На руїнах Храму Перемоги
Будівництво Головного храму Збройних сил Російської Федерації, або Патріаршого собору в ім'я Воскресіння Христова, "присвяченого 75-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, а також ратним подвигам російського народу в усіх війнах", було завершено 9 травня 2020 року
Так сказав Господь про ассирійського царя:
"Він не ввійде до міста оцього, і це місто
Я обороню на спасіння його".
І вийшов Янгол Господній,
і забив в ассирійському таборі
сто й вісімдесят і п'ять тисяч…
А Санхерів, ассирійський цар, рушив та й пішов,
і вернувся й осівся в Ніневії.
І сталося, коли він молився в домі Нісроха, свого бога,
то Адраммелех та Шар'ецер убили його мечем…
2 Царів 19:32-37
На тлі масових злочинів, які чинить російська армія в Україні, питання не лише ідеологічних, а й політичних причин війни відходять у суспільній свідомості на задній план. Процес дегуманізації ворога у пропаганді та побутовому дискурсі зайшов дуже далеко.
Сьогодні не лише пересічний громадянин, а й значна частина експертного середовища не ставлять питання в інших площинах, ніж "психічна неадекватність Путіна", "споконвічна агресивність Росії" та "звіряча сутність росіян" (останнє інколи з "поправкою" на дикунство чеченців, бурятів та інших російських "інородців").
Не будемо заперечувати практичну плідність такого підходу з погляду максимальної мобілізації суспільства на відсіч ворогу. Проте, слід все ж таки визнати, що відмова від пошуку глибших джерел, що породили російсько-українську війну, і надалі несе в собі низку небезпек.
По-перше, йдеться про хибні ідеологічні конструкти, що, практично, абсолютизували економічний фактор як рушій міжнародних та внутрішньополітичних процесів. Сповідування них призвело до критичної неготовності колективного Заходу до масштабної російської агресії, як у військовому, так і, власне, економічному вимірах.
По-друге, це брак усвідомлення ідеологічних причин геополітичних процесів з боку критичної більшості українських політиків, журналістів, експертів і громадських активістів. Це призвело до нехтування українською владою ідеологічною та оборонною складовими державної політики протягом майже усього часу Незалежності.
По-третє, це небажання визнати наявність глибоких ідеологічних і культурних причин співпраці з агресором значної частини представників української політичної та інтелектуальної еліти і пересічних громадян. Це завадило системній роботі для запобігання чи бодай істотному зменшенню масштабів цього явища.
Треба зазначити, що у сьогоднішній Росії історична пам'ять набула геть неадекватного значення і значною мірою є визначальною при ухваленні чинною владою політичних і воєнних рішень. А це означає, що боротьба з російською агресією та подальша "дерашизація" Росії щільно пов'язані з кардинальними змінами у політиці пам'яті Росії, України та колективного Заходу.
Розглянемо ідеологію сучасного російського режиму у трьох вимірах: політичному, етнонаціональному та релігійному.
Діаметр барабану головної бані храму становить 19,45 метрів. 1945-й − рік закінчення "Великої Вітчизняної війни". Діаметр купола храму – 22 метри 43 сантиметри. Восьмого травня 1945 року о 22 годині 43 хвилини було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Висота малої бані храму становить 14,18 метрів. 1418 днів і ночей тривали бойові дії у "Великій Вітчизняній війні"
Ключовою ознакою політичної еліти путінської Росії є відсутність у неї візії нового "ідеального" майбутнього. Запропонований росіянам суспільний ідеал зводиться до відтворення уявного минулого, тобто повернення до такої собі "Золотої доби". Характер цієї "Золотої доби" до кінця не визначений і являє суміш ознак імперських і радянських часів.
Узагальнений образ "Золотої доби" Росії – це велика держава, впливова на міжнародній арені з сильною владою усередині. Найближче до цього ідеалу в уявленні політичної еліти та російського народу стоїть сталінський СРСР повоєнного зразка.
Таким чином, історична пам'ять в Росії, фактично, виступає як джерело суспільних ідеалів. Підкреслимо, що не пам'ять використовується для підживлення сформованих сьогодні ідеалів і цілей. Навпаки, сьогоднішні ідеали і цілі спрямовано на відтворення штучних конструктів історичної пам'яті.
Адже саме за її допомогою цілеспрямовано формується образ СРСР та (меншою мірою) Російської імперії як взірця і мети суспільного руху. Недарма у сьогоднішній Росії зазвичай мирні диваки – реконструктори історії перетворилися на агресивних носіїв радикальних неоімперських амбіцій.
В етнонаціональному вимірі "нова" путінська Росія прагне спиратися на національні основи старих "Великої Росії–СССР" – російський та радянський народи. Тут дуже виразно виявляється химерне поєднання імперської та радянської спадщини. Адже "російський (русскій) народ" в уяві сьогоднішніх правителів Росії – це традиційна імперська сукупність "великоросів, малоросів та білорусів", а "радянський народ" – так само традиційна, але вже радянська, сукупність народів колишнього СССР.
Зрозуміло, що підтримувати цю штучну конструкцію можливо лише за максимального насилля над історичною пам'яттю. Внутрішню несумісність цих двох концептів вдається подолати через абсолютизацію простого факту тривалої спільної історії в межах однієї держави. Це, на думку творців сучасної російської ідеології, є достатнім обґрунтуванням прагнення до такого самого спільного майбутнього цих народів.
Але найцікавіше розглядати ідеологію путінської Росії у релігійному (чи, швидше, псевдорелігійному) вимірі.
"Релігійний" характер сучасної російської концепції "Золотої доби" здається очевидним. Сповідання культу Перемоги, Великої Держави та "єдиного народу" носять виразні ознаки "символів віри" − ознаки приналежності до спільноти "своїх".
Тому і російська агресія проти України носить характер не просто завоювання (чи "возз'єднання історичних земель"). Вона, по суті, є "Хрестовим походом" за "повернення" українців у лоно "спільної" "релігії Золотої доби", а відтак "спільного народу" та спільної держави. Недарма найбільшу жорстокість російська армія виявляє саме на Сході України.
Адже саме там, на думку російських можновладців, усе місцеве населення мало зустрічати їх з найбільшою радістю. Знищення Волновахи, Маріуполя, Сєверодонецька не має нічого спільного з вирішенням воєнних задач. Це, навіть, не звичайна спроба тероризувати мирне населення для підриву морального стану суспільства ворожої держави. Це покарання єретиків, колективне аутодафе, що відсилає нас до часів середньовіччя.
Найближчим аналогом цього є не килимові бомбардування Лондона чи Дрездена під час Другої світової війни, а вбивство 15 тисяч мешканців французького Безьє під час Альбігойського хрестового походу 1209 року. Тоді на питання одного з вождів війська хрестоносців, як відрізнити єретика від католика, папський легат Арнольд Амальрик відповів: "Убивайте всіх! Господь впізнає своїх!".
Показово, що Російська православна церква не просто повністю підпорядкувала себе путінській державі та її політичним цінностям. У цьому, зрештою, немає нічого, що суперечило би споконвічним візантійським традиціям. Але російське православ'я завдяки своїм очільникам (насамперед, патріарху Кирилу) виявилося цілком "включеним" до пануючої "релігії Золотої доби".
Можливо, найвиразнішою ознакою цього став т. зв. Храм Перемоги – Головний храм Збройних сил Росії у Кубинці. Своєю військовою іконографією, архітектурно-числовою символікою та оздобленням він швидше нагадує храм Марса, аніж Христа.
Але питання не лише у символіці поодинокого храму, хай і одного з найбільших в Росії та світі. Проблема в тому, що "релігія Золотої доби" носить не просто антизахідний, а й виразно антихристиянський характер. Адже вона в принципі відкидає ідею прогресу як таку. У повній відповідності до старого поганства вона вимагає повернення до "старих добрих часів", замість розбудови нового кращого світу, у тому числі заснованого на Божих заповідях.
Відтак, історична пам'ять слугує змістовним ґрунтом та ритуальним наповненням для політичної "релігії Золотої доби", підставою та "метою" "Хрестового походу" в Україну.
Розуміння ще одного виміру впливу історичної пам'яті, цього разу групової, додає погляд на сучасну російську політичну еліту.
Путінський режим, на відміну від звичних військових хунт, є хунтою вихідців із КГБ-ФСБ. За довгою історією кривавих злочинів цієї організації забувається головна мета її існування, а саме – охорона існуючого політичного режиму.
Це, до речі, було відбито у назві дореволюційної політичної поліції Російської імперії − Відділення з охорони суспільної безпеки та порядку або, у просторіччі, Охоронного відділення. Тому основною ознакою цієї структури в цілому та її співробітників як окремих людей є апріорна нездатність до продукування принципово нових суспільно-політичних ідей. Охоронець має охороняти, а не реформувати.
Але радянські "чекісти", крім туги за "великою місією", яка на них була покладена, винесли й непозбутній комплекс провини за її цілковитий провал. Адже уберегти радянський режим від падіння, а Радянську державу від розпаду їм не вдалося. Невипадково Володимир Путін називає розпад СССР найбільшою катастрофою ХХ століття. Для нього та його колег із КГБ це дійсно була найбільша особиста катастрофа. Вона засвідчила їх повну профнепридатність як охоронців і позбавила "великого" сенсу існування.
Тому після захоплення влади їх основною метою стало прагнення, як у комп'ютерній грі, "переграти" минуле та "виконати місію". А це означає відродити СССР часів найбільшої могутності не лише держави, а й їхньої корпорації – сталінських часів. Одночасно це дає можливість створити єдиний доступний їм, охоронцям, а не творцям, ідеал для широкого загалу – ідеал зниклої "Золотої доби".
Отже, на груповому рівні історична пам'ять виконує роль "наркотику", як для всього народу, так окремо для правлячої корпорації КГБ-ФСБ, у їх прагненні стерти пам'ять про власний інституційний провал та замістити згадками про Перемогу та їхні "професійні здобутки".
Є принципова відмінність між ставленням до "Великої Вітчизняної війни" і Перемоги у ній за радянських часів й у сучасній Росії. Комуністичні очільники СССР також розглядали війну і перемогу у ній як виправдання за всі злочини та провали власного режиму. Але разом із тим вони не прагнули повернутися до сталінських, тим більше воєнних часів, які самі пережили.
Їх "Ніколи знову!" було щирим, і народ вони намагалися вести до "світлого майбутнього", яке аж ніяк не мало стати відтворенням минулих жахів. Інша справа, що нічого іншого, крім політичних репресій та економічних невдач радянський соціалізм не міг запропонувати в принципі.
Натомість, сучасні російські лідери про війну знають лише з радянських фільмів і шкільних "уроків мужності". Вони сприймають її як часи "всенародного єднання", коли "вся країна на фронті і в тилу під керівництвом комуністичної партії згуртувалася для відсічі фашистському ворогу".
Настоятелем Храму Перемоги є особисто патріарх Кирил. Головну ікону храму написано на дошках, зроблених зі старовинного гарматного лафета та дерева з прикладу гвинтівки Мосіна
Саме цей уявний стан суспільства, яке "героїчно захищали" їхні професійні попередники, і становить їхню мрію. Її з ними ладна поділити більшість пересічних росіян, що воліють "нічого не знати" про мільйони жертв сталінського режиму, про штучний голод і злидні, безправ'я і тотальний примус.
Як ми бачимо, ключовою подією в історії "Золотої доби" є "Велика Перемога у Великій Вітчизняній війні", яка, власне, і призвела до остаточного утвердження цієї Доби. Тому закляття "Можемо повторити!" має характер не простого вихваляння. У повній відповідності до поганського світогляду, йдеться про цілком магічну дію. Повторення "Великої Перемоги" має призвести до відновлення того, що їй наслідувало – перетворення Росії на велику державу, що вирішує долю світу.
Усе це принципово відрізняється від ролі пам'яті про Другу світову війну як на Заході, так і в Україні.
На "старому Заході" пам'ять про Другу світову війну стала концептуальним ґрунтом внутрішньої та зовнішньої політики толерантності, компромісу та інклюзивності. Її ключовими складовими є перемога над нацизмом та Голокост. При цьому пам'ять про спільну перемогу над нацизмом та (що, можливо, ще важливіше) спільне його засудження на Нюрнберзькому процесі стала основою ставлення до СССР (а відтак і Росії) не просто як до військового союзника, а й до соратника у світовій боротьбі "добра зі злом".
Звісно, у країнах Центральної і Центрально-Східної Європи інша пам'ять про Другу світову. Це пов'язано і з участю окремих держав у війні на боці Німеччини (Угорщина, Румунія, Хорватія, Словаччина, Болгарія), і з наявністю масових жертв серед неєврейського населення (Польща, Сербія), і з тим, що всі вони стали жертвами не лише нацизму, а й комунізму.
Але політику Заходу визначають не вони, тому пам'ять про Другу світову війну стала підґрунтям ідеї створення єдиного простору "від Атлантики до Владивостока", тригером пацифізму та прагнення до порозуміння з Росією.
В Україні множинність моделей історичної пам'яті залишається істотною складовою множинності бачень загального цивілізаційного вибору країни. Тому протягом усієї незалежності точаться "війни пам'ятей", що відбивають загальнополітичні війни.
Так чи так, ключовою складовою усіх українських візій пам'яті залишається Друга світова війна. Однак, на відміну і від Росії, і від країн "старого" Заходу в Україні відсутнє єдине ставлення до цієї історичної події, до визначення її героїв, жертв і злочинців.
Радянська, націоналістична і ліберальна моделі, що залишилися у спадок від радянських часів, та їх комбінації, що виникли вже за останні 30 років, пропонують дуже різну оцінку цих явищ. Окремі власні моделі історичної пам'яті, зокрема про Другу світову війну, мають провідні національні меншини, часто-густо ці візії мають помітну антиукраїнську складову.
При цьому радянська та пострадянські моделі пам'яті залишаються потужними каналами впливу російської "політичної релігії Золотої доби". Натомість, ліберальна модель пам'яті, так само як і на Заході, є підступним каналом впливу ідей пацифізму і схиляння перед Росією. Суттєву ваду має і традиційна націоналістична модель пам'яті, яка плекає ідеал героїчної поразки та загибелі.
Тому в Україні історична пам'ять є значною мірою чинником перманентного внутрішнього розколу в суспільстві та каналом демобілізуючих впливів.
Яким мав би бути найдієвіший рецепт для виправлення такої ситуації? Напевно, взагалі позбутися центральної ролі Другої світової війни в історичній пам'яті. Так само, як в Радянському Союзі з історичної пам'яті було викреслено Першу світову – Велику війну.
Але для цього в СССР було створено потужну централізовану машину державної пропаганди, що була частиною загальної тоталітарної системи примусу та контролю. Очевидно, що це саме те, чого ми прагнемо позбутися в Росії, уникнути в Україні та не допустити на Заході (угорський та польський досвіди доводять наявність такої небезпеки).
Отже, зміни в історичній пам'яті мають відбуватися повільно з урахуванням наявної пам'яттєвої спадщини, як загальнонаціональної, так і родинної. Але треба усвідомлювати, що такі зміни є наслідком не просто роботи з цією пам'яттю як такою.
Людина та нація пам'ятають не все, що з ними відбулося, а те, що вони вважають для себе важливим. І оцінка минулого так само змінюється залежно від оцінки сьогодення та планів на майбутнє. Тому треба не просто викреслювати Другу світову з підручників і телеекранів, а змінювати світоглядні настанови людей і народів.
Для цього Росії потрібно "повернутися наперед головою", відмовитися від агресивного імперіалізму та перейти від "релігії Золотої доби" до прогресистської ідеології.
Європа має зняти з очей "червоні окуляри", зрівняти моральне сприйняття нацизму і комунізму, нацистського Райху та СССР, та відокремити в історичній та політичній уяві Росію від інших країн Східної Європи − її колишніх колоній.
А Україні треба позбутися комплексу меншовартості, повернути власну тисячолітню історію та усвідомити себе частиною Західного світу.
* * *
Альберт Шпеер, особистий друг та архітектор Гітлера, якось надихнув нацистського диктатора своєю "Теорією руїн". Після цього Гітлер розпорядився будувати усі важливі об'єкти Райху з таким розрахунком, аби їх розвалини через тисячоліття нагадували руїни римських палаців і храмів.
Я не знаю, на що будуть схожі через тисячу років розвалини Храму Перемоги. Але мені чомусь спадає на думку згадка про руїни храмів атцеків, в яких жреці приносили у жертву богу війни тисячі полонених у відчайдушному прагненні врятувати від загибелі Сонце.
Стіни храму прикрашені розписами з батальними сценами з військової історії. Підпис під мозаїкою: "Громадянська війна в Китаї, війна в Кореї, збройні конфлікти в Угорщині, Лаосі, Алжирі, Ємені, війна у В'єтнамі, збройні конфлікти в Єгипті, Сирії, Мозамбіку, конфлікт у Чехословаччині, конфлікт на острові Даманський, війни у Камбоджі та Бангладеш, війна в Анголі, збройні конфлікти в Ефіопії та Нікарагуа, виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані, збройні конфлікти в Лівані, Чаді, конфлікт у Карабаху, війна в Югославії, збройні конфлікти в Абхазії, Таджикистані, Придністров'ї, Перша та Друга чеченські війни, боротьба з міжнародним тероризмом у Сирії, возз'єднання Криму"
