Йозеф Мислівечек та Максим Березовський: чех та українець, які підкорили музичну Італію
Долі цих двох блискучих композиторів перетнулися у щасливий для обох, сповнений надій і планів момент життя. Сталося це рівно 250 років тому – 15 травня 1771 року. Цього дня Йозеф Мислівечек та Максим Березовський складали іспит в Болонській філармонічній академії.
Італія середини ХVIII-го століття. Місто Болонья з його неповторними аркадами – музична Мекка Європи. Протекції, рекомендації та зв'язки тут безумовно мають значення, але найбільше цінується все ж освіта, талант, працьовитість, дисциплінованість та відданість музичному ремеслу.
Болонья – місто університету та кількох академій. Тут жила і працювала ціла плеяда визначних вчених, серед яких особливе місце посідав "святий отець музики" - францисканський монах, композитор, викладач, музичний теоретик Джованні Батіста Мартіні.
Наприкінці XV-го століття вулицями цього міста ходив спочатку студент, а пізніше професор медицини, філософії та астрономії, багаторазовий ректор Болонського університету Юрій Котермак-Джорджо да Леополі, більш відомий нам як Юрій Дрогобич. Століттями з усіх куточків Європи сюди стікалися, та що там – продовжують стікатися за знаннями, досвідом і славою молоді вчені та митці.
У ХVIII-му столітті, як і в часи Відродження, Італія, попри те, що була роздроблена на окремі князівства і поділена між іноземними правителями як шматок прошуто, жила за формулою Платона: "Tam turpe est Musicam nescribe quam Litteras" (Не знати музики так само соромно, як бути неграмотним).
Апеніни через своїх високоосвічених музикантів, співаків та композиторів невтомно "інфікували" світ мистецтвом бельканто. Тут народжувалася музична мода, яка стрімко полонила світ.
Служіння музиці тоді могло піднести до вершин багатства і слави з абсолютних низів. Скажімо, одна із зірок тогочасної оперної сцени Катаріна Габріеллі, якій приписують роман з Мислівечеком, і якій він складав "найвигідніші" для можливостей її голосу арії, була донькою кухарки, але на вершині слави вже мала власний замок і сама собі встановлювала розмір гонорарів.
Популярною тоді була й традиція співу кастратів, яка через середньовічну заборону жінкам співати духовну музику перейшла й у барокову оперу. Незмутовані голосові зв'язки у поєднанні з легенями дорослого чоловіка продукували особливий тембр голосу, який користувався неабиякою популярністю.
Тому бідні родини, сподіваючись, що їхні сини досягнуть оперних вершин, безжально віддавали їх на операції. Дістатися до цих вершин, однак, вдавалося одиницям. Один з цих небагатьох – Луїджі Маркезі, який у 70-80-их роках ХVIII -го століття вважався неперевершеним солістом світових сцен, своєю стрімкою кар'єрою завдячував саме протекції Мислівечека.
То що ж це за іспит такий, який 250 років тому складали тоді вже славний композитор Il Boemo (богемець) Йозеф Мислівечек та успішний музикант і співак, який своїми духовними творами і чудовим голосом вже прославився по всій Італії, Максим Березовський – Massimo Berezovsky?
Ці два іноземці тоді одночасно подали на ім'я ректора Болонської філармонічної академії Антоніо Маццоні прохання допустити їх до іспиту на звання академіка.
15 травня понад двадцять членів комісії зібралося для того, щоб оцінити талант двох претендентів. Завдання було непросте – потрібно було на певну тему написати складні церковні псалми-антифони. Для виконання завдання обох на певний час зачинили у глухих кімнатах на самоті.
Результат оцінювався таємним голосуванням. Комісія голосувала білими та чорними кулями. Білі – так, чорні – ні. І Мислівечек, і Березовський отримали лише білі кулі й одноголосним рішенням комісії здобули звання академіків.
Це був доволі рідкісний випадок, оскільки бували й роки, коли жоден музикант не те що не складав іспит, а й взагалі не був до нього допущений. А щоб одразу два за один рік, та й до того ж чужинці – це було геть нечувано.
Звання Accademico Filarmonico означало для наших героїв величезну честь і визнання, а також фінансові й соціальні переваги. Оскільки в обох життєвий шлях був непростим і розраховувати вони могли переважно на власні заробітки, усе це для них було надзвичайно важливо.
З таким званням вони мали право займати найпочесніші капельмейстерські посади. До того ж в Італії обидва були іноземцями і в умовах шаленої конкуренції з італійськими композиторами за замовлення на музику вимоги до них були набагато вищими.
Обидва, до речі, творили на пограниччі музичних стилів бароко і класицизму, однак їхня блискуча і в кожного по-своєму реформаторська музика пізніше все ж була затьмарена епохою Моцарта.
Але того дня після тяжкого іспиту два представника бездержавних народів, яких крім цього об'єднувала й спільна пристрасть – музика, два чужинці, історична вкоріненість яких у рідну землю додавала їм непереможного духу, мали б піти до болонської корчми й добряче відсвяткувати свою професійну перемогу. Може так і було, хтозна…
Ім'я Йозефа Мислівечека час від часу виринає у скупих і нечисельних біографічних розвідках про Максима Березовського. Тому кілька слів про нього, можливо, були б незайвими для загального уявлення про час, в якому жив і творив талановитий уродженець Глухова.
Батько Йозефа Мислівечека Матєй займався почесним ремеслом – він був мельником, членом міського цеху, а пізніше виноробом і корчмарем. Свого чеського прізвища у знімеченій Празі він, на відміну від багатьох земляків, не змінив. Зберегли прізвище й сини. Їх у родині Матєя Мислівечека та Анни Червінкової було двоє – близнюки Яхим і Йозеф.
Жили вони у Празі на острові Кампа, у місці, яке зветься Совові Млини. Батько був власником кількох млинів, в тому числі одного на іншому боці Влтави. На будинку, який зараз стоїть на цьому місці, розміщена пам'ятна дошка, присвячена Йозефу Мислівечеку.
Ще одну дошку можна побачити неподалік на вулиці Мелантріховій, на будинку, який родина Мислівечеків придбала у 1740 році. На цій дошці Йозеф Мислівечек названий Il divino boemo. "Божественим" він, однак, став лише у 1886 році з легкої руки письменника Якуба Арбеса, який так охрестив композитора у своїй романетті.
Амбіції піднятися соціальними щаблями мотивували Матєя віддати дітей у науку. У 1749 році, коли хлопцям було по 12 років, батько помирає від тифу. Мати вдруге виходить заміж за ще одного мельника – Яна Чермака, який почав поступово долучати синів до сімейної мельницької справи.
Яхим виявляв більші здібності до математики і гідравліки, тому й до мельницької роботи був більш підготовленим. Йозефа ж почала полонити музика. Він майже не розлучався зі своєю скрипкою і чудово співав. І хоча мельницькою справою він продовжував займатися, музика у його житті однозначно переважати усе інше.
Основам композиції його вчив Франтішек Губерман, але учень швидко переріс вчителя і продовжив навчання у молодого й талановитого композитора й органіста Йозефа Зегера.
У 1762 році, написавши свої перші шість симфоній, названими за місяцями року, Йозеф переконався, що його композиторські зусилля мають сенс. Натхненний успіхом, він вирішив спробувати щастя на землі обітованій для кожного музиканта – в Італії.
Здійснити мрію йому вдалося за підтримки меценатів, зокрема Вінцента Вальдштейна, який відіграв у житті Мислівечека таку ж саму роль як Кирило Розумовський у житті Максима Березовського, а також завдяки брату Яхиму, який постійно фінансово підтримував Йозефа і дуже пишався його успіхами.
26-річний богемець прибув до Венеції у 1763 році, побачивши її такою ж величною, як це місто зображав на своїх полотнах венеційський художник Джованні Каналетто. Там він вивчав контрапункт і речитатив у поважного композитора та органіста Джованні Батісти Пашетті.
Місто вже чотирнадцять років жило без свого найвідомішого композитора Антоніо Вівальді, рудоволосого Il Padre Rosso, чия різножанрова новаторська музика на майже двісті років після його смерті впала у забуття.
Приїхав туди Мислівечек вже доволі сформованим музикантом з навичками диригента, органіста, скрипаля, знанням іноземних мов, включно з латиною та італійською, але водночас з палким бажанням осягнути ще й закони й тонкощі італійської опери серіа, так званої dramma per muzika.
Його першим успіхом у 1765 році стала прем'єра у Пармі опери-кантати Il Parnaso confuso на лібрето Пієтро Метастазіо, іменитого на той час лібретиста, автора понад 30 творів, які були покладені на музику різними композиторами близько тисячі разів.
Сам Мислівечек на його тексти написав 15 опер. Герої цих опер, які завжди мали ідеальні, часто запозичені з античного спадку характери, зазвичай протистояли злим інтриганам, причому й ті й інші були обов'язково аристократичного походження.
Дійових осіб в таких операх як правило було небагато. Арії героїв – їхні чуттєві прояви – чергувалися з речитативами, які "штовхали" дію вперед до неминучої, як здавалося, катастрофи, але кульмінація врешті-решт завжди призводила до щасливого кінця.
Один з творів Метастазіо – "Демофонт" був особливо популярний серед композиторів XVIII-го століття. Його клали на ноти понад 70 разів, включно з іще одним видатним композитором-новатором, ще одним Il Boemo Крістофом Віллібальді Глюком, який, як згадував Антоніо Сальєрі, хоч і знав багато європейських мов, та рідною все ж вважав чеську.
Цим лібрето цікавився й Вольфганг Амадей Моцарт. Йозеф Мислівечек двічі писав опери на це лібрето – вперше для Театро Сан Бенедетто у Венеції у 1769 році і вдруге – для Театро Сан Карло в Неаполі у 1775.
Для Максима Березовського саме це лібрето лягло в основу його єдиної, а для усіх нас – першої української опери, прем'єра якої у Ліворно в 1773 році отримала масу захопливих рецензій.
На жаль, з цієї опери збереглися лише чотири арії та кілька блискучих фраз симфонії, яка скоріше за все була увертюрою. Чи не під впливом доброзичливого, натхненного, впливового чеського колеги Березовським була обрана саме ця антична історія з пророцтвами оракулів, жертвопринесеннями, підміненими дітьми, великими почуттями і щасливою розв'язкою?
Про обох композиторів відомо дуже мало. Ані вірогідних портретів практично не залишилося нащадкам. Для мене особисто найвдалішим художнім втіленням величі й драми життя та обірваного творчого польоту Максима Березовського є скульптура у Глухові роботи талановитої української мисткині Інни Коломієць, століття від дня народження якої промайнуло цьогоріч.
Велика частина його музичного доробку канула в Лету, а те, що зберіглося, на жаль, виконується вкрай рідко.
Тому без перебільшення історичною подією, своєрідним княжим подарунком українцям на завершення 275-го ювілейного року Березовського, стало виконання оркестром "Київські солісти" під керівництвом Кирила Карабиці у стінах архітектурної перлини бароко – Андріївській церкві – трьох симфоній Максима Березовського.
Історія віднайдення цих творів – справжній детектив, який заслуговує на окрему розвідку. А поки що дуже рекомендую послухати запис цього концерту.
Про Йозефа Мислівечека у Чехії знімається фільм, благородною метою якого є повернути інтерес до особистості та творчого доробку цього непересічного чеха. Можливо завдяки цьому й топоніми його життя повернуться у туристичні маршрути Праги, де він прожив половину свого життя.
Вже здобувши славу, Йозеф Мислівічек щонайменше двічі повертався до Праги і знайомив земляків зі своїми музичними здобутками. У 1768 році, приїхавши владнати формальні питання після смерті матері, Йозеф Мислівечек тут сам диригує оперу "Беллефонте", блискуча прем'єра якої у 1767 році, до дня народження іспанського короля Карла ІІІ, відбулася в Неаполі у театрі Сан Карло – славетній оперній сцені на 2000 глядачів і 80 музикантів оркестру.
Загалом з 1767 по 1770 рік Йозеф Мислівечек написав сім опер, які мали величезний успіх і розголос. Зазвичай глядачі приходили у театр вже добре знаючи сюжетні лінії опер, тому це накладало особливо високі вимоги і очікування до самої музики.
Публіка ж в Італії була взагалі розбещеною якісною музикою й нерідко доволі скептично налаштованою, а тому до опери почасти ходила вирішувати свої торговельні, фінансові та любовні питання і навіть, як писав вітрогон Джакома Казанова, грати в карти.
Підняти цих людей з місць було непросто. Але Мислівечеку це вдавалося. А в 1774-1775 роках Італію взагалі охопив справжній психоз – музика Мислівечека лунала з усіх сцен, а натхненні шанувальники присвячували композиторові хвалебні сонети.
Час і режими були більш милосердними до доробку Мислівечека, ніж Березовського. Славетний чех залишив після себе 28 опер, 8 ораторій, 50 симфоній та кантат, 28 увертюр, 16 концертів і 134 інструментальних твори.
На жаль, його музика на батьківщині також звучить вкрай рідко, а його ім'я на афішах ви нечасто зустрінете. Залишається сподіватися, що наступного ювілейного року про Йозефа Мислівечека згадають і його земляки.
Його дім і гаманець завжди були відкритими для земляків з Богемії, які шукали кращої долі у чужих землях. Улюблений брат-близнюк все життя з трепетом зберігав про нього пам'ять і з гордістю розповідав усім про успіхи Йозефа.
Існують згадки про те, що спадкоємці Яхима Мислівечека свого часу опинилися й в Україні. У 90-х роках ХІХ-го століття талановитий контрабасист Емануїл Мислівечек разом з родиною переїхав у Харків, а пізніше до Одеси, де викладав і грав у оркестрі Одеського оперного театру. Три його сини – Вацлав, Емануїл та Антонін – народилися в Україні і також стали музикантами. У 1912 році родина повернулися до Чехії.
Доля обох наших героїв склалася так, що відомими вони були більше на чужині, ніж на батьківщині. Тому обидва заслуговують на те, щоб нарешті повернутися у простір своїх – української і чеської – національних культур як яскраві музичні оригінали, а не як "український Моцарт", або "той, що з Моцартами дружив".
У першому випадку – це типовий прояв постколоніального комплексу меншовартості. До того ж, "український Моцарт" у нас вже є. Це – Франц Ксавер Вольфганг Моцарт, наймолодший син світового генія, також композитор і музикант, викладацька і творча діяльність якого щонайменше 30 років була пов'язана з Галичиною.
До речі, і тут не обійшлося без українсько-чеських паралелей – похований він а схилах чеських Карлових Варів і є, на жаль, єдиним Вольфгангом Моцартом, який має іменну могилу.
В іншому випадку – справді, тато Леопольд і 14-річний вундеркінд Моцарти познайомилися у 1769 році у Болоньї з Йозефом Мислівечеком, на той час вже відомим композитором, про музику якого поціновувачі стверджували, що вона "ando а stellе" - відносить до зірок.
Моцарт-батько у листі до дружини не жалкує слів захоплення і похвали "людині честі", з яким радість і насолода спілкуватися та музикувати. Та й молодий геній не скупиться на слова захоплення і пошани до "повного вогню, натхнення і життя" старшого колеги, чия музика зіграла велику роль у його житті.
Користуючись своїми зв'язками і бездоганним реноме в італійських музичних колах, Мислівечек не раз допомагав молодому зальцбургцю отримувати музичні замовлення.
За іронією долі саме листи батька і сина Моцартів протягом довгих століть були чи не єдиними детальними свідченнями життєвих перепитій Йозефа Мислівечека. Кішка між ними пробігла мабуть тоді, коли домовитись про ангажемент не вдалося.
Згадки про чеха у листах Моцартів після 1777 року вже були сповнені моралізаторського святенництва, в'їдливої іронії щодо його, спотвореної хворобою, зовнішності, безпідставних звинувачень у розпусті та марнотратстві.
Переломний 1777 рік, коли Мислівечек захворів і через неадекватне лікування втратив ніс, а тому до кінця життя був змушений ховатися за маскою, став останнім у житті Максима Березовського.
Повернувшись з сонячної Італії сповненим творчих і організаційних планів, у "північній імперії" він втратив усіляку надію на самореалізацію. Контраст виявився у буквальному сенсі вбивчим для композитора.
При цьому припущення про самогубство видаються вкрай невірогідними - тільки глибоко віруюча людина могла створити такий, сповнений невимовної покори і надії твір як "Не отвержи мене во время старости…".
Йозеф Мислівечек наперекір кривим поглядам й пліткам ще кілька років продовжував писати, створивши в останні роки життя низку блискучих творів.
Так, прем'єра опери "Олімпіада" на лібрето Метастазіо, присвячена олімпійським іграм, дружбі, античним ідеалам краси, в 1778 році в неапольському театрі Сан Карло мала величезний успіх, а арії з неї, наприклад "Se certa, se dice", наспівували всі Апенніни.
Інший твір того часу – особлива за напругою ораторія "Авраам та Ісаак", на думку сучасного дослідника життя і творчості композитора Даніела Фрімена, став одним з найвизначніших у доробку Мислівечека.
Після кількох оперних провалів і погіршення здоров'я Мислівечек усамітнився і невдовзі помер у віці 47 років. Його англійський учень Едуард Бар поховав його у Римі в церкві San Lorenco in Lucina. 240 років від дня смерті композитора непомітно промайнуло цьогоріч…
Нерідко доводиться чути: де ж у творах Мислівечека і Березовського чеські та українські народні впливи? Насправді вишукувати у музиці цих композиторів національні й фольклорні інтонації було б вкрай наївним.
Для прямого цитування у класичній музиці народних мотивів тоді ще не настав час. Тим не менш, їхні музичні смаки безумовно формувалися під впливом музики, що звучала навколо у дитинстві.
Творче становлення обох відбувалося під впливом ставлення до ремесла, духовності і працьовитості, які прищеплювалися батьками, а властиве їм новаторство проростало з міцного хліборобського кореня. Тож найбільш уважні фахівці може й знайдуть у їхніх творах несподівані самобутні нотки рідної землі.
При цьому слід обов'язково враховувати історичний контекст, в якому жили і творили композитори. Вони були представниками пригноблених націй, що так чи інакше накладало відбиток на їхню музику.
За спиною у Березовського був народ, який у той час піддавався найжахливішим випробуванням: на окупаційному російському троні – українофобка, воєнний форпост українців – Запорізька Січ – фактично знищена, українська абетка – заборонена, українські духовні установи – закриваються.
Попереду – повна ліквідація гетьманства і рабство – кріпацтво. З іншого боку – Богемія Мислівечека, народ якої продовжував загоювати рани нищівних тридцятилітньої і семилітньої воєн, в результаті яких чеський народ був насильно германізованим і ще багато десятиліть чекатиме на перші паростки національного відродження.
Є єдиний спосіб з'ясувати, наскільки яскраво у творчості цих композиторів був присутній вплив їх національних культур – це виконувати і слухати їхню музику. І ще один момент, який важливо пам'ятати: за своїх славетних земляків, які утвердилися на чужині, безумовно необхідно боротися.
Ніхто нам їх добровільно не віддасть – це потрібно усвідомлювати. В кращому разі їх визнаватимуть вихідцями з України, але наголошуватимуть, що на їхнє професійне становлення це не мало особливого впливу.
Так було з Пулюєм, Архипенком, Горбачевським, Гніздовським, Мінцинським, Крушельницькою та багатьма іншими. В гіршому – у нас їх просто вкрадуть і видаватимуть за своїх, як це було, наприклад, з тим же Березовським, Бортнянським, Веделем, Боровиковським, Левицьким, Малевичем, Козловським, Довженком…
Тупотіти ніжками і скиглити – це ж моє – не має сенсу. Переконувати світ у нашій винятковості можна лише за умови, коли ми самі свої здобутки знаємо, плекаємо і цінуємо.
Бо може знову повторитися доля унікального проекту столітньої давності – культурного вояжу капели Олександра Кошиці, коли світ у захопленні не тільки пізнав і почув невідомий йому досі народ, а й незворотньо "позичив" "Щедрика" та сакральні орнаменти української вишивки. При цьому якось забувся визнати й підтримати новостворену державу в її боротьбі з червоною навалою.
Можливо хорам варто більше співати для власного народу.
