Сталева труна на вісім персон

Уявіть собі, що ви мешкаєте у приморському місті, яке, власне, і живе з моря. Товари, харчі, люди прибувають на кораблях. Вся економіка побудована навколо порту. Все життя сконцентроване у прибережних районах. А тепер уявіть, що почалася війна, й ваше місто обложене з моря. Що запасу продуктів вже нема.

Що кораблям з товарами не прорватись, а рибальські човни потоплять. Що на кожному ворожому кораблі по десятку гармат Дальгрена, і кожна стріляє бомбою вагою 60-70 кілограмів. І ворожі кораблі час від часу нагадують про свою присутність шляхом обстрілу міських кварталів – на кого Бог пошле. Корчма так корчма, бордель так бордель, театр так театр. Бомба не розбиратиме. Місто називалося Чарльстон, а воювали Південь та Північ Сполучених штатів Америки.

Власне, саме тут, у Чарльстоні й почалася Громадянська війна. 12 квітня 1861 року війська під командуванням генерала Борегара обстріляли форт Саммер, гарнізон якого зберіг вірність федеральній владі й змусили його капітулювати.

Через рік, у квітні 1862 року, Борегар здійснив вдалий наступ на війська генерала Гранта і зупинився перед штурмом його останньої лінії оборони. Це рішення стало переломним у ході війни. Начальник Гранта, генерал Халлек, перебрав командування на себе й перейшов у контрнаступ.

Хтозна, як би повернулася історія Сполучених Штатів, та й усього світу, якби Борегар таки прищучив Гранта, але сталося те, що сталося, й ще за два роки Борегар знову опинився в Чарльстоні, а Чарльстон в облозі.

А ще в Чарльстоні опинився адвокат Горацій Лоусон Ганлі.

Обидва ці джентльмени окрім професійних, мали також непогані технічні знання, їхнє місто потерпало від облоги та обстрілів, а уряд Конфедерації оголосив про 50 000 доларів премії кожному, хто потопить військовий корабель північан.

Від такого коктейлю що-небудь обов'язково мало народитися, і це сталося.

17 лютого 1864 року, сто п'ятдесят сім років тому, підводний човен "Hunley" конструкції Горація Ханлі атакував і потопив паровий шлюп "Housatonic" і це була перша в історії успішна атака корабля з глибини.

Не надто тямущі в історії люди приписують Жулю Верну купу передбачень, і в тому числі – мало не винахід підводного човна. Це не так, це дуже сильно не так. Чистих передбачень у Жуля Верна дуже мало, а підводних човнів на той час було збудовано вже з десяток.

От і "Hunley" першим не був.

Американські історики вважають, що першим американським човном була "Черепаха", побудована за сімдесят років до того інженером Бушнелом. Ще вони вважають, що "Черепаха" здійснила також першу атаку на англійський корабель, проте їхні англійські колеги ввічливо зазначають, що в їхніх джерелах нема жодного сліду ані човна, ані, власне, атаки.

На думку автора цих рядків "Черепаха" плавати не могла, й, скоріш за все, була проектом, що так і залишився на папері.

Але за сімдесят років усе змінилося.

Перший американський підводний човен було побудовано ще до війни під керівництвом французького інженера де Віллеруа. Не обійшлось без скандалу – але не корупційного, як у нас, а, скоріш, комедійного – під час плавання річкою Делавер човен привернув увагу поліції. Тим і прославився, а більше нічим.

Після початку війни француз запропонував уряду новий проект. Його наступний човен мав кілька цікавих конструктивних особливостей – обтічну форму, бойову рубку, систему подачі повітря з поверхні, шлюз для виходу підводного диверсанта і... рушій у вигляді весел.

Дещо самовпевнене технічне завдання передбачало, що на побудову знадиться всього лишень 40 днів. Тільки німці під час Другої світової будували підводні човни швидше. Але, звісно, термін витримано не було, й проект перетворився на довгобуд довжиною в півроку.

Човен назвали "Алігатором", але плавав він так собі й безславно загинув під час буксирування у штормову погоду.

Тим і скінчилось.

 

Горацій Ханлі був наполегливішим. Разом з інженерами Маклінтоком та Уотсоном він побудував свій перший човен - "Піонер". Через загрозу захоплення північанами його довелось затопити.

Другий човен, "American Diver" ("Американський пірнальник") потонув сам.

І лише з третім містеру Горацію пощастило.

Ну як пощастило...

Спочатку все рухалось більш ніж гаразд. На випробуваннях "Hunley" показав себе непогано. Під час публічної демонстрації потопив стару баржу. Був представлений адміралу Б'юкенену та генералу Борегару.

Після показу човен негайно був націоналізований, але, гадаю, розробники не були сильно засмучені. Скоріш навпаки. А потім почали гинути люди.

Екіпаж складав вісім осіб. П'ятеро підводників з першого екіпажу загинули, коли випадкова хвиля накрила відкриті люки човна. З другим екіпажем човен потонув. У складі другого екіпажу був і сам головний конструктор.

У 1999 році за цими подіями було знято фільм. Він так і називається "The Hunley". Російські переклади (хоч книжок, хоч фільмів) відзначаються вкрай низькою якістю – вони запросто викидають цілі пласти історичних подій, технічної або морської термінології, та й взагалі, здається, всього незрозумілого.

В одному з перекладів я зустрів примітку перекладача "Фигня какая-то..." і це стосувалося всього-навсього двопоточного безперервного ліфта. Чорт би з ним, але примітка була не в чернетці, а у виданій книзі. Тож російський переклад називається "Подлодка" й пройшов повністю непоміченим серед штампованих радянських та російських кіношедеврів про підводників.

На жаль, українського перекладу я не знайшов, але сподіваюсь, що хтось з фахівців прочитає ці рядки, зацікавиться та перекладе.

Фільм починається з моторошної сцени загибелі другого екіпажа.

Човен стрімко падає в глибину. Люди волають. Швидко прибуває вода. Командир тримає свічку над головою. Помічник щосили викачує воду з баластної цистерни. Хтось намагається відвернути болт й скинути аварійний баласт.

Наступний кадр – мертві люди і згасла свічка.

Після аварії човен підняли. Чарльстонська затока мілка, глибина ледь сягає десяти метрів, та й то не скрізь. Не глибина, а тьху. Дайвери-новачки занурюються на таку глибину без найменших труднощів, а діти, що виросли біля Дніпра або моря, пірнають взагалі без всякого спорядження, інколи навіть без маски.

Я не знаю, що завадило підводникам відкрити люки й сплисти.

З тих часів техніка трохи удосконалилася. Люди спливали з десятків та сотень метрів. Рекорд тримає киянин, колишній мічман підводного човна "Комсомолець", який сплив з глибини більше тисячі метрів. А тут - якийсь нещасний десяток. 

Так от.

Човен "Hunley" мав досить просту й водночас ефективну конструкцію. Фактично він являв собою еліптичну трубу більшим діаметром чотири фути (приблизно 1.2 метри) та довжиною 40 футів (12 метрів). Більшу частину корпуса займав двигун, який складався з шести чоловіків.

Як і у кожного порядного двигуна, там був колінчастий вал – от його підводники й крутили. Так, вручну. Троє з них додумалися обгорнути навколо вала тонкі металеві трубки – щоб не стирати руки. Решта крутили так.

Напружившись, вони могли протягом деякого часу видавати потужність 3.5 кінські сили, чого вистачало для того, щоб рухатись з швидкість до 8 вузлів (майже 15 км/год), чого малувато для атаки авіаносної групи, але цілком достатньо для нападу на нерухомі кораблі.

Навігаційне обладнання складалося з двох приладів – ртутного глибиноміра й компаса. Важко судити, наскільки добре працював компас у залізному корпусі, втім, навігація здійснювалась переважно не приладами, а візуально.

Для освітлення використовувалася свічка. Вона ж була індикатором придатності повітря. Коли вогник починав мерехтіти (а це відбувалося через 20-25 хвилин занурення) – варто було сплисти й провентилювати відсіки. Точніше, один-єдиний відсік.

І нарешті, те, задля чого "Hunley", власне, й було збудовано – озброєння.

На озброєнні човен мав торпеду.

На цьому місці всі читачі, очевидно, підстрибнуть. І я підстрибнув. Тому що з дитинства, з перших книжок для середнього шкільного віку, з наукпопу, з серйозних джерел на всі заставки піарилися версія, що торпеда – російський винахід, що сконструював її та дав назву Іван Федорович Алєксандровський, а клятий британець Уайтхед усе попиляв.

Аж тут сюрприз. Виявляється, термін "торпедо" був в ходу принаймні з часів Фултона, цебто з початку ХІХ століття.

І означає зовсім інше, а саме – буксирну або жердинну міну, цебто заряд вибухівки, який або тягнеться на буксирі за кораблем, або закріплений перед його носом на довгій жердині.

На "Hunley" було випробувано обидва варіанти. Під час випробувань буксирний трос заплутався й човен мало не підірвався на власній міні. Довелося змінити конструкцію. Міну прилаштували на довгій жердині й оснастили хитрим запобіжно-виконавчим механізмом, який мав підірвати міну не після удару, а після того, як човен увіткне міну в борт і відійде на безпечну відстань.

Наскільки я зрозумів, випробувати цей механізм вирішили в бою.

Ціллю вибрали паровий шлюп "Housatonic". Побудований у 1861 році, названий іменем річки, що протікає в Масачусетсі та Конектикуті. В перекладі з мови могікан, що мешкали тут, назва означає "річка гористого місця" чи якось так.

"Housatonic" непогано повоював. Потопив та захопив кілька суден, брав активну участь в обстрілах Чарльстона, висаджував десант. Його командир Чарлз Пікерінг, був досвідченим морським вовком, і вжив заходів оборони проти раптового нападу, у тому числі навіть і з-під води.

Не допомогло.

Приблизно о дев'ятій годині підводний човен "Hunley" загнав вістря торпеди в борт шлюпа і дав задній хід. Через кілька секунд прогримів вибух. Сорок кілограмів димного пороху розломили корабель майже навпіл, і він затонув протягом кількох хвилин. Безпосередньо вибухом було вбито лише п'ять членів екіпажу. Завдяки рішучим діями Пікеринга було проведено евакуацію, екіпаж підібрано іншими кораблями.

Момент атаки вдало показано в фільмі – обвішаний ланцюгами борт корабля, пильні вартові, напружена атмосфера, виявлення підводного човна, тривога, метушня та безсилий обстріл його з гвинтівок, удар, вибух...

І от саме на цьому місці документована історія закінчується й починається таємниця, що тривала півтори сотні років, та й зараз, можливо, розгадана ще не до кінця.

"Hunley" зник.

Кілька джерел повідомляють, що бачили на воді сигнал про успішне виконання операції. Але що то був за сигнал? Синє світло з ліхтарика. Тодішній ліхтарик являв собою свічку в жерстяному корпусі. Чи реально було помітити крихітний вогник свічки з відстані кількох кілометрів? На мою думку ні. Просто комусь дуже хотілося помітити той сигнал.

"Hunley" шукали, як не шукати. Згаданого вище "Піонера" північани також шукали, знайшли, уважно обстежили й лише опісля порізали на метал.

"Hunley" не знайшли. Півтори сотні років історики припускали, що човен потрапив під удар корабля, що кинувся на допомогу підірваному шлюпу; що якимось чином опинився під кілем "Housatonic" й був вдавлений ним у намул; що екіпаж у повному складі прогавив час, загаявся з вентиляцією, знепритомнів і некерований човен ліг на дно під час повернення.

Його шукали більше, ніж сотню років.

Перші повідомлення про знахідку з'явилися у 1970 році. На знахідку претендував морський археолог Лі Спенс. Через бюрократичну та судову тяганину точні координати місця катастрофи було оприлюднено лише через двадцять п'ять років.

Відомий письменник Клайв Касслер, за сумісництвом фундатор National Underwater and Marine Agency організував кілька експедицій. Ніхто точно не знає, чи NUMA самостійно відкрила місце аварії, чи стався витік інформації, а самого Касслера, на жаль, уже не спитати. Так чи сяк, а Спенс з Касслером посварилися й розбиралися у суді.

Восьмого серпня 2000 року "Hunley" підняли.

Кістки недовго зберігаються у воді. На "Титаніку", що лежить на значно більшій глибині, де й кисню майже нема, й температура нижча, людей не знайшли. Місця, де лежали тіла, визначали лише за взуттям – от воно збереглось непогано.

Кістки членів екіпажу "Hunley" врятував намул. Товстий шар багнюки, що повністю вкрила човен.

І цілісінькі скелети з абордажними шаблями у руках - теж неправда. Непоєднані між собою кістки осипаються вниз.

Їх старанно зібрали. Ідентифікація їх також перетворилася на детектив. Досліджували зуби – виявилось, що четверо членів екіпажу їли багато кукурудзи, а ще четверо навпаки, отже, перші були американцями, а решта мала європейське походження.

Штудіювали записи метричних книг, статті в тодішніх газетах, відомості видачі зарплатні. Вивчали ДНК та порівнювали з можливими родичами.

У 2004 році рештки було урочисто поховано на цвинтарі Магнолія в Чарльстоні. Похорон перетворився на грандіозну реконструкцію – шість тисяч реконструкторів та чотири тисячі аматорів в старовинному одязі взяли участь у заходах, а загалом моряків провели в останній шлях кількадесят тисяч людей. Прах було накрито прапором Конфедерації.

На пам'ятнику вказано імена членів екіпажу. Ось вони: Geogre Dixon, Arnold Becker, G. Lumpkin, Frank G Collins, J.F. Carlsen, Miller, James A. Wicks, Joseph F. Ridcaway.

А ось такий вони мали вигляд. Погляньте їм в очі, і нехай вас не спиняє те, що ці люди померли півтора століття тому. Їм час уже не рахується.

За сюжетом брутальний лейтенант Діксон легко б'є морди непокірним матросам, але мені щось не віриться. Втім, будемо поблажливі. У фільмі "Черкаси" теж не всі персонажі повністю відповідають прототипам, але хіба це робить фільм гіршим?

А от генерали рідко гинуть у війнах. П'єр Густав Тутан-Борегар вижив. Після перемоги президент знову єдиних Сполучених Штатів Ендрю Джонсон помилував практично всіх офіцерів Конфедерації.

Звісно, вони отримали поразку в правах, зокрема, права балотуватися на державні посади, але через дванадцять років по війні навіть це право було відновлено.

Борегар попрацював головним інженером, потім президентом кількох великих залізниць, зробив кілька технічних винаходів. Керував тодішнім "Космолотом" - Лотерейною компанією штатат Луізіана. Пописував мемуари, а після смерті отримав гарний пам'ятник у Новому Орлеані.

Пам'ятник простояв до травня 2017 року. Під час знесення в постаменті було виявлено капсулу часу – мідну скриньку з прапорами, грошима, медалями Конфедерації, фотографіями генерала Лі та президента Девіса. До речі, їхні пам'ятники також було демонтовано.

А "Hunley" зараз в музеї.

Човен стоїть в спеціальному резервуарі, й періодично радує науковців новими відкриттями. Так, нещодавно було виявлено, що екіпаж загинув миттєво, в момент вибуху. Чи то пороху в торпеді було забагато, чи то механізм детонатора все ж варто було спочатку випробувати на полігоні.

У тому ж музеї є дві сучасні репліки "Hunley". Одна стоїть просто неба, а в другу періодично запускають діток і дають покрутити колінчастий вал та рулі глибини. Хто зараз в Америці – відвідайте, не пошкодуєте, а хто ні – ось сайт музею.

І подивіться фільм.