«Скеля трьох чекістів». Як УПА боролась із НКВД на Буковині

Наприкінці березня 1944 року радянські війська вступили на територію Чернівецької області та зайняли більшу її частину. До початку травня фронт зупинився на лінії Вижниця-Берегомет-Красноїльськ, впритул підійшовши до Карпатських гір, та всю весну і літо 1944 року залишався на цих позиціях. Між радянськими та німецькими військами утворилася "нейтральна", чи "сіра" смуга шириною 10-20 км.

Такою ситуація залишалася кілька місяців, до середини вересня 1944 року. Саме тут, в гірській частині області впродовж літа 1944 року тривало формування сил УПА Буковини, які, за даними радянських спецслужб, налічували безпосередньо у Путильському районі 2500 осіб (радянська статистика дуже часто перебільшувала реальну кількість – ред.).

10 вересня 1944 року радянські війська відновили наступ та вже 17 вересня 1944 року весь Путильський район перейшов під контроль радянських військ. Німецькі війська відступили з території району без боїв. Частини ОУН та УПА також не чинили опору військам, внаслідок чого Червона армія пройшла територією району практично без бойових дій, і навіть не помітила ніде повстанських відділів.

Цей факт відзначили в НКҐБ: "За інформацією Нач. ОКР "СМЕРШ" 138 стрілецької дивізії майора т. Капельникова, частини дивізії, які обороняли прикарпатську ділянку фронту на території Чернівецької області, які наступали в Карпатах, рухались по Путильському району без опору як з боку військ противника, так і з боку повстанських формувань.

Причому дивізія мала завдання під час наступу ліквідувати відомі нам і ОКР "СМЕРШ" бандитські формування, які активно діяли на ділянці оборони дивізії і зокрема в Путильському районі. До цього були підготовлені і оперативні заходи ОКР "Смерш", проте частини дивізії пройшли по Путильському району і ніде не зустрічали жодної банди".

Одразу одночасно з військами з метою встановлення радянської влади в район прибула оперативна група – представники партії, різних радянських органів, опергрупи НКВД та НКҐБ, у складі 14-ти осіб та однієї роти внутрішніх військ НКВД, які зупинилися в райцентрі Путила та почали розбудовувати радянську владу.

У Доповідній Генеральному комісару НКВД CРСР Л.Берії начальник УНКҐБ по Чернівецькій області підполковник М.Решетов зазначав: "Услід за частинами Червоної армії в Путилу із Вижниці пішла група районного радянсько-партійного активу, в тому числі апарат райвідділення НКГБ в складі Начальника райвідділу старшого лейтенанта Державіна і двох оперуповноважених, а також і апарат райвідділу НКВД.

18.9.1944 року начальник Вижницького райвідділу НКГБ старший лейтенант Калінін доповів мені по телефону про те, що із Путили в Вижницю повернувся один радянський працівник і повідомив, що керівні органи Путильського району благополучно прибули в Путилу і перебувають на місці. Одночасно туди прибула рота внутрішніх військ НКВД". Ця рота, а також 33-й прикордонний загін були силовою основою утвердження радянської влади в Путильському районі.

19 вересня 1944 року, з метою "рекогносцировки" району та організації своєї кривавої роботи до Путили вирушила оперативна група на чолі із заступником начальника обласного УНКВД майором Меняшкіним та заступником начальника обласного Управління НКҐБ майором держбезпеки Новожиловим (з останнім вирушили працівники 2-го відділу УНКҐБ – старший оперуповноважений молодший лейтенант держбезпеки Борисов і старший оперуповноважений старший лейтенант Геркулесов).

Метою поїздки було "ознайомлення з обстановкою і організація агентурно-оперативної роботи у звільнених районах", або, як зазначено іншому документі, "для організації агентурно-оперативної роботи з вилучення зрадників Батьківщини і агентури противника у звільнених районах".

Внаслідок аналізу документів про зазначені події в цілому вдалося досить детально встановити загальну картину всього, що відбувалося.

Група спочатку попрацювала у Вижниці, де з оперативних міркувань залишили Геркулесова, й вирушила до Путили. Дороги були зруйновані та перекриті завалами, проїхати було неможливо. Тому не доїжджаючи 12 кілометрів до Путили машину з Борисовим направили назад у Вижницю, а самі пішли пішки до райцентру.

Із 21 по 23 вересня 1944 р. обоє заступників перебували в Путилі, де ознайомились із районом, склали довідку із переліком повстанських боївок та частин, переконалися, що без військ тут їм немає чого робити. О 10-11-й годині 23 вересня Меняшкін та Новожилов, а також начальник медслужби УНКВД Большаков на автомашині виїхали з Путили до Чернівців.

Попутно ними була взята на машину завідуюча Путильського райздороввідділу Лебедєва Євдокія Кузьмівна, 1922 р.н. Слідом за машиною, за наказом Меняшкіна, підводою виїхали два працівники Путильського райвідділу НКВД – молодший лейтенант міліції Щетінкін і міліціонер Савук.

Під'їхавши в районі села Дихтинець до завалу, Новожилов, Меняшкін і Большаков машину з шофером направили в об'їзд, віддавши водію документи, а самі направились через обвал пішки. З ними ж пішла і Лебедєва. Підійшовши до завалу, вони були обстріляні повстанцями, які влаштували засідку, та загинули в бою.

В документах радянських каральних органів зазначається, що бій тривав "більше 2-х годин". Повстанців нібито було "250-300 осіб", тому через "абсолютну чисельну перевагу" чекісти й загинули.

Машину, яка відправилася в об'їзд, повстанці також обстріляли та, кинувши гранату, зупинили. Шофера на прізвище Гусєв відпустили, і він пішов до Вижниці, лише відібрали в нього документи.

Працівникам РВ НКВД Щетінкіну та Савуку, які їхали позаду, Меняшкін, який перебував у кам'яному укритті, криком наказав повертатись в Путилу за підмогою. Щетінкін та Савук швидко повернулися в Путилу і повідомили про засідку.

Із Путили їм на допомогу були направлені співробітники РВ НКҐБ та НКВД і взвод бійців Внутрішніх військ (загалом 30 осіб), озброєних автоматами, кулеметами і мінометом. Проте, прибувши на місце події, опергрупа повстанців вже не застала. Оглянувши місце бою, в яру були виявлені тіла Новожилова і Меняшкіна. Большакова і Лебедєву не знайшли.

Про результати роботи підготували наступну доповідну записку:

На ніч на 24 вересня опергрупа розташувалася в засідці неподалік місця події. Засідка результатів не дала, і вранці, при повторному огляді місця бою, під зруйнованим мостом був знайдений труп Большакова. Також встановлено, що Лебедєву, яка отримала поранення, повстанці забрали з собою в ліс.

О 20.30 год. 24 вересня в райцентр Вижницю прибув оперуповноважений РВ НКҐБ Путильського району Митрофанов, доставив на підводі тіла вбитих та доповів про обставини їх загибелі.

Про вказані події терміново проінформували Народного комісара Внутрішніх справ УРСР Рясного.

У свою чергу, про вказану подію доповідало також обласне керівництво НКҐБ:

Крім того, в одному з документів, що зберігається в архіві, зазначається: "Разом із заст. нач. УНКВД Меняшкіним слідувала друга машина 240 ОСБ військ НКВД з групою особового складу у 18 чоловік. При перестрілці вбитий заст. нач. 2-го батальйону ст.лейтенант Мазілов і поранений шофер".

Серед відібраних повстанцями документів цікавим був лише один – доповідна про ситуацію в районі. В ній, зокрема, перелічувалися встановлені повстанські загони, зазначалося, що повстанці активно проводять мобілізацію, формують продуктові та речові склади, здійснюють каральні акції.

Зокрема зазначалося, що 20 вересня в Усть-Путилі спалили близько 30 будинків, а також готують напад на райцентр з метою знищення гарнізону та радянських і партійних установ.

Висновок у документі був наступний: "для боротьби з "бандитизмом" та забезпечення нормальної роботи радпартустанов потрібно негайно перекинути гарнізон в райцентр Путилу не менше посиленого батальйону. Затримка в перекиданні гарнізону може привести до небажаних результатів у боротьбі з "бандитизмом".

Іншими словами, чекісти поверталися за військами, без яких неможливе було встановлення радянської влади в районі.

Загалом в різних справах містяться декілька копій вказаного повідомлення. Також в документах зазначається, що він був вилучений повстанцями у водія, хоча свідчення про це непрямі. Водночас у одному випадку вказане повідомлення містить підпис Меняшкіна. Чи є це наразі оригіналом повідомлення, невідомо:  

Пізніше, в 1972 році з пропагандистською метою була опублікована книга: Соколенко М. Іскри не гаснуть. Записки чекіста. – Ужгород: Карпати, 1972, в якій на базі документів та свідчень самих чекістів подані обставини кількох фактів протистояння підпілля та НКВДистів, в тому числі і подій біля села Дихтинець.

Книга цінна численними деталями, проте зважаючи на її пропагандистський характер, не всім їм можна беззаперечно довіряти. Помітна плутанина із іменами та подіями. Зокрема, детально описуючи бій біля скелі Острива автор говорить, що бій тривав 6 годин, що НКВДисти активно відстрілювались, так, що коли прибуло підкріплення, "підступи до скелі всіяні трупами бандерівців".

Повстанці нібито крикнули: "Комуністи, здавайтеся!", на що останні відповіли: "Чекісти живими не здаються!". Новожилов нібито порвав на дрібні шматочки та з'їв документи, відстрілювався до останнього патрона, а коли закінчились патрони – підірвав себе і повстанців, які його оточили, гранатою.

Дострелили його вже мертвого в голову. Меняшкіна знайшли на краю села, з перебитими ногами, "закривавлена рука із затиснутим пістолетом лежала неподалік відрубана". В іншому місці автор пише, що Меняшкіна упіймали ще живого, "зарізали сокирами, обличчя посікли ножами, коли його знайшли, то в грудях стирчала сокира, поруч на уламкові скелі – вирване серце".

Тіло Большакова знайшли у розщелині скелястого берега, з виколотими очима, з розтрощеним черепом і вирізаною на грудях пятикутною зіркою. Щетінкін (у книзі його ім'я зазначене як Шетенко) і Савук, коли отримали наказ повертатися в Путилу за підмогою, мусили йти пішки, оскільки обоє їх коней під час бою були застрелені.

Шофера також обстріляли, він тікав під кулями, проте машина врізалась в камінь і зупинилась. Він взяв документи і продирався через хащі. Пізніше знайшли, чомусь вже спалену, машину. Через 2 дні шофер Гусєв (в книзі його ім'язазначене як Гусько; помітна спроба українізувати прізвища учасників подій, - В.М.) приніс до Чернівецького управління держбезпеки планшет Меняшкіна з усіма секретними документами, "на основі яких було розроблено наступні чекістсько-військові операції".

Зауважимо, що попри багато різних деталей, вказана розповідь більше художній вимисел, який мав чітку пропагандистську мету, та й підготовлений був майже через 30 років після тих подій.

Згадується в книзі і доля завідуючої Путильським райздороввідділом Євдокії Степанівни Лебедєвої. Опергрупа, яка прибула на місце події, нібито зустріла дівчинку, яка сказала, що в гору пів години тому озброєні люди повели якусь жінку із зв'язаними руками.

Пізніше, з посиланням на очевидця співробітника НКВД автор зазначає, що її тіло знайшли пізніше серед тіл вбитих повстанців – "її тіло було понівечене сорока ножовими ранами".

За спогадами місцевих жителів, зібраними М.Джуряком вже в роки незалежності, Лебедєва на вимогу повстанців здатися, хотіла вийти з-під скелі, і тоді самі чекісти вистрілили в неї та поранили в ногу. Старожили Путильщини також згадують, що повстанці забрали її з собою та залишили в кам'яному бункері в Циганському потоці, де тоді перебували лікар із Галичини із дружиною.

Тут Лебедєва ще три місяці лікувала повстанців. У кількох допитах затриманих НКВДистами місцевих жителів та підпільників слідчі намагалися вияснити її долю, що вони знають про жінку у складі підпілля.

Кілька повстанців відзначали, що бачили серед підпільників жінку. При чому вона вже була озброєна, а отже перейшла на бік підпільників. Остаточно в документах НКҐБ-НКВД та в документах підпілля про її долю даних немає.

За такий трагічний розвиток подій керівник НКҐБ мусив виправдовуватись перед Центром. Центр цікавило – чому не була надана необхідна охорона та чи не були втрачені службові документи.

Начальник Управління НКҐБ по Чернівецькій області Решетов пояснював, що НКҐБ мало агентурні і слідчі дані про наявність в цьому районі ряду "бандитських" формувань оунівців і німців на чолі із Тодорюком, Германом, Сандуляком та іншими", проте про "банду" Савчука не було відомо.

До того ж, агентурні дані свідчили про те, що після відступу німецьких військ ОУНівські "бандформування" розпались (ймовірно, мова йшла про т.зв. курінь "Лугового"). Тому небезпеки не сподівалися.

До того ж, як доповідав Решетов, внаслідок відсутності в розташуванні УНКҐБ і УНКВД збройної сили забезпечити Новожилова відповідною охороною не було можливості.

Далі зазначає: "Причому, з дня визволення області у нас не було такої практики, я сам і тов. Новожилов їздив по всіх районах області з одним шофером і, в кращому разі, з одним оперативним працівником. До цих пір все проходило благополучно. При виїзді у відрядження Новожилов ніяких оперативно-службових документів з собою не брав. Чи були вони у нього при виїзді з Путили, невідомо. Проте оперуповноважений Путильського РВ НКВД лейтенант Держбезпеки Митрофанов, який доставив труп Новожилова, доповів, що Новожилов при виїзді із Путили мав при собі оперативні замітки про обстановку".

Поховання полеглих НКВДистів

27 вересня 1944 року в Чернівцях відбулося урочисте поховання. Церемонія прощання була організована в "Будинку офіцерів" на одній з центральних площ міста, театральній. Далі тисячна процесія рушила на Руський цвинтар, де їх і було поховано.

НКҐБ підготував некролог на заступника начальника обласного управління Михайла Новожилова, в якому подано короткий життєвий шлях загиблого.

Біографія Михайла Новожилова справді цікава. Народився в 1911 році в м. Лихославль Калінінської області в сім'ї робітника залізничника, член ВКП(б) з 1932 року. Закінчив транспортний інститут, до 1939 року працював на залізничному транспорті.

З 1939 року – в органах НКВС-НКҐБ, при чому зазначається, що одразу виявив себе з позитивного боку та був висунутий на "керівну відповідальну роботу". Такою роботою насправді була посада заступника народного комісара НКВД Карело-Фінської РСР, створеної з метою захоплення Фінляндії. Досить карколомна кар'єра.

Проте наприкінці 1941 року, після нападу Німеччини на СРСР та захоплення німцями значної території вказаної РСР, М.Новожилов проситься на інше місце роботи, у зв'язку із "різким скороченням об'єму роботи".

Вочевидь, Новожилов був дійсно цінним кадром для НКВД – наприкінці січня на його прохання його звільняють від роботи в Карело-Фінській РСР.

У 1942 році Михайла Новожилова переводять на роботу в НКВД УРСР. В квітні 1944 року Новожилов керував боротьбою із повстанцями в Домбровецькому районі Ровенської області, де його робота була високо оцінена. Після цього був переведений на посаду заступника начальника Управління НКҐБ по Чернівецькій області.

Заступник начальника УНКВД по Чернівецькій області Меняшкін Олексій Іванович, майор держбезпеки, 1908 р.н., уродженець с.Єрмиш Єрмишського району Рязанської області, росіянин, член КПРС із 1932 року. В 1942 році присвоєно звання Заслужений працівник НКВД СРСР. До призначення на Буковину керував одним із райвідділів НКВД міста Москва.

Начальник медичної служби УНКВД Большаков Петро Федорович, капітан медичної служби, 1907 року народження, уродженець станиці Катеринівка Катеринівського району Саратовської області, росіянин. Кандидат в члени КПРС з серпня 1943 року. До Путили потрапив можливо тому, що, як зазначається, "добре знав ці краї, оскільки бував тут ще до війни".

За "проявлений героїзм" на Новожилова було підготовлено подання на нагородження урядовою нагородою орденом "Червоного прапора". Наразі чи дійсно він був нагороджений достеменно невідомо, проте текст обґрунтування до нагородження (службова характеристика) зберігається в архіві.

Формування УПА та підпілля ОУН в Путильському районі Чернівецької області

Впродовж весни та літа 1944 року, коли фронт зупинився безпосередньо перед гірськими районами Чернівецької області, в Путильському районі активно формується повстанське підпілля. Повстанці повністю встановили свою владу в районі. Документи радянських спецслужб, а також матеріали кримінальних справ учасників місцевого підпілля засвідчують чітку організацію підпіллям місцевого громадського життя.

Вищою владою в селі фактично був станичний, в різних кутах села призначались підстаничні, які йому підпорядковувались, останнім підпорядковувались десятники. Ті ж займалися збором податків з населення, виконували функції з мобілізації, направляючи місцевих хлопців та чоловіків на військові комісії до керівників місцевих боївок.

Практично вся молодь чоловічої статі була мобілізована до УПА, принаймні мобілізовувалась та направлялась на огляд до керівників сотень та куренів, які й визначали їм подальший вид служби.

В селах було зорганізовано варту, в яку за встановленим графіком ходили практично всі мешканці села – як правило чоловіче населення від 16 до 60 років, хоча часто згадують також жінок та підлітків, які несли варту на дорогах. На в'їзді та виїзді з сіл встановлені насправді, за сучасною термінологією, блок-пости, які зупиняли кожного перехожого, відводили до провідників для встановлення особи та мети пересування.

У випадку, якщо до села наближалися військові чи НКВД, розвідники негайно інформували провідників, а всі місцеві мешканці негайно покидали село та йшли в найближчі ліси та гори. Часто в радянських документах наявна фіксація, що в тому чи іншому селі при підході військових частин НКВД населення не виявлено.

Крім того, було утворено судові органи, які розглядали справи щодо задників – тих, хто встиг прислужитися радянській владі. Так на території Путильського району, де фактично впродовж кількох місяців не було ніякої іншої влади, ОУН утворила самоврядні органи влади.

Районовим провідником ОУН Путильського району був "Черемшина", уродженець села Дихтинець. У нього в підпорядкуванні – заступник на псевдо "Весна" та чотири підрайонних: "Хмара" (Мацепа Ілля, охоплював 4 села: Сергії, Путила, Плоска і Селятин), "Гайворон" (Дучек Влас, три села: Дихтинець, Кисилиці і Тараки), "Лісовий" (Чев'юк, уроженецьс.Стебні, села: Стебні, Конятин, Долгопілля і Яблониця) та "Дуб" (охоплював села: Усть-Путила, Шпетка, Мариничи і Петраші).

Станичний райцентру Путила Гожда Петро Федорович, 1902 р.н., на псевдо "Дуб", а пізніше "Крук", безпосередньо підпорядковувався підрайоновому "Хмарі".

Військовою силою, яка обороняла Путилу та навколишні села, була сотня "Боярина" - Дмитра Карапки, яка входила до куреня "Перебийноса".

Спочатку це була лише чота, проте згодом, після об'єднання із чотою Василя Савчука-"Лебедя" (Савчук Василь Іванович, 1910 р.н., уродженець та мешканець с. Дихтинець Путильського району) склад відділення наблизився до 100 повстанців, була утворена сотня, а "Боярин" став сотенним.

Відповідно сотня "Боярина" складалася із двох чот: чоти Олексія Чернея - "Зозулі" та чоти Василя Савчука - "Лебедя",. В сотні було 8 роїв, по 4 в кожній чоті. На озброєнні сотня мала: 1 зенітну гармату, 1 румунський міномет, 1 станковий кулемет "Максим", 4 ручні кулемети, біля 10 автоматів, більше 100 гвинтівок, 3 револьвери Наган. Крім того в сотні було кілька чеських пістолетів, велика кількість гранат, багато боєприпасів: патронів, мін, небагато снарядів для гармати, ракетницю і ракети.

Обидві чоти мали свої окремі місця дислокації та відповідно територію, на якій забезпечували оборону. Чота "Зозулі" постійно знаходилася в Путилі і в селі Сергії, чота "Лебедя" - в селах Дихтинець та Усть-Путила. Разом обидві чоти в одному місці практично не збиралися. Сам "Боярин" більшу частину часу знаходився в Путилі та здійснював зв'язок із чотами за допомогою штахеток (повідомлення у підпіллі у вигляді записок, що передавалися зв'язковими – ред.).

Одного разу дві чоти було зібрано разом в момент утворення сотні та приведення її до присяги. До сотні прибув курінний, який наказав зібрати дві чоти в селі Тараки.

За спогадами повстанців, присяга проходила в урочистій обстановці: всі встали, курінний підійшов до стола і став зачитувати присягу ОУН, чотові "Боярин" та "Лебідь" за курінним повторювали слова присяги.

Станичний Петро Гожда - "Дуб", який лише на початку вересня був призначений станичним, пригадував, що мав у підпорядкуванні 17 десятників, серед яких Василь Мацкан - "Береза", Георгій Дубяк, Іван Бечка, Марк Чучко - "Тихий", Іван Петрюк, Михайло Фрасенюк - "Елан", Георгій Лазарь, Іван Кера, Юрій Бичка, Власій Карапко, Микола Карапко, Василь Іліщук, Дмитро Мацепа та ін.

Також Петро Гожда як станичний проводив мобілізацію до УПА: підібрав близько 20 чоловіків, яких направив на комісію. З них 4 чоловіки були визнані придатними до військової служби та мобілізовані до лав УПА, зокрема – Кера Василь, Іліщук Олекса, Гембіяк Василь та Стась на псевдо "Горіх".

Також станичному Петрові Годжі підпорядковувались три "коменданта варти" - Терен Іван Лук'янович – "Верба", Кера Олексій та Ілліщук Олексій - "Ячмінь". Останні вдень та вночі виставляли вартових, які охороняли село від появи військ та взагалі сторонніх людей, а у випадку їх появи – повідомляли населення та керівництво районного проводу ОУН.

Сформував Петро Гожда також широку розвідувальну мережу. Зокрема, йому підпорядковувався "Малина", років 28-30, який носив штафетки від нього до розвідника Мельничука Микиту на псевдо "Когут", який у свою чергу носив штафетки підрайоновому "Хмарі" та від "Хмари" назад до станичного. До розвідувальної мережі входили ще кілька місцевих хлопців, а також члени жіночої мережі (станична по жіночій лінії – "Ягода").

Розвідка була побудована наступним чином: у Петра Гожди як станичного по розвідці по с.Путила на особистому зв'язку були "Малина", "Верба", "Люба", "Когут", "Мандрівник", Бубряк Николай.

Комендант розвідки "Хобза" та станична "Ягода" збирали дані через наявні у них на зв'язку розвідників і ці дані двічі на тиждень – в понеділок та п'ятницю – передавали Петрові Гожді, який на їх основі складав зведення та штафеткою через зв'язкового "Малину" та "Когута" направляв підрайонному "Хмарі".

Окрім розвідки, Петро Гожда як станичний Путили за вказівкою підрайонного "Хмари" організував суд, чи як його тоді називали – "Комітет". Очолив його безпосередньо Петро Гожда, членами були Монарщек Михайло, Михайло Фросинюк - "Елан", Мацепа Юрій - "Сокира" та Ілліщук Мілько - "Дунай".

Завданням Комітету було попереднє слідство щодо зрадників серед місцевого населення. Комітет вирішував, чи винна людина, чи ні, відповідно винних направляли до т.зв. "Революційного суду", який знаходився на той час в с.Довгопілля на куті Плита, суддею був провідник СБ "Галаган".

Отже, саме в цей час до Путили прибуває оперативна група у складі партійних працівників та каральних органів. Останні утворюють органи влади, наразі власне номінальні. Зокрема утворено також військкомат, до якого працювати конюхом взяли Микиту Анастасовича Мельничука. Він був розвідником ОУН, мав псевдо "Когут" та підпорядковувався станичному Петру Гожді.

Власне останній, працюючи конюхом, став свідком, як до Путили прибуло високе керівництво НКВД та НКҐБ. Також підслухав, як останні говорили, що потрібно повертатись назад за військом, навіть говорили про те, що було б добре залучити авіацію для підкорення району.

Дізнавшись, що вони саме планують повертатись з Путили до Вижниці автомашиною, "Когут" повідомив про це "Круку", той негайно написав штафетку до сотенного "Криги", який дав вказівку чоті "Лебедя", який контролював дорогу, організувати в районі села Дихтинець засідку.

Зокрема, Петро Гожда пізніше свідчив:

"Восени 1944 року Микита Мельничук, який працював конюхом в військкоматі чи в міліції, на псевдо "Когут", добув дані про те, що через кілька днів по дорозі на Вижницю в Чернівці піде автомашина, в якій будуть їхати майори із НКВД за військами. "Когут" ці дані записав і штафеткою через десятника Пилепка передав мені.

У мене в той час секретарем був "Гонта", з ним ми прочитали ці відомості і по моєму розпорядженню через зв'язкового "Літуна" штафетку направили сотенному "Кризі". Через 3-4 дні "Когут" мені повідомив, що в с.Дихтянець боївка обстріляла машину і майори НКВД, які в ній знаходились, і один капітан вбиті, а жінка-лікар, яка їхала з ними була взята в полон пораненою. Яка саме боївка брала участь в акції я не знаю".

Інший повстанець, який потрапив пізніше в полон до ворога, Юрій Пелепко, свідчив: "Зі слів повстанців мені відомо, що коли в Путилі були радянські війська восени 1944 року і по дорозі на Вижницю повстанцями із чоти "Лебедя" і "Боярина" була влаштована засідка біля села Усть-Путила, була обстріляна автомашина з майорами із НКВД.

В результаті майорів вбили і взяли в полон пораненою якусь санітарку. У майорів забрали документи і одяг. Ця жінка заходилась деякий час у нас в чоті "Боярина", потім пішла в чоту "Лебедя", а де вона знаходиться зараз я не знаю" [свідчення із протоколів допитів, містяться у кримінальній справі №182 по обвинуваченню Гожда Петра Федоровича, Мельничук Микити Анастасієвича, Пелепко Юрія Дмитровича та інших, ГДА СБУ, Чернівці. Основний фонд. Справа №7251].

За свідченнями очевидців, в чоту "Лебедя" входило на той час близько 40 повстанців (тоді як радянські джерела зазначають, що повстанців було 250-300 осіб). Останні вибухом організували завал дороги уламками скелі та зробили засідку під скелею з обох боків: зі скелі та з протилежного боку річки.

Помста чекістів

Згідно з практикою радянських військ, після такої події необхідно було помститися місцевому населенню. Війська провели прочісування сусідніх населених пунктів, проте виявилось, що "населення в селах немає". Згодом НКВД виявило одного очевидця вказаного бою, жителя с.Дихтинець Чевіка Дмитра Григоровича. Він засвідчив, що після бою, який тривав близько 2-х годин, до трупів загиблих підійшли 6 повстанців, одягнених у німецьку форму, але що вони робили з трупами – він не бачив.

Детальний опис зазначених подій, копію протоколу допиту громадянина Чевіка, акт судово-медичної експертизи і пояснення оперуповноваженого Путильського РВ НКҐБ Митрофанова були надіслані у м. Київ народному комісару Державної безпеки УРСР комісару Державної безпеки 3 рангу Савченку (наразі, вказані матеріали автор в архівах не знайшов).

Проте згодом НКВДисти таки помстилися місцевим, хоча й згадки про це досить епізодичні. Зокрема, в одній із доповідних на ім'я Берії, в яких дається розлогий аналіз ситуації в районі, зазначено:

"Для взяття трупів і нанесення удару банді, за моїм проханням була виділена рота 138 СД, яка спільно з опергрупою УНКВД прочесала місцевість, в результаті знищили 21 учасника банди". У іншому місці сформульовано дещо інакше: "Всього учасників цієї банди оперативною групою знищено 21 чоловік і 1 учасник звірства над 41 особою радянського активу в селі Іспас бандит на прізвище Ковальський повішений на місці попелища".

Місцеві мешканці також розповідають про масовий розстріл місцевого населення. Можна припустити, що згадуються одні і ті ж самі події. Зокрема, жительки села Дихтинець Савчук Павліна Іванівна (безпосередній свідок подій) та Космацька-Герасимчук Параска Андріївна розповіли, як військові упіймали в лісах та на хуторах 20 місцевих жителів: Буряка Власія, Буряк Аксенію, Гасюка Василя, Гожду Семена, Москаля Юрія і п'ятеро дітей, Савчук Павліну, Чевюка Григорія, Чевюк Василину.

Усіх на підводах відвезли у село Сергії на єврейське кладовище, загнали у стайню, наказавши сідати на лати. Потім усіх розстріляли. Буряк Аксенія потрапила під трупи і залишилася живою. Вночі утекла. Але отримала поранення – в тілі залишилися чотири кулі. Три з них вийняли, а одну Аксенія носила до смерті.

Перед самим розстрілом один капітан вивів зі стайні, не давши розстріляти, Савчук Павліну Іванівну. Сказав, що вона ще надто молода. [свідчення опубліковані в кн.: Джуряк М.П. ОУН і УПА на Буковині. Спогади, свідчення і матеріали про визвольну боротьбу. Кн.1. Путильський район. – Чернівці: Золоті литаври, 2010. – С. 26].

То не були ніякі повстанці, а простий місцевий люд, проте у радянських звітах вони фігурують як "учасники банди". Ще один злочин більшовицького режиму.

Встигли чекісти вчинити ще декілька злочинів, про які нижче.

Звільнення району від радянської влади

Після подій біля Дихтинця повстанці перейшли в наступ. Вже через 5 днів, 28 вересня вони витіснили опергрупу із партійними і радянськими функціонерами з Путили, та з метою завадити радянській владі утворити там свій опорний пункт, спалили містечко.

Зокрема, 28 вересня 1944 року повстанське відділення у складі 150-ти бійців здійснили напад на райцентр Путилу. Під тиском повстанців, т.зв. "опергрупа відділу по боротьбі з бандитизмом" НКВД та рота 138 стрілецької дивізії внутрішніх військ НКВД, разом із групою керівників партійних та радянських організацій, були змушені відступати до румунського кордону, в сторону населеного пункту Селятин, розташованого у 20 кілометрах на південний захід від Путили, на самому кордоні з Румунією.

В Селятині опегрупа радянських діячів,через відсутність військ, змогли протрималися лише 5 діб, після чого були змушені покинути Селятин та через територію Румунії відступили з району та вирушили до райцентру Сторожинець, а звідти до Чернівців, за допомогою. Відступ супроводжувався постійними боями та сутичками із повстанцями.

Путильський район, хоча й лише на кілька днів, був звільнений повстанцями від комуністів.

Як зазначають радянські документи, оперативна група і рота 138 СД (разом – 47 чоловік) під тиском відділів УПА була змушена залишити Путилу. Вирішили прориватись до румунського кордону, в Селятин. Не доходячи до нього 10-12 км, група зіштовхнулась з повстанським відділом. Зав'язався бій, але група почала відходити, втративши в ньому червоноармійця Барінова, а також покинувши пару коней, віз та радіостанцію типу "Північ" ("Сєвєр").

Під час цього відступу вказана опергрупа знову вдалася до здійснення злочинів. Згідно тексту документу, на шляху до Селятина група зустріла шістьох гуцулів, що несли мішки з борошном.

При перевірці з'ясувалось, що у борошні були заховані бойові гвинтівочні патрони, призначені для повстанців. Як зазначається в радянських документах, "в силу відсутності можливості конвоювати затриманих бандитів, всі 6 чоловік після допиту були на місці розстріляні".

Крім того, в партійних документах наявні згадки про розстріл 6-ти селян із села Дихтинець, а також вже на території Румунії під час відступу до Сторожинця – 5-ти селян села Стража, "без суда і розслідування".

Переслідувана повстанцями група увійшла до Селятина, проте змогла протриматись там лише 5 діб, після чого "під натиском банди" змушена була покинути Селятин і через румунську територію вибралась в містечко Сторожинець.

Спалення райцентру Путила повстанцями

На той час в Путильському та сусідньому Вижницькому районах одним із методів боротьби із радянською владою було спалення будинків, в яких ніхто не проживав, оскільки саме їх влада займала для проживання та утворювала в них свої органи влади. У випадку Путили, як районного центру, повстанцями було прийняте рішення про спалення усіх будинків, з метою унеможливлення організації в райцентрі радянської влади. В даному випадку їх мета була досягнута.

Тут варто зупинитися докладніше, оскільки спалення Путили стало основою для творення радянського пропагандистського міфу. Коли радянська пропаганда говорила про спалення Путили, обов'язково зазначалося, що повстанці "не зупинялися ні перед чим" і навіть "спалили будинок Юрія Федьковича".

Проте публікація в газеті "Радянська Буковина" зазначала: "В один зі світлих днів, коли кожен з нас працював на своїй ниві, ці бандити вдерлись у наше містечко Путилів і підпалили його з чотирьох боків.

… В центрі Путилова залишився лише будиночок, де жив і творив народний співець Юрій Федькович. Він серед попелища стояв, як свідок жахливих знущань з народу, як гнів народу".

Пізніше, щоправда, довелося спалити і його. Згоріло, за різними даними, 47-54 будівель.

Про обставини спалення Путили свідчать очевидці і учасники тих подій. Зокрема, Татарин Дмитро Іванович свідчить: "Восени 1944 року мене викликав підрайонний Іліщук Мілько і сказав мені, що в селі Путила необхідно спалити будинки, в яких немає жителів, щоб в село Путила в ці будинки не прийшли москалі і не стали жити. Тоді я спільно з СБ підпалював будинки, скільки тоді було спалено я не пам'ятаю.

В кінці грудня 1944 року також за наказом підрайонного Іліщука Мілька я сам особисто спалив в Путилі більше 30 будинків. Таким чином в результаті підпалу будинків службою СБ і мною містечко Путила спалене повністю. В спаленні Путили приймали участь боївка Карапки і боївка СБ "Хмеля".

Місцевий житель Дойчук Степан пригадує: "Я бачив, як Татарин Дмитро восени 1944 року підпалював будинки в селі Путиила, тих жителів, яких при відступі забирали із собою німецько-румунські окупанти. Всього він спалив більше 40 будинків.

Після цього, вдруге я бачив, як в останніх числах грудня місяця 1944 року Татарин Дмитро також підпалював будинки в селі Путила, які ще залишились не спаленими восени 1944 року. Таким чином в результаті підпалів Татариним Дмитром в райцентрі Путила не залишилось жодного не спаленого дому".

Вже згаданий нами Юрій Пелепко свідчить: "В спаленні Путили я участі не приймав. Коли я повернувся в Путилу із румунської армії то місто було вже спалене. Зі слів інших повстанців мені відомо, що в спаленні Путили приймали участь: Карапко Дмитро - "Боярин", повстанці із СБ "Галагана", Татарин - "Мандрівник", Мельничук - "Когут" [свідчення із протоколів допитів, містяться у кримінальній справі №182 по обвинуваченню Гожда Петра Федоровича, Мельничук Микити Анастасієвича, Пелепко Юрія Дмитровича та інших, ГДА СБУ, Чернівці. Основний фонд. Справа №7251].

Начальник НКВД впродовж вересня 1944 року, а також постійно і впродовж жовтня постійно звертався за військовою допомогою для встановлення радянської влади в районі.

Зокрема, начальник Управління НКВД Решетов доповідає Л.Берії: "Виходячи з виключно складної обстановки дій в Карпатських лісах при хутірській системі населених пунктів 17.9.44 року я віддав наказ командиру 240 ОСБ ВВ НКВД про передислокацію батальйону із Вашківців у Путилу. Однак це не виконано, оскільки на передислокацію військ не було санкції Начальника військ".

Згодом, 24 вересня 1944 року керівник НКВД повідомив, що батальйон 240 ОСБ в військах НКВД передислокується в м. Вижниця з розстановкою гарнізонів в Путильському районі, проте командування заборонило передислокацію військ.

У доповідній НКВД CРСР Генеральному комісару Держбезпеки Л.Берія зазначається: "Відданий мною наказ про негайну висилку військ 240 ОСБ в Путильський район 24.9.44 року знову не виконано". На наступні запити також надходили заборони: 27.9.44 року на телеграму поступила відповідь: "Передислокацію 240 ОСБ в Путилово Начальник військ не дозволив".

І знову - 29.9.44 року: Начальник Внутрішніх Військ НКВС Українського Округу прислав телеграму на ім'я Начальника Опергрупи 23 бригади Підполковника Філіппова із вказівкою "Боротьба з бандитизмом в районі Путилово покладена на війська прикордонної охорони. Виставляти гарнізон в Путилово забороняю".

Проте після прибуття до Чернівців після відступу з Путильського району опергрупи керівництво НКВД таки виділило війська для захоплення Путильського району, у складі яких знову в район рушила група партійних та радянських керівників для нової спроби організації влади.

Вже 4.10.44 року 240 ОСБ отримав наказ Начальника Внутрішніх військ НКВД Українського округу передислокуватись до Путильського району. 5.10.44 року батальйон виступив із Вашківців на Вижницю, а далі - в Путильський район. Проте завдяки доброму укріпленню району повстанцями, прибув на місце нової дислокації, в Путилу, лише 8.10.44 року.

Зберігся документ, де детально висвітлено обставини зазначеного переходу. "В періоди з 5 по 8 і з 15 по 18 жовтня 240 ОСБ здійснено 2 марші по передислокації із с. Вижниця в с. Путила і з с. Путила в м. Селятин.

Обидва марші батальйон здійснив у складних умовах Карпатських гір.

Майже усі мости на дорозі були спалені або підірвані, а дорога на значному проміжку зруйнована чи завалена.

На маршруті колона батальйону зустріла два гірські обвали, 27 підірваних чи спалених мостів, 16 ділянок підірваного полотна дороги, 5 замінованих мостів, 2 заміновані ділянки дороги, одну заміновану скелю, яка нависала над дорогою.

Силами батальйону були розчищені 2 гірські завали, розвідані й обладнані 40 переправ убрід і об'їздів, споруджені 2 мости прольотами по 10 метрів, розміновано 5 мостів, 2 ділянки дороги і скеля.

Батальйон при здійснені маршів подолав декілька крутих ділянок дороги (крутизною до 50о) протяжністю до 200 метрів. На таких ділянках: авто-гужтранспорт перетягувався силами особового складу батальйону за допомогою тросів і вручну.

При здійсненні маршу Вижниця-Путила-Селятин 240 ОСБ розвідкою батальйону було затримано і вбито 14 патрульних бандитів".

Військ явно не вистачало для закріплення в районі, відтак 10 жовтня 1944 року Начальник УНКВД по Чернівецькій області Руденко доповів центральним органам, що "у зв'язку з ситуацією, що склалася, наявність 2-х батальйонів військ НКВД в області для наведення повного порядку явно недостатньо, тому настійливо прошу поставити питання перед Генерал-майором Марченко про перекидання 2-х батальйонів військ НКВД у Чернівецьку область з дислокацією: Вижниця і Сторожинець.

До прибуття вказаних батальйонів прошу вирішити питання про передислокацію 1-ї роти 240 ОСБ в місто Селятин, де буде знаходитись райцентр Путиловського району".

Згодом, 16 жовтня Начальник УНКВД по Чернівецькій області Руденко черговий раз просив надати йому право вирішувати питання про передислокацію гарнізонів військ НКВД, в яких районах і населених пунктах ліквідовувати "банди" і в прямому зв'язку з цим встановлювати місце розташування військ, а також скаржився на відсутність бензину для перекидання військ на ліквідацію "банд", внаслідок чого результати проведених бойових операцій незадовільні, оскільки перекидання військ пішим порядком на ліквідацію рухливих "банд" нераціональна.

Наприкінці жовтня 1944 року начальник УНКВД Руденко звертається до народного комісара держбезпеки Лобуренко з обґрунтуванням необхідності проведення загальної військово-чекістської операції (ретельного прочісування населених пунктів та прилеглих лісових масивів) на території Путильського, а також сусідніх районів Івано-Франківської області та виставити не менше аніж у 5-6-ти точках військових гарнізонів, для упокорення району. 

Отже, 8 жовтня підрозділи 240-ї ОСБ пробилися до Путили. Оскільки Путила вже практично повністю була спалена, а навколо перебували численні повстанські підрозділи, 15 жовтня 240-й ОСБ разом із групою партійних і радянських керівників вирушили знову до Селятина, куди прибули 18 жовтня 1944 року. З того часу Селятин став центром Путильського району, і тут закріпились органи радянської влади.

Проте успіхи радянського будівництва в районі ще тривалий час були більше аніж скромні. Відповідно до звіту секретаря Путилівського РК КП(б)У Хілька, станом на 1 лютого 1945 року радянська влада відновлена і закріплена тільки в трьох сільських радах: Селятин, Плоска, Шепіт-Камерал.

В жовтні місяці 1944 року був присланий в місто Селятин батальйон внутрішній військ НКВД, який провів ряд операцій по боротьбі з повстанцями навколо самого райцентру в селах Селятин, Шепіт, Руське, Плоска, Сергії. В північній частині району (Путила, Тараки, Киселиця, Усть-Путила, Стебні, Довгопілля, Конятин, Дихтинець, Яблуниці) батальйон операцій не проводив.

До того ж, через 20 днів, тобто в листопаді одна рота з цього батальйону була відкликана обласним управлінням НКВД в Вижницю, а друга рота була направлена в село Киселиці, проте в цьому селі пробула всього лише 2 доби і також була відкликана в Вижницю.

Проїзд районних працівників в місто Чернівці і назад був можливий лише по єдиній дорозі через територію Румунії, що узгодили лише із 15 грудня 1944 року. Лише з цього часу в район почала ходити пошта.

"До сьогоднішнього дня (1 лютого 1945 р.) всякий зв'язок з областю відсутній за виключенням почтової машини, яка ходить 1-2 рази на тиждень" [Отчетный доклад путиловскогорайкома КП(б)У за период с 16 сентября 1944 года по 31 января 1945 года. Зберігається в ДАЧО. – Фонд П-18, оп.3, справа 17. – С. 8-14].

Водночас, з кінця січня 1945 року повстанці зазнали значних ударів та втрат від військ НКВД. У бою 31 січня 1945 року була розбита чота Василя Савчука - "Лебедя", яка організувала засідку біля скелі Острива. Чота, захоплена зненацька, втратила вбитими 19 повстанців, 10-ом на чолі із "Лебедем" вдалося втекти.

Подальша доля Василя Савчука - "Лебедя" невідома. Повідомлень про його загибель в документах НКВД та НКҐБ віднайти поки не вдалося. Пізніше у полонених повстанців допитувалися, куди зник "Лебідь", проте не виключено, що він так і не потрапив до рук ворога. Існують повідомлення, що його було вбито, проте вони не підтверджені ніякими документальними даними.

За деякими свідченнями місцевих жителів, записаних М.Джуряком, після бою 31січня 1945 року "Лебідь" пішов на Галичину, змінив прізвище із Савчук на Білик і прописався в Косові. Працював старшим лісничим. Через 20 років, як треба було міняти паспорт, міліція з'ясувала,що його прізвище Савчук.

Тоді на суд із с.Дихтинець викликали свідків – Дзурака Василя, Труфина Михайла і двох свідків із с.Іспас. На суді дихтинецькі свідки не зізнавалися, а іспаські свідчили проти "Лебедя". Тоді "Лебедя" засудили на 20 років каторжних робіт. Наразі і ця інформація залишається не перевіреною, то ж є поле для подальших досліджень.

Доля інших учасників подій 23 вересня 1944 року біля скелі Острива також трагічна. В середині лютого 1945 року НКВД заарештовав Петра Гожду та Микиту Мельничука. Лише тоді НКВДистам вдалося повністю відтворити картину подій та обставини загибелі Новожилова, Меняшкіна та Большакова.

19 травня 1945 року відбулося засідання Військового трибуналу, яким Петро Гожда, Микита Мельничук та ще двоє підпільників засуджені о вищої міри покарання – розстрілу.

24 липня 1945 року, о 23.30 год. в Чернівцях їх було розстріляно.

Події біля Скелі Острива – можливо, найбільш вдала бойова операція повстанців на теренах Буковини. Повстанцям вдалося ліквідувати високопосадовців радянських каральних органів та на певний час витіснити ворога з території району.

Остаточно встановити радянську владу стало можливим лише внаслідок введення до району внутрішніх військ, проте навіть після того ще тривалий час, принаймні кілька років, становище радянської влади у Путильському районі залишалося досить хитким.

Використання подій біля скелі Острива в радянській пропаганді

"За ініціативою трудящих Путильського району, яку підтримали партійні органи і органи держбезпеки Чернівецької області", 28 червня 1965 року, в день 25-ліття "возз'єднання Північної Буковини з Радянською Україною" скеля Острива була перейменована та названа "Скеля трьох чекістів". Того дня в урочистій обстановці біля скелі встановлено меморіальну дошку із назвою скелі, а також з іменами загиблих.

З того часу місце біля скелі стало місцем проведення радянських пропагандистських мітингів. При чому як правило не до 23 вересня, коли вони загинули, а до Дня Перемоги 9 травня та до Дня Чекіста 20 грудня.

Через три з половиною роки, в рамках заходів Путильського райкому КП України на відзначення 100-річчя з дня народження В.І.Леніна було заплановано: "… п. 18. Спорудити в селі Дихтинець біля скелі "Трьох Чекістів" пам'ятник Чекістам, в селах Підзахаричі і Киселиці – обеліски односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів. Строк – до 1 травня 1969 року". [ДАЧО. – Фонд П-18. – Опис 12. – Справа 410. С. 223].

Виготовлено пам'ятник було значно раніше, ніж планувалося. День його встановлення обрано відповідний – 20 грудня, "День Чекіста". Отже, 20 грудня 1968 року біля "Скелі Трьох Чекістів" пам'ятник було урочисто відкрито(скульптор – А.Скиба).

Згідно з описом, "скульптура чекіста виконана у класичних формах – велична монументальна постать, наділена могутніми фізичними рисами. В руках тримає караючий меч". Пам'ятник вилитий з бетону. Скульптура поясна, заввишки 6 м, вкрита олійною фарбою.

Постамент – з бутового каменю. На постаменті напис: "Тут 23 вересня 1944 року в боротьбі з бандами фашистських буржуазно-українських націоналістів загинули смертю хоробрих славні сини Вітчизни, три чекісти: гвардії майор Новожилов Михайло Сергійович, майор Меняшкін Олексій Іванович, капітан Большаков Петро Федорович".

Періодично в місцевій пресі друкувалися пропагандистські статті щодо подій біля скелі. Усі вони власне повторюють офіційну коротку версію подій, обрамлену в високохудожні слова про нібито пам'ять народу про полеглих.

З метою полегшення підготовки подібних публікацій в органах місцевого КҐБ в квітні 1981 року підготовлена "довідка по особовій справі чекіста Новожилова М.С., геройськи загиблого в бою з бандою українських буржуазних націоналістів", складена "для ознайомлення з нею творчих працівників з метою створення творів літератури і мистецтва, присвячених самовідданій боротьбі чекістів з ворогами Радянської держави".

Дещо раніше вийшла вже згадана нами книга про вказані події (Соколенко М. Іскри не гаснуть. Записки чекіста. – Ужгород: Карпати, 1972. – 96 с.) написана співробітниками КҐБ, на базі свідчень учасників чи очевидців тих подій, з усіма її перевагами та недоліками.

Наведемо кілька типових публікацій місцевої обласної та районної преси радянської доби:

З встановленням незалежності України, попри бурхливі події національного відродження, пам'ятник продовжував стояти, попри періодичні спроби патріотичної громадськості привернути увагу до необхідності його знесення.

У 2008 році, в період чергового етапу національного відродження за часів президента Віктора Ющенка сільська рада села Дихтинець ухвалила рішення – пам'ятник залишити, проте змінити надпис, записавши: "З мечем прийшли – від меча і загинули".

Наразі невідомо, чи був той надпис таки встановлений, проте старий надпис таки демонтували.

Зрештою, на початку березня 2020 року пам'ятник, на вимогу Інституту національної пам'яті, було демонтовано. Як повідомляли місцеві ЗМІ, демонтувати його вдалося лише з 12-ї спроби.

Вказана подія досить широко була висвітлена в місцевих та центральних ЗМІ, в т.ч писала про це й Історична правда.

Загиблі чекісти – Менякін, Новожилов та Большаков – поховані в Чернівцях на Алеї слави солдат і офіцерів, які загинули на фронтах Другої світової війни. Несучи квіти на День перемоги до полеглих воїнів, мимоволі змушений вшановувати і пам'ять поневолювачів…

Проте не лише могили, яких власне чіпати не годиться, нині нагадують про ті буремні роки.

До цього часу у вестибюлі Управління НП України в Чернівецькій області, вже на 31-му році незалежності України, поліцейське керівництво продовжує вшановувати полеглих чекістів. Їх імена викарбувані на пам'ятних стендах, під промовистою назвою "Безсмертні імена".

Зазначимо, що й серед інших прізвищ на вказаних стендах є кілька НКВДистів, які ліквідовані повстанцями за їх антинародну роботу, терор проти місцевого населення. Сподіваємось, керівництво обласної поліції знайде можливості виправити таку ситуацію на 7-му році війни із Російською Федерацією та обійдеться без нагадувань з боку Інституту національної пам'яті.

Та й цікаво, як така політика оцінюється з боку українського законодавства, в рамках політики декомунізації та кримінальної відповідальності за пропаганду комуністичного режиму.

Автор висловлює подяку співробітникам Сектору архівного забезпечення Управління СБ України в Чернівецькій області, Галузевого державного архіву СБУ, Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка, міського комунального підприємства "Історико-культурний заповідник кладовища по вул. Зеленій" та Державного архіву Чернівецької області за сприяння при підготовці матеріалу.