Передостанній шлях Хосе-Антоніо. Струп. Іспанія роз’ятрює рани

Від редакції: у львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" наприкінці травня побачила світ українською мовою книжка польської репортерки Катажини Кобилярчик "Струп. Іспанія роз'ятрює рани", яка 2020 року стала переможницею Премії ім. Ришарда Капусцінського "За найкращий літературний репортаж".

"Струп" – це оповідь про країну, яка заради майбутнього мала забути своїх примар і якій це не вдалося. Катажина Кобилярчик мандрувала Іспанією – стежками померлих, вбитих, зниклих безвісти. Мучеників та героїв. Жертв та злочинців. Спілкувалася з родинами, які хочуть шукати, і тими, які не бажають роз'ятрювати старих ран.

Історична правда із люб'язного дозволу авторки та видавництва публікує один із розділів книжки.

***

Помирає: Хосе-Антоніо Прімо де Рівера, 33 роки, засновник Фаланги. Від великої кількості куль. Йому тридцять три роки, ініціали імені збігаються. Три роки пролежав у могилі. Тепер воскресне.

Апостоли мають загострені олівці та шпальти, підготовлені для доброї новини: оце піднявся із могили Спаситель Вітчизни. Пишуть:

Сьогодні, у третю річницю своєї славної смерті, тлінні останки засновника Фаланги з'являться при денному світлі Іспанії, що відродилася завдяки його героїчній волі. Піднімуться із глибин землі, котра першою дала відпочинок полеглому в Голокості тілу, а повітря, викупане в середземноморському світлі, прийме його. […]

Левантські ниви вкриються квітами на шляху похоронної процесії; вночі гігантські вогнища освітять йому дорогу. Стара гвардія солдатів, озброєних у прапори та віру, вирушить із легкою ношею піднятих із безодні землі останків, щоб стали вони наукою та символом найбільшої самопожертви, якої народ ніколи не забуде, відроджений завдяки волі Полеглого.

І так далі, на цілу сторінку. У всіх газетах.

Надворі 20 листопада 1939 року, Перший рік перемоги. Точно три роки тому перед в'язницею в Аліканте розстріляно Хосе-Антоніо Прімо де Ріверу. Вчора його тіло ексгумовано. Рішення ухвалили одинадцять днів тому: Хосе-Антоніо не має нидіти на провінційному кладовищі, навіть мертвий він має обов'язки перед народом та Вітчизною.

Із тіл таких, як він, мучеників генерал Франко хоче побудувати міцний фундамент нової країни. Каудильйо добре розуміє: триста тисяч матерів втратило синів на війні, яку він недавно виграв. Якщо нова влада — його влада — мусить на чомусь триматися, хай її зміцнить їхня кров.

Хіба давні мулярі не додавали худоб'ячої крові до розчину? Тож відбудуємо нашу Вітчизну, зведемо такий фундамент. "Немає визволення без крові, та благословенна хай буде тисячу разів кров, яка принесла нам наше визволення", — скаже Франко через кілька років під час публічного виступу.

Вперше його кинули на саме дно.

На шиї мав хрестика на червоній нитці (отримав його на світанку перед стратою від своєї сестри Пілар; через кілька років на цій підставі в когось виникне ідея спробувати його беатифікувати, але нічого з цього не вийде). Міліціонер, один із тих, які привезли трупи, зірвав хрестика, хотів сховати його до кишені, але гробар йому не дозволив. Міліціонер кинув хрестика в могилу.

Потім полетіли наступні тіла. Було їх п'ять. Разом із Хосе-Антоніо того дня розстріляли ще двох фалангістів і двох карлістів. П'ятим був Феліпе Кодіна, який помер у тюремному шпиталі. Тільки його тіло загорнули в саван. Інші пішли до могили так, як впали. Хосе-Антоніо — у светрі.

Мабуть, він інакше все собі уявляв. "Лицем до сонця, у новій сорочці, яку ти вишила вчора червоним, таким знайде мене смерть, якщо мене забере", — ці слова написали разом, увісьмох, неповним роком раніше. Хосе-Антоніо хотів, щоб Cara al sol, гімн Фаланги, був про війну та кохання. Про смерть, але радісно.

Його арештували в березні 1936 року, ще перед початком війни. Офіційно — за незаконне зберігання зброї. "Якщо для досягнення наших цілей необхідним буде насилля, це нас не зупинить", — говорив Хосе-Антоніо.

Які то цілі? Держава без скриньок для голосування. Без парламентського фарсу. Щось на зразок Італії Муссоліні. Уже в 1935 році фалангісти планували самотужки розпочати "марш на Мадрид" і "святу громадянську війну для порятунку Вітчизни". Тоді нічого з цього не вийшло.

Почали перестрілку з лівими угрупованнями на вулицях Мадрида. Врешті уряд сказав: "Досить!". Після невдалого замаху на Луїса Хіменеса де Асуе, професора права й соціалістичного депутата, замаху, у якому загинув поліцейський, що охороняв його, діяльність Фаланги заборонили.

По всій Іспанії заарештовано дві тисячі її членів, у Мадриді — майже дев'яносто відсотків делегатів. Багатьох швидко звільнили. Щоб затримати у в'язниці Хосе-Антоніо, прокуратурі треба було добре постаратися.

Спочатку сидів у мадридській в'язниці Модело. Потім його перевели до Аліканте. Писав звідти листи до своїх фалангістів про те, хто є ворогом, кого треба усунути (наприклад, суддю, який засудив його на смертну кару за заколот).

До генерала Моля: хай знає, що може розраховувати на чотири тисячі фалангістів у майбутній спробі державного перевороту, він віддає їх у його розпорядження.

До уряду Республіки, одразу після початку війни: він охоче стане посередником у мирних переговорах, хай уряд його випустить під чесне слово, і він поїде до Бурґоса, щоб укласти перемир'я зі збунтованими генералами.

Товариші кілька разів намагалися його витягти. Безуспішно.

На світанку 20 листопада 1936 року його вивели у внутрішній дворик номер п'ять. Це не була запланована за розкладом смертна кара. Надворі було багато чужих людей, міліції, солдатів із комуністичного П'ятого полку.

Засуджених вишикували під стіною: Хосе-Антоніо — на куті, на крок далі від решти. Розстрільна команда налічувала чотирнадцять осіб. Їх було так багато, що солдати та міліціонери мусили стати півколом, щоб вміститися. Стріляли з відстані трьох метрів. Без наказу, хоча мали дочекатися команди.

Випустили шість залпів. Майже всі цілилися в Хосе-Антоніо, і принаймні одного з інших чотирьох засуджених треба було добити пострілом у голову. Хосе-Марія Саваля, автор книги про останні хвилини лідера Фаланги, пізніше порахує, що він міг дістати навіть вісімдесят куль.

Тіла забрали на кладовище Нуестра-Сеньйора-де-Лос-Ремедьйос, за три кілометри від Аліканте. Викопали для них могилу: безіменну, масову. На саме дно кинули тіло Хосе-Антоніо.

Уперше його ексгумували одразу після війни. 3 квітня 1939 року Хав'єр П. Мільян-Астрай, фалангіст, небіж генерала Мільяна-Астрая, першим із офіцерів в'їхав до здобутого націоналістами Аліканте. Відразу попрямував на кладовище. Гробар показав йому місце. Розкопали могилу.

— Очищений від землі Хосе-Антоніо, неторканий, ніби помер декілька хвилин тому, спочивав у глибокій могилі, стиснувши праву долоню на светрі біля серця. Тільки його стопи, босі, у дешевих полотняних сандалях, мали сліди розкладу, — згадував потім Мільян-Астрай.

На тілі Хосе-Антоніо він знайшов кинутий хрестик. До светра прикріплено шпильку з трьома святими медальйонами. Один із них солдати називали Detente bala!, вірили, що він затримує кулі. Хав'єр особисто сповз до могили, сам підклав під тіло дошки й обв'язав його мотузками.

Тіло було важким, мало принаймні шістдесят кілограмів. Огорнув його прапором, уклав до труни, закрив віко. Спочило у спеціально підготовленій ніші номер п'ятсот п'ятнадцять. Упродовж найближчих восьми місяців жіноча секція Фаланги — як у пісні Cara al Sol — щоденно кластиме перед нею п'ять свіжих троянд.

Потім його дістали знову.

Рішення про воскресіння дозріло 9 листопада 1939 року. Так вирішив каудильйо й Політична хунта. Аліканте було вражене. Місцевий шеф Фаланги дивувався: як то, ви хочете в нас його забрати? Адже ми вже маємо проєкт мавзолею… Йому знадобилося кілька секунд, щоб опанувати себе: слухаюсь, дисципліна, ось чого навчив нас Хосе-Антоніо. Arriba España!

Часу залишилося мало. Десять днів, щоб застібнути все на останній ґудзик синьої сорочки: підготувати ексгумацію, урочистості, процесію. Ніщо не могло статися випадково.

Отже, ніяких інших пісень, окрім релігійних. Ніяких інших кольорів, окрім чорного. Ніяких інших вигуків, окрім Presente! Ніяких інших жестів, окрім франкістських салютів. Родичі похапцем навчали дітей витягати перед собою праву ручку: "Так добре, золотце, тільки долоня відкрита, пальчики разом і не згинай ручки в лікті".

Погодилися, що вийматиме його Хав'єр П. Мільян-Астрай. Той, який уже торкався до нього. Двісті тисяч фалангістів дивилися, як здіймається вгору вишуканий, тонкий молоток і вдаряє у замурований отвір ніші під номером п'ятсот п'ятнадцять. Одразу в супровід забамкали дзвони.

Він пригадав, що тіло того разу було дуже легким. Залишилося небагато. "Зате велич спогадів про нього, його героїзм за життя і готовність померти за ідею закоренилися глибоко у нашій пам'яті" — записав, трохи збентежений.

Справді, разом усе це було винятково важким. Тіло, труна, ноші, спогади, героїзм і самопожертва разом важили понад триста кілограмів. Дванадцять осіб, навіть найвірніші ідеалам, ледве змогли його підняти. А пройти треба було чотириста шістдесят два кілометри.

З Аліканте до Ескоріалю Хосе-Антоніо Прімо де Ріверу занесуть на власних плечах вибрані, найзаслуженіші фалангісти. Витратять на це десять днів і десять ночей.

Усе заплановано до найменших дрібниць. Хто. Що. Коли. Звідки. З якою швидкістю. Які гасла. Чого ні в якому разі робити не можна.

Спочатку хрест.

За ним — священики, ченці.

Далі — труна на ношах, під чорним оксамитом. Дівчата з жіночого відділу Фаланги вдень і вночі, без відпочинку вишивали на ньому ангельський хрест та латинські сентенції. Їм вчасно вдалося все вишити, але їхні пальці кровоточать.

Ноші несуть дванадцять фалангістів: шість спереду, шість позаду, по троє біля кожної палиці. Інших дванадцять ідуть з боків як військова охорона.

За труною — влада провінції, регіону, місцеві діячі Фаланги. Врешті, на належній відстані, усі інші, натовп. Наприкінці — машини "швидкої допомоги".

На похоронній процесії панує військова дисципліна. Усі визначені відстані мають бути дотриманими. Обов'язковою є маршова хода в цілковитій тиші.

Ідуть без перерв. Днями і ночами.

В Аліканте труну несуть члени Політичної хунти на чолі з Серран-Суньєром і представники Національної Ради. За містом тягар беруть на себе фалангісти. Ті, хто несе труну, змінюються кожні десять кілометрів.

Для цього є спеціальний церемоніал: той, хто змінює, наближається до змінюваного, вирівнює крок, лунає наказ: "Стояти!". Похоронна процесія зупиняється на місці. Наступна команда: "Змінити!".

Той, хто змінює, бере тягар змінюваного. Останній стає збоку, обличчям до труни, і віддає салют (пальчики разом, золотце, лікоть прямо). Він віддає салют доти, доки похоронна процесія не продовжить ходи. Гармати випускають залп. Б'ють у дзвони. Виють фабричні сирени.

Уся країна має знати, що саме цієї хвилини, цієї миті, десь у куряві дороги між Ла-Енсіною й Альмансою змінилися фалангісти, які несли труну (у майбутньому в цих місцях планують помістити меморіальні стовпці).

Учні, студенти мусять перервати заняття, встати, витягнути долоню (пальчики, лікоть). "Хосе-Антоніо" — мусить крикнути викладач. "Присутній" — мають гукнути у відповідь учні.

І так кожні десять кілометрів. День і ніч. Без відпочинку.

Ночами запалюють смолоскипи. Місцеві відділи Фаланги збирають деревину, хмиз, усе, що горить. Вказівка згори: на узбіччях розпалити великі багаття. Цей вогонь має бути найбільшим із можливих. Є місця, де учасникам походу здається, що вони йдуть стежкою у полум'ї.

"Вдень, — нотують апостоли, — розмарин і чебрець оточують процесію приємним ароматом".

Входять до сіл та містечок. Іноді перед світанком, іноді в сутінках. Жителі напоготові. Чекають. Тиша. Оправа вулиць є показною, строгою, урочистою. Чорно-червоні прапори Фаланги, жалобні стрічки, портрет Хосе-Антоніо на церковній вежі.

De Profundis — співають дівчата із жіночої частини. Miserere — відспівує місцеве духовенство. Моляться на вервицях, укотре відправляють заупокійні богослужіння. Усі присутні. Усі вже навчилися правильно витягати руку (навіть товариство сліпих та осіб із вадами зору надіслало до своїх членів листа в цій справі).

На рівнинній та сухій Месеті пастухи відходять від своїх отар. Несміливо, незграбно випростовують руку. Деякі воліють за старою традицією зняти шапку і стати навколішки.

Похоронна процесія ніде не затримується довше ніж на богослужіння. Іде далі.

Трохи зашвидко.

Планували, що темп маршу становитиме два кілометри на годину. Але ноші з труною важать понад триста кілограмів. Не можуть з ними йти повільніше. Неможливо витримати такий тягар на одній нозі, затримуючи другу в повітрі, як це роблять під час великодніх процесій, коли вулицями міст обносять paso з мучеником Христом.

Цей новий Спаситель Вітчизни, який власне рухається її дорогами на плечах своїх ревних послідовників, винятково важкий. Окрім того, піднявся з гробу в листопаді, тож холодно. Море вже було десь далеко позаду, а ночі на Месеті — морозні.

Уранці домовину покриває іній. Тому йдуть швидко. Крок, який виконують під час маршу, надзвичайно короткий, швидкий, стопи тільки трохи підносять над землею. Хтось дасть йому назву: "Крок Хосе-Антоніо".

Треба скоригувати запланований графік, пришвидшити заміни тих, хто несе, повітання в містах і жалобні меси, іноді зупинитися посеред дороги, щоб помолитись. Нічого страшного. Навіть добре, це ж не процесія, не повторний похорон, це — останній марш Хосе-Антоніо рідною країною, хай триває!

Ідуть. Поважно, але енергійно. Їхні очі засклені. Сльози? Гарячка?

Деякі фалангісти відмовляються повертатись додому, пройшовши свій відрізок шляху. Хочуть дійти з Хосе-Антоніо до самого Ескоріалю. Десять днів без відпочинку, без сну, без їжі. Деякі мліють від недосипання, від переохолодження. Їх приводять до тями чаркою коньяку в машинах "швидкої допомоги".

В Альмансі, на Месеті, уже знають: занадто холодно, занадто важкий. Потрібно замінити держаки, на яких несуть ноші. Нові є легшими й довшими, тепер труну одночасно можуть нести шістнадцять осіб.

Але все ще йдуть занадто швидко. Мусять сповільнити крок. Частіше затримуються на молитву.

Доходять до Альбасете. Уже в Аранхуесі. Вступають до Мадрида.

Мадрид стоїть. Мовчить. Ніхто й ніщо не працює. Домовина мандрує вулицями, квітковими килимами, поміж незліченних натовпів. Богослужіння, промови, урочистості. Гітлер прислав із Берліна дівчат із нацистських молодіжних організацій. Муссоліні — вінок із бронзи. Франко?

Привітає похоронну процесію аж в Ескоріалі. Ну що робити, якщо ніколи не любив "цього хлопчину". Охоче влаштує йому гарний похорон, країна цього потребує, але нікуди не ходитиме, бо це вже крайнощі.

До Ескоріалю похоронна процесія дістається о третій годині дня 30 листопада 1939 року. Його вітають натовпи. Перед монастирем — ліс прапорів Фаланги, їх рівно тисяча п'ятсот. Із гуком пролітають над ними літаки з найближчої військової бази. Генералісимус Франко навіть одягнув фалангістський мундир.

Вирішено, що було б добре, якби під час заупокійного богослужіння повторив слова, які Хосе-Антоніо сказав на похороні першого полеглого фалангіста. Тож Франко говорить: "Хай Бог дасть тобі вічний спочинок, а нам хай у ньому відмовить, аж поки не зберемо для Іспанії жниво твоєї смерті". Але він знає своє: недовго лежатиме цей хлопчина в Ескоріалі. Як тільки побудуємо Долину полеглих, викопаємо його і перенесемо.

А тим часом кладуть труну до могили навпроти вівтаря в монастирському храмі. Прикривають плитою із простим написом: "Хосе-Антоніо". Гітлер та Муссоліні прислали чудові вінки.

Надворі ніч, коли закінчується остання заупокійна служба. Холодно. Фалангісти повертаються додому, співаючи Cara al Sol, офіційний гімн Фаланги: "Лицем до сонця, у новій сорочці, яку ти вишила вчора червоним, таким знайде мене смерть, якщо мене забере, і вже тебе не побачу".

Це — неправда. Через двадцять років край знову побачить труну з останками Хосе-Антоніо. Фалангісти понесуть її до Долини полеглих.

Іспанський патріотичний катехизис

— Як називаємося ми, хто вважає Іспанію Батьківщиною?

— Ми, що вважаємо Іспанію Батьківщиною, називаємося іспанцями.

— А чи є для нас честю вважати Іспанію Батьківщиною?

— Вважати Іспанію Батьківщиною — одна з найбільших почестей, якої ми могли би прагнути.

— Але хіба деякі іноземці не говорять про Іспанію чи іспанців погано?

— Деякі іноземці погано говорять про Іспанію, але роблять це через заздрість або незнання.

***

 

Катажина Кобилярчик – польська письменниця, репортерка.

Родом із Нової Гути, східної частини Кракова, де проживає і нині. Про рідні місця написала кілька книжок. Серед найвідоміших – її дебютна повість "Казки з блоку див. Новогутські репортажі" (2009) та найновіший репортаж "Жінки Нової Гути. Цегли, перли та петарди" (2020). У 2002–2008 роках працювала журналісткою у краківській газеті Dziennik Polski. Також друкувала статті в Gazeta Wyborcza, Tygodnik Powszechny, Polityka та National Geopraphic Traveller.

Авторка двох книг репортажів про Іспанію: "Пил із ландринок. Іспанські фієсти" (2013) та "Струп. Іспанія роз'ятрює рани" (2019). У вересні 2020 року за другу книжку отримала "Кришталеву карту польського репортажу" від міського голови Любліна, а кількома місяцями раніше стала лауреаткою найпрестижнішої польської нагороди за художній репортаж – "Премії імені Ришарда Капусцінського".

Переклала з польської Юлія Семенюк, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.