У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»
Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"
"Історична правда" з люб'язного дозволу автора публікує уривок книжки Олексія Гараня "Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога"
У 1984 р. я закінчив аспірантуру на кафедрі міжнародних відносин КДУ ім. Т.Шевченка і постало питання: що далі? Місць на кафедрі було обмаль, та й під час аспірантури поводив себе не вельми дисципліновано. А це був саме той період, коли генсекретарі ЦК КПРС давали вказівки налагоджувати дієву "контрпропаганду". Мій колишній викладач Василь Миколайович Ткаченко порадив: "В Інституті історії Академії наук України є цікавий заступник директора – Ігор Михайлович Хворостяний, який створює сектор проблем ідеологічної боротьби. Потрібні люди зі знанням іноземних мов".
Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською".
Інститут історії АН УРСР перебував під жорстким контролем ЦК Компартії України. Наш сектор був частиною більшого "відділу зарубіжної історіографії та проблем ідеологічної боротьби". Очолював відділ Іван Сергійович Хміль – ветеран Другої світової війни, з достатньо ортодоксальними ідеологічними поглядами, але як керівник він був людяний і ліберальний у спілкуванні. Я мав розвінчувати "буржуазні фальсифікації становища робітничого класу в Україні". Зараз, згадуючи про це (а мені ж було вже 26 років, майже кандидат наук), думаю: "Боже! Яким йолопом я був!". Але, поза тим, узявся. Наївність і віра в комуністичні ідеї.
На методологічних семінарах для молоді в Інституті історії було нудно, але колеги розповідали, що двоє науковців завжди виступають цікаво – Станіслав Владиславович Кульчицький (тоді відомий як історик-економіст і демограф, а нині як один із провідних дослідників Голодомору) і Віктор Савович Коваль, який ще за радянських часів нестандартно писав про Другу світову війну.
Тому докторську дисертацію так і не захистив. Коваля у відділі "історії Великої Вітчизняної війни" утискали. Тож він перейшов до нашого відділу, де, попри завдання "критикувати буржуазну історіографію", атмосфера насправді була ліберальнішою, бо співробітники читали у "спецхрані" західну літературу, відповідно, знали більше, мали її обговорювати між собою.
Першою у спецхрані я прочитав монографію Джеймса Мейса "Націонал-комунізм і дилеми національного визволення в Україні (1917–1933)". Ксероксів, комп'ютерів не було – всі записи робив від руки. Та коли дійшов до 1933 р., не зміг далі читати: таким страшним ударом по психіці став Голодомор. Працюючи далі у спецхрані, зрозумів: критикувати "буржуазні фальсифікації" не зможу.
Мені, наївному, здавалося, що можна досліджувати період козаччини, писати, наприклад, про міжнародні відносини Богдана Хмельницького. Порадився із Валерієм Смолієм (який щойно захистив докторську дисертацію з цього періоду). Смолій відмовив від цієї ідеї, бо зрозуміло, що й там я зіткнувся б із радянською фальсифікацією історії. Що ж робити? На щастя, прийшла "перебудова".
У 1987 р. в Україні почали народжуватися "неформальні" об'єднання, і одним із найперших був Український культурологічний клуб (УКК). Вже в серпні компартійні органи зобов'язали Інститут історії відрядити на публічне засідання клубу комсомольців, які мали "дати відсіч" УКК.
Ми прийшли, слухали виступи дисидентів Сергія Набоки, Євгена Сверстюка, Леоніда Мілявського про історію України, культуру, мову. Частково це викликало несприйняття, тому що суперечило нашим знанням. Але ж я встиг на той час начитатися зарубіжних авторів, тому для мене принаймні частина тез УКК не видалася несподіванкою. Наш похід на засідання УКК нічим не завершився: комсомольці Інституту не виступали ні там, ні після. Натомість вийшли розгромні статті про УКК у "Вечірньому Києві" журналістів-комуністів Швеця і Кічігіна.
У лютому 1988 р. зав. відділу "історії Великої Жовтневої соціалістичної революції", доктор наук Юрій Гамрецький у газеті "Радянська Україна", органі ЦК КПУ, надрукував нарис про націонал-комуніста В. Шахрая. Схожі статті про незаслужено замовчуваних революціонерів вже виходили десятками у Москві та Ленінграді.
Але 13 березня газета "Советская Россия" опубліковала лист сталіністки Ніни Андреєвої "Не могу поступаться принципами" який згодом, на початку квітня, був названий у в органі ЦК КПРС газеті "Правда" "маніфестом антиперебудовчих сил". Однак поки ситуація залишалася непевною, Політбюро ЦК КПУ "перестрахувалось" і ухвалило 30 березня секретну (!) постанову, що засуджувала "спробу політичної реабілітації діяча, який відкрито займав антиленінські позиції з національного питання, виступав проти рішень І з'їзду Компартії України".
Позицію Гамрецького визнали "політично помилковою, що завдає шкоди патріотичному та інтернаціональному вихованню трудящих". В Інституті провели так звані закриті партзбори, нас, комсомольців, не допустили. Оголосили догану Гамрецькому, і лише одна людина утрималась – це була завідувачка спецхрану (!) Неля Герасименко. Згодом жартували, що Неля – єдиний справжній чоловік в Інституті.
5 червня 1988 р. екологи з об'єднання "Небайдужі" оголосили про несанкціоновану владою ходу на захист Голосіївського лісу: від самого лісу й Хрещатиком до тодішнього "Першотравневого парку" над Дніпром. Я вирішив йти: було цікаво, як це відбудеться і як реагуватимуть і люди, і влада.
Але був і острах. За місяць я мав поїхати до Франції. На той час я вже став кандидатом наук з міжнародних відносин, мав 29 років, але жодного разу не був за кордоном! То йти на демонстрацію чи ні? А раптом "настукають" у КГБ і викреслять зі списків на поїздку? Наважився піти.
Ми пройшли центром міста, по Хрещатику, дійшли до парку. А там вже відбувся дозволений владою мітинг. Зокрема, Олександр Шейкін, майстер Дарницького вузлу зв'язку, повідомив, що вчора, 4 червня, в московській газеті "Известия" з'явилося інтерв'ю академіка-соціолога Тетяни Заславської, де вона каже про потребу започаткувати народні союзи на підтримку перебудови. Шейкін запропонував заснувати таку організацію й у нас і записуватися до неї. Для себе вирішив, що запишусь, але після повернення із Франції. Не по-геройськи вийшло.
Натомість "виявив себе" в іншому епізоді. На ХІХ конференцію КПРС (червень 1988 р.) Горбачов вперше задекларував можливість обирати делегатів альтернативно, тобто висувати по кілька кандидатів. І от проходять відкриті партзбори в Інституті історії, на яких запросили й комсомольців.
З Печерського райкому КПУ традиційно "спускається" кандидатура, за яку всі мали проголосувати. Пам'ятаю, як мені було лячно, але все ж підняв руку: "Товариш Горбачов каже, що потрібні альтернативні вибори, а у нас немає альтернативи". Вже не пригадаю, чим це скінчилося – мабуть, проголосували за того безальтернативного кандидата, але мені було не до того, бо відчував, що міг би "поплатися" за цей вчинок.
Та мій безпосередній шеф, Ігор Хворостяний, попоїздив по світу, мислив не прямолінійно, був відкритий до нових ідей і мене "прикривав", хоча йому це теж було непросто. Я розумів: якби опинився в іншому відділі, наприклад "відділі історії дружби народів" на чолі з "ортодоксом" Ремом Симоненком, міг би попрощатися зі своєю роботою.
З Ігорем Хворостяним, "мотором" перебудови Інституту історії
Повернувшись із Парижа, знайшов створений Шейкіним "Народний союз содействия перестройке" (НССП). Там були робітники, інженери, викладачі, зокрема два викладачі Вищої школи міліції О. Зирянов і О. Ємець (який згодом став одним з лідерів Народної Ради у Верховній Раді). Дехто на них косився з підозрою – оті "мєнти" заслані до НССП.
А Ємець з такою ж підозрою дивився на дуже активного історика… Згодом до НССП приєдналися В. Крижанівський, майбутній народний депутат і перший посол України в Росії, А. Куликов, який став одним із батьків-засновників сучасної української журналістики.
Та ми не були радикалами – на початках це був осередок здебільшого російськомовних лібералів із загальнодемократичними гаслами. Хворостяний допоміг влаштувати зустріч НССП з представниками Печерського райкому ЦК КПУ, членом якого він був. За столом він сидів з боку "того табору", але було зрозуміло, що він з нами.
Наприкінці 1988 - початку 1989 року ідею "Народного Руху України за перебудову" легітимізувала Спілка письменників України, почали швидко утворюватися його осередки. Третина (!) співробітників Інституту історії, який був під щільним "ковпаком" ЦК КПУ, записалася до лав Руху. Багато співробітників швидко перейшли на українську - це було природньо, бо більшість походила з україномовних сімей, читали джерела українською, хоча домішки росіянізмів у нашій мові був присутні ще тривалий час.
З мого відділу до Руху записався мій досвідченіший колега Олександр Майборода, який потім очолював певний час Раду національностей Руху (а з 2006 р. став заступником директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України).
Він теж займався "критикою буржуазних фальсифікацій", але коли настали часи перебудови, відмовився від упередженого ставлення до західної науки, чесно проаналізувавши витоки концептуальних помилок, зокрема і власних ("Національна політика як суцільне явище: сумні підсумки "критики" західних концепцій", К.: Ін-т історії України, 1990). Це стосувалося і мене, тому що з відкриттям під час перебудови "білих плям історії" (як тоді казали, хоча насправді це були страшні, чорні сторінки) ставало зрозумілим, що час змінювати підходи радянської історіографії.
Відбувалося це непросто. Хворостяний, як заступник директора Інституту, шукав нові форми роботи. Він запропонував оперативно ксерокопіювати віддруковані на машинці матеріали до майбутніх статей (так звані препринти – pre-prints).
Помилки виправляли ручкою. Перший із препринтів вийшов 1987 р. під грифом "Для службового користування". Всі інші вже були відкритими.
Хворостяний був головним редактором, а я – відповідальним секретарем редколегії. Першу збірку ще було видано в дусі жахливих радянських стереотипів. Скажімо, там містився матеріал під назвою "Центральна Рада. Зрада у Бресті" (заголовок придумав я – от таке мав нерозуміння історії у 1987 р.!) Про УПА написав згадуваний мною Віктор Коваль.
Теж із жахливими ідеологічними штампами. Але з'явилися абсолютно нові для радянської історіографії дані: "На час вигнання німецько-фашистських окупантів із Західної України УПА налічувала до 100 тис. чол., та стільки ж – бандерівське підпілля". Тобто через УПА пройшли десятки тисяч людей. І тоді приходило розуміння, що це не були якісь "банди", а була форма громадянської війни.
Тепер ми усвідомлюємо, що це була боротьба проти радянської окупації, але тоді навіть назвати партизанські дії УПА громадянською війною було великим кроком уперед. Ще існувала така структура, як "Головліт" (державна цензура), та вона "пропустила", як тоді казали, до друку ці цифри (насправді завищені).
В межах серії препринтів співробітники Інституту історії у 1989 р. почали писати без ідеологічних шор про Голодомор (С. Кульчицький), пакт Молотова – Ріббентропа (В. Коваль), Махна (В. Верстюк), українську національну символіку (К. Гломозда, Д. Яневський). Я написав про необхідність діалогу між радянськими істориками та "зарубіжними українознавцями". Тоді вже говорили публічно про діалог із зарубіжними літературознавцями, але не між істориками.
Наприкінці 1988 р. до нас приїхав історик Степан Величенко з Торонто, який займався ХVІІІ століттям і прочитав в інституті лекцію, на основі якої ми теж видали препринт - чи не перша спроба надрукувати матеріал історика, якого раніше назвали б "буржуазним націоналістом/фальсифікатором".
В № 2 за 1988 р. ми надрукували й статтю члена нашої редколегії, тодішнього аспіранта Інституту Табачника про сталінські репресії – це вже не було чимось небезпечним чи бодай проривним, бо цілком вписувалося в офіційний дискурс Москви із засудження сталінізму. Табачник був, безумовно, начитаним і талановитим, хоча цинізм його зашкалював вже тоді.
Під час створення Руху в Інституті історії багато моїх співробітників розкривалися несподіваними вчинками. От, наприклад, до мене звернувся колега середнього віку, який працював над докторською:
"Знаєш, Льошо, я не можу вступити до Руху, бо маю отримати квартиру від держави – боюся, що викинуть з черги. Але я готовий дати гроші на Рух, візьми, передай до каси Руху, тільки нехай не знають, що це від мене". А в очах стояли сльози. Цей випадок ще раз засвідчував, якими неоднозначними були вчинки людини за радянських часів.
У 1989 р. проходила виборча кампанія на І з'їзд народних депутатів СРСР – перші вибори, на яких можна було висувати по кілька кандидатів на одне місце. Тоді я знову почув ім'я Володимир Черняк, адже він був безпартійним економістом, що в СРСР вже неординарно, і підтримував економічний плюралізм – наявність різних форм власності.
А згодом Черняк почав говорити про необхідність політичного і навіть ідеологічного плюралізму - справжнісінька соціал-демократія! Навесні 1989 р. Інститут історії став одним з колективів, що висунув Черняка кандидатом у депутати по загальноміському округу. Провести збори допоміг Хворостяний, директор інституту Юрій Кондуфор не заблокував.
Кондуфор був цікавою людиною, з гумором, достатньо людяним у спілкуванні, його любили в інституті, хоча, безумовно, він був "ортодоксом" і боляче сприймав перебудовчі переоцінки. Але при цьому він не блокував процеси лібералізації в інституті й не заважав іншим працювати. Для мене це мало вагоме значення.
Я відвідав практично всі установчі з'їзди нових партій у 1990 –1991 рр. В той час не було Інтернету, й дізнаватися про ці події зазвичай доводилось лиш в інтерпретації офіційних ЗМІ. Аби зрозуміти, що ж насправді відбувалося, треба було ходити на них, читати листівки, "самвидав". Про кожний з'їзд писав замітки, носив їх до газети "Молода гвардія" Київського обкому комсомолу або до газети "зелених" "Зелений світ", чи ж до "News from Ukraine", де тоді працював Андрій Куликов.
Потім зродилася ідея: а чому б не зібрати програми нових партій і не видати їх. Знайшов кошти, Геннадій Боряк (з відновленої 1987 р. Археографічної комісії АН УРСР) допоміг підготувати макет до друку, і я поніс його до друкарні.
Одначе пильне око директора друкарні угледіло: "Тут антикомуністичні програми, я їх не друкуватиму, потрібна чиясь віза (підпис)". Вертаюся до Кондуфора, і він написав – "до друку". За що я й вдячний комуністу Кондуфору. "Україна багатопартійна" побачила світ на початку 1991 р. і на той час стала досить відомим виданням, яке продавали, зокрема, і на мітингах опозиції.
Осягнення того, що наявна система приречена визрівало у суспільстві поступово. Останні стереотипи про "дружбу народів" впали після 24 серпня, коли єльцинська (!) Росія заговорила про перегляд кордонів (віцепрезидент РФ О. Руцькой навіть погрожував ядерною зброєю), якщо Україна почне процес відокремлення. Тоді стало остаточно зрозуміло – з Росією навіть в якійсь аморфній конфедерації Україні не по дорозі.
