Вигадані міста Причорномор'я. Краплені карти Російської імперії
Показово, що незалежна Україна – не надто охоче і не одразу – але почала відмовлятися насамперед від радянської топоніміки. Для Криму, щоправда, і цей процес зробили так би мовити "відкладеним" – до часу звільнення півострова від російської окупації. А ось "імперські" перейменування навіть чіпати не наважилися. Хоча саме вони насправді були (і зараз залишаються) не більше, аніж "мітками" загарбаних територій. До яких – поки будуть зберігатися ці вигадані назви - вчорашні колонізатори мріятимуть повернутися
"Історична правда" републікує статтю Олексія Мустафіна "Вигадані міста Причорномор'я. Краплені карти Російської імперії" з люб'язного дозволу автора та сайту espreso.tv.
Знайомство з будь-яким краєм починається ще до того, як людина побачить його на власні очі. Навіть турист, що звик їздити "навмання", має щонайменше з'ясувати, куди ж він, власне, їде. І якщо не заглянути в путівник, то, принаймні, подивитися на карту
Перше враження, звичайно, може бути й оманливим. Скажімо, турист, який вперше захоче відвідати українське Причорономор'я, може вирішити, що населено воно переважно греками.
Надто вже багато тут назв із очевидно грецькими коренями. Варто лише перерахувати тиі з них, що закінчуються на "поль" - Мелітополь, Нікополь, Севастополь, Овідіополь, Сімферополь… "Поль" - від грецького "поліс", що означає "місто" або "міська громада".
Що ж, без греків і справді важко уявити ані стародавню, ані середньовічну історію України. Та й зараз вони є однією з найпомітніших в нашій держав етнічних меншин/
От тільки до більшості із "грецьких" назв українського Півдня вони не мають жодного стосунку. Адже імена згаданим містам давали не їхні мешканці.
Їх визначали своїми указами російські володарі – починаючи з Катерини II. Насправді - це вигадані назви. Для вигаданих міст. Із спотвореною, а тому фактично вигаданою історією.
На відміну від автора відомого радянського вірша про іспанську Гренаду, ми добре знаємо й те, коли саме українські степи "почали співати грецькою", і те, звідки в німецької принцеси, яка стала всеросійською імператрицею, цей "еллінський сум".
Власне, відповіді на обидва запитання пов'язані між собою.
Середина і кінець XVIII сторіччя – це часи європейського Просвітництва. І початок доби неокласицизму. А відтак – масового захоплення мешканців континенту історією Стародавньої Греції. Точніше - тогочасними уявленнями про неї.
Можливо, ці уявлення здебільшого були далекими від реальності (навіть археологія як наукова дисципліна тоді робила лише перші свої кроки), але вони зміцнювали впевненість у тому, що саме античність має бути зразком для всього людства і стати для нього дороговказом у майбутнє.
Щоправда, Греція в цей час переживала не найкращі (принаймні на погляд тогочасних європейців) часи, адже перебувала під владою Османської імперії, яку на заході вважали типовою східною деспотією, своєрідною реінкарнацією Персії часів Дарія і Ксеркса, з тією лише різницею, що на відміну від них, султани таки упокорили батьківщину Мільтіада і Фемістокла.
Але зрештою, це лише підживлювало сподівання на появу нового Александра Великого, що звільнить їхніх нащадків від "турецького ярма".
До захоплення античністю додавався ще й релігійний фактор, адже турки були мусульманами, а греки – християнами, хоча й православними. Дарма, що за кілька століть до того більшість з них обрали владу султанів замість ненависної "латинократії".
Втім, якщо для європейської публіки всі ці міркування були доволі абстрактними, у російських володарів був свій, цілком прагматичний інтерес. Адже вони давно мріяли поживитися за рахунок ослабленої Османської імперії та її вассалів.
Тож можливість виправдати майбутні загарбання "шляхетною" метою звільнення греків – і як одновірців, і як "батьків-засновників" класичної культури – лише розпалювало апетити Романових.
Перші кроки в цьому напрямку робив ще Петро I. А за часів Катерини II загарбницькі плани Петербурга оформилися у так званий "грецький проект".
Його метою якого було створення на місці Османської імперії, або ж принаймні її балканських володінь нової грецької (або нової візантійської) держави на чолі з російським принцем.
Вважають, що саме за цим далекосяжним планом другого онука імператриці, який народився у 1779 році, назвали Костянтином. Адже він мав продовжити справу Костянтина Великого, "засновника Візантії".
І підхопити корону, що скотилася з голови ще одного Костянтина - Палеолога, останнього імператора ромеїв, який загинув з мечем в руках під час штурму Константинополя османами.
Втім, і перший онук Катерини II, який народився на два роки раніше, теж отримав незвичне для Романових ім'я. Олександр. З явним натяком не лише на Олександра Невського (після якого в родоводі російських володарів і справді ніяких Олександрів не було), а й на Александра Великого, "визволителя Греції" і підкорювача Сходу.
Обидва цесаревичі, щоправда, з'явилися на світ вже після російсько-турецької війни 1768-1774 років, під час якої "грецький проект" спробували втілити в життя. І спроба ця була не надто вдалою.
Попри знищення османського флоту в Чесменській бухті повстання самих греків завершилося поразкою. Навіть до історії воно увійшло під назвою "орловського" - щоб підкреслити, що його ініціатором був командувач російської ескадри Олексій Орлов, а не "вдячні одновірці", як це мало бути (чи принаймні виглядати) за початковим задумом.
Катерині II довелося вдовольнитися приєднанням міжріччя Дніпра й Бугу, а також фортець Кінбурн, Керч та Єнікале.
По суті росіяни на Балканах отримали облизня. Але з тим більшим завзяттям заходилися будувати "власну" Грецію на загарбаних причорономорських землях. Хвиля перейменувань мала продемонструвати модель, яку імперія обрала для облаштування цих територій.
Вона мала, так би мовити, "розчистити" місце в історії для обґрунтування майбутньої колонізації. Створити новий імперський міф. І принагідно "сконструювати заново" минуле приєднаних земель.
Про попередніх володарів і мешканців цих територій не мали нагадувати навіть назви поселень, які тепер належали Росії. Насамперед це стосувалося тюркських топонімів, що так чи інакше асоціювалися з Кримським ханством і підлеглими йому ордами. Проте не тільки їх.
Дніпро в районі сучасного Нікополя. Карта 1761 року
Перейменування на "грецький лад" почалися з земель, захоплених в Запорожжя. Першою Катерина II вирішила "стерти" з карти давню назву козацького поселення Микитин Ріг, або ж Микитин Перевіз.
Можливо тому, що на цьому місці в XVII сторіччі знаходилася одна з Січей – та сама, в якій гетьманом проголосили Богдана Хмельницького. Тож після остаточного знищення Війська Запорозького і останньої, Підпільненської Січі, вирішили "перехрестити" і Микитин Перевіз. Спочатку на Слов'янськ. А потім на Нікополь.
І хоча нове ім'я мало певну співзвучність зі старим (адже Микита російською звучить як "Нікіта"), сенс назви був явно іншим – Нікополь з грецької буквально перекладається як "місто перемоги". Міста з такою ж назвою існували принаймні в кількох країнах, а найвідомішим був Нікополь на Дунаї.
Проте наявність і навіть географічна близкість "тезки" Катерині II не заважала. Їй треба було позначити власну перемогу. Над турками. А найвірогідніше – саме над запорожцями.
Дублювання назв повторювалося і надалі, ставши радше правилом, аніж винятком. Так, Олександрівський шанець (що своєю чергою був збудований на місці поселення Білховичі) отримав ім`я Херсон.
Грецькою ця назва означає "півострів". Але годі шукати півострови в херсонських степах – топонім просто "запозичили" в Херсонеса Таврійського, який в давнину (та й в середньовіччі) був одним з найбільш міст… Криму.
От тільки Крим в цей час ще залишався незалежною державою під владою власних ханів. А Катерині II було конче необхідно перетягнути ковдру античної спадщини на себе. І якнайшвидше.
Натомість, коли Кримське ханство таки ліквідували і приєднали його володіння до імперії, з'ясувалося, що найкращим місцем для будівництва бази військового флоту є саме околиці давнього Херсонеса.
Двох Херсона для однієї імперії було, вочевидь, забагато. Але й зберігати за поселенням тодішню тюркську назву Ак'яр (або ж Ахтіяр) Катерина II і її вірний помічник Григорій Потьомкін (теж "знаний еллінофіл") не хотіли.
Довелося шукати іншу – тому зрештою зупинилися на імені "Севастополь". З грецької воно перекладалося як "імператорське місто" (в радянські часи, коли імператорів намагалися зайвий раз не вшановувати, переклад трохи… "підправили" - на "місто слави").
Іронія долі полягала в тому, що й ця назва була запозичена, бо в давнину Себастополісом називали поселення на місці теперішнього… Сухумі.
Плутанина з давніми і новочасними назвами не обмежилася Херсоном та Севастополем. Катерининський шанець на Південному Бузі (попри те, що він носив ім'я самої імператриці), колишній Орлик, став Ольвіополем – на честь стародавньої Ольвії. Хоча її руїни знаходилися значно південніше – тоді ще поза російськими володіннями.
Кезлев вирішили перейменувати на Євпаторію. Хоча стародавні греки називали "попередницю" сучасного міста Керкинітідою. Поселення з назвою Євпаторія за античних часів в Криму насправді теж була. Але на іншому боці Каламітської затоки - на місці сучасного Інкермана (і, середньовічної Каламіти).
З Кафою російські "еллінофіли" майже "вгадали" - перейменували її на честь античної Феодосії, яка таки існувала на її місці (щоправда, і назва Кафа відома ще з римських часів).
Для Акмесджита, розташованого поруч із руїнами столиці давнього скіфського царства, нам відомого як Неаполь Скіфський, ім'ям обрали зовсім не Неаполь ("нове місто"), а Сімферополь ("місто користі").
І це одна з небагатьох псевдогрецьких назв, яким взагалі немає античних відповідників. Це, щоправда, можна пояснити тим, що Неаполь тоді ще не був розкопаний, а його руїни були відомі під тюркською ж назвою Керменчик.
Плутанина полягала ще й в іншому – росіяни і досі наполягають, що місто було саме засноване, а не перейменоване Катериною II. Хоча в ньому і досі височіє Біла мечеть, яка дала йому назву Акмесджит, збудована за кілька століть до народження російської імператриці.
Втім, вигадані легенди про "заснування" міст, які насправді існували задовго до їхнього загарбання Росією, розповідають мало не про кожне з міст Північного Причорномор'я. Це частина вже згаданого "колоніально-цивілізаторського" міфу про освоєння і облаштування нібито "порожніх" земель.
Старому Криму, чи то пак Солхату, зрештою "дозволили" бути містом, давнішим за приход росіян. Але теж перейменували - на Левкополь (тобто "Біле місто", "Білгород"). Попри те, що в той час існував Аккерман ("Білгород", але вже не грецькою, а тюркськими мовами) на Дністрі.
Ба більше - Аккерман в середньовіччі також іноді називали Левкополем (як Левке – тобто "білим островом" - Зміїний), а в давнину іменували Тирасом. Проте Тирасполем росіяни назвали зовсім інше поселення, Саклю (або Суклею), мешканців якої відселили, щоб на місці їхніх будинків звести чергову фортецю.
Випадків таких, вже вибачте за тавтологію, випадкових перейменувань загалом стільки, що складається стійке враження, що іноді завойовники обирали назви просто тикаючи навмання в стародавні карти чи словники. Ще й пишалися такою своєю "ерудованістю".
Скажімо, статс-секретар імператориці Адріан Грибовський хвалився, що саме він запропонував перейменувати Хаджибей (назва якого що за деякими версіями має навіть не тюркське походження, а виводиться з топоніма "Коцюбіїв") на Одесу.
Хоча античний Одессос – це теперішня болгарська Варна. Згодом, щоправда, з'явилося пояснення, що і поблизу нинішньої Одеси існувало якесь поселення із схожою назвою, але сьогодні ця версія звучить радше як виправдальна.
Просто анекдотична історія трапилася з Овідіополем. Це місто отримало своє ім'я лише тому, що під час будівництва фортеці на місці селища Аджи-дере знайшли якесь поховання, і чомусь вирішили, що кістяк у ньому належить римському поету Овідію.
Овідій останні роки життя і справді провів на березі Чорного моря. Але зовсім не в Аджи-дере, а в стародавніх Томах, тобто нинішній румунській Констанці.
Мелітопольський повіт взагалі з'явився на півстоліття раніше за однойменне місто. Назвали повіт на честь грецької колонії на Дніпрі, яку нібито згадував Пліній Молодший.
Він, щоправда, іменував її "Мілетополісом" (тобото "містом мілетців", вихідців з іонійського Мілета), але Катерині II більше сподобалося саме написання "Мелітополь" ("місто меду") – як натяк на те, що з приєднанням до Росії місцеві степи потечуть не лише молоком.
От тільки з центром повіту ніяк не могли визначитися. Спочатку їм був Токмак, потім Оріхів, і лише в 1842 році повітовим містом зробили колишній Кизияр, який на той час вже встигли один перейменувати - на Новоолександрівку, але тепер нагородили статусом міста і перехрестили таки на Мелітополь.
Цікаво, що в разі, якщо стародавній Мілетополіс таки існував (в цьому є вагомі сумніви), то розташовувався він навіть не на території Мелітопольського повіту, а на іншому березі Дніпра, на місці пізнішої фортеці Кизи-Кермен.
Проте, як ми вже можемо здогадатися, цю тюркську назву змінили. Але не на Мілетополь (не кажучи вже про цілком історичні назви тієї ж місцевості - Вітовтову митницю чи Таванський Перевіз), а не Берислав (від "бери славу"). А сусідній Іслам-Кермен перейменували на Каховку, на честь першого російського губернатора новоприєднаних територій.
Ще раніше поселення поруч із середньовічною Вітовкою назвали Миколаєвом. Як бачимо, навіть якщо набору відомих перейменовувачам грецьких слів не вистачало, назва могла бути й "слов'янською" – головне, щоб не схожою на тюркську.
Небіж Потьомкіна Олександр Самойлов відверто казав, що метою перейменувань було "знищення пам'яті" про часи панування кримських ханів.
Але обіцянки звільнити православних греків з під влади "варварів" для греків, які століттями жили на теренах ханства, обернулися… примусовим виселенням, депортацією, що межувала з геноцидом.
Їх просто відправили на північ – під військовим конвоєм. Операцією керував головний катерининський "фахівець з геноцидних акцій" - Олександр Суворов.
Спочатку депортованих розмістили на берегах річки Самара, де на згадку про грецьке передмістя Бахчисараю було засноване поселення Марієнполь. Однак умови для проживання виявилися греків незвичними і фактично нестерпними.
Врешті вони домоглися переселення ближче до Криму, на береги Азовського моря, де на той час вже існувало місто Павловськ. Відбувся своєрідний обмін назвами – Марієнполь став Павлоградом, а Павловськ – Маріуполем ("містом Марії").
Це було чи не єдине з грецьких за назвами міст Північного Причорномор'я, чию назву обрали самі греки. Кримські назви на згадку про покинуті греками домівки отримали і сусідні з Маріуполем поселення – на кшталт Ялти чи Урзуфа.
Нелюдське ставлення до кримських греків (майже таке саме, як сучасних російських загарбників до мешканців "звільненого" за їхніми словами Маріуполя) пояснювалося лише одним – їх вважали недостатньо нелояльними до Росії.
На відміну від вихідців із балканської Греції. Тих навпаки, наполегливо заманювали до Причорономор'я. І до самого Криму. Потьомкін навіть обіцяв перейменувати Керч на Пантікапей, а Таганрог на Спарту. Щоправда, слова свого не дотримав.
Містечка Лакедомонівка на березі Азовського моря і Лівадія (колишній Панас-Чаїр) на чорноморському узбережжі Криму були названі так самими переселенцями.
Втім, топоніміку південного берегу півострова майже не чіпали, а прибульців зрештою почали іменувати "балаклавськими греками" - не надто переймаючись тим, що Балаклава – назва тюркська, грецькою селище мало ім'я Сюмболон.
Старі назви Очакова, Кінбурна і Ізмаїла теж збереглися. Навіть на краплених картах Російської імперії. Але з іншої причини - завдяки перемогам, здобутими під мурами цих фортець російським військом.
У складі цього, звісно, воювали не лише росіяни, а й українські козаки, проте лаври все одно дісталися "катеринінським орлам" - якщо не Потьомкіну, то Суворову.
Перейменовувати "місця бойової слави" вже не було потреби – їхні імена вже стали частиною імперського міфу, можливо навіть органічнішою за псевдогрецьку топоніміку.
Адамчек Г. Облога і взяття Очакова (Очаків на Чорному морі), взятий 17 грудня 1788 р. Гравюра
Син і наступник Катерини II, імператор Павло ненавидів і власну матір, і її проекти. Не лише "грецький". Тож за його правління багатьом містам – зокрема Акмесджиту, Ахтіяру, Кафі і Старому Криму - повернули їхні історичні назви.
Про Левкополь відтоді забули назавжди, більшість назв відновили за правління Олександра I, який, власне, і обіцяв, що "все буде, як за бабусі", а про Севастополь згадали лише при Миколі I.
Тоді ж відбулася остання спроба перейменувати Керч – хоча це була вже "ініціатива знизу", яку в Росії ніколи не заохочували, а вже тому приречена на поразку.
Псевдогрецький зуд вийшов з моди. Але справу "знищення пам'яті" на той час вже було зроблено, загальний "топонімічний ландшафт" вже змінився, і навіть йти "вглиб", на рівень містечок і сіл, все же населених корінними народами, влада імперії не вважала за потрібне.
Наступні хвилі масових перейменувань прокотилися Північним Причорномор'ям вже за радянських часів. Перша - одразу після зміцнення влади більшовиків. Друга - за сталінської доби, аби зафіксувати наслідки депортацій кримських татар та інших народів півострова.
Цього разу перейменовували тотально. Із справді тоталітарною ґрунтовністю. Знищувалися останні згадки про минуле Причорномор'я.
Втім, показово, що незалежна Україна – не надто охоче і не одразу – але почала відмовлятися насамперед від радянської топоніміки. Для Криму, щоправда, і цей процес зробили так би мовити "відкладеним" – до часу звільнення півострова від російської окупації.
А ось "імперські" перейменування навіть чіпати не наважилися. Хоча саме вони насправді були (і зараз залишаються) не більше, аніж "мітками" загарбаних територій. До яких – поки будуть зберігатися ці вигадані назви - вчорашні колонізатори мріятимуть повернутися.
