Знайти місце для шляхти в українській історії. Візія оптимістична

Нам не під силу поставити експеримент, що допоміг би достеменно відповісти на питання, чому схожі події в історії змушують її рухатися у протилежних напрямках. Годі часом розгледіти моменти, де стався злам тих механізмів, котрі ще вчора забезпечували суспільству стан надійної рівноваги.

Годі відстежити й низку випадковостей – легкокрилих метеликів, від пурхання яких, здавалося б, нічого не залежить. А однак всі ці реальні чи гадані людські кривди, чутки та непорозуміння, спалахи любові й ненависті на століття залишають по собі загадки про дивні злами історії.

Наш шляхтич, який жив на українських теренах Речі Посполитої, – православний, уніат, римо-католик чи протестант – уважав себе передусім частиною свого стану. Адже у становому суспільстві саме від того, до якої соціальної групи ти належиш та які права забезпечують її існування, залежав погляд на "своє" місце та життєві настанови й можливості.

Шляхта була політичним народом, що разом із королем репрезентував і творив державу. "Ми – річ посполита", – заявляли учасники сеймикових зібрань, маючи на увазі свою місцеву спільноту. А водночас кожен із них міг сказати, що він і є Річ Посполита, частинка держави. Бо ж від голосу кожного шляхтича теоретично залежало, чи буде прийнято певне рішення на різних публічних рівнях.

Конституція Радомського сейму 1505 року, що ввійшла в історію під назвою "Nihil novi", запроваджувала до найважливіших правових норм принцип одностайності при ухваленні рішень. Високе правило "нічого на нас без нас" – себто, нічого не може бути ухвалено без згоди тих, кого воно стосується, – в скарбничці здобутків громадянського суспільства.

Воно спонукало в кожному складному випадку шукати компромісу, що задовольнив би меншість. Недаремно цей процес називали "притиранням" позицій. 147 років від можливості зірвати важливе для всіх рішення голосом одного незадоволеного державу боронила відповідальність шляхти. Згода, про яку любили поговорити за будь-якої нагоди, вважалася однією з найважливіших цінностей і чеснот.

Невипадково "не дозволяю" вперше пролунало на сеймі 1652-го – по чотирьох роках кровопролитних воєн, що поховали багато усталених доти суспільних здобутків і домовленостей. Утім, той чоловік, який першим порушив злагоду, ввійде в численні історичні оповіді як проклятий: чи то його вбито блискавкою, чи то муміфіковано, бо земля його не хотіла приймати.

Право "liberum veto", що в пізнішій історії стане синонімом шляхетської анархії, звичайно, могло загрожувати будь-якій очікуваній реформі. Тим не менш, півтора століття воно не дозволяло домінувати більшості, боронячи позиції незгідних й інших (інакодумців й іновірців).

"Вільним голосом" могли погрожувати, аби надати ваги своїм словам і вимогам, однак наслідки, до яких могла допровадити ця формула, відповідальні громадяни добре розуміли. Розуміли небезпеку політичної риторики й королі, для яких заяви шляхти про своє право на опір не були порожньою фразою.

Той політичний народ Речі Посполитої був багатоликим за своїм етнічним походженням.

Про це він не забував навіть на найвищому публічному майданчику держави – сеймі. Посли ж бо прибували туди від своїх воєводств із інструкціями, які містили й суто місцеві вимоги. Певна шляхетська спільнота, дбаючи про свої потреби, мала поклопотатися про союзників на сеймі (а у важливих справах й перед тим).

"Своїми" для нашого руського шляхтича були передусім жителі Русі. І хоч її офіційно й не було виокремлено в окрему одиницю, як-от Велику чи Малу Польщу, ми раз-у-раз натрапляємо на факти її існування в ментальній географії тогочасних людей. Нагадаю, що Руській землі чи Руському князівству правник Ян Янушовський присвятив один із розділів у збірнику прав Польського королівства (1600).

Ця провінція, на думку автора, охоплювала шість воєводств – Київське, Брацлавське, Волинське, Руське, Белзьке та Подільське. До них від 1634 року приєднається й Чернігівське.

Ця Русь мала, щоправда, свої внутрішні поділи. Три воєводства – Волинське, Київське і Брацлавське – від 1569-го користувалися привілеями, що забезпечували її жителям недоторканність кордонів, своє право, відмінне від решти королівства, – ІІ Литовський статут, руську (українську) мову в судочинстві й діловодстві, рівність католиків і православних, право на уряди від короля в цих воєводствах лише для місцевої шляхти.

Свої привілеї вони отримали в результаті жорстких баталій на Люблінському сеймі, здобувши право самим їх написати так, як буде для них "найкорисніше".

 У перших пунктах звучало, що ці воєводства увійшли до Корони за згодою всіх станів, добровільно, як "вільні до вільних", "рівні до рівних".

Привілеї скріпив своєю присягою король, давши слово від себе та своїх наступників на троні, що ніхто й ніколи не зможе їх порушити. Відтак ці акти набудуть значення конституції, прийнятої на підставі договору сторін. Вони стануть підґрунтям для оборони своєї мови, свого права та своєї Церкви в різний час і на різних майданчиках.

А що ці речі для шляхти були небайдужі, засвідчують вимоги, які посли цих воєводств отримували від виборців. Ті наказували своїм представникам усіляко дбати на сеймах про збереження особливостей руських воєводств і їхніх жителів.

Упродовж першої половини XVII ст., скажімо, шляхта Волинського та Київського воєводств ретельно вписуватиме до своїх сеймикових ухвал вимогу, щоби при королівській канцелярії постійно перебував руський писар, який оформлятиме документи "своєю" мовою. 

Такий писар існував і при суддях (депутатах) із цих теренів у Коронному Трибуналі – вищій апеляційній інстанції. 1645 року волинська шляхта вимагала, щоби посли на сеймі добивалися можливості для представника українських воєводств головувати в Трибуналі почергово з обранцями від Великої й Малої Польщі.

Цей нібито незначущий жест тим часом засвідчував рівень претензій української шляхти на своє окреме місце серед двох великих регіонів Польського королівства, що існували від початку створення держави. Висловлено було й радикальнішу пропозицію: "Готові від'єднатися і мати свій Трибунал в Луцьку".

А на сеймі 1647 року з ініціативи тих же волинян було ухвалено: надрукувати рукописний Статут, за яким судяться чотири українські воєводства (від 1634-го – ще й Чернігівське), їхнім коштом. Ті люди цілком у дусі своєї доби розуміли: є право – є суб'єкт, тому й готові були для цього щедро відкрити свої кишені.

Інша частина Русі – Руське, Подільське та Белзьке воєводства – таких правових можливостей не мала. Однак у важливих питаннях виявлялася поруч, публічно нагадуючи про спільне минуле й руську "кров": "За предків наших ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе та свої вольності".

Отже, на середину XVII ст. українська шляхта виробила ідеальну модель себе як окремої спільноти в межах свого політичного стану. Вона була певна, що їхній "народ Руський" разом із "Польським" і "Литовським" народами утворили в минулому Річ Посполиту на підставі добровільного договору.

Тож три народи, сидячи на сеймах поруч, можуть "про добро своїх панств і вітчизни радитися" та втішатися зі спільних "свобод, прав і вольностей". Для української шляхти Вітчизною була Річ Посполита, однак у цій державі для неї існувало й окреме Руське "панство" як окрема одиниця поруч із Польським і Литовським.

Марно, гадаю, сподіватися від тих людей готових уявлень про кордони, поняття та символи їхньої ментальної Русі. Будь-які спроби подати дефініцію цього ідеального третього члена Речі Посполитої наштовхнуться на мішанку ідентичностей. Однак очевидно й те, що розчинення "руськості" у шляхетському "морі" не відбулося.

На подібну обставину звернув увагу англійський історик Роберт Фрост, аналізуючи ідентичність прусів у Речі Посполитій. Поширення польської мови, уніфікація судової системи та спільні елементи шляхетської політичної культури в межах держави йшли поруч із дедалі виразнішою демонстрацією прусської ідентичності.

Приблизно за таких самих обставин руський шляхтич Адам Кисіль на сеймі 1641 року виголосив свій "маніфест": "Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами й почестями".

Це був проєкт Речі Посполитої як нової тричленної федерації, створений нащадками тих, хто писав собі привілей на Люблінському сеймі 1569-го. Того року русини вибороли собі автономію, на середину XVII ст. вони заговорили про федерацію, адже автономії їм уже було замало.

А що ж із мовою та релігією, запитає читач? Адже це ознаки, що за ними від початків української історіографії звикли шукати "своїх" у непевній минувшині. Виставляючи жорсткі ідентифікаційні рамки для тих людей, ми, щоправда, на мить забуваємо, наскільки вони плинні й до сьогодні.

Мова була важливою як частина "свого" світу, захищеного правом, а водночас як частина цього самого права. Тому її потрібно було боронити за будь-яких спроб витіснити з тих сфер, де вона мала звучати згідно із привілеями.

Мовами політики були польська й латина, тож до них удавалися люди з різних регіонів і станів, зокрема також і православне духовенство та козаки. У повсякденні ж шляхтич розмовляв так, як того потребували обставини або як звик.

Із релігією справа теж не така однозначна, як зазвичай подають. Русинами ж бо себе вважали не лише православні. Чи конче перехід до католицької конфесії фатально позначався на ідентичності – велике та складне питання, як і те, наскільки широко відбувався процес католичення. Його ж усталена характеристика як "тріумфального маршу" – радше ідеологічне кліше, ніж результат наукового пошуку.

Разючі цифри представлено в дослідженні Генріка Літвіна конфесійної приналежності київської шляхти. За його підрахунками, відсоток серед неї католиків геть незначний. На середину XVII ст. серед родин, чию конфесію вдалося встановити, 111 належали до суто православних, католиків зафіксовано лише в семи, уніатів – у двох, кальвіністів – теж у двох, аріан – у чотирьох родинах (у 62 випадках конфесію встановити дослідникові не вдалося ).

Серед волинян католиків було більше, але це не стояло їм на заваді солідарно, назвавшися "руським народом", виступити на своєму сеймику 1632 року з вимогою задовольнити претензії своїх братів-православних.

Не завадила католицька віра також і братам Єльцям, які носилися з ідеєю створення університету у Ксаверові якраз напередодні Хмельниччини, говорити про "нашу руську молодь у наших руських краях". На це вони готові були жертвувати "дідичну спадщину свого роду".

Не варто забувати, що принцип "кожен сам хазяїн своєму сумлінню" належав до чільних підстав шляхетських цінностей. Громадянське суспільство, яке було ідеалом для значної частини різноконфесійної шляхти, виразно протиставлялося абсолютизмові короля-католика й узаконенню домінації Католицької церкви.

Скажімо, князь Криштоф Збаразький, католик, виступаючи на захист православних під час сеймових дебатів 1616 року, наголошуватиме, що свобода совісті є фундаментом шляхетських вольностей, а віра не може вивищувати особу серед їй рівних.

У нашій історії багато написано про кривди Православної церкви через запровадження Берестейської унії, але зазвичай не постає запитанням: так чому ж провалився владний проєкт короля-католика та католицького духовенства на чолі з папою? Чому задовго до того, як на захист "своєї релігії" стануть козаки, вже буде прийнято конституції (1607, 1609), що формально відновлять у правах ту релігію?

Висвячена 1620 року з допомогою козацької шаблі православна ієрархія потребувала своєї легітимації від короля, бо саме він надавав сани й маєтності. Домогтися ж цього можна було лише на сеймі, тиснучи на володаря. Щоправда, справу з легітимацією православних митрополита і єпископів, а також розподілом маєтків між двома "грецькими" церквами, остаточно вдасться вирішити допіру по смерті Сиґізмунда ІІІ Вази й обранні на трон Владислава IV 1632 року.

На той час, однак, очільники обох руських церков – Петро Могила та Йосиф Велямин Рутський – цілком у дусі політичної культури Речі Посполитої вже наполегливо працювали над порозумінням.

Тож козацька шабля служила хай і дієвим, але додатком, до шляхетського голосу на найвищому парламентському рівні. Щоб голос прозвучав – потрібна була організація опозиції, куди входили не лише православні та протестанти, а й католики. Вони разом на своїх сеймиках приймали рішення – добиватися заспокоєння "релігії грецької".

І річ тут не лише у шляхетській вимозі рівності, а й у бажанні зберегти мир у державі, адже шляхта добре розуміла: будь-яка заборона, що стосувалася релігії, призводить до війни, натомість дозвіл приносить спокій. Тому на сеймах виразно звучав голос передусім громадянина, а потім вірянина.

Потребу релігійного миру канцлер Великого князівства Литовського католик Лев Сапєга в листі до віленського воєводи кальвініста Криштофа Миколая Радзивила "Перуна" 1590 року пояснював так: "Я католик, але не зичу того Вітчизні, щоб у нас тут було, як у Франції. Певен, що багато є католиків, які того не лише не зичать, але якби до чогось такого мало прийти, виступили би проти, бо то була б остання згуба нашій Вітчизні".

А канцлер Ян Замойський зі своїми прибічниками-католиками в союзі з протестантами 1592 року вимагав суворих покарань для тих, хто влаштовує погроми протестантських святинь. Трохи згодом цей ревний католик і русин за походженням та самосвідомістю (принаймні на 1570-ті), який гаряче підтримував ідею церковної унії, стане в опозицію до неї через незугарну політику короля.

Таких прикладів можна подати багато. На цьому тлі відповідь на питання, чому ж не відбулося тріумфального маршу унії, що її гаряче підтримували король і його радники-католики, набуває виразності: значною мірою тому, що реалізація проєкту в обраній ними формі ламала засади шляхетської культури.

Врешті, саме тому так швидко з вимог відновлення прав православних зник пункт про скасування Унійної церкви. Як пояснював у полемічному трактаті полоцький єпископ Мелетій Смотрицький – саме тому, "що вільно кожному в тій державі вірити як хоче". Православним, відповідно, йшлося лише про дотримання прав і вольностей їхньої Церкви, а не про зламання права інших.

Для відомого католицького полеміста Петра Скарги пріоритети, звісно, були іншими: "Хай навіть згине тимчасова держава, але матимемо вічне Царство". Сиґізмунд ІІІ Ваза, відмовляючись підтверджувати 1606 року Акт Варшавської конфедерації про релігійний мир (1573), по суті, ламав свою коронаційну присягу: у другому її пункті говорилося ж бо, що він робитиме все, щоб через різницю в релігії не множилися конфлікти й насильство. А це означало, що формальна рівність Церков дала тріщину.

Щоправда, і з католицькими священниками, для яких пріоритет та інтереси Церкви мали бути передусім, не все було просто. Архієпископ Ян Венжик і значна кількість єпископів 1632 року підписали акт про релігійний мир. У листі до папи Венжик пояснював своє рішення тим, що була потреба зберегти спокій у державі. Себто навіть для "генерала" церкви інтереси Царства Божого могли відступити перед інтересами "тимчасової" земної Вітчизни.

Контрреформація, що пройшлася по Європі кривавими релігійними війнами, утверджуючи "правильну" віру, в Речі Посполитій стикнулася з несподіваною перепоною – шляхетською політичною культурою. Король не був господарем совісті своїх підданих, які самі обирали собі форму віровизнання. Для цих теренів уживають термін "запізніла Контрреформація", адже поле для неї буде розчищено допіру після низки кровопролитних воєн від середини XVII ст.

Очевидно, що перехід на католицизм захопив магнатську верхівку руської шляхти, православних і протестантів, де цьому могли сприяти певні матримоніальні плани, життєві стратегії, освітні подорожі тощо. Але й ці "свіжі" католики зазвичай опікувалися православними церквами в межах своїх маєтків і подавали голос на сеймах на захист Православної церкви.

Так чинив князь Януш Острозький, католик, отримавши у спадок від батька обов'язок її оборони. Так у своїх розлогий маєтностях буде чинити Ярема Вишневецький, опікуючися церквами та фундуючи православне братство.

Православна церква на середину 1630-х відновила свій статус, однак серед її ієрархів не було єдності в баченні її майбутнього. Сподвижники Петра Могили розуміли потребу в реформуванні, адже конкурувати доводилося не так із Унійною церквою, все ще дуже нечисленною, а передусім із Римо-католицькою.

Здобувши підтримку королів, вона впевнено прямувала до статусу офіційної релігії держави. Минав той час, коли формально жодна з церков не мала правових переваг. Напружену атмосферу запізнілої Контрреформації вже було гостро відчутно в Речі Посполитій. Тож частина православного духовенства різного рівня стала поглядати в бік Москви.

Почастішали поїздки до "єдиновірного" царя та патріаха з проханнями про гроші та підтримку. Нижче духовенство минулі кривди сприймало як незагойну рану, за яку вони прагнули помститися з допомогою козацької шаблі.

Не стояли осторонь і східні патріархи. Скажімо, путивльскі воєводи доносили цареві, що напередодні козацького повстання 1630 року до їхнього табору прибув посланець єрусалимського патріарха Теофана, який благословляв козаків триматися при релігії грецькій і намовляв піддатися московському цареві.

До українського світу однозначно належало селянство, за яким у нашому панівному наративі про минуле зарезервовано лиш епітети "гноблене" та всуціль "закріпачене" польською шляхтою. Тим часом картина значно багатоманітніша – бодай тому, що пан і підданий не конче різнилися за етнічною чи релігійною приналежністю: вони часто розмовляли однією мовою й належали до однієї й тієї ж Церкви.

Поняття "кріпацтво", як і реалії, що його характеризують, на наших теренах з'являються значно пізніше. Підданий у Речі Посполитій того часу ніколи не був власністю шляхтича. Хоча власником землі могла бути фактично лише шляхта, а можливостей для селянина вільного переходу від одного пана до іншого з часом ставало дедалі менше, підданий завжди мав частку своєї суб'єктності.

Той світ, попри станову різницю, не був розділений бар'єрами, принаймні в повсякденні, де ключовим було слово "взаємозалежність". Становище селян – окрема цікава тема, яка при детальнішому дослідженні, певна, поламає не один стереотип. Тут же зауважу, що на Київщині та Брацлавщині селянам велося значно краще, аніж деінде. Скажімо, відробіток у Брацлавському старостві становив шість днів на рік.

Причому слід пам'ятати, що під відробітками зазвичай мається на увазі не обов'язок кожного дорослого підданого працювати на пана, а делегування однієї особи від великого домогосподарства з кількох малих родин. Ця спільнота нерідко охоплювала також дальших родичів і наймитів.

Варто завважити, що яким би не був той т. зв. "визиск", але будь-яке збільшення ренти сприймалося як кривда, надто в сусідстві з вільним козацтвом. Цю суб'єктивну причину конче треба мати на увазі, коли заходить мова про селянські виступи під час повстання Богдана Хмельницького.

До українського світу Речі Посполитої належало також козацтво, хоч із цим багато хто до певного часу напевно би посперечався. Скажімо, висвячений за допомогою козаків православний єпископ Мелетій Смотрицький, визнаючи їхні заслуги в обороні Вітчизни, уникає трактувати їх як частину "руського народу".

Військова спільнота на пограниччі зі Степом, що її поповнював найрізноманітніший елемент, зокрема ті, кому не знаходилося місця в унормованому світі, попервах не мала виразного етнічного та соціального обличчя. Їхній статус як корпорації не було закріплено правом, а зменшення реєстру – фіксованої частини цього війська на службі Речі Посполитої – загрожувало козакові пониженням до категорії селянина.

Активне ж освоєння шляхтою степових просторів (землеробство, поява нових поселень і міст-фортець) скорочувало зону розселення козаків і ставало на заваді їхньому традиційному способу життя.

Козацтво, можливо, так і залишилося б військовою корпорацією на пограниччі, слабко пов'язаною з державою, як багато інших подібних утворень. Однак його питомою частиною стали ті, хто був тісно пов'язаний із землею – шляхта та соціальні групи, близькі до неї.

Зокрема, чи не всуціль зі шляхти походила козацька верхівка (нагадаю бодай кількох таких героїв: гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, творець козацької держави Богдан Хмельницький, полковники Іван Богун і Данило Нечай, гетьман Іван Виговський, творець Гадяцької угоди Юрій Немирич).

Дрібні землевласники Київщини та Брацлавщини активно бралися за добування "козацького хліба", як тоді говорили, – себто заробляли на життя козакуванням. Багато шляхти потрапили й у козацький реєстр.

Якою була ідентичність такого шляхтича-козака? Цілком імовірно, що залежно від місця: серед козаків він був козаком, серед шляхти – шляхтичем. Однак були й такі, для яких саме козацтво стало їхнім "народом".

Вони, з одного боку, ідентифікували себе через свою корпорацію та її інтереси, з другого – були виховані на політичних традиціях шляхетського стану, відтак мислили категоріями "своєї землі", "дідичного спадку", шляхетства, що здобувається пролитою кров'ю на службі королю та в обороні Вітчизни.

Звернімо увагу на фрагмент промови козацького полковника Оліфера Голуба, з походження шляхтича, перед козацьким товариством 1625 року – рідкісний зразок озвучених таким "козаком-шляхтичем" перспектив своєї корпорації:

"Дякуймо ж, панове браття, Господу Богу, що маємо Пана [короля] при собі. Не зі свого бажання він те учинив, […] а вчинив так із великого наполягання української шляхти.

Наступай на них, пане гетьмане, сміливо, бо вже їх небагато, та й ті воліють із нами [мирно] жити, ніж у небезпеці від нас нині бути, бо люди [козаки] на них наступили так, що майже понищили. Тож саме через те воліють із нами триматися, а ті, які не хочуть, – мусять, адже знають поводження наше.

Дай, пане Боже, пожити й віддячити як дідичам тієї вітчизни й землі. А що розумієш, що шляхті наша вольність не смакує, то нашій вольності немає міри, бо вона нам підтверджена Богом і найсвятішим патріархом".

Оліфер Голуб говорить від імені козацтва, яке служить королю як своєму володареві, однак вороже налаштоване до шляхти – їхнього антагоніста на Київщині та Брацлавщині.

Тут зіткнулися інтереси традиційних дідичів-шляхти та тих, хто волів зайняти їхнє місце, утворивши на цих теренах власну автономію. Козацький полковник пропонує замінити шляхетську адміністрацію на козацьку; замість старост поставити своїх полковників. Шляхта, яка була частиною політичної системи Речі Посполитої, в моделі Оліфера Голуба постає "третім зайвим", ворожою силою, що не дозволяла королю діяти самостійно та налагоджувати взаємовигідні контакти з козаками-лицарями.

Отож військова корпорація, попри її соціальне розмаїття, поступово набуває статусу суб'єкта, що претендує на своє окреме місце в державі, паритетне шляхті. Принаймні так воно постає в промові Голуба. Утім, до часу козацтво добивалося передусім стабільного становища та сякої-такої платні, що її забезпечував козацький реєстр. Збільшення його й озвучувано як головну козацьку вимогу фактично до розпалу козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького.

Шляхта добре розуміла, що питання козаків треба вирішувати, надто ж після їхніх виступів 1620–1630-х. Це розуміння буде виразно озвучено на сеймиках і сеймах на початку повстання, що вибухне 1648 року. Однак шляхта, яка вміла добре боронити свої здобутки, не мала потенціалу для глибокого реформування Речі Посполитої.

Ішлося ж бо про появу ще одного стану, який претендував на ті ж політичні права, які виборола собі шляхта впродовж століть. На таку кардинальну трансформацію вона, схоже, здатна не була. Для неї подібні реформи означали знищення її усталеного світу. Особливо це було неприйнятно для шляхти, яка жила далі від Київщини та Брацлавщини, на теренах яких уже склався тісний симбіоз козаків і частини шляхти.

Сутність цієї "народної" війни під керівництвом Богдана Хмельницького швидко схопили освіченіші громадяни Речі Посполитої. Вони заговорили про нищення своєї Республіки козаками. Ось як це на сеймі в жовтні 1648-го сформулював у промові православний Адам Кисіль:

"Козаки не знають, що то за трактати з Річчю Посполитою: з королем їм здається легша справа. Коли пишуть Хмельницькому титул "Старшому війська Речі Посполитої", він на це пише "Старший війська запорозького короля його милості". Не хоче він мати справи з Річчю Посполитою. […] Варто вашим милостям знати, що в тих хлопів нічого не варта повага до Республіки, бо вони кажуть: "А що то таке "Річ Посполита?". І ми також Річ Посполита. Бо ж король у нас Пан".

Козацьке повстання розколе не лише Річ Посполиту. Воно розчахне й український/руських світ. На боці шляхти, яка боронитиме Річ Посполиту як свою Вітчизну, буде некоронований король Лівобережної України, руський князь-католик Ярема Вишневецький, а водночас і православний київський воєвода Адам Кисіль.

У тому ж таборі опиниться і православних русин Йоаким Єрлич, який від козацького "бунту" спочатку сховався в Печерському монастирі, а потім (уже геть немолодим чоловіком), намагаючись направити свій вивихнутий світ, опинився у війську Стефана Чарнецького.

Для Єрлича події середини XVII ст. віщували початок апокаліпсису, що приніс його Вітчизні страшний голод і спустошення. Як і для значної частини чернігівської та київської шляхти, геть не багатої, яка втікатиме від війни, рятуючи себе й родини.

Проблему руської шляхти влучно окреслив історик Анджей Суліма Камінський: "Адам Кисіль обирав не між Польщею й Україною, а між Річчю Посполитою та козацтвом, котре, на його думку, загрожувало шляхетській моделі громадянської держави".

Власне, козацтво нічого не могло запропонувати руській шляхті як частині політичного народу Речі Посполитої, хіба що дозволити стати на свій бік. Однак якою була перспектива того "свого боку", на середину XVII ст. й самі козаки достеменно не зуміли би сказати.

Козаки, шляхта, селяни, які виявляться на одному боці, назвуть себе русинами та православними, котрі мстяться за кривди всього свого народу. Шляхта – православні, католики, уніати та протестанти – захищатимуть свою Вітчизну й теж говоритимуть про "зрадливу бунтівну Русь", що здавна ненавиділа поляків.

Не варто вкладати в це поняття "поляк" етнічного значення, воно маркувало передусім дуже строкатих політичних громадян Речі Посполитої. Хоч у тій війні риторики й ідеологій багато йшлося про цю одвічну ненависть "русинів" і "поляків", усі добре розуміли, що ані перші не охоплювали всю руську спільноту, ані другі не були всі поляками.

Проте що далі триватиме кривава та спустошлива війна, то виразніше вона набуватиме характеру визвольного виступу пригнобленого народу. В майбутньому це протистояння постане героїчною війною "українців", які виступили за свою свободу проти "поляків".

А українська історія втратить тих, на чиє замовлення писалися, перекладалися та друкувалися книжки, відкривалися вищі школи, поставали церкви, замки й палаци. Українська культура втратить чималий пласт своїх здобутків, а політичну та правову традиції, якими можуть пишатися її спадкоємці, серед яких і українці, буде оголошено чужими.

Козацький дискурс "визвольної війни проти ляхів", розвинений у різних варіантах місцевих літописних історій, ляже в основу офіційної історіографічної версії Російської імперії. Його дещо трансформували в результаті українських визвольних рухів кінця XIX – початку XX ст., посиливши протистояння "своїх" і "чужих".

Геніальний Михайло Грушевський з допомогою історії легітимізує народ без держави й території, на яких тримаються всі модерні схеми національних "життєписів" європейських народів. Ця схема, врешті, виявиться зручною також і для радянської історіографії.

Блискучий історик Омелян Пріцак, засновник і перший директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, у статті "У століття народин М. Грушевського" (1966), гостро відреагує на невідповідність цього наративу для українців XX ст.:

"Якщо б ми не мали (а ми її маємо!) стовідсоткової певности щодо чистоти характеру та святости інтенцій Костомарова та Антоновича, то мусіли б дійти до страшного висновку, що ці чужі поміщики створили скроєну спеціяльно для українського народу концепцію, щоб його повсякчасно тримати в анормальному та недорозвиненому стані уніфікованої кляси селян ("народніх мас") поза межами часу і простору.

Але теорія українського "народництва", як її розвинули Костомаров і Антонович, це не ворожа інтриґа, а – може і ще гірше – це явище патологічне. Вона опирається в основному на комплексні винуватости представників "панських" верств на Україні: Костомаров – російської, Антонович – польської, супроти т. зв. "народніх мас".

У своїй засліпленості ренеґатів своєї верстви та жертвенній відданості неофітів з одної сторони, а в нереалістичній ідеалізації селянства ("народніх мас") з другої, вони затратили цілковито критерії реальности і створили міт про "окремий характер українського народу", про зраду українських вищих верств і т.д.".

Голос Омеляна Пріцака, а до нього голос "гарячого" Панька Куліша, до часу, проте, не був почутий. Колективний українець вірив у те минуле, яке йому пропонували кілька століть поспіль.

Воно ж бо було освячене козацькою шаблею, народною піснею (створеною значно пізніше), визвольною риторикою, красним письменством і пензлем художника, але передусім – нормативними російською імперською та радянською ідеологіями, за якими стояли держави зі своїми поліціями й арміями.

Таку історію неможливо було читати без брому, як скрушно зітхав Володимир Винниченко. Українці ж бо щоразу програвали свої війни, героїчно виграючи окремі битви.

Історія пишеться, утім, у зворотному напрямку – від дня сьогоднішнього в минуле. Той набір фактів, навіть найретельніше дібраних і поодинці проаналізованих, що потрапляють до рук дослідників, готової історії не розказують. Логіко-дедуктивні схеми та причинно-наслідкові зв'язки, з допомогою яких групуються факти, – інтелектуальний продукт роботи історика для "конструювання" минулого.

Звичайно, що далі вглиб, то тривкішою видається "історія", істинність якої годі ставити під сумнів. Однак, як зауважив Іммануїл Валлерстайн у статті "Does India Exist?", урешті-решт неминуче трапляється подія, що "несподівано та драматично, а головне – успішно", таки підважує це "істинне минуле".

Такою подією стало для української історії проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Наслідки цієї епохальної дати далеко не відразу відчула історіографія, минуле ж бо чіпко тримається за завойовану "територію". Спочатку здавалося, що достатньо повернутися до "правдивої" історії кінця XIX – початку XX ст., злегка відчистивши її від радянських ідеологічних нашарувань. Тим більше, що для вуха вихованого на радянській історіографії дослідника вона звучала як рідна.

Проте що далі, то все гостріше відчувається невідповідність цього минулого. Народ із територією та державою потребує іншого історичного наративу – такого, де знайшлося б місце для всіх тих, хто опинився колись по інший бік від історика-деміурга.

Хто мав "неправильне" походження, хто обрав "неправильну" релігію, у чиїх жилах текла "неправильна" кров, хто визначився не так, як бачилося творцеві минулого, хто "помилявся" у виборі сторони, не прозрівши за туманним майбутнім "магістрального шляху українського народу". Усі вони мали свою правду, що не позбавляє їх "українського громадянства".

Є шанс, що всім цим "іншим" знайдеться місце в новій історії, а провалля, що постало між історією "до" та історією "після" 1648 року, все ж удасться залатати. Це складне, але захопливе заняття, і саме воно дає надію на оптимістичне українське минуле для оптимістичного українського майбутнього.