"Британське виховання"
Грецька революція 1821 року викликала справжню хвилю співчуття. І на Заході, і навіть в Росії — де революціонерів і в ті часи не надто шанували. Але, грецькі старійшини, військові ватажки, купці і судновласники майже одразу — не дочекавшись навіть остаточної перемоги над ворогом - зчепилися між собою у запеклій боротьбі за владу. При цьому кожна з “партій” неодмінно прагнула знайти собі союзників за кордоном
Історична правда републікує статтю Олексія Мустафіна з сайту Еспресо з люб'язного дозволу автора.
Грецію називають "вчителькою Європи". І не дивно. Історія, культура, наука, мистецтво Давньої Еллади назавжди стали взірцем, за яким вибудовують своє життя усі європейські народи
Втім, за нового часу (і за новітнього також) інші європейці намагалися вчити вже самих греків. Державному управлінню. Заощадливості. Дипломатії. Іноді дуже жорстко. З різками. Та бажанням не стільки навчити, скільки "провчити".
Хоча починалося все доволі романтично. Із щирого захоплення мужніми повстанцями, які наважилися скинути зі своєї країни османське ярмо. Грецька революція 1821 року викликала справжню хвилю співчуття. І на Заході, і навіть в Росії — де революціонерів і в ті часи не надто шанували.
Але реальність виявилася зовсім не схожою на ідеалізовані малюнки з підручників класичної історії. Грецькі старійшини, військові ватажки, купці і судновласники майже одразу — не дочекавшись навіть остаточної перемоги над ворогом - зчепилися між собою у запеклій боротьбі за владу. При цьому кожна з "партій" неодмінно прагнула знайти собі союзників за кордоном.
Зрештою, Греція таки здобула незалежність, але самостійність ця була доволі умовною. Бо і політично, і фінансово вона майже повністю залежала від "великих держав". Які визначали не лише кордони нового державного утворення, а й його керівників. Спочатку президентом став колишній міністр закордонних справ Росії Іван Каподістрія, а після його вбивства — королем фактично "призначили" баварського принца Оттона.
Втім, і за правління Оттона внутрішня політика в королівстві зводилися до суперництва угруповань, що навіть не приховували свої зв'язків іноземними урядами, а іноді навіть з гордістю їх демонстрували. Спочатку найбільший вплив мала "російська" партія, але згодом її від влади почали відтискати "французька" і "британська".
З самим Лондоном відносини в Оттона взагалі не склалися — попри те, що саме звідти надходила левова частина позик його державі. Британський посол, Едмунд Лайонс в приватних розмовах взагалі називав ідею незалежності Греції абсурдною і наголошував, що країна насправді "потребує" британського контролю - "щоб не опинитися під російською владою".
Оскільки ж Петербург, на переконання дипломата, потурав авторитарним замашкам Оттона, владу короля він радив обмежити, якнайшвидше запровадити конституцію і розпочати реформи, що "покращили б державне управління".
Щоб "заохотити" прагнення грецької влади до реформ, Лайонс постійно нагадував про виплату процентів по британських позиках,. натякаючи, що в разі несплати його уряд почне конфісковувати грецькі судна, що потраплять під "гарячу руку". Примирити короля з послом до Афін приїздив навіть спадкоємець баварського престолу Максиміліан.
Зрештою, король у 1843 році змушений був погодитися передати іноземним кредиторам деякі джерела надходжень до державної скарбниці. Проте для греків це було занадто. Вже наступного дня в Афінах спалахнуло повстання. На чолі його стали ветерани війни за незалежність і керівництво армії.
Революція, започаткована виступом військових, завершилася ухваленням конституції — як свого часу і радив Лайонс. "Російську" партію остаточно усунули від влади. Однак біля керма зрештою опинилися представники не "британської", а "французької" партії. Лідер якої, Йоанніс Колеттіс, став прем'єром. Подейкували, що призначення міністрів він узгоджував із французьким послом Теобальдом Піскаторі, а секретар французького посольства став редактором урядової газети.
Лайонсу, що так несподівано отримав облизня, тільки й залишалося слати до Лондона жалібні звіти про корупцію і беззаконня в новому грецькому кабінеті. Втім, в столиці в нього з'явився вдячний читач. Генрі Темпл, Лорд Палмерстон, той самий, який переконував, що в його країни немає постійних друзів чи ворогів, саме в цей час втретє очолив міністерство закордонних справ. І прагнув за будь-яку ціну продемонструвати свою відданість "вічним інтересам" Сполученого Королівства.
Генрі Темпл, Лорд Палмерстон
Невдовзі з'явився і слушний привід для "виховання" греків. Який власними руками створив все той же Коллетіс. Грецький прем'єр розраховував на велику позику від своїх патронів-французів, значну частину якої мав надати банк Ротшильдів. Яків Ротшильд навіть приїхав до Афін навесні 1847 року — і керівник уряду згадав, що його співвітчизники за традицією відзначають Воскресіння Христове спаленням і розстрілом опудала Іуди.
Коллетіс злякався, що це може справити на гостя-юдея неприємне враження. Та наказав керівнику поліції вжити заходів. А той, з суто поліцейською прямотою, звернувся до священників і вірян з вимогою "цього року Іуду не розстрілювати".
Опозиція, звісно, була обурена. Та й пересічні містяни зробили все з точністю до навпаки. Під'южувана антисемітськими закликами юрба кинулася шукати винуватців заборони (можливо й не здогадуючись, що прем'єр хотів догодити іноземним гостям). Євреїв, щоправда, в Афінах тоді було небагато, тож усю ненависть натовп вилив на одну людину — Давида Пасіфіко
Пасіфіко був гібралтарським (за іншими даними - мальтійським) євреєм, певний час виконував обов'язки португальського консула, але був звільнений за зловживання і вже кілька років жив у грецькій столиці як приватна особа.
Хтось в юрбі згадав, що "цей пройдисвіт" і раніше виявляв неповагу до християнських реліквій, після чого всі кинулися до будинку Пасіфіко та влаштували в ньому справжній погром. Господар ледь встиг забарикадуватися з доньками на горищі, звідки його вивели солдати, які досить швидко прибули на місце подій і вгамували натовп.
Оскільки постраждалий був британським підданим, він звернувся по допомогу до свого посольства. Додавши список знищеного погромниками майна. Лайонс одразу ж поставив до відома Лондон і отримав від Пальмерстона наказ діяти з усією жорсткістю. Посол зажадав від уряду Коллетіса компенсації Пасіфіко у 30 тисяч фунтів. Урядовці у відповідь запропонували постраждалому звернутися до грецького суду.
Після того, як стало відомо, що вартість зламаної погромниками залізного ліжка її господар оцінив більше ніж у тисячу фунтів, а більшу частину втрат нібито склали зниклі з будинку боргові розписки, біля його оселі знову зібрався натовп. Тоді Пасіфіко — за підтримки Лайонса — додав ще й вимогу компенсувати моральну шкоду. До грецького суду він так і не звернувся, натомість британський повністю став на його бік.
Коллетіс невдовзі помер. За два роки відкликали й Лайонса. Те, що його вимоги були безпідставно завищені, визнав навіть його колега, британський посол у Константинополі, який відвідав Афіни з перевіркою. Але відмовлятися від них Лондон не став. Навпаки.
Через нового представника Сполученого Королівства Томаса Вайза Палмерстон спрямував черговому грецькому уряду ноту, в якій вимагав не лише компенсації шкоди, завданої Пасіфіко, а й належного відшкодування історику Фінлі (шотландцю за походженням, але грецькому підданому), ділянку якого конфіскували для розширення королівського саду.
А також компенсацій британським підданим, яких за кілька років до того пограбували на півночі Греції, матросам "флоту її величності", яких побили у Патрах, і греку, якого пошарпали за демонстрацію прапора Іонічних островів, що перебували під британським протекторатом. Ну й негайного повернення британської частки позики, наданої "великими державами" Оттону при сходженні на престол.
Плюс — відмови на користь Сполученого Королівства від двох островів та обіцянки не надавати притулок в Греції борцям за звільнення Іонічних островів від британців.
Грецькі посадовці не забарилися з відповіддю. І повідомили, що їхній король погоджується не приймати в себе повстанців з Іонічних островів. Проте жодні інші вимоги греки виконувати не будуть.
Насправді загострювати конфлікт в Афінах не хотіли. Король знав, що незадоволених його правлінням багато, і остерігався повторення революційного сценарію 1843 року, за яким теж стояли британці. В грудні 1849 року Оттон вирішив зробити "крок назустріч" — і доручив формування уряду представнику "британської" партії.
Проте вже через два тижні на рейді афінського порту Пірей з'явилася британська ескадра з 15 найсучасніших кораблів. ЇЇ командувача, адмірала Вільяма Паркера, король прийняв без затримки, з усіма можливими урочистостями. А наступного дня Паркер, разом з послом Вайзом попросив аудієнції в міністра закордонних справ. Якого вони запевнили в "незмінно дружніх намірах". І попередили, що для виконання ультиматуму Палмерстона в грецької влади... є цілих 24 години.
Ще до того, як термін, визначений "друзями" сплив, вони отримали відмову. Та повідомлення, що Греція звернулася за посередництвом до Франції та Росії, і ті погодилися бути арбітрами. Британцям, втім, були потрібні не переговори, а капітуляція. Паркер силами середземноморського флоту Сполученого Королівства блокував порти Греції.
Грецькі кораблі затримували, знімали з них весла, стерна і вітрила. Зовнішня торгівля країни була паралізована і вже невдовзі піддані Оттона зіткнулися з нестачею продовольства. До того ж зима 1850 року виявилася незвично холодною, від морозів страждали навіть Афіни.
Але невдоволення правлінням Оттона, як дивно, стихло. Надто нахабними здавалися абсолютній більшості греків британські вимоги. Навіть супротивники короля, що жили в еміграції пообіцяли йому свою підтримку. Сам Оттон, до речі, теж змінив своє ставлення до опонентів — і навіть намагався залучити їх на організації можливого спротиву британцям на суходолі.
Втім, Палмерстон не лише недооцінив греків. Він помітно переоцінив і шовіністичний запал власних співвітчизників. За сторіччя до того британці охоче підтримали війну з Іспанією із здавалося дрібного приводу — до історії вони й увійшла під назвою "Війни за вухо капітана Дженкінса". Але тепер воювати "за меблі комерсанта Пасіфіко" бажаючих було набагато менше.
До того ж Греція зовсім не сприймалася як ворог. Чимало підданих її величності ще пам'ятало часи революції і масовий рух на підтримку грецьких повстанців. І зараз вбачало в маневрах Палмерстона удар по власному союзнику, до того ж слабшому і не готовому до тривалого спротиву. А відтак змушеному шукати захисту у Франції або ж навіть у Росії — а антиросійські настрої у Британії були дуже сильними.
Як наслідок, дії міністра закордонних справ засудила палата лордів — з перевагою у 37 голосів. Раніше це б означало відставку. І лише неймовірними зусиллями обговорення перенесли до Палати громад. Втім, і там дебати були дуже запеклими. Проти однопартійця виступили навіть деякі віги — зокрема й майбутній лідер партії і прем'єр Вільям Гладстон.
Палмерстон захищався як міг, зосередившись лише на одній тезі — подібно до римського громадянина британський підданий має знати, що його уряд захищатиме його всюди і за будь-яких обставин.
Не забув міністр і про закиди на адресу тиранічного правління Оттона, корупції в грецькому уряді та упередженості грецьких судів, яким невідомі принципи верховенства права, але для британців ці аргументи, за всієї їхньої правдивості, не здавалися беззаперечними — до власного уряду в них також було чимало претензій. А Гладстон навіть зауважив, що міністерство закордонних справ створено не для того, щоб провокувати сварки з далекими і близькими сусідами.
Зрештою, промова Палмерстона була визнана найкращою за всю його кар'єру і він здобув підтримку 310 депутатів проти 264. Але це була єдина перемога, яку йому вдалося здобути. Британія і справді була дискредитована та зрештою змушена була погодитися на вирішення суперечки з Грецією шляхом перемовин за посередництвом Франції. Британський міністр ще намагався маневрувати і навіть зробив спробу домовитися з греками напряму, але зрештою таки змушений був визнати поразку.
Пасіфіко таки отримав компенсацію, проте набагато меншу. І навіть примудрився познущатися з адмірала Паркера, "щедро" відрахувавши йому аж 5 тисяч драхм (тобто менше 200 фунтів) — для тих, "хто постраждав за нього". Як британський підданий, він на цілком законних підставах переїхав до Лондона і провів у ньому залишок свого життя.
Греція, звісно, не стала цілком незалежною. Але, використовуючи суперництво між "великими державами", таки домоглася послаблення фінансової удавки, накинутої на її шию "дружніми" позиками союзників. Британія значною мірою поступилася впливом Франції.
За кілька років вони вже разом окупували Елладу, аби та не завдала удару в тил османам під час Кримської війни. Оттон, зрештою, так і не утримався на троні — його таки позбавила престолу чергова революція в 1862 році.
А про "британське виховання" і "паркерівську блокаду" греки згадують і досі. Коли потрібні аргументи щодо "одвічної підступності Заходу". Або ж навпаки, є привід поговорити про здатність об'єднуватися для того, щоб відстояти честь і гідність батьківщини. Хоча навряд чи "вихователі" ставили перед собою таку мету майже два сторіччя тому.
