Місія "Незалежність"
Після повернення із Закарпаття до Кракова, де 1–4 квітня 1941 року вже відбувся ІІ Великий збір ОУН(б), Кук отримав від Проводу нове завдання. Тепер він мав готувати спеціальні мобільні політичні відділи українських націоналістів (похідні групи), щоб створити самоуправління й розбудувати мережу Організації в Україні. Для цього Кук організував і очолив Центральний штаб похідних груп революційної ОУН
Похідні групи
Формування груп відбувалося на території Надсяння, Холмщини, Підляшшя й інших прикордонних із СРСР територіях (Західно-окраїнні українські землі — ЗОУЗ), де створювали спеціальні центри збору й вишколу.
Чому ОУН пішла на такий крок? Порівняно з Галичиною й Волинню, території на схід від довоєнного польсько-радянського кордону мало охоплювало українське національне підпілля. А саме такі похідні групи, після початку війни між Берліном і Москвою, мали включити всі українські етнічні землі в загальну боротьбу за державну незалежність. Вони мусили в чітко визначений термін проникати на конкретні території Великої України й від імені уряду незалежної України (Державного Правління) ініціювати організацію адміністрації на місцях та одночасно розгортати нелегальну мережу ОУН.
Проте основною метою таких похідних груп було не лише закріпитися на українських землях і організувати місцеві осередки. План і головний розрахунок Революційного Проводу ОУН полягав у створенні Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Українські націоналісти поставили перед собою амбітне завдання використати війну між більшовиками й нацистами на свою користь.
Вони хотіли перехопити ініціативу в нацистів і замість встановлення їхньої окупаційної адміністрації сформувати власну владу як на місцевому, так і на національному рівнях. Ворожі сторони мали постати перед фактом існування незалежної України, яка вестиме з ними переговори із позиції суверенної держави.
Для реалізації цього завдання впродовж весни — перших тижнів літа 1941 року Центральний штаб похідних груп ОУН на чолі з Василем Куком у короткий термін підготував понад п'ять тисяч емісарів. Загалом Організація могла розраховувати на 20 тисяч безпосередніх членів та не меншу кількість симпатиків як у прикордонних із СРСР районах, так і на західноукраїнських територіях Радянського Союзу.
До самого штабу ОУН з організації похідних груп Василь Кук призначив своїх заступників: Зенона Матлу, Романа Малащука, які підбирали кадри, продумували напрямки руху похідних груп. Так було визначено три головні групи за маршрутами просування:
• "Північна" (2500 осіб, керівник Микола Климишин) мала рухатися від річки Західний Буг через Волинь на Житомир і в Київ. Останній, як задумало керівництво ОУН, мав стати столицею відновленої УССД;
• "Центральна" (1500 осіб, керівник Микола Лемик — "Синишин") — за планом її маршрут пролягав від Галичини через центральні області України з кінцевою метою добратися до Харкова;
• "Південна" (1000 членів, перший керівник Тарас Семчишин — "Микола Річка", якого 3 вересня 1941 року замінив Зенон Матла — "Святослав Вовк") рухалася з Надсяння через Галичину на Поділля й у південні області України, Кубані й Дону. Керівний центр цієї групи передбачали в Одесі.
Маршрути руху похідних груп ОУН(б) на схід в 1941 році
Щоб орієнтуватися в роботі, усі члени похідних груп мали:
• пройти курс підготовки із конспірації, підпільної й адміністративної праці;
• вивчити історію СРСР, політичні засади українського націоналізму;
• знати напам'ять постанову ІІ Великого збору ОУН(б) та інструкції його Проводу;
• розуміти основи картографії;
• володіти прийомами агітації та пропаганди серед різних верств населення (молоді, інтелігенції, робітників тощо);
• розумітися в соціально-політичних особливостях центральних, південних і східних областей України.
Варто окремо наголосити, що ОУН першочергово планувала закріпитися у великих містах та індустріальних центрах, зокрема в Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Нікополі, Дніпродзержинську, Сталіному, Ворошиловграді, та приморських містах Півдня України: в Одесі, Миколаєві, Херсоні тощо. І це не випадково.
Організація врахувала поразку Перших визвольних змагань 1917–1921 років, одна із причин якої — український національний рух втратив вплив у містах. Усвідомлюючи значення міст як політичних і економічних центрів, український визвольний рух середини XX століття спрямував основні сили похідних груп на зав'язування підпільних організацій саме там. Загалом, кинувши клич "село до міста", українські націоналісти спрямовували свої кадри у всі сфери державного (залізниці, пошти, адміністрації, поліція, економічно-фінансові установи), суспільного й культурного життя.
Похідні групи мали просуватися углиб територій, оброблених десятиліттями більшовицької пропаганди, тому ОУН надавала учасникам агітаційну літературу, газети, готівку (німецькі марки, радянські карбованці), топографічні карти, довідники, путівники й інші матеріали.
Що важливо, з ініціативи Василя Кука організатори похідних груп попіклувалися, щоб в активу були німецькі документи (так звані Ausweis — посвідчення особи). Це врятувало сотні, а можливо, і тисячі учасників визвольного руху, коли вони пересувались у прифронтовій смузі або перебували на окупованій території, оскільки їхню діяльність не було узгоджено ні з німецькою політичною владою, ні з німецьким військовим командуванням.
Члени похідних груп не носили особливої уніформи. З метою конспірації весь актив одягався у цивільне, а для розрізнення використовував стрічки на правій руці: представники "Північної" пов'язували червону стрічку, "Центральної" — синю й "Південної" — чорну. З озброєння мали ручну короткоствольну зброю, холодну зброю та гранати. Пересувалися переважно пішки, рідше — на підводах і автотранспорті.
Курс на Київ
Майже одразу після проголошення Акта політичне керівництво ОУН(б) почало формувати уряд відновленої Української Держави — Українське державне правління (УДП). У ньому ключові політичні й військові посади обійняли члени ОУН, зокрема і чимало учасників Львівської похідної групи.
Проте серед новопризначених не було Василя Кука, оскільки Революційний Провід ОУН поставив перед ним чергове важливе завдання — найшвидше проникнути до Києва та вдруге оголосити там Акт відновлення Української Держави. Це засвідчило б державотворчі прагнення ОУН не лише в одному західному регіоні, а й по всій Україні.
Як задумувала ОУН(б), саме в Києві мало сформуватися центральне УДП і саме Київ мав стати столицею відновленої Української держави. Для цього й було організовано окрему Київську похідну групу під головуванням Василя Кука. До неї увійшли Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Дмитро Маївський, Юрій Стефаник, Олесь Гай-Головко, Йосип Позичанюк, Пантелеймон Сак, Іван Чинченко — разом зі зв'язковими та кур'єрами налічувалося до трьох десятків осіб.
Уповноваження Голови Українського Державного Правління Ярослава Стецька провіднику Київської похідної групи Василю Куку призначати членів уряду на центральних і східних землях України
Проте події настільки випереджали час, що зібрати Київську групу фактично вдалося лише "на марші". Так 8 липня Кук разом зі зв'язковим "Галайдою" і водієм, студентом Львівської політехніки, на триколісному мотоциклі виїхали зі Львова в напрямку Бродів. Через Броди вони доїхали до Дубна і 9 липня були в Рівному.
На шляху — Рівне
У місті вже налагоджував організаційну роботу заступник у справах пропаганди УДП Ярослав Старух. Та йому не довелося піднімати все "з нуля". Як зазначено в документах ОУН, він застав там "при горячковій праці Ростика Волошина й [Володимира] Робітницького":
Там справа стоїть красно. Усе йде гаразд. Міліція функціонує, інші власті також. Є 300 підпільників і доволі сильна сітка організаційна... У Рівному вже був Климишин і поїхав дальше. Тут є сильний наш осередок... Між іншим, у різних місцевостях Волині була наша партизанка й наші жертви...
У Рівному й було сформовано основний склад групи, яка вирішила організаційні питання на Волині й рушила автомобілями через Новоград-Волинський до Житомира. Вона прибула туди вже зранку 10 липня (на другий день після входження в місто частин Вермахту).
Та попри відносну швидкість пересування, дорога до Житомира була переповнена небезпеками, адже Київська похідна група йшла впритул до лінії фронту й часто виходила на позиції протиборчих сторін. Наприклад, за містом Корець, перетнувши колишній польсько-радянський кордон, група кілька разів зазнала нальотів радянських бомбардувальників на шосе в напрямку до Новоград-Волинського. Старух доповідав:
"...Ще частіше буває обстріл, той з довколишніх лісів. Це німецькі панцирні відділи прорвали "лінію Сталіна" з великої може і пруть наперед без стриму, а полишені з боків большевицькі відділи — або розлітаються. Раз перед Житомиром здавалося, що ми з колоною німецькою вже зовсім відтяті, бо з обох боків перед нами з'явилися з лісів большевицькі повзи (передові загони) і заатакували колону. Ми разом і кінцем вирядились до бою… Але по двох-трьох годинах німецькі панцирки (бронетехніка) розбили й відкинули большевицькі, і ми пігнали наперед… У Житомир приїхали вночі й були до полудня наступного дня..."
Зупинка в Житомирі
Прибувши в Житомир, Василь Кук разом з Ярославом Старухом почали формувати цивільний адміністративний апарат і місцеву мережу ОУН. Спочатку Василь Кук, як уповноважений Голови УДП Ярослава Стецька, призначив Голову Житомирського Обласного Управління Івана Луцюка (учителя з Волині, колишнього провідника ОУН Корецького району) і двох його заступників. Провідником Обласного Проводу він поставив Михайла Шевчука (теж волинянина, перед тим — повітового провідника ОУН Грубешівщини). А наступного дня Кук зі Старухом узялися формувати місцеву міліцію.
На Київщині
Промайнула інформація, що Київ уже зайняли німецькі війська, тож Київська похідна група ОУН(б) 11 липня пополудні швидко виїхала з міста по житомирській трасі в напрямку столиці. За чотири години, перетерпівши кілька нальотів військової авіації, доїхали до села Калинівка сучасної Київської області (за 45–50 кілометрів до Києва), де починалася зона бойових дій.
Якраз у цей час із заходу й північного заходу (на лінії річки Ірпінь) 6-та німецька польова армія Вальтера фон Райхенау разом із Першою танковою групою Евальда фон Кляйста здолала відчайдушний опір армій Південно-Західного фронту Червоної армії і прорвалася в напрямку столиці України.
У Калинівці групу затримала, щоб перевірити документи, німецька польова жандармерія. Вона передала членів групи до штабу дивізії, де їх особисто перевірив командувач німецької дивізії. Ось як про це згадував Василь Кук:
"Говоримо з генералом. Дуже привітний. Офіцер ІС (відділ контррозвідки штабу дивізії) майор Вабнерс справджує (перевіряє) наші документи. Коли показується все в порядку* гарно приймають і радять перечекати 2–3 дні в сусідньому селі".
Тож Київська група ОУН на чолі з Куком отримала точну інформацію про перебіг бойових дій на київському напрямку й повернула в південний бік, на дорогу Бишів — Фастів. Зупинилися оунівці в селі Фасова на північно-західному напрямку від Фастова по дорозі в бік Василькова. У селах, які щойно зайняли німецькі фронтові частини, Василь Кук з однодумцями затримався на тридні, щоб налагодити роботу адміністративно-політичних органів і сформувати міліцію.
Відтак 14–15 липня, щоб бути якнайближче до Києва, група дорогою Фастівець — Митниця увійшла до Василькова, де почала проводити приготування для останнього маршу до столиці України. У Василькові до групи Василя Кука приєднався загін радикально антинімецького крила ОУН(б) Івана Мітринґи (у складі якої були Борис Левицький, Михайло Турчманович, Роман Паладійчук, Василь Ревак тощо — загалом до 15 осіб, які спочатку належали до Південної похідної групи, але потім перейшли в Північну).
Злиденні й залякані режимом
Оунівці в 1939–1941 роках вже стикалися з радянською дійсністю на Галичині й Волині, тому не сподівалися на "великій Україні" побачити заможних людей. Однак те, що вони виявили в селах Житомирщини й Київщини, дуже вразило їх: з одного боку, місцеве населення було досить національно свідоме, а з іншого — вкрай бідне. Ось як про це доповідав Ярослав Старух у звітах до центрального керівництва ОУН:
"Національний ґрунт — несподівано добрий. Кращий, чим у багатьох околицях Галичини, більше відсталих... Загал населення зубожілий, не мають що їсти, брак зовсім хліба. Люди обдерті, босі, хати обірвані, опущені, почорнілі, тини поламані, церкви порозбирані або замінені в шпихліри (комори для зберігання зерна). Сумний — опущений зовнішній вигляд українських сіл...
Колгоспи — це також запущені, недоглядані жидівські фільварки, які можна стрінути і в Галичині. Вражіння загальне — це одна велика руїна. Люди виморені голодом, усе недоживлене, хоровите, трудно знайти людину, щоб мала нормальний вигляд обличчя... У кожному селі рідко знайти родину, щоб не мала когось з родин замученим, засланим, арештованим, або помер із голоду..."
Та попри загальну розруху, українські націоналісти вирішили рухатися далі за чітко сформованим планом. Після тимчасового припинення наступу Вермахту не вдалося, як планувалося, швидко увійти до Києва. На відміну від Львова й багатьох інших міст Правобережжя, війська Червоної армії зайняли ешелоновану оборону під Києвом і прагнули втримати його за будь-яку ціну. Тому від середини й до закінчення літа Василь Кук зі своєю похідною групою перебував у Київській області на території Василькова — Фастова, інколи виїжджаючи до Житомира на консультації та переговори із соратниками.
У цей час українські націоналісти організували збори населення в містах і селах, за результатами яких виокремили активістів та залучили їх до організаційної роботи. На зібранні також спостерігали за настроєм та очікуваннями громадян. Цікаво, що населення дуже підозріло ставилося до чужинців, а прибулих оунівців сприймало як німців, які гарно вивчили українську мову.
Водночас, німецька сторона в цей час роботи з населенням майже не провадить, свою позицію не пояснює, одночасно польові частини Вермахту терор не застосовують, проте беруть участь у реквізиціях і так дефіцитних для населення підводів і харчів, що однак не викликає надто негативної реакції, бо селяни й так уже звикли за останні роки і до більших репресій.
Київську групу викрито
Група Кука затрималася в підкиївських селах, і багатьох її членів вдалося розконспірувати. Тому німці зорієнтувалися, що в околицях столиці діє організоване підпілля, яке має намір проникнути до міста з політичною метою:
"Берлін, 12 липня 1941 р... б) В Генеральному Губернаторстві: Командуючий Поліції безпеки і СД у Кракові повідомляє, що група Бандери направила до Києва близько 30 своїх членів із завданням створити там якнайшвидше український уряд такого зразка, як у Львові, й оголосити там по місцевому радіо. Айнзацгрупа Ц попереджена..."
Однак від арешту членів групи в цей час урятувала ще остаточно не сформована політична позиція Берліна до незалежницької діяльності українських націоналістів, а також слабко розбудована структура органів безпеки на місцях.
Доля Київської похідної групи
Події літа — початку осені 1941 року, що відбувалися довкола "українського питання" в Кракові, Львові та Берліні, прямо вплинули на групу Кука під Києвом та український визвольний рух загалом. У цей час Василь Кук, окрім налагодження самоврядування в Київській області, приїздив у Житомир, де зустрічався з Іваном Климовим та іншими членами Проводу ОУН і обговорював можливі зміни стратегії з огляду на поточні події.
Однак німецькі спецслужби й поліція, які знали про групу ще з першої половини липня, 31 серпня провели скоординовану операцію з арешту її учасників. Було затримано більшу частину Київської похідної групи разом із керівником Василем Куком. Арештованих одразу допитали у Василькові, а потім відправили в Білу Церкву в табір для військовополонених. Звідти їх перевезли до Житомира, де продовжилися слідчі дії.
У першій половині вересня 1941 року заарештованих похідної групи Кука транспортували кількома групами у львівську тюрму. Маршрут пролягав через Волинь. У Луцьку відбулася затримка транспорту — і Василь Кук разом із двома іншими членами Київської похідної групи — Дмитром Мироном і Тарасом Онишкевичем — встигли втекти з-під варти. За споминами Кука, усіх інших арештованих у Василькові невдовзі після допитів звільнили. Ці звільнення відбулися до 15 вересня 1941 року, тобто до дати арешту Степана Бандери і Ярослава Стецька.
До цього ще додалася оперативна робота Поліції безпеки та Служби безпеки Німеччини (СД) з метою нейтралізувати активність українських націоналістів. Так, СД проґавила момент, коли проголошували відновлення незалежності у Львові, однак зробила все, щоб не допустити схожого в Києві.
Про рівень роботи німецьких спецслужб свідчать їхні документи. Наприклад, уже 4 липня 1941 року німецькі органи держбезпеки знали про можливий рух українських націоналістів до столиці: ОУН — група Бандери претендує на керування державою за принципами "Партія керує державою"... Зараз очікується спалах повстання в напрямку Бердичів і в напрямку Житомир — Київ...
У той час, коли німецькі спецслужби примусово повернули Василя Кука на Волинь і він утік з-під конвою в Луцьку, німецький окупаційний режим посилив репресії проти ОУН. Фактично відтоді Кук опинився на нелегальному становищі в окупаційній зоні й пішов у глибоке підпілля. З Волині у вересні 1941 року він перебрався до Галичини. У цьому краю керівна частина революційної ОУН, що уникла репресій, намагалася зрозуміти, як працювати задля відновлення незалежної України в нових умовах.
