали, що в нових місцях більше і кращі землі (особливо актуальним було для передгірських районів із в цілому поганими для обробітку землями), та й була нагода скористатись кредитами і відсутністю податків.

Зокрема, із колгоспів ім.Кобилянської та ім.Вишинського Кельменецького району Чернівецької області, які мали всього 124 двора, подали заяви про переселення в Херсонську область 105 сімей (85%).

Члени колгоспу ім. Попудренко у селі Чабани, Остерського району, Чернігівської області, вирішили переселитися до Запорізької області всім колгоспом. Після затвердження цього рішення колгоспники з усім майном 27 вересня виїхали на нове місце проживання.

У колгоспі ім. Будьонного, Клеванського району, Рівненської області, після зборів, на яких було роз'яснено умови переселення, 322 сім'ї подали заяви про бажання переселитися до південних областей України.

Після того, як перші переселенці успішно оселилися в місцях, куди переселялись, та переконались у дотриманні в цілому владою своїх зобов'язань, роздивилися умови проживання на нових місцях та написали у листах на батьківщину про свої позитивні враження від переселення, населення західних областей на переселення погоджується все активніше.

Зокрема, із Чернівецької області станом на 27 вересня 1949 р. подало заяви про добровільне переселення 1132 сім'ї, і вже було відправлено до місця переселення 175 сімей. Станом на 14 жовтня 1949 р. вже подано 1220 заяв, відправлено до місця призначення 887 господарств, а також 293 розібраних будинки та 1370 м.куб. будівельних матеріалів, та підготовлено до відправки 267 сімей, для яких підготовлено до відправки 128 будинків та 279 м.куб. будівельних матеріалів.

Станом на 15 жовтня 1949 р. подано 1339 заяв, та вже відправлено – 901 сім'я. Станом на 26 жовтня 1949 р. в Чернівецькій області подано 1486 заяв на переселення, та вже відправлено на нові місця проживання – 1040 сімей.

У свою чергу наприклад у Рівненській області станом на 13 жовтня 1949 р. бажання переселитись виявило 1578 господарств, та станом на 31 жовтня – 2119 господарств. В Тернопільської області станом на 14 жовтня в східні області УРСР відправлено 948 сімей переселенців, в яких 4042 особи.

В цілому, станом на 15 жовтня 1949 р. із західних областей України переселено 4099 сімей, зокрема із яких областей та в які саме видно з такої таблиці, підготовленої в МГБ:

Перші враження переселенців в цілому були позитивними. Люди описували в листах до своїх родичів те, як їх гарно зустріли після переїзду. Повідомляли про теплий прийом, про виявлену турботу про переселенців місцевими органами влади з благоустрою житла, забезпечення грошовими коштами, продуктами харчування та паливом.

Кілька типових уривків з перехоплених листів:

"Приїхали на ст. Каланчак уночі. Зустріли нас добре з музикою та прапорами. Нам запропонували на вибір хто куди хоче їхати. Я поїхала до колгоспу "Партизани", де нам були приготовлені вже добрі будинки, забезпечили нас хлібом та іншими продуктами".

"Приїхали благополучно. На вокзалі зустріли із машинами. Гарні люди не дали нам нічого робити. Самі вивантажили нам картоплю, зерно. На місці нам була приготовлена ​​хороша вечеря з вином. Дали нам дім такий, у якому ми вік не жили".

"Як тільки ми приїхали, за нами прийшла машина із району, зустрічали з музикою. У колгоспах приготовлені добрі теплі будинки, та розмістили кожну родину окремо. Увечері в клубі організували знайомство зі старими колгоспниками, був гарний безкоштовний банкет із горілкою, усі були п'яні, мов дим. Вечір закінчився о 2-й годині ночі, після розвезли на машинах по домівках".

"Зустріли нас із квітами, хлібом та сіллю. З пристані нас везли до місця машинами. Дали нам гарні квартири, землю та різні овочі. Зайшов до мене голова і побачив ячневе борошно. Сказав, щоб я його віддав свиням, а одержав пшеничне. Дають позику 5 тисяч рублів, то куплю собі корову, свиню. Жити тут дуже добре".

"Їхали ми довго, приїхали благополучно, прийняли нас, як тільки можуть прийняти рідні своїх дорогих дітей. Тут був буфет, машини прикрашені прапорами, мітинг, де голова виконкому пояснив народу, для чого ми приїхали. Тут є всі умови для хорошого життя, але немає людей".

"Доїхали добре. За дорогу подивилися гарного світу та добрих людей. Щодо харчування тут дуже добре. Пшеничного хліба скільки хочеш. Ми, як приїхали, нам усім дали будинки. Я отримала таку хату, якої у нас ні в кого нема. Зробили вечір у колгоспі, горілки та вина було скільки завгодно, а також різна закуска. Є і клуб, і церква, магазин. Колгосп наш називається "20 років Жовтня". Якби ви бачили, які тут порядки, як усе добре".

"Привіт із Запорізької землі! Я доїхала щасливо, без особливих пригод. Всі прибули на місце цілі та неушкоджені, більшість у підвищеному настрої. Зустрічали нас по-різному у різних районах. Люди отримують будинки німецьких колоністів. Земля дуже родюча, багата. Навіть важко уявити ті величезні простори пшениці та кукурудзи, які тягнуться на кілька кілометрів. Заготзерно переповнено".

"Живемо на новому місці, зустріли нас добре, цілу ніч гуляли. Квартиру дали хорошу, біля будинку гарний сад та город. Паливом забезпечили. Я тут спокійний від будь-якої зарази".

Також в листах акцентували і на низці інших позитивних сторонах нових місць проживання. Зокрема зазначали:

"у селі є ринок, магазин, кіно, клуб, радіовузол", "люди казали, що немає дерев – це неправда. Тут ростуть абрикоси, акація та інші дерева", "у дорозі у нас не відібрали нічого, як нас лякали, що відберуть свиней, корів. Беріть хоч усі їхні будинки, нічого не заберуть", "село багате, і одного будинку немає під соломою, а все, як один, під черепицею", "люди живуть дуже добре, щодня заробляють по три трудодні.

Я влаштувався електриком, оклад 500 рублів, так що нітрохи не шкодую", і іноді головне: "тут нічого не боїмося ні вдень, ні вночі. Зі зброєю ходити не треба, а в Західній Україні вже набридло завжди носити з собою рушницю. Жодну ніч не можна було поспати спокійно, а тут я сплю сміливо і нема кого боятися…".

Окремі листи ймовірно були написані за сприяння та під диктовку місцевих осередків партії або МГБ, оскільки містили наприклад подібні тексти: "Я дякую партії та Радянській владі за турботу про переселенців. Працюватиму на новому місці з ще більшою енергією на славу нашої Батьківщини…", або ж "Прошу керівників прочитати мого листа на зборах колгоспників, щоб вони послухали і також переселилися до східних областей УРСР…" (згодом останній лист було опубліковано у районній газеті).

В цілому, варто зазначити, населення було задоволене новими умовами проживання, свідченням чого стало і різне зменшення у листах негативних оцінок кампанії з переселення.

Зокрема, МГБ відзначає, що якщо у вересні та на початку жовтня 1949 р. фіксувалася значна кількість фактів негативних реагувань, то згодом вони різко зменшилися і переважають реагування позитивні. Так, за 20 днів листопада 1949 р. в листах зафіксовано 334 позитивні оцінки переселення та лише 46 негативних, а в грудні 1949 року –вже 440 позитивних оцінок переселенню.

Проте звісне. Не все було таким райдужним. Згодом ейфорія від теплого прийому пройшла, облаштування на новому місці подекуди було доволі складним, умови життя незвичні. Зазначене призвело до того, що трохи більше 15% сімей через деякий час повернулися на попереднє місце проживання.

Для деяких переселенців проблеми розпочалися ще в дорозі. Для одних дорога була дуже легкою та швидкою, що вони і відзначали у своїх листах, тоді як інші стикнулися із традиційно радянською безгосподарністю. Зокрема, МГБ відзначало випадки, коли управління залізниць надавало для перевезення переселенців необладнані та забруднені вагони. Атакож люди скаржаться на досить тривале перебування в дорозі.

Так, 29 вересня 1949 р. з зуп.Орошани Кишинівської залізниці було відправлено ешелон із 66 родинами переселенців із Чернівецької до Херсонської області. Вагони, надані для переселенців, використовувалися раніше для перевезення вапна та інших вантажів і перед завантаженням людей не були очищені від бруду і не зазнавали дезінфекції.

Також, управління Південної дороги надало 28 вересня ц.р. для переселенців із Сумської області 52 вагони, які не були достатньо обладнані для перевезення людей. Відсутність у вагонах ліхтарів змушувала переселенців палити саморобні коптилки, які могли спричинити пожежу.

Умови розселення і прийому переселенців сильно відрізнялися у різних областях.

Так, у селах Мирнопілля, Плоцьке, Садове, Теплиця, Арцизького району Ізмаїльської області, де планувалося розселити 170 сімей із Закарпатської області, до моменту їх прибуття не було закінчено вироблення віконних рам та дверей у житлових будинках. Ліс у кількості 8 вагонів, що прибув для цього, виявився непридатним і його використали на інші потреби. Затримки з ремонтом житлових будинків, призначених для переселенців, мали місце й у інших областях.

Загалом, в Ізмаїльську область на момент приїзду переселенців ще не були виготовлені двері, вікон виготовлено лише 1680 із необхідних 4000, ділової деревини поступило лише 3326 м.куб. із необхідних 5030 м.куб.

Також проблеми із постачанням будівельними матеріалами фіксувалися в Херсонській області: наприклад в Чаплинський район для побудови будинків переселенцям поступило лише 1000 м.куб. деревини, більша частина якої була гнила зсередини.

В Херсонській та інших областях затримувалася видача людям позики через те, що переселенці не мали офіційних довідок про відсутність в особистому користуванні худоби. Райвиконкоми із місць звідки вони переселилися затримують видачу таких довідок, без яких сільгоспбанки позик не видають.

Також "Укрзаготскот" затягував питання про видачу худоби відповідно до квитанцій на здану під час переселення худобу.

В Каховському районі на Херсонщині через погані умови проживання, із 500 сімей переселенців, які прибули до Каховського району, виїхало 192 родини. Якщо рішенням Каховської районної Ради у колгоспах та радгоспах району за планом мали побудувати 801 будинок для переселенців, то фактично збудовано лише 93 будинки та куплено 69 будинків.

У селах Любимівка та Семенівка голови колгоспів залучали до будівництва виключно найману робочу силу, чим здорожчили будівництво настільки, що переселенці від їх викупу відмовилися. У колгоспі ім. Леніна цього ж району, голова колгоспу Філенко поселив переселенців у найгірших квартирах, переселенці висловлюючи своє невдоволення, звинувачували в цьому вищі керівні органи. Більшість переселенців у Каховський район прибувала водним шляхом, маючи з собою розібрані дерев'яні будинки.

Голови колгоспів своєчасно їх із берега не вивезли, внаслідок чого частину будматеріалів було викрадено. Деякі голови колгоспів, зокрема у колгоспі "Жовтневий хлібороб", пообіцявши збудувати переселенцям будинки з місцевих матеріалів, привезені ними будматеріали витратили на колгоспні потреби.

Дерево використали, а будматеріали цим переселенцям тривалий час не повертали. Зазначене викликало серед переселенців невдоволення, а частина з них у листах до родичів навіть висловлювали жаль, що виїхали по переселенню.

Аналогічні приклади були і у Скадовському районі, де для благоустрою переселенців в 1949 році було заплановано побудувати 70 нових будинків, і відновити привезених переселенцями 80 будинків. Проте жодного будинку збудовано та відновлено не було. У 1950 році планувалося будівництво 942 будинків, фактично збудовано 160, відновлено 74 та куплено 165 будинків. 46 сімей переселенців у Скадовському районі не впорядковано та проживають у квартирах колгоспників у тісноті.

Фіксувалися також факти невдоволення переселенців, викликані неправильним ставленням до них з боку деяких місцевих жителів, у тому числі колгоспних керівників.

В окремих колгоспах до переселенців ставляться грубо, завдають їм образ і навіть побої. Так, у Каховському районі у колгоспі ім.Тельмана тесляра-переселенця Михайла Бурмана бригадир колгоспу Михайло Супірак змусив чистити скотарню. За відмову від цієї роботи Супірак вилаяв Бурмана нецензурними словами і побив.

У селі Костогризове того ж району бригадир колгоспу ім.Леніна Радіон Срібній за невихід на роботу вилаяв нецензурними словами переселенця Твардовського і вдарив його двічі по обличчю.

У Голопристанському районі у колгоспі ім. 18-го Партз'їзду, колишній секретар парторганізації Чуприна, будучи у нетверезому стані ображав переселенця, кандидата у члени ВКП(б) Данилюк, заявляючи, що він є "бендерівцем".

У Генічеському районі внаслідок бездушного ставлення до переселенців з боку бригадира колгоспу - "Шлях Ілліча" Кузнецова, переселенці подали групову заяву про вихід із колгоспу.

В Миколаївській області погано підготувалися до прийому переселенців місцева влада Тілігуло-Березанського та Варварівського районів, внаслідок чого більшість переселенців були підселені в будинки місцевих колгоспників або ж розміщені у непристосованих до проживання приміщеннях.

Наприклад, один із директорів радгоспу в Тілігуло-Березанському районі сказав переселенцям: "ми вас сюди не кликали, ви самі приїхали. Тому нам і немає потреби про вас піклуватися". Голова колгоспу іншого населеного пункту цього ж району заявив переселенцям: "Я переселенцями не цікавлюся, оскільки сам думаю звідси втікати". В с.Красне цього ж району переселенці навіть збирали делегацію з метою посилання її в урядові інстанції зі скаргою.

Голова колгоспу села Кринички Варварівського району, куди прибуло 16 сімей переселенців із Волині, на зборах колгоспників заявив, що "в село з Західної України прибули вороги радянської влади зі спеціальним завданням". Зазначене викликало обурення переселенців, які мали намір переїхати до іншого села чи навіть повернутися на батьківщину.

Ходоку із с.Воловиця, Закарпатської області Кончі, який приїжджав на розвідку в Одеську область, члени комісії показували с.Шабо, розташоване на березі лиману, з багатими виноградниками радгоспу. Там же йому показали кілька котеджів, нібито призначених для переселенців, один із яких Конча підібрав собі.

Коли ж він разом з іншими переселенцями прибули до Лиманського району, їм заявили, що с.Шабо для розміщення переселенців зовсім не намічалося і запропонували оселитися у с.Білолессі, де умови були набагато гірші.

Окремі переселенці були поселені по 2-3 сім'ї в одному домі, що викликало серед них невдоволення.

Невдоволення умовами проживання фіксувалося і в листах.

Переселенець в зернорадгосп ім.Карла Маркса, Чаплинського району Херсонської області писав: "Настрій поганий… Приїхали ми, а для нас нічого не приготовлено: ні квартир, ні сараю, ні льоху. Овочі нам на зиму не дали. Роботи постійної також немає. Загалом немає того, що нам обіцяли. Погано тут із водою та дровами. Погано не тільки мені, а всім переселенцям…"

Переселенець до колгоспу ім.Петровського в с.Чаплинка, Чаплинського району Херсонської області зазначав: "… Вже півмісяця, як знаходимося на місці і ніяк не можу прийти до тями і написати вам відповідь. Дорога була дуже важка та втомлива. Таку відстань можна було проїхати за два дні, а ми їхали вісім діб. Вони не рахувалися, що в ешелонах є люди.

Приїхали ми в таке місце, де один степ і через сильні вітри і пил нічого більше не бачити. Дали нам квартиру, але то не квартира, а землянка. Природа цього "центру" жахлива – гній (навоз), гній та гній, повітря просякнуте цим гноєм. Ми вважали, що у нас глушина, а тут ще гірше. Навколо темрява. Тут можна лише відбувати покарання. Згодом думаємо перебратися ближче до Дніпра, а, можливо, й зовсім із цих степів…"

Переселенець до колгоспу "8-е Березня", Чаплинського району Херсонської області писав: "Пишу тобі, люба подруго, що ми вже приїхали на місце. Їхали цілий тиждень. Погода тут дуже погана – вітер, пилюка. Вийдеш із квартири і за годину виходить, як сажотрус. Дуже важко нам тут звикати.

Якби мав крила – полетів би на батьківщину. Їхав, думав, що тут все легко дається, а воно все не так. Вдома я ніколи не плакав, а тут часто проливаю сльози. Погано ще й тим, що тут немає віруючих жодної душі. Я як згадаю, як ми раніше жили, то душа болить…"

Переселенка до с. Великі Копані, Цюрупинського (Олешківського) району Херсонської області, колгосп "Червоний", зазначала: "…Знаходжусь у Цюрупинську. Село це велике, розкидане, будинки в садах та виноградниках, але все запущено та заросло бур'яном. Людей мало. Земля – непрохідний пісок. Безлюдна якась пустинна місцевість. На ринку все дорого і нічого немає.

Якщо одна людина привезе картоплю по 20 рублів пуд, то за неї б'ються. Колгоспники живуть погано, хліба дали по 800 грамів на трудодень та більше нічого. Податки великі – від 800 до 1500 рублів, це лише за фруктові сади. Корів годувати нема чим. Я своїх кіз прогодувати також не можу, продати немає де та нікому. Загалом мені тут не подобається і я дуже шкодую, що виїхала. Мабуть, тут пропаду. Навколо дико та глухо. Я тільки й роблю, що плачу..."

Переселенець до села Парапори Кілійського району Ізмаїльської області пише: "… Тут усі люди голодні та вся область. Тут була посуха, врожаю не було вже два роки. На трудодень дісталося по 50 грн. проса і більше нічого. Люди роздягнені та роззуті.

У колгоспі погано, я ніколи не бачив такої бідноти, як тут. Корів та свиней немає у всьому селі. Будинки тут добрі і скільки хочеш – господарі вимерли з голоду. Звідси люди тікають на Сахалін. Тут поживемо рік і втечемо кудись. Дружини плачуть день і ніч..."

Подібні листи надходили і з Харківщини, радгосп "Ліпці" Липецького району Харківської області: "… Ми знаходимося від села 3 кілометри, колодязів немає, воду привозять, як ліки, з лісу за три кілометри обидві з Ганею на плечах несли тричі. Обіцяли багато, а тепер не дивляться. Обіцяють, а що толку. Добре, що Ганя взяла з дому їсти, то їмо поки що. Думаємо з Ганею їхати до Харкова чи бігти ближче до вас. Я не думаю тут бути. Мамо, добре, що ти не поїхала в цю дорогу..." і т.д.

В ході переселення органи МГБ пильно слідкували, щоб не допустити разом із переселенням також і поширення українського націоналізму. Відтак МГБ постійно інформувало області комісії, які затверджували сім'ї на переселення, щодо сімей повстанців, яких на переселення не погоджували – вони чекали своєї черги на виселення до Сибіру.

В радянської документах наводиться низка прикладів спроб родичів учасників ОУНівського підпілля з метою ухилитися від виселення у віддалені місцевості СРСР шляхом подачі заяв на переселення у Східні та Південні області України, які вони своєчасно виявили і через області комісії з переселення не допустили.

Окремо велася також інформація щодо осіб з числа переселенців, які перебували на оперативному обліку та в агентурно-інформаційній мережі МГБ, про яких відповідно орієнтували відповідні органи МГБ за місцями розселення. Також вели списки тих, які свого часу вийшли з повинною, продовжуючи їх підозрювати у симпатіях до повстанського руху.

Зокрема зазначалося, що в порядку переселення на територію Херсонської області із Західних областей України у 1949 році прибуло колишніх учасників оунівського підпілля – 25 осіб та агентури – 7 осіб, зокрема з Чернівецької області прибуло 12 учасників ОУН, з них 2 агентів органам МГБ, з Станіславської області – прибуло 9 учасників ОУН, з них 4 – агенти, з Рівненської – 4 учасника ОУН, з них 1 агент.

Уважно простежували і за місцем їх поселення, внаслідок чого відзначено, що наприклад в Херсонській області найбільш уражені колишніми учасниками оунівського підпілля два села Високопольського та Генічеського районів області: в колгоспі ім. Кірова у Високопільського районі мешкають одразу кілька осіб колишніх учасників підпілля, які прибули із Жабіївського району, Станіславської області, та село Ново-Григорівка Генічеського району, де проживає 11 осіб колишніх учасників підпілля, які прибули із с.Іспас, Вижницького району, Чернівецької області.

Згодом, станом на 1951 рік всього по Херсонській області було взято на оперативний облік 137 переселенців, яких підозрювали у можливих зв'язках із ОУН. При цьому для їх "розробки" в УМДБ Херсонської області використовувалися 266 оперативних джерел, з них 152 з числа переселенців, зокрема 32 агенти, 231 інформатор та 3 резиденти.

Агентурно-оперативна робота серед переселенців спрямовувалася на викриття ОУНівського підпілля та виявлення та викриття емісарів-зв'язківців, які прибули до області за завданням ОУНівського підпілля. Водночас наразі гучних справ та викриттів, здається, в ході такої роботи досягнуто не було.

Також варто відзначити, що переселення проводилися з однієї області практично лише до цілком конкретної іншої області, а не до будь-якої, яка брала участь у кампанії з переселення. Наприклад, переселенці з Чернівецької області переселялися виключно до Херсонської.

З деяких областей були випадки, що люди переселялися в дві-три області, проте також у чітко визначені, а не за власним бажанням. У нових областях по селах та районах вже розподілялися за власним бажанням, часто по декілька сімей у одному селі, що значно полегшувало побут і виживання за рахунок взаємовиручки.

Теоретично останнє мало б призвести до появи певних громадських зв'язків між такими осередками і місцями, звідки люди повиїжджали. Ймовірно, влада добре слідкувала за даним процесом, оскільки про якісь форми підтримки зв'язків між такими громадами, окрім нечастого листування, інформація практично відсутня.

До згаданої Херсонської області у 1949 році планувалося переселити 6200 сімей, проте станом на 1 грудня 1949 року переселено – 3378 сімей, в них 11256 осіб, які розміщені по радгоспах та колгоспах області.

Станом на 1 березня 1950 року було переселено 4534 сім'ї: із Чернівецької області – 1548 сімей, із Рівненської – 2442, Івано-Франківської – 450 та із Дрогобицької – 94. Із числа переселених сімей самовільно виїхали до попереднього місця проживання 84 сім'ї, з них 55 – в Чернівецьку область, 22 – у Рівненську та 7 – в Івано-Франківську.

В 1950 році намічено до переселення в Херсонську область ще 10500 сімей, зокрема із Чернівецької – 5000, Рівненської – 3270, та Івано-Франківської – 2230.

Станом на 1 березня 1951 року на територію Херсонської області із західних областей України прибуло 10.612 сімей переселенців, з-поміж яких у різний час вибуло назад 1.672 сім'ї. Відповідно залишилось 8.940 сімей переселенців, загальною чисельністю 33.878 осіб, з них чоловіків - 8.103, жінок - 10.904, дітей до 16 років - 14.871.

Крім того, в 1951 році заплановано переселення з тих же областей до колгоспів Херсонської області ще 8570 сімей, а також планувалося прибуття ще значної кількості робітників на будівництво Каховської ГЕС та заводів військового призначення.

Географія їх розселення по районам Херсонської області є доволі строкатою і непропорційною, і загалом характеризується наступними цифрами:

Окремо органи влади, підсумовуючи результати політики з переселення, відзначали, що після прибуття в область переселенці працевлаштовані і більшість їх до праці ставляться сумлінно, серед них є передовики сільського господарства, особи, є особи, висунуті на керівну роботу у колгоспах і навіть які стали депутатами сільських рад.

Наразі, з аналізу документів, які зберігаються у фондах Галузевого державного архіву СБУ можна в цілому скласти картину переселення мешканців західних областей України, а згодом і північних та центральних, до Південних та Східних районів України. Зокрема обставини, в яких проходило переселення, настрої громадян, які супроводжували зазначену кампанію, конкретні умови та недоліки переселення.

Водночас зазначене переселення йде дещо врозріз із звичними кампаніями з примусової депортації громадян у віддалені райони СРСР чи примусової мобілізації населення на роботу в промислові райони УРСР. Питання мотивів таких дій органів влади, реальних обсягів переселення, економічної ефективності таких кроків уряду тощо залишаються не до кінця дослідженими і висвітленими у специфічних документах спецслужб.

Також, потрібна подальша системна робота з дослідження матеріалів регіональних управлінь, як областей, з яких проводилося переселення, так і областей, куди громадяни переселялися.

Проте наявні документи дозволяють зробити висновок, що вказана кампанія в цілому сприяла покращенню умов життя селян та сприймалася ними переважно позитивно. Припускаємо, що перетік десятків тисяч громадян із західної України в центральні та південні області сприяв і поширенню в ці регіони української мови, культури, традицій та світогляду.

Можливо, частково і вказаним переселенням обумовлюється високий рівень українських настроїв на Херсонщині, яка дала чимало яскравих прикладів опору російським окупантам в ході війни у 2022 р.