Герой-розвідник Семен Король
Більше сотні років пройшло із часу легендарного бою під Крутами. Але й досі залишалось нез’ясованим питання – хто ж таки організував студентський курінь, 1-ша сотня якого поїхала в січні 1918 року на Чернігівський фронт захищати Україну від російських окупантів, що наступали із північного сходу
"Історична правда" републікує цей текст з люб'язної згоди автора та Головного управління розвідки.
У процесі підготовки до цьогорічної річниці Крут мені вдалось, нарешті, з'ясувати – хто ж був тим забутим організатором студентського куреня. Хто поїхав із своїми друзями-студентами, а також гімназистами, під Крути. Брав участь у бою.
А опісля організував пошук тіл загиблих та перепоховання їх на Аскольдовій могилі в Києві. Виявилось, що це був герой Першої світової війни, один із небагатьох українців, відзначених найвищою солдатською золотою медаллю хоробрості Австро-Угорської імперії.
Лише у кількох спогадах та документах щодо Крут згадується студент-галичанин "С. Король". Виявилось, що він був бойовим офіцером першої української добровольчої формації – Леґіону Українських січових стрільців (УСС). Свою медаль героя він отримав за розвідувальну діяльність поза лінією фронту, у російському запіллі. Обставини його геройського чину так і не були розкриті громадськості в повному об'ємі.
Рогатинська гімназія і пластове середовище
Отож, нашим героєм був Семен Король – хорунжий УСС. За сучасним аналогом цього ступеня в Збройних силах України – лейтенант. Народився він 15 лютого 1892 р. в с. Чернева Рогатинського повіту. Тепер це с. Чернів Букачівської громади Івано-Франківської області. Дослідник УСС Степан Ріпецький у своїй довідці про нього подавав, що Семен був випускником рогатинської гімназії[1]. Тобто, успішно пройшов програму 4-класної початкової школи, а опісля ще 8-ім класів однієї із найкращих тодішніх українських гімназій.
Та ж гімназія в Рогатині згодом виховала підполковника Василя Івахіва-"Сонара" -організатора першої сотні УПА, про якого співається в пісні "Там на півночі, на Волині, зродилась Армія УПА". "Сонар" загинув у бою із нацистськими окупантами, а його справу боротьби за незалежність України продовжував інший вихованець рогатинської гімназії – майор Петро Олійник-"Еней". Обидва ці повстанські командири виростали у гімназійному осередку Пласту, який під час їхньої скаутської діяльності був визнаний найкращим в Україні.
Можна припустити, що до рогатинського Пласту належав також і Семен Король. Списку пластунів Рогатина того часу не існує в природі. Але є згадка, що юнак на ймення Роман Король представляв рогатинських пластунів на з'їзді Пласту в 1914 р. у Львові[2]. Це ім'я та прізвище ми ще згадаємо нижче у зв'язку з боєм під Крутами. На жаль, Семена, як і Романа, не вдалось виявити серед списків учнів у гімназійних звітах за два передвоєнні роки. Влітку 1913 р. у 4-му "Б" класі вчився Степан Король (в наступному році його вже не було у списках)[3]. А у 1914 році у найстаршому 7-му "Б" навчався Гриць Король[4].
Рогатинські пластуни напередодні Першої світової війни славились своїми вилазками на природу з акцентом на військовому вишколі юнацтва. Разом із Р. Королем на з'їзд Пласту їздив провідник рогатинських пластунів, тоді ще юнак Іван Верб'яний. І на цьому загально-національному скаутському з'їзді представляв проект "відпочинку" усіх пластових осередків на чергових шкільних літніх канікулах (феріях).
То була ініціатива зовсім не про збирання квіточок чи лікарських трав. Назва реферату-проєкту говорить саме за себе: "Пластові маневри під час літніх ферій 1914 р.". Згодом Верб'яний піде добровольцем в УСС, а повернувшись із визвольної війни відновить рогатинський Пласт, де виростуть вище згадані Івахів та Олійник.
Літо 1914 року, замість вишкільних вправ пластунів, покликало галицьких юнаків, у лави УСС. На справжню війну – Першу світову. Серед них зголосився до УСС у вересні 1914 року і наш герой – тоді 22-річний Семен Король. В його обліковій картці січового стрільця записано, що був на той час уже студентом-правником[5]. Тобто вчився на юриста. Планував, можливо, стати адвокатом.
Диверсійно-розвідувальні вилазки у російський тил
Восени 1914 року за ініціативою офіцера австрійського генерального штабу хорвата Петра Кватерніка увесь Легіон УСС роздроблено на маленькі відділи по 20-осіб. Так звані "двадцятки" здійснювали розвідку на лінії та за лінією фронту, який тоді проходив по хребтах Українських Карпат.
Оскільки січові стрільці були місцевими, мали гарний контакт із населенням окупованої росіянами Галичини, то їхні "патрулі" були загалом цілком успішні. Деякі із цих стрілецьких "стеж" заходили на десятки кілометрів, далеко поза лінію фронту. І повертались із розвідувальними зведеннями.
Так от, "за очайдушну відвагу", як комендант (тобто командир) однієї із таких розвідувально-диверсійних стеж УСС в Карпатах Семен Король був відзначений золотою медалею хоробрости – найвище можливою тоді відзнакою для рядових і підстаршин Австро-угорської армії.
Зберігся лист із фронту у Відень, від коменданта коша УСС сотника Теодора Рожанковського до одного із основоположників січово-стрілецького руху професора Івана Боберського, який у той час очолював "Боєву Управу" (волонтерську надбудову для добровольчої формації січових стрільців, а фактично тогочасний воєнно-політичний провід українців).
Це був лютень 1915 року. Рожанковський писав Боберському із Варпаланки (околиці Мукачівського замку): "Високоповажаний Пане Професор! Пересилаю Вам першу листу втрат та знимку про вручення великої золотої медалі "патрулерові" сиріч (тобто. – Ред.) розвідчикові Семенові Королеві".
Йдеться про медаль "Goldene Tapferkeitsmedaille" – найвищу солдатську медаль Австро-Угорської імперії. Це був австрійський аналог тогочасного російського георгіївського хреста 1-го ступеня. А далі Т. Рожанковський писав: "Для інформації подаю, що, на жаль, його заслуги не можу докладно описати ані друкувати – він, зв'язаний тайною".
Однак, загальне пояснення подвигу Рожанковський окреслив. Коли "стежа" Короля поверталась з-під міста Стрий в перших днях листопада 1914 року, то його спеціально було залишено в селі Верхнє Синевидське (одне із сіл в щільно заліснених карпатських горах, які в тих місцях називаються Сколівськими Бескидами). Заховався в одній хаті із дротовим телефоном, сполучення якого з іншими дротами було ретельно замаскованим.
"Москалі зачали телефонувати, – пише Т. Рожанковський, – і йому за три дні служби серед величезної небезпеки, бо [російський]штаб був мабуть в тій самій чи сусідній хаті — вдалось переловити і на час переслати приказ московський про головний наступ на Верецьки".
Верецький перевал був єдиним на той час у тих околицях доступним для того, щоб російська армія змогла прорватись у Закарпаття, а далі через угорську долину дійти до Відня. Інформація Семене Короля дозволила "видати наказ військам і наступ відперти", тобто відбити[6].
Золота медаль Героя
Вручення відзначення Семену Королю відбулось 27 січня 1915 р. А в наказі про нагородження записано: "Семен Король зістав відзначений великою золотою медалею хоробрости за повну посвяти, серед найбільшої небезпеки життя службу в таборі ворога. Честь, яка через заслугу того товариша спадає на стрілецтво і цілий український народ тим більша, що се взагалі досі другий випадок такого високого відзначення у цілім львівськім корпусі за час цілої війни".
Тобто, Семен отримав це найвище можливе відзначення другим з-поміж десятків тисяч вояків XI-го армійського корпусу Австро-Угорщини (до якого входили 11-та, 30-а, 43-тя піхотні дивізії та 4-та кавалерійська). В складі корпусу воювали 21-а, 22-а, 59-а, 60-а, 85-а та 86-а піхотні бригади, а також 18-а і 21 кавбригади, кожна із яких мала у своєму складі пересічно по два бойові полки.
"Честь і подяку заслуженому товаришеві – писав Т. Рожанковський – віддасть стрілецтво участю в торжественнім врученню медалі… на площі вправ. По врученню перейдуть усі відділи почесним походом перед відзначеним. Подвиг тов. Короля вписується до золотої книги стрілецтва".
Фактично Семен Король не просто став першим вояком УСС, який отримав це відзначення, а більш важливо – наочно проілюстрував вояцтву і командуванню усього армійського корпусу бойовий потенціал українського добровольчого Леґіону.
Про відзначення Семена Короля написала окрему публікацію й тогочасна центральна українська щоденна газета "Діло", яка тимчасово видавалась у Відні. В тексті було повторено тези до листа Івана Боберського. А також описано як відбулась церемонія нагородження героя:
"В середу 27 січня уставилися стрільці в подвійні черги (ряди. – Ред.). Товариш Семен Король виступив наперед. Командант стрілецької залоги в Варпаланці Т. Рожанковський промовив до стрілцьів, вказуючи на неустрашиму хоробрість С. Короля, і припняв йому до груди золоту медаль. Опісля стрільці в задвоях (похідною колонною. – Ред.) перейшли пружнистим кроком перед відзначеним товаришем-юнаком і поздоровили його по стрілецьки зворотом голови"[7]
Наявність золотої медалі давала конкретну економічну вигоду. До кінця життя мав отримувати щомісячну пенсію у 30 австрійських крон (гроші виплачувались і при нацистах, і після Другої світової війни теж). Для розуміння вартості базової суми – монети номіналом 10, 20 і 100 крон в Австрії випускались золотими, а 1 і 2 крони – срібними.
Іншими словами Семен мав отримувати щомісячно більше 10 грам золота. Аналогічна грошова система діяла і в Російській імперії, де 10 рублів до Першої світової війни можна було обміняти на золотий червінець (в одній монеті було трохи більше 3 грам золота; сьогодні одна така монета продається по 20 000 і більше грн.).
Наразі Семен Король залишається єдиним відомим вояком УСС, що був відзначений найвищою австрійською солдатською медаллю за хоробрість. Маючи гарантоване пожиттєве фінансове забезпечення від імперії, Семен Король продовжував зі зброєю боротись за незалежну Україну.
"Шлях на Львів лежить через Київ"
У день нагородження золотою медаллю отримав також ступінь старшого десятника УСС. Через десять місяців відправлений до шпиталю, мабуть, мав бойове порання. У жовтні 1916 року отримав старшинський ступінь хорунжого та отримав під своє командування чету (взвод) УСС. З березня 1917 року комендант чети в 2-й сотні УСС[8].
Весною 1917 року Семен Король був одним із тих, хто підписав так званий "Апель старшин УСС". То була реакція на революцію по той бік фронту – у Наддніпрянщині. Виникали навіть думки перейти усім полком січових стрільців на бік Центральної Ради.
Апель був першим публічним за усію війну закликом офіцерів-фронтовиків із УСС до українського суспільства з вимогою до негайної консолідації зусиль українського проводу по обидва боки фронту. Заклик, який так і залишився без фактичної відповіді з боку політиків.
А далі, у лічені місяці, доля привела Семена до Києва, через лінію тодішнього Східного фронту Першої світової війни. Він або потрапив в російський полон, або – як розвідник – відбув до Києва для посилення українського руху. І був тут не першим галицьким активістом-студентом, хто так зробив.
Ще до війни в Київ відправилися для розгортання українського мілітарного руху студенти Іван Лизанівський та Юліан Охримович, співтворці перших гуртків Пласту у Львові. Саме вони вперше публічно підняли у Києві синьо-жовті прапори[9]. Їхали вони, як писав Верховний Отаман Пласту Северин Левицький, "підготовлювати ґрунт під українське повстання"[10]. І згодом свого добились, зокрема ставши членами Центральної Ради.
У 1915 році потрапив до росіян іще один пластун із УСС – Василь Семець, який зміг швидко втекти з полону, але замість повернення – через лінію фронту – в Галичину врешті-решт прибув до Києва, де посилив працю І. Лизанівського та Ю. Охримовича.
Галицькі студенти-пластуни Семець, Лизанівський і Охримович у 1917 році в Києві стали активістами-лідерами найпопулярнішої в той час серед молоді Наднніпрянщини української партії – соціалістів-революціонерів (популярно званих "есерами"). До їхнього середовища і приєднався Семен Король.
Саме це середовище галичан 31 грудня 1917 року, зібрало "довірочні збори" галичан-студентів Українського Народного Університету в Києві[11]. На тих зборах, після доповіді І. Лизанівського, утворено ініціативний комітет, який розпочав масову мобілізацію українського студентства Києва для збройного захисту УНР від російських окупантів[12].
На других зборах студентів-галичан, які відбулись 3 січня 1918 в будинку Центральної Ради, прийнято ряд важливих рішень. Що "всі галичане-студенти Українського Народнього Університету обов'язані вступити в курінь січових стрільців". Там таки обрано Організаційний комітет із 7-ми людей[13].
А теж – ухвалено бойкот, тим хто не зголоситься до куреня. Наступного дня відбулись аналогічні збори студентів-надніпрянців. А ще через кілька днів – збори старших класів 2-ї української гімназії імені Кирило-мефодієвського братства, де з-поміж понад 50 гімназистів значна частина була галичанами.
Організаційний комітет Студентського куреня
Головою Організаційного комітету Студентського куреня Січових стрільців обрано Семена Короля. Про це свідчить у своїх спогадах гімназист 2-ї української гімназії в Києві Левко Лукасевич[14]. Він же засвідчив, що Семен Король був не просто організатором Студентського куреня, але й поїхав із 1-ю його сотнею під Крути. Те, що головою оргкомітету став студент-галичанин Король, твердив іще один доброволець цього куреня – Макар Карпенко:
"Іниціятива добровільної самомобілізації академичної молоді йшла рівнобіжно (паралельно з іншими ініціативами. – Ред.)… організаційний Комітет по створенню студентських військових формацій склався перед Різдвом року 1917. Відомо, що до складу його входив і досить видну активну, творчу іниціятиву виказував в ньому студент Король з Галичини"[15].
Ще одним членом Оргкомітету Студентського куреня обрано вище згадуваного вихованця галицького Пласту Василя Семця. Який раніше, ще як перебував у Львові, став співтворцем товариства "Січові Стрільці", а згодом увійшов в історію теж, як співтворець Січових Стрільців у Києві на чолі із Євгенем Коновальцем.
У Києві Семець не просто став політичним соратником Іван Лизанівського, але також і співробітником есерівських видань "Народна Воля"[16], можливо, найпопулярнішого у той час видання серед тогочасної київської української молоді. Видання, яке прямо закликало студентів до масової мобілізації і відсічі росіянам.
Військово-історичний місячник "Літопис Червоної Калини" згодом напише про В. Семця: "Похований разом з героями під Крутами і зачислений до героїв під Крутами"[17]. Саме 27-річного Семця має на увазі секретар Центральної ради Михайло Єреміїв, коли пише про львівського студента Ємця, який разом із Королем повернувся з-під Крут. Саме Король і Семець першими принесли у Центральну Раду і в Київ повідомлення про трагедію[18].
"Раптом до канцелярії [Центральної Ради] – загадував М. Єреміїв – зайшло двоє молодиків з рушницями в подертих та брудних шинелях. Це були знайомі наддністрянці(галичани. – Ред.) Король і Ємець… – "Звідки Ви?". – "Зпід Крут. Всі наші полягли". Це було вперше, що в Київі почули слово "Крути". Кільки днів потім Ємця (правильно – Семця. – Ред.) вбили в бою на Вознесенськім Спуску"[19].
Під Крутами загинув і учень 8-го класу 2-ї української гімназії імені Кирило-Мефодїівського братства 21-річний галичанин-гімназист Роман Миколайович Король[20]. Найвірогідніше, що то був той самий пластун із Рогатина, якого згадано на початку цього тексту, як учасника з'їзду Пласту в 1914 р. Адже, щоб вступити до найстаршого класу гімназії у Києві, він мав успішно завершити попередні гімназійні класи в Галичині[21].
Командир куреня Січових Стрільців
Досі відкритим залишається питання – хто ж був командиром Студентського куреня. За спогадами Ігоря Лоського командира куреня Короля гімназисти вперше побачили під час запису до Січових Стрільців у вестибюлі Центральної Ради[22]. На жаль, Ігор не називає його імені. Історик Ярослав Тинченко вважав, що командиром був кадровий старшина-кіннотник царської армії підосавул Нестор Король[23]. Однак у наступному своєму виданні, де описуються події під Крутами, згадка про Короля взагалі відсутня, а командиром названо полковника Петра Сварику[24].
Полковник Армії УНР Михайло Садовський у своєму нарисі про Крути написав: "Командиром Студентського куреня призначено старшину Короля, а командиром 1-ої сотні – старшину Омельченка, студентів Київського Українського Народного Університету"[25]. Скоріш за все цим студентом був саме Семен Король, хорунжий УСС. Але міг бути і Нестор, оскільки підтверджених даних про його вищу освіту історикам, наразі, відшукати не вдалось.
Згідно з некрологом підосавул Нестор Король – один із найближчих соратників Миколи Міхновського – народився близько 1890 року, тобто на час подій мав біля 27-28 років[26]. У своїх докладних спогадах про весну 1917 року він писав: "З 1911 року я був членом Народної Української Партії (НУП), заснованої 1902 році М. Міхновським"[27]. Ймовірно, що саме тоді й був студентом, оскільки в 1917 році вже був підосавулом, що в армії співвідносилось із ступенем штабс-капітана.
Допомагав Королю в організації Студентського куреня 50-літній полковник російської імператорської армії Петро Сварика, багаторічний вихователь Володимирського Київського кадетського корпусу. Його рідний брат – Василь Сварика – став генералом УНР, а в еміграції симпатиком ОУН.
Ще до революції 1917 р. П. Сварика був членом українського клубу "Родина" в Києві – того самого, в якому збирались українські скаути Києва[28]. Можливо там пересікався із київськими українськими скаутами – пластунами. Зокрема тими, що прибували із Галичини. А весною 1917 р. став одним із членів Організаційного Українського Військового Комітету, створеного Миколою Міхновським[29].
За твердженням Ярослава Тинченка, Король та Сварика – не поїхали під Крути, а залишились у Києвi. Перший формував 2-у студентську сотню. А другий був хворим, але опісля взяв участь у січневих боях за Київ 1918 р. в складі 2-ї сотні[30]. Нагадаю, що у наступному виданні Ярослав Тинченко вже не згадує Короля взагалі, а за свідченнями М. Єремієва студент-галичанин Король, тобто Семен, брав участь в бою під Крутами.
Тоді 17-літньому гімназисту Ігору Лоському запам'яталось, що Король та Сварика вважали за краще, щоб 1-ша студентська сотня не їхала під Крути, а залишилась у Києві. "Найбільше прикро вражений був тим старенький полковник [Сварика]... – писав Лоський. – Зі сльозами на очах просив він відмовитись від легковажного рішення, але що могли зробити його намови проти войовничого запалу сімнацятилітніх юнаків та проти стратегічних талантів панів Капканів та Поршів"[31].
1-шу сотню Студентського куреня повіз на Чернігівщину її командир Омельченко (у некролозі його ще називали Ємельченком). Залишається відкритим питання – в якій ролі С. Король брав участь в бою під Крутами, якщо він був командиром студентського куреня? Відповіддю може бути версія, що жодного командира куреня не було взагалі, а діяв лише Організаційний комітет. Семен Король, хоч і поїхав із сотнею на Чернігівщину, міг не втручатися в діяльність командира сотні.
Опосередковано цю версію (що командира куреня взагалі не було) підтверджують спогади командира 2-ї сотні студентського куреня Спиридона Довгаля. Який взагалі не згадує жодного із Королів[32]. А командиром студкуреня називає іншого соратника Миколи Міхновського, який влітку 1917 року перекинувся у партію есерів – Лева Гана.
Останній, насправді, був навіть не командиром, а головою комітету бойового куреня есерів[33]. Тобто куреня, що діяв паралельно із Студентським куренем і який фактично став основою його 2-ї сотні. У кожному разі той факт, що Лев Ган називав себе головою комітету куреня свідчить про те, що в той час виборів і "совєтів" командира куреня могло і не бути.
Вшанування Героїв Крут
Після повернення української влади до Києва у березні 1918 року саме Семен Король організував тих, хто залишились живим під Крутами, для пошуку тіл загиблих побратимів. "Організаційний комітет, на чолі якого стояв студент С. Король, – згадував Левко Лукасевич, – післав кількох нас, що були в Києві, з завданням розшукати місце, де поховані забиті в бою та розстріляні полонені вояки Студентського куреня Січових Стрільців".
Весною 1918 року стало очевидним що перша російсько-українська війна у XX столітті була виграна українцями. І внесок студентського куреня у цю перемогу був значним.
А коли генеральний штаб військ УНР розпочав створення 8-ми армійських корпусів (цю справу згодом продовжив гетьман Павло Скоропадський) стало очевидною неактуальність подальшої праці Студентського куреня. До того ж було відновлено навчання в університеті.
У зв'язку із цим "Організаційний комітет студентського куреня Українських Січових стрільців", в особі його голови Петра Сварики та писаря Семена Короля, попросив 25 березня 1918 р. воєнного міністра Олександра Жуковського про наступне:
"Дозволити ліквідацію Куріня і розпорядитися в виданню відповідного наказу по всім військовим частинам, в яких наші товариши служать, з тим, щоби їм була дана змога на їхнє бажання звільнитись з військової служби у даних частинах". І далі:
"Всі инші питання зв'язані з ліквідацією, як матеріальне відшкодування сімям убитих, підмога раненим і т.и. буде в найкоротшому часі предложено [Організаційним] Комітетом Воєнному Міністру для остаточного рішення"[34]. Через два дні міністр видав відповідний наказ.
Загиблих побратимів Семен Король пережив не довго. Через лічені місяці опинився на новому фронті: польсько-українському. Взимку 1918-1919 років він "перебув всю воєнну кампанію під Львовом". Тобто повернувся в Галичину і боровся в складі УГА проти польської окупації.
Під час наступу будьонівців на Польщу в липні 1920 року ув'язнений більшовиками у Тернополі, як симпатик "боротьбистів", тобто лівих українських есерів. І там таки розстріляний[35]. Арешт та страта відбулись за особистим дорученням комуністичного діяча Володимира Затонського, який на час бою під Крутами очолював "міністерство освіти" фейково-більшовицької "УНР"[36]. Місце поховання Семена – невідоме.
Чи була у трагедії під Крутами вина Семена Короля?.. Як і у кожного, хто організовує інших для збройного опору окупантам. Однак, Король не сидів під час бою у теплому ресторані в Києві, як це робили тисячі інших офіцерів і вояків Першої світової війни. А був із юнаками і студентами на полі бою, про що свідчили опісля Михайло Єреміїв та Левко Лукасевич. Звісно, що Король зробив все, що було в його силах, щоб підготувати і врятувати своїх гімназистів та студентів.
Врятувати юнаків, яких організовували для охоронних функцій у Києві та просвітньої роботи серед війська (про це є багато свідчень), але яких після короткого – лише розпочатого – двотижневого муштрового вишколу командування кинуло на "другорядну" ділянку фронту. Адже передбачалось, що більшовики нанесуть основний удар з боку Полтави. Планувалось, можливо, що студентська сотня буде "допоміжною" для вишколиних "юнкерів" військової школи.
Та студентській сотні довелось стати в першу лінію оборони України. Поруч із вишколеними юнаками військової школи, багато із яких вже пройшли окопи світової війни. Семен Король зробив усе, що міг. Змобілізував своє студентське оточення. Зробив те, що абсолютна більшість тогочасних українців робити і не планувала.
А після бою під Крутами організував віднайдення тіл загиблих для урочистого їх поховання. Створив можливість для продовження навчання студентами-добровольцями в університеті. Воєнний міністр – на прохання Семена Короля і Петра Сварики – видав відповідний наказ, щоб студентів відпустили із частин для продоження ними здобуття вищої освіти.
Семен Король у 1914-1920 рр. гідно пройшов усі шість років визвольної війни. І увійшов в історію не лише героєм Першої світової війни, але і Героєм Української Національної Революції, яка врешті-решт перемогла.
[1]За волю України: Літопис Українського Січового Стрілецтва. Історичний збірник УСС.: В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914-1964. – Ню Йорк, 1967. – С. 477.
[2]Іван Верб'яний. Довоєнний Пласт у Рогатинській гімназії // Рогатинець. – март 1923. – Ч. 3 – С. 10-12.
[3]IV звіт Дирекциї приватної ґімназиї з українською викладовою мовою Кружка УПТ в Рогатинї за шкільний рік 1912/1913. – Львів, 1913. – С. 75.
[4]V звіт Дирекциї приватної ґімназиї з українською викладовою мовою Кружка УПТ в Рогатинї за шкільний рік 1913/1914. – Львів, 1914. – С. 77.
[5]Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 99411. – Ark. 163.
[6]За волю України: Літопис Українського Січового Стрілецтва. Історичний збірник УСС.: В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914-1964. – Ню Йорк, 1967. – С. 384-385.
[7]Відзначенє українського стрільця золотою медаллю хоробрости // Діло. – 1915. – Ч. 9. – 6 марта. – С. 3-4.
[8]Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 99437. – Ark. 48.
[9]Українські Січові Стрільці: 1914-1920. – Львів, 1935. – С. 8.
[10] Левицький Северин. УСС в Стрію в 1914 році (уривок зі споминів) // Калєндар для всіх: Альманах "Нового Часу" на рік 1939. – Львів, 1938. – С. 98.
[11]Збори студентів українців з Австрії // Нова Рада. – 1918. – Ч. 1. – 3 січня. – С. 2.
[12]Комітет. Довірочні збори Галичан // Нова Рада. – 1918. – Ч. 1. – 3 січня. – С. 2.
[13]Постанови довірочних зборів галичан-студентів Українського Народнього Університету // Нова рада. – 1918. – Ч. 4. – 6 січня. – С. 3.
[14]Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів // Вісті комбатанта. – 1973. – Ч. 2. – С. 38.
[15]Карпенко Макар. Крути // Гуртуймося. – 1931. – Ч. 6. – Січень-березень. – С. 6.
[16]Мартиролог Українського Пласту. – Львів, 2015. – С. 281.
[17]Василь Семець // Літопис Червоної Калини. – 1936. – Ч. 6. – С. 22.
[18]Єреміїв Михайло. Є. Коновалець на тлі української визвольної боротьби / Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 117, 145.
[19]22 січня (Спомин Мих. Єремієва – секретаря Центральної Ради) // Час. – 1937. – Ч. 2665. – 29 січня. – С. 2.
[20]Зайцев Павло. Про наймолодших крутянців і їх школу: Фраґмент із спогадів // Український самостійник. – 1958. – Ч. 2 (6). – Лютий. – С. 25, 27.
[21]Крути. Січень 1918 року/ упоряд. Я. Гаврилюк. – Київ, 2008. – C. 305.
[22]Л[оськ]-ийІ. Крути. Уривок зі споминів // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч. 2. – Лютий. – С. 2-3.
[23]Тинченко Ярослав. Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – Київ – Львів, 1996. – С. 127.
[24] Тинченко Ярослав. Українські збройні сили: березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). – Київ, 2009. – С. 58, 79, 131
[25] Садовський Михайло. Кров молоді за Україну // Свобода. – 1958. – Ч. 19. – 29 січня. – С. 2.
[26][Некролог] // Свобода. – 1987. – Ч. 233. – 5 грудня. – С. 3.
[27]Король Нестор. Очима звичайного учасника (спогади) // Свобода. – 1967. – Ч. 70. – 19 квітня. – С. 2.
[28]Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії УНР (1917 – 1921). – Книга II. – Київ, 2011. – С. 53.
[29]Савченко Григорій. З історії створення Організаційного Українського Військового Комітету в Києві в 1917 році / Історія України: маловідомі імена, події, факти. – Вип. 13. – Київ, 2001. – С. 257.
[30]Тинченко Ярослав. Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – Київ – Львів, 1996. – С. 128, 168-169.
[31]Л[оськ]-ийІ. Крути. Уривок зі споминів // Літопис Червоної Калини. – 1932. – Ч. 2. – Лютий. – С. 2-3.
[32]Іванина Нестор. Залізні роки. Спомини: 1914-1922 [репринт]. – Львів, 1937. – С. 71-72.
[33]Наказ № 1 козакам — членам Бойового Куріня У.П.С.Р. // Народна Воля. – 1918. – Ч. 8 – 12 (29) січня. – С. 3
[34] ЦДАВО. – Ф. 1076. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 100.
[35]За волю України: Літопис Українського Січового Стрілецтва. Історичний збірник УСС – Ню Йорк: 1967. – С. 384-385, 477.
[36] Гірняк Никифор. Останній акт трагедії Української Галицької Армії. – Перт Ембой, [1959]. – С. 240.
