Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”
Легенда української рок-музики, актор, учасник гурту "Мертвий півень" про львівське дитинство, юнацьких кумирів, чикагські заробітки та переїзд до Харкова.
Від редакції: Вчора у Харкові на 50-му році життя помер Місько Барбара. "Історична правда" публікує цей матеріал 2020 року із люб'язного дозволу видання "Локальна історія".
– Твоє дитинство припало на радянський Львів. Яким ти пам'ятаєш те місто?
Це було вже подихання совка, але добре — я 71-го року народження, то мав би ще застати Брєжнєва. Для мене тодішній Львів — це радше вулиця, на якій я виріс. То була вулиця Чехова, це, певно, така іронія долі, я був одразу приречений потрапити в театр.
В нас була така маленька комуна (комуна не в радянському сенсі), де був спільний двір на два будинки. І там був страшенно специфічний людський мікс, наприклад — пан інжі́нєр. Він був інженером ще за польських часів, за часів Другої Речі Посполитої, а це було дуже і дуже поважно.
Або сусіди з квартири навпроти — родина Крюкових, що приїхала з Росії (то, що називається "освободітєлі"). В нашому дворі дуже швидко Володимир та Марія стали паном Влодзьо і пані Мурочка. Чехова, Пекарська, Личаківська (тоді ще Лєніна) — це той мій Львів.
Була система, з якою ми ніби-то погоджуємося, але насправді — не приймаємо. Завжди святкувалися Різдво, Великдень. Так, батьки закривали шторки, щоб ніхто не міг попідглядати, але на свята вся родина збиралася.
– Ти ріс в релігійній родині?
Я нелегально хрещений греко-католик. Хрестили мене не вдома, а в сусідів, це фактично були такі нелегальні збори, на яких хрестили дітей. Я не є страшенно набожний, але для мене це є важливою частиною родинної історії.
Бабця ходила до церкви, батьки — ні. Мій батько взагалі був комуністом — щоб зробити кар'єру, треба було бути комуністом. Він був начальником відділу винахідництва та раціоналізації на Львівському конвеєрному заводі, якого вже не існує. Насправді, ці всі радянські часи, не знаю, навіщо про це говорити…
Потім це все перетворилося у "Вірменку". Перш за все, там була найкраща кава. "Вірменка" в 70-80-ті була місцем збору хіпі, не тільки зі Львова, а й з усього Союзу приїжджали. Крім цього, також в центрі, на горі за Пороховою вежею, був покинутий монастир. І там був монастирський сад, який хіпі називали святим садом, і це було просто священним місцем для них.
Святий сад я вже не застав, але застав "Вірменку" в 90-х, хоч це вже була така різноманітна мішанина, але хіпі ще залишалися. Я себе в якийсь момент теж вважав пацифістом і хіпі.
– Що радянське суспільство надворі, що християнська релігія вдома – це більше про покору і смирення. З чого брався твій нонконформізм?
Моя родина, мої батьки до сих пір не розуміють, чому я займався тим всім — чи співанням, чи акторством. Це було на рівні "Що йому там в голову встрілило? Чим він займається?". Звідки це взялося — не знаю.
Для мене це відбулося абсолютно натурально. Мене ніхто не вирощував на якогось дисидента-антисовєтчика чи хіпі. Але пам'ятаю, як одного разу поїхали з батьком до його родини, я тоді був уже більш-менш свідомого віку. Батька брат почав показувати купюри УНР, а на той час Радянський Союз ще міцний-міцний, це я ще до школи ходив.
Я пам'ятаю, що так перелякано в нього питаю: "Стрийко, ви не боїтеся? Бо то ж тризуби…". А він так подивився на мене і каже: "Я 25 років на Печорі відбув. Шо вони мені ще можуть зробити?". Він був в УПА, за що його і заслали на Печору. Чи це щось пояснює про мій нонконформізм? Мені здається, що так.
– Хто був для тебе авторитетами/кумирами в підлітковому віці? Не в музичному плані, а світоглядному. Хто формував твою особистість?
Це буде звучати дивно, але моя бабця.
– Як саме?
От власне, як саме – для мене залишається загадкою. Вона була неймовірно харизматичною постаттю. Я цього не розумів, але я це відчував. Вона могла зі мною копати м'яч на балконі, хоча сама буквально місяць тому пережила інсульт.
Вона творила цю родину, тримала все вкупі після смерті діда Міська, на честь якого я названий. Він помер за рік до мого народження і був постаттю міфологізованою навіть в межах родини.
Дід Місько мав магазин на площі Ринок, навпроти головного входу в ратушу, але на нього не збереглося документів і родина не може його собі повернути. Дід розумів, що по нього можуть прийти через той магазин, його можна було класифікувати як капіталіста, буржуя. На цей випадок вдома була зібрана валіза.
В якийсь момент він на добу пішов з дому, а коли повернувся, то сказав, що родину більше ніхто чіпати не буде. Родинна легенда стверджує, що він мав зібране золото, яким і відкупився від якогось кадебешника, відмазав родину від репресій.
– Інколи можна почути, що "справжній" Львів залишився в минулому. Маєш схильність до такої ідеалізації минулого?
В Андруховича є цей рядок "Не їдь до Львова — такого міста немає". Той Львів, він радше міфологізований, і намагання зберегти "так як було" є марними. Звісно, місто змінилося, стало туристичним, гламурнішим. В мене там все менше людей, до яких можна повертатися, окрім родини, звісно.
– Пам'ятаєш, де був і що робив 24 серпня 1991 року? Які корективи ця подія внесла особисто в твоє життя?
Я пам'ятаю, де був 1 грудня, коли проходив референдум. Ми мали концерт у Львові на велотреку, він ще транслювався, як не дивно, на УТ-1. Я так добре пам'ятаю той день, бо це був єдиний раз, коли треба було співати під мінусовку. Я то співав наживо, але слухачі цього не чули. А 24 серпня не пам'ятаю, думаю, в мене була така сама ейфорія, як в дуже-дуже багатьох моїх знайомих.
– Ейфорія швидко минула?
Ні, завжди було чим займатися: чи то музика, чи то радіо. Ми займалися тим, що любили. Було багато цікавих місць, наприклад, ЖП — Жовтневий проїзд, тепер це — Крива Липа, а тоді — ЖоПа.
Там була кав'ярня, у якій всі збиралися, з першої до третьої можна було зустріти музикантів, художників, акторів, поетів, зрештою — студентів, які прогулювали пари. Там була тьотя Свєта і кава по 18 копійок.
– А 50 грам?
Ні-ні, тоді якось було без 50 грам, але були поштучно цигарки. До кави бралася цигарка і йшлося на вулицю пити, бо кав'ярня була мініатюрною, кілька квадратних метрів. І в цьому дворі були сотні людей, і здавалося, що весь світ тут, все мистецтво відбувається тут. Домовлялися про виставки, про виступи під час відкриття виставки, про наступний спектакль — все це відбувалося в цьому дворику, в цій ЖоПі.
– 90-ті роки більшість згадує як час розчарування, безгрошів'я та безправ'я. Якими 90-ті були у Львові? Що тебе там дратувало, що надихало?
Я пам'ятаю, що все було непросто, але сказати, що було розчарування, то ні. Було постійне бажання щось робити. В мене було радіо, була "Лялька" — клуб, в якому, наприклад, були перші концерти "Океану Ельзи", які переспівували "Б'ютіфул Карпати".
В цьому клубі відбувалося маса всього: ми привозили "Lюk" з Харкова або "Мандри" чи "Крихітку" з Києва. Крім того, там постійно були концерти львівських гуртів і проходили сейшини, на яких відбувалися такі речі, що я краще не буду розповідати.
– Йдеться про які-небудь провокативні заходи для того часу? До речі, вам доводилося чути звинувачення, що ви паплюжите культуру чи погано впливаєте на молодь?
Та ні, це я так гіперболізую, коли ми там могли зібратися музикантами з різних гуртів, пили пиво і влаштовували сейшини до ранку. Сейшини — в найкращому значенні цього слова. Під ранок вже дехто міг не попадати по струнах, але настрій був фантастичний.
Щодо "паплюження" культури, то не пригадую такого. Хіба, пам'ятаю був концерт на стадіоні і я сказав "курва мать" чи щось таке, і потім цнотливі галичани і галичанки обурювалися, мовляв, як це так взагалі можна лаятися на сцені.
– Чому стається так, що в часи соціально-економічних прірв культура навпаки переживає ренесанс? Це митці таким чином ховаються від навколишнього?
Я думаю — навпаки. Мені тоді здавалося, що ми творимо реальність. Творимо іншу реальність, показуємо, як ще може бути. Але жодної внутрішньої міграції, ніфіга.
– Розкажи про тодішні культові місця, як ось ти вже розповів про ЖП. Навколо чого і де ви кучкувалися?
Після ЖП була Порохова вежа, де була перша кнайпа "Дзиги". Потім був "Вавилон ХХ" — там фактично був перший музичний клуб у Львові, де теж відбувалося купа веселих речей. В тому ж будинку була перша локація "Радіо Люкс". Десь паралельно з "Вавилоном" в пивниці лялькового театру з'явилася "Лялька" — це був дуже важливий клуб.
– Як ти познайомився з Юрієм Андруховичем?
На фестивалі "Червона Рута" в Запоріжжі, в 91-му році. Тоді "Мертвий півень" взяв першу премію в так званій авторській пісні. Там ми співали кілька його текстів, тобто спочатку були вірші, а вже потім особисте знайомство.
– Чому "Мертвий півень" має стільки пісень на його вірші?
Тому що він мені подобається. Добре, я скажу більше — я його люблю.
– В одній із статтей про "Мертвий півень" я натрапив на такі слова: "Група виступала на всіх можливих акціях протесту". Це виправдане перебільшення? Коли і з чого почалася така політична активність?
Буду говорити від свого імені, особливо тепер. Мені завжди здавалося, що я відповідальний за те, що відбувається в моїй країні. Так, я співав на всіх революціях, на всіх протестах, але це були радше не протести, а посполиті зрушення. Це було важливо, і головне — це було безплатно.
– Якщо до тебе підійдуть теперішні двадцятилітні зі звинуваченням, що твоє покоління недостатньо боролось, не розбудувало громадянського суспільства, спостерігало за народженням олігархату і залишило всі ці неприємності поколінню своїх дітей. Що ти їм відповіси: погодишся, чи скажеш, що "зробили все що могли"?
Перш за все, я здивуюся, якщо до мене прийдуть двадцятилітні з таким питанням. Я намагався робити, все що міг. Наскільки все вдалося? Можливо, результати не дуже успішні, але хто сказав, що все має статися одразу, за помахом чарівної палички. Тепер я точно знаю, що так не буває.
Я б їм сказав, що завтра теж нічого радикально не зміниться. Треба ще років 20 попрацювати. Мої друзі, моє середовище робило все, що могло, але це не означає, що ми не мали права на помилку. І ми помилялися, десь робили щось зарано, десь — запізно, але робили. І ми любили те, що робили, і робили те, що любили.
– Поки готувався до розмови, натрапив на інформацію, що ти рік жив у США. Чим ти там займався?
Так, в 97-му я рік прожив у Сполучених Штатах. Яким чином я туди потрапив і чому — це особиста історія, про яку я не дуже хочу говорити. Я там легально був, але нелегально працював. Це було Чикаґо, і це були роботи на будовах. Таке типове заробітчанство, з поляками, литовцями, румунами та іншими нелегальними працівниками.
Отримати 8 доларів на годину — це був супер успіх, бо переважно нелегалам платили 5-6. Тоді мені здавалося, що я вже типу зірка, а це трохи приземлило і заспокоїло ймовірні паростки зіркової хвороби. Ей, камон, ти людина, працюй руками.
– Як ти переїхав до Харкова?
Сергій Жадан покликав "Півнів" виступати на фестивалі "Апокаліпсис починається тут", який був у Харкові. Там я познайомився з театром "Арабески". А вже в 2000 році Світла Олешко, директорка Арабесок, подзвонила і сказала, що є ідея зробити спектакль, до якого музику написали б "Півні". У тій виставі за п'єсою Жадана "Веселого Різдва, Ісусе!" я мав зіграти Ірода.
Світлана досі сміється, що мала тоді надію, що я відмовлюся. Але я не відмовився, бо це було ідеєю-фікс — грати в театрі. Я пам'ятаю, як ми репетирували в дуже холодному приміщенні, потім була прем'єра в театрі ім. Заньковецької у Львові.
Я був приємно шокований від того, як це все відбувається. Потім ще грали в Києві та Харкові. Тут цей разовий проект мав закінчитися, але я ось досі в Харкові.
– Якими були твої враження від цього міста? Чи довгою була адаптація?
Я люблю українську різноманітність. Якийсь час я жив на три міста — Львів, Київ та Харків, і кожне з цих міст я люблю. Звісно, Харків та Львів — це різні міста, кожне має щось таке, чого немає в іншому. Але в цьому й кайф.
Для моїх родичів я живу десь на далекому сході. І вони не розуміють, як це корінний львів'янин переїжджає до Харкова. А я люблю Харків таким, яким він є. Окей, я не люблю Кернеса, але Харків набагато більший.
– Майже порівну ти прожив на заході країни і на сході. В двох великих, хоча можна сказати головних, містах заходу і сходу. Що ти, з таким досвідом, можеш сказати про регіональні страхи та стереотипи, присутні як на заході щодо сходу, так і навпаки.
Це — фігня.
– Але вона існує.
Так, вона існує, але це — фігня. Країна прекрасна тим, що вона різноманітна. Ми з "Арабесками" збирали повні зали і у Львові, і в Донецьку, там і там було по-своєму добре. Чим більше ти дізнаєшся про інших, тим краще бачиш маніпуляції.
