Іван Гречко: “Та вони зразу сліди за тобою затирали, аби ти навіть в думці не вертатися десь туда”

Іван Гречко народився 19 січня 1929 р. у с. Рафайлова (тепер – Бистриця), Надвірнянського повіту, Станіславівського воєводства (тепер – Івано-Франківської області) у сім'ї Михайла-Константина та Євдокії Гречко. Окрім нього, було ще двоє дітей – старший брат Ярослав та молодша, 1934 р.н., сестра Орися.

Батько та брат Ярослав були у підпіллі. Ярослав замордований у тюрмі у 1946 р.; того ж року помер вдома і батько. Мати Євдокія та сестра Орися були депортовані у Сибір в 1947 р. Євдокія – у спеціальне поселення неподалік станції Яя, Кемеровської області, РРФСР; а Орися – в Архангельську область, РРФСР. Івану вдалося заховатися, під час виселення, в будинку свого шкільного товариша.

У 1947 р. поступив в Політехнічний університет на механічний факультет; під час весняних екзаменів був заарештований та перебував у тюрмі на Лонцького у Львові. У 1948 р. поступив у Лісотехнічний, який закінчив у 1953 році.

Зібрав колекцію гуцульських ікон на склі, яку в лютому 2013 р. передав Українському Католицькому Університеті.

Співзасновник і голова Клубу греко-католицької інтелігенції "Обнова" Голова комісії свободи сумління Народного руху України. Брав участь у діяльності катакомбної УГКЦ та її виході з підпілля.

Міжвоєнне дитинство: відгомін Великої війни

- Який ваш найперший спогад із дитинства?

Іван Гречко: Десь від двох років, певне. Як десь мені попав якийсь олівець в руки, то я десь на татовій знимці, ззаду там – була така велика знимка татова з тої воїни першої – то я ззаду собі намалював такого козака. Но то так слухалося все про козаків, то шось таке було в уяві дитини велике українське героїчне.

А вже як ходив до школи, то я вже малював добре, мав такі великі альбоми польські, то сі називало "блок", от, то там я собі малював. То я мав таких п'єть альбомів. Там були всякі мої малюнки дитячі.

- А що ви малювали?

Жовнірів, козаків, Стрільців Січових переважно. Мелітарна тема була цікава, бо то сі оспівувало, то ся говорило цілий час і то ся хотіло малювати. То я собі малював добре, як на хлопчика. Так шо я навіть думав йти в якусь школу малярську, як вже я доріс, но але потом інакше ся стало.

Та й про то сі слухало, бо то як то було колись, знаєте, приходила пізня осінь, десь так від Покрови вже починаючи, роботи в полі нема, вже ґазди сі сходять ввечір до якоїсь хати.

В нас така хата була, всі курили страшенно. Мама коло кухні шось там робить, сестра коло мами сі крутит, ну а я сиджу на запічку: "Сиди тихо, биз не заваджєв, бо ґазди прийдуть, аби не обзивав".

Там сиджу та й слухаю, як вони говорять, про шо: що головна тема була тих – історія тих старих наших, то бувші Січові Стрільці з тої першої воїни. Ну, як вони болюче переживали уже тепер. Вже та воїна давно минула, вже Польська [держава] була, чого вони програли воїну?

То я так подивляю тепер, роздумуючи, які глибокий патріотизм вони мали, шо тільки про то говорили. Не господарка, не діти, ні нічого – як вони воювали, чого програли воїну, чому той, хто ними керував, чому так не робив? То була велика історія, то були переживання тої історії назад.

- Збереглись десь ті малюнки чи ні?

Та де, та то як повивозили на Сибір, то відразу в хату завалили, та й всьо, шо в хаті було пішло грузом. Радянська влада не потискувалася. Та вони зразу сліди за тобою затирали, аби ти навіть в думці не вертатися десь туда.

- Отож, у вашій сім'є було важливо берегти традиції. Пам'ятаєте, як ходили колядувати?

Ну, та по-перше, треба було мати мондор такий коляданський. Треба було мати таку корону – робили з папендеку, як то сі тоді називав, обклеювали його золотою якоюсь пузліткою і такий самий шарф, то, значить, якусь сорочку старшого брата треба було одітися, аби тепло було. Біла сорочка вишивана, підперезана була якоюсь крайкою або якимись татовим паском воєнним.

О, і на вуха треба було мати якісь навушніки, бо то зимно було, тоді зими були страшні. О, і чоботєта, бо то сніги були дуже великі. Тепер нема взагалі снігу, а то де, як зима приходила, то такі були морози, шо не раз двері отако в хаті примерзнуть, бо там вже сіни були, то там вже тепла не було.

То за ніч двері примерзали до того, шоб їх відкрити, треба було горєчов водов поливати, аби то розмерзлося, то я не знаю, як виживали люди.

Війна

- Пам'ятаєте початок війни?

Значить, поляки втікли, совіти ще не прийшли, за дві неділі аж прийшли. Знаєте, то люди всі очікували, шо то буде, вгадували, шо то буде. Бо люди проінформовані були, шо діялось на радянській Україні в 30-х роках: то мордували, вивозили на Сибір, як голод там був, то всьо церква говорила. З казальниці з проповіді, священики всьо говорили, ну і преса була: була ґазета "Народна справа", "Наш прапор" то писали.

То так сходились ввечір ґазди до хати. Оден, хто вмів читати – хто, як казали, знав письмо – читав, і всі потом обсуджували, то дискутували, як би то мало бути, як то було, а чому так не було. Знаєте, дуже цікаво. Я так згадую тепер, як про велике свято якесь. Які то були патріотично наївні, то ті старі ґазди. Такі віддані національній справі страшенно було.

- А як змінилося життя після початку війни?

Ну та як, прийшли і дві неділі не було ніякої науки в школі. Потому прийшли, відкрили школу, далі школа поділена: хлопці і дівчата, ми зачинаємо по польськи далі вчитися, так як то було.

А потом за якийсь час вже падає сніг, ми дивимось через вікна так на дороги, як падає сніг, ведуть дівчат до нас до школи. Йой, дівок ведуть до нас, шо то буде, як буде та школа виглядати? Прийшли і змішали кляси між собою: хлопці з дівчатами, старшими з молодшими. І перейшли на українську мову.

І перша пісня, яку ми вчили українську, той учитель, який за Польщі нас учив, так і тепер вчив, на скрипці грав: "Ішли женці жито жати та й забули серпи взяти. Серпи взяли, хліб забули. Отакі ж то женці були", – о, то така перша пісня, яку українською вивчили.

- А відбувалися якісь репресії?

Но, то як же, повивозли на Сибір відразу, я вам кажу. Банах, Николайчук і Гриїша – то були адвокати, які керували національним рухом у повіті, в районі, то їх відразу. Прийшли, і зразу за ними слід пропав до нинішного дня. Бо то шо мої (матір та сестра) були, то вже після війни, цеї Другої світової повивозили.

- Що відбувалось, коли прийшла німецька влада? Чи якось організовувались українці?

Відразу відкрили Просвіту бувшу та й всі ті організації, які були: "Пласт", "Союз Українок". Всьо то відразу погрупувалося, вміли то зорганізуватися. Вони тоді ходили в отаких мазипинках, кашкетах таких.

- А єврейське населення?

Як німці прийшли, так, відразу восени 41-го зробили ґетто, два ґєтта було: один для бідних жидів, другий – для багатших. То за якийсь час їх зачали водити в буковинку, такий був в нас ліс, і там їх розтрілювали.

І то тепер не раз пишуть, шо і наші поліцаї. Нічого наші поліцаї тут того не допускали. Було така зондеркоманда, яка виконувала ті людовбивчі акції. А наші поліцаї, то тільки далеко, бо дітиска, хлопчиска бігли дивитися, куда то женуть тих жидів.

Ціла велика-велика колона йде тих жидів з дітьми, з жінками, дітей несуть на руках. Я собі пригадую то, бо і я бігав також дивитися. А поліцаї наші відганяли: "Тікай, хлопчиско, бо зараз дістанеш булком та й підеш, плачучи до хати. Тобі нашо того?"

Ну та й шось ми виділи, поки їх там допроваджують до буковинки, а потім там вже пук-пук-пук-пук-пук-пук, та й всьо. Та й шось їх там кілька тисяч набили, чи кількасот, я вже не пам'ятаю.

- Може якось чи були, чи бачили ґетто?

І.Г. Так-так. Я сам ходив у ґєтто.

- А чого ви ходили?

Їсти носив. Були знайомі жили там. А хлопчиська десь собі в тій огорожі відорвут якусь лату та вже лізуть з якимось клунком, шо тобі мама передала: "Понеси то там, то до тих інших, передай їм, бо вони голодують тепер". Та й поніс, та й всьо. Та й відти виліз, та подивився, шо ніхто не йде, побіг додому.

- Чи знаєте ви, щоб в Надвірній хтось переховував євреїв?

Так, були такі, шо переховували. Навіть моя тета була переховувала. Вона не мала дітей, то вона взяла маленького жидика такого, аби їй корову пас. А потому такий татів, оден десь якийсь найшовсі, кумівства бавився, пішов та й взяв того хлопчиська до ґєтто, і його там застрілили.

Так мені жель було, бо він пас корову, та й я пас, та й мали, шо говорити. Він вже говорив добре по-українськи, бо так то вони в більшості говорили по-польськи, жидики. Ну польська держава, то й всьо. Але вже ближче було до українства, то вони вже по-українськи почали говорити.

Депортація

- Розкажіть, про репресії щодо вашої сім'ї. Про виселення мами.

То було в зимі десь, яке то свєто було… Дмитра, так. Приїхала фіра, вони вже були готові йти на фіру. Мама кричить: "Івасько, нас вивозять". Бо я спав у тети, бо то зима, а в нас не було, де оте ліжко поставити, а вдосвіта вставав та й біг до хати, бо то вже знали, шо будут вивозити, я ніби ховався так.

Та я йду до хати, то темно ше на дворі, думаю, солдат стоїт під дверми. Думаєся, ого, то вже біда. То я тільки до хати, а мама: "Йой, Івасько, нас вивозять на Сибір". Я кажу: "Байка, мамо, будемо і там жити". А то зима, сніг, а я був тільки в сорочині та й черпаю з цебра води, треба вмити хоть лиц. А з цебра, капнув, і тут мисль "Та нє, я не поїду!"

Та й я поміж хати так хочу йти, а солдат: "Ты куда пацан?", я кажу "В уборну". Та я поза хати уже сусідські, а там внизу ше такий був, як казали, шанець – канава, в яку наше войсько ховалося в войну.

Та я в тій сорочці, мокрий, біжу до такого свого шкільного товариша. То була якась далека фамілія. Він жив тильки з вуйком, а вуйко пішов на войну, та й його там і вбили. Та й служниця там була, бо не мав тата й мами – вони десь швидше повмирали.

Та й я до него, та й так та тій стукаю в вікно, а вона сі називала Афія. "То хто?", я кажу: "Я, Афію", а вона відкрила двері, знаєте: "йой, Боже, ти такий голий, тебе відки несе". Я кажу: "Нас вивозять на Сибір". "То ходи швидко до хати", та й відразу мене до того фіґе, до того мого ровесника, під перину на ліжку, я ше там відогрів трошки, та вже я там й також потом сі ховав в тому.

А маму вивезли в Кемеровську область, станція Яя. Я дивився на мапу, то було північно-східна якась місцевість тої Кемеровської области. Ну, а сестру десь там в інше місце дали.

Як уже Сталін вмер, то я затіяв писати до всяких таборів, до Москви, знаєте, в Верховну Раду, у радянську, і всюди, аби її пустили: маму до сестри або сестру до мами. То маму пустили до сестри, то мама потому переїхала і була там, в Архангельській области на півночі, то вони вже там доживали.

Бо сестра там заміж вийшла, за такого самого, з Богорочан, і мали дитину: маленька дитина, то куда в зимі їхати, а мама поїхала. А як я зустрів маму на вокзалі, у Львові. Мама така маленька, така якась згорблена, знаєте, якийсь там тлумачок на плечах тримає. А я так підійшов, та й ... не хочу казати, бо то серце болит…

- А, власне, маму і сестру вивезли, а тато і брат?

Тато був в партизанці, потому дістав язву, прийшов додому та й вмер десь в 46-му. А брат… Якось його злапали, та й завезли, здається, чи в Станіслав, чи в Львів, та десь тут його закатрупили. Я потом робив всякі старання: писав у ті главные управления лагерей, НКВД, куда хочете – не дали мені ніякої відповіді.

- Що особливо мама взяла з собою на виселення?

Молитвенник… Вона там була за ксьондза. Там було багато жінок наших. Вони сі збирали у неділю, тако як не йшли на роботу, та й мама їм читала, та й співали. Тільки шо не могла причащати їх, бо то для причастя потрібний священник, аби посвятив дари та й всьо. А так решта: ті всі богослужіння, ті всі співи, то всьо йшло їм.

- То коли Ви її відвідували, то вона так само там була у ролі священника?

Та- та. Та я навіть сам був раз на такому, дививсі як вона їм паски світит.

Львів: творче середовище та підпільна Церква

- Батько помер, маму виселили, а вам вдалось втекти. Що було далі?

А далі я поступив в Політехніку – і там мене так само злапали.

Арештували мене, та як усіх тих моїх колєґів: де ж тоді шось вісімнадцять, здається, забрали, з одної групи, серед екзаменів. То десь страшні арешти проходили, бо то студентська молодь була така національна підбудована. Радянська влада дуже добре то знала, з ким вона має діло. І знала кого арештувати. Аби обезголовити національне мислення таке.

Та й пару тижнів потримали, потовкли, побили. Я сі то нічого не признавав, та й випустили.

- А при вступі хтось питався про те, що ваша мама була виселена?

Нє, при вступі – нє. Я написав брехливу таку, як треба, біографію, шо тато десь працює, мама колгоспниця чи хто там. Такі дуже радянській біографії. Люди далекі від політики, від релігії. Тільки трудові.

- А чим були зумовлені арешти? Молодь студентська щось робила, займалась громадською діяльністю?

То була молодь організована по три, по чотири межи собою. То було підпілля, то всьо діяло на засаді Декальоґу України: "Про справу не говори з ким можна, а з ким треба". І тим сі користували, і до того сі тримали, бо знали шо раніше чи пізніше будеш арештований. І чим менше ти знаєш, тим менше з тебе виб'ють потому. І були зустрічі, звичайно, в неділю все.

- А про що розмовляли на таких зустрічах?

Та про Україну, але в такому далекому майбутньому, якого ніхто і не видів, але говорити треба було. Ми собі, я все кажу, ми не стільки вибороли Україну, як виговорили її. Розумієте?

Бо щоби здобути державу, треба багато крові пролити, а нам держава попала ні з того, ні з сього, то ми і тепер то ту кров проливаєм. Я тако як слухаю по радіо: то двох убили, то штирьох, то одного. Думаю си: "Боже милий".

Мені кров серце капає, знаєте. Бо та кров, яка в минулому, та, там не рахується, не важиться. Вона є в пам'яті тільки, нема в серці. А ті теперішні молоді люди, і все якось так... Є якась доля – чи нашого народу, чи так має бути. А так ся будує держава видно.

- Що було після того, як вас відпустили?

Поступив в лісотехнічний на другий рік. Той рік пропав мені, то я закінчив з відзнакою той лісотехнічний інститут, так потому дістав направлення в Коломию, в технікум викладати. А я побув там шось 3 місяці – нє, мене тєне у Львів.

Як вже приїхав до Львова – я вже можу йти куда хочу. Іду я по Академічній – та вулиця була місце збору всьої молоді такої львівської, студентської. Я вже на воєнний завод влаштувався тут, у Львові, працювати в технічний відділ, перша кляса.

І йду в обід: "Сервус, Іванко" – "Честь!" - "То хто? То ти, Левка". То та товаришка моя, шо її були вивезли родину, та й ми ся добре знали. "Ти шо робиш?", а я кажу: "Та я приїхав до Львова, хочу у Львові бути" – "Ну і що?", та я кажу "Та я влаштувався" – "Де?" – "Та на воєнний завод" – "Та ходи до нас" – "Куда? Де ти працюєш?" – "В ТЕПі".

Теплореєктропроєкт – то величезна організація інженєрська була, елєктростанції проєктрували по цілому союзі. "А як там?" – "Та файно. У нас молоді багато. Будеш з нами: багато є хлопців наших, дівчєт". Всьо, я пішов туда.

- До якого часу ви там пропрацювали?

Як ся радянська влада завалила, а мені тоди стукнуло 60 років, то вже був пенсійний вік, то ше по тих радянських законах. Але то вже тоді "Рух" був. І я був у "Русі" – у тій центральній управі, займався комісією свободи сумління. То релігійні справи.

Бо то всі ті шо інші були, вони якось в тих справах релігійних були далекі, а я підпільно тої Церкви тримався. При Стернюкові, небіжчикові, я був в него таким, знаєте, приватним секретарем. От, і я був у тій комісії по церковних справах, то було тоди дуже важне, бо церкви виходили з підпілля.

- Розкажіть більше про вашу участь у виході церкви з підпілля. Про роботу з отцем Володимиром Стернюком?

Як він уже став єпископом, то радянська влада, КДБ всьо знали, він уже мусів більше сидіти в хаті, не ходив нігде помежи люди, вже навіть борідку запустив, бо так ніби наш обряд то вимагає.

Я приходив і шось йому розкажу, шо сі діє на тому світі, що його цікавило. Він мені шось розкаже. Він був програмний чоловік: мав програму нашої церкви, як вона має виходити з підпілля, то мені було цікаво.

А я, як кожний молодий, уже хочу робити, а він то якось вмів всьо гальмувати темперамент, і він каже: "Ходе не про мене, – каже, – ходе про церкву".

І Стернюк сказав мені: "Я відправлю першу службу Божу в нашому обряді, на церкві Преображенській на Різдво". А він же не знає, як має архиєрей себе вести при престолі та й коли благословити, коли шо.

А там був такий сторож церковний, дуже файний чоловік. А його син був у Москві вчивсі у семінарії духовній. Але наші люди були. Та син приїхав вже, тепер си і наша руханка зачєла. "Мій син буде стояти, – каже, – ззаду іконостасу і буде йому показувати, коли благословити". І так сі відбула перша Архиєрейська служба Божа Стернюка.

Розумієте, але то з'їхалосі, тоди вся інтеліґенція наша зі Львова, з Чернівців. Івасюки приїхали то. Я, ніби якийсь церковний посіпака тут, та я вже з ними сидів на передних місцях, там то знімали всьо, фільмували. Величезна була подія тогди. Фантастично всьо тоди було.

- Розкажіть про ваше середовище у 60-х? Про львівсько-київські експедиції на Гуцульщині. Там був тоді Іван Світличний і Богдан Горинь це організовували. Можете розказати про цю експедицію?

Я був звєзаний з Горинями, з Богданом і з Миколою. Ті ідейні справи нас дуже в'язали. А вони були зв'язані з Києвом, з свідомими українцями, шо почали тоді також там піднімати голови потрошки.

Вліті вони приїхали до Львова, шось їх було там восьмеро чи дев'ять, дівчєта і хлопці. І хотіли в Карпати. А то вони всі відти, ніколи не були в Карпатах. Карпати – то була якась така "mglista dal", як каже поляк, для них. А Горині також не знають Карпати, бо вони з Ходорова. Та й до мене Богдан: "Слухай, може би ти пішов?" – "Йо, Давай!"

- А пам'ятаєте, який маршрут був в тій експедиції?

До Надвірної приїхали. У Надвірній в тети мої в стодолі переночували. А тети син загинув в тій тюрмі десь. Тета сама жила з вуйком, наварила таку вечерю нам велику. Молоді люди, дивиться, файні люди. Тета в кухні, двері відкриті, там в великій хаті ціла купа нас – і львівські, і ті київські. Та й співаємо.

Знаєте, я говорити не можу... Бо то я, як тету згадую, то тєжко.

Ми співаємо, а вона варит ту вечеру, плаче. Все думає: "Таки десь якби був мій жив, так би був таки може водив товаришів".

А то я тепер мушу, отако. Не знаю, шо вона думала, знаєте.

Ми там побули, відти переїхали на скид Манявський, то була руїна. То сі дуже всьо подобало тим киянам, та й всім, тим нашим навіть, які там не були. Відти вже пішли туда гет на Сивулю. А відти перейшли вже сюда на Чорну Гору.

Боже милий! У полонинах ми сі здибали з пастухами, з тими гуцулами, та й ці кияни говорять шось з тими, а ті не розуміють, бо ті мають таку свою мову – гуцульський діалєкт, він тяжкий, вухо до него не привикло.

- А під час тої експедиції, шо ви робили крім того, шо ходили по горах? Про шось говорили, обговорювали якісь плани, як це було?

Ну а як же! Кожен вечір то були такі інтелектуальні ватри.. Сідаємо навколо тої ватри, і якусь тему піднімаємо. З нами був Романив Олег. Такий розумний хлоп був. Та й Світличний, та й Богдан Горинь. І решта.

То були інтелєктуали, то не були звичайні "робочі кляси", як то казали. Їх цікавила політика, тим більше, то в партизанському краю нашому, бандерівському, як то тепер кажуть, тоді не було того слова.

І їм цікаво, як ті люди були, як вони жили, як ті партизани жили, чим вони користувалися, шо вони їли, яка зброя в них була, яка ідеологія, яка ідея була загальна така, державницька. Та й то були дуже цікаві такі бесіди, знаєте, молодіжні. Такі усвідомлюючі.

- У вас було дуже добре середовище – і завдяки цікавості до мистецтва у вас з'явилось багато знайомих митців та інтелектуалів. Розкажіть трішки про це.

Я був у дуже добрих стосунках з ріжними. Я дуже багато маю картин Сельського. Трохи попродував, бо таки треба було десь якись ґріш на то. Ну і як, я то записав усьо Українському Католицькому Університету.

Патик був такий, знаєте, добрий художник – то був такий мій колєґа. Два роки старший від него, але ми в дуже добрих стосунках жили.

Крип'якевич то, знаєте, який то був син, того великого історика. Я з ним був такий близький: тримав до Христа мою дочку. О, то вже таки інтелєгентний чоловік, я багато взєв від него.

Я до него приходив: "Ходи, Івасько". Я дивлюсь – така величезна бібліотека: всюда книжки. Підтримував мою цікавість в іконах. Каже: "Збирай, то є дуже пожиточна річ, щоб збирати оті старинні наші речі. То ж вже всьо є історія наша, того вже більше ніхто не зробить. Але зачнеш, – каже, – якось так уже є з людьми, шо вони за якийсь чєс: за покоління, за два зачинают тужити за тим, шо було. Зачинают шукати слідів до. Вивчати того, шукати то". Я на то сам зайшов, то на собі переконав, переконався.

- Ви брали участь в організації самвидаву "Євшан-зілля", розкажіть про цей етап.

Таким знаєте ініціатором, пропагатором ідей була Ірка Калинцева. Вона мала на то голову: вміла і подати, і назвати, і написати, і говорити. Тій жінці треба великі пам'ятники буде колись ставити.

То в неї сі збирали на кухні такій невеличкій. Шо як приходило четверо та й сідали, то четвертий вже мусів стояти коло порога, бо не було місця. І всьо там, на тій кухні і пиласі кава, і говорилосі, і вино сі пило, як треба було, і пліткувалосі, і жартувалосі, і говорилося про справу ту, яку треба зробити було. І вона відразу програмно говорила.

То сі на тонкому тому папері, папіросному. У п'ятьох екземплярах на машинці друкувалося, а потому сі роздавало і люди повторували, і то йшло по людях так уже незалежно від нас.

- Ще б хотіла запитати про колекціонування. Як зробилась така ідея – збирати ікони?

Як я вам казав, шо я сам малював дуже, і мене тягнуло то до того всього, шо файне, і шо святе. О, а я колись такі ікони видів на Гуцульщині, на шклі мальовані – о, й так мені то сі подобало. То я все колись собі так думав, Боже, як я вже колись буду мати свою хату, то я собі таких зо три ікони візьму, аби я мав в хаті, та й буде з мене.

Ну і , як вже мав свою хату, розумієте, то поїхав в село Голови, посліднє село в горах, там за Криворівнею вже. То я поїхав туда. Та й якось собі привіз ті ікони, так сі дивлю на них, треба їх вперед було трошки відмити від то, бо то трошки і порохами припало, і десь там якісь таргани чи блошисі здохлі були за іконов.

Та я сі тішу, так сі дивлю на них – такі вони мені якісь милі, шо знаєте, видко, так мене десь потягнуло підсвідомо в ті часи, коли я їх перший раз увидів.

- Чи не боялись радянської влади? Що хтось розкаже, що збираєте ті ікони?

Боже, сохрани! Та то ж треба було мати агєнта, там він ходив, старий чоловік такий, такі шо на Сибірі були з моїми, такий поважний чоловік по людях випитував, а потому я з ним ішов.

А в кожнім селі був же міліціонер, розумієте: "То хто, шо то за чоловік якийсь львівський, такий незнаний?" Міліція була на кожному кроці. "Та то-то мій знайомий чи то син мого знайомого, то свій чоловік". Вже я маю, як би сказати, леґітимацію. І там возьму тих зо три ікони в мішок, файно зав'єжу та й до Коломиї, в Коломиї на поїзд і до Львова – рано-раненько я вже є тут.

Приніс до хати – виніс на балькон, та й боюся відкривати, думаю, або якісь таргани, зараз мені в хату налізе; прийду з роботи та й помаленьки витягаю по одній, витираю.

Потому мусів ся навчити реставрувати там, де мали якусь утрату. А то нема кого питати, реставрації не було тої, того я мусів сам десь находити якісь польські підручники старі, та й до того сам доходив. Питавсі старих людей, як то колись малювали.

- А яка найперша ікона Ваша?

Я не знаю, я вже не тімлю чи "Покрова" чи то Матінка Божа, шо тримає, шо тримає такого Ісуса в пеленках, такого на руці. Але, пам'ятаю, що була дуже-дуже файна.

- Як ви підсумовуєте для себе своє колекціонування?

То є якась моя засада така, шо я ті речі, які я збирав, які мене радували, коли їх притягував додому, і так як я вам казав відчищував їх від усього. То я робив з них такий експозиційний матеріал, то я мав від того великий кайф, як ви тепер говорите всі молоді.

Але я ніколи не вважав то власністю, то всьо було чи церковне, чи народне – і я є тільки тепер депозитарієм того тимчасовим. Але то всьо належит – цілій нації чи народу, як то дуже грімко говорити.

Це інтерв'ю підготовлене завдяки підтримці Чесько-українського форуму громадянського суспільства.