Садівнича Голгофа Володимира Симиренка
Упродовж всього 1932 року Володимир Симиренко перебував у депресивно-пригніченому і тривожному стані. Він, чекаючи на арешт, щодня збирав в'язничну валізу. У різдвяні свята професора заарештували. Зграя енкаведистів, ввірвавшись в помешкання, нишпорила по всьому будинку, перебираючи кожен папірець, гортаючи кожну книгу, вилучаючи сімейний архів, батькові нагороди та дипломи. Обшук тривав до ранку
На початку 1921 року розпочала свою діяльність перша в країні державна наукова установа з плодівництва – Мліївська садово-городня дослідна станція. Її на базі Помологічного розсадника Левка Симиренка створив його син, Володимир Симиренко, вихованець Київського політехнічного інституту.
За десять років Мліївська садово-городня станція стала головним науковим центром країни. У 1930 році її перетворено на Всесоюзний інститут плодового і ягідного господарства.
У Державному розсаднику імені Мічуріна у містечку Козлов десь між Липецьком та Тамбовом такі успіхи українських селекціонерів зустрічали доволі прохолодно і навіть вороже. Вони й самі хотіли бути загальносоюзним інститутом. Ініціювали святкування 50-ліття наукової діяльності Івана Мічуріна. Зробили помпезне видання мічурінської праці "Итоги полувековых работ".
У лютому 1930 року розсадник Івана Мічуріна вдруге відвідує всесоюзний староста Михайло Калінін, а в червні 1931 року садівника нагородили орденом Леніна – вищої відзнаки в СРСР не було. Козлов перейменували на Мічуринськ.
На початку 1931 року ухвалюється рішення про організацію в містечку Козлові на базі розсадника ім.Івана Мічуріна та селекційного технікуму Центрального науково-дослідного інституту північного плодівництва.
Десятим пунктом цїєї постанови ухвалюється рішення про ліквідацію Всесоюзного науково-дослідного інституту плодового і ягідного господарства в Києві і переведення його до Козлова:
"Перевод института, его научного персонала, инвентаря из Киева в Козлов закончить к 15 июля сего года, в УССР должны оставаться лишь бывшие сотрудники Млиевской опытной станции, за исключением тех товарищей, которые в настоящее время работают заведующими отделами и лабораториями института и которые во всяком случае должны выехать в Козлов".
Інститут південних плодових культур в Києві втратив значну частину своєї науково-дослідної мережі, став фінансуватися переважно з республіканського бюджету, недорахувався багатьох високопрофесійних науковців. Проте під керівництвом професора Володимира Симиренка рештки колективу продовжували плідно працювати.
В партійні та урядові органи стали надходити численні скарги, опоненти Володимира Симиренка вдавалися до вельми популярних у той час доносів, наклепів, цькування та обструкції видатного українського вченого.
Упродовж всього 1932 року Володимир Симиренко перебував у депресивно-пригніченому і тривожному стані. Він, чекаючи на арешт, щодня збирав в'язничну валізу.
У різдвяні свята, в ніч з 7 на 8 січня 1933 року професора Володимира Симиренка заарештували. Зграя енкаведистів, ввірвавшись в помешкання, нишпорила по всьому будинку, перебираючи кожен папірець, гортаючи кожну книгу, вилучаючи сімейний архів, батькові нагороди та різноманітні дипломи. Обшук тривав до ранку.
Слідство у справі професора Володимира Симиренка та інших її фігурантів велося майже три місяці. За цей період йому довелося перенести принизливі допити, знущання та жорстоке катування. Від заарештованих слідчі добивалися каяття та зізнання у злочинах, які вони не скоювали.
Сфабриковану енкаведистами справу Володимира Симиренка розглядала судтрійка ГПУ УРСР. Згідно довідки КДБ УРСР, виданої у 1991 році, (мовою оригіналу) "…основная "контрреволюционная деятельность" сводилась к агитации среди сотрудников НИИ плодово-ягодного хозяйства, "вредительству" - отказе от ведения селекционной работы института и системы его учреждений по методике Мичурина, задержке с разработкой стандартных ассортиментов для пригородных районов, противодействие ведению государственного контроля дачного материала и т.п.".
Вченого засудили до страти. Майже сім місяців він перебував у камері смертників. Згодом смертний вирок замінили на 10 років перебування у виправно-трудовій колонії.
10 листопада 1933 року Володимира Симиренка вивезли у Херсон для відбуття покарання у виправно-трудовій колонії №29 ім. Полякова. В колонії вчений із світовим іменем працював агрономом садово-городньої дільниці, яка проводила озеленення території і вирощувала овочі та садовину для табірної охорони та херсонських енкаведистів.
За сумлінну працю і бездоганну поведінку в грудні 1936 року напередодні дня народження вченого, його звільнили, визнавши, що підстав для арешту не було. Сподіваючись на помилування та підтримку академіка Миколи Вавилова та багатьох своїх московських друзів, Володимир Симиренко, минаючи Київ, з Херсона поїхав до Москви.
При виході з херсонського потягу на Курському вокзалі Москви вченого знову заарештували і відвезли до Луб'янки. Вочевидь, ортодоксальні мічурінці не могли ніяк змиритися зі звільненням свого затятого опонента.
Адже вони ще в 1933 році, після арешту небезпечного для них наукового опонента, із захопленням писали: "наконец все преграды для распространения мичуринского учения после ареста Владимира Симиренко устранены".
На Луб'янці, де вченого утримували більше року, він знову пройшов через нове слідство, зазнав принижень та жорстоких катувань. Але навіть досвідчені московські костоломи у діях професора Володимира Симиренка не знайшли складу злочину і його передали у розпорядження "Держплодорозсадника".
В цій установі Симиренка добре знали як першокласного фахівця з розсадницької справи. Йому надали можливість працювати рядовим агрономом у найбільшому в країні Обоянському плодоворозсадницькому радгоспі в Курській області. Вчений на Курщині встиг посадити свій останній в житті плодовий сад.
Весною 1938 року професора Володимира Симиренка заарештували втретє. Складається враження, що територіальна близькість Обояні до Мічурінська вельми непокоїла кровожерний мічурінський клан.
Адже те, що вибудовувалося на той час у мічурінській садівничій столиці було неприхованим плагіатом із Симиренкових намірів – зробити Україну і Київ садівничою столицею всієї країни. Звинувачення, висунуті проти Володимира Симиренка, були ще абсурднішими, але від того не менш тяжкими.
"Повторно арестован 30.03.38г. по обвинению в "шпионской контрреволюционной деятельности". Ему инкриминировалось, что в 1931 году он якобы организовал контрреволюционную группу из специалистов научно-исследовательского института, которая ставила своей задачей свержение Советской власти и установление буржуазно-демократического строя. В этих целях группа применяла методы вредительства, диверсии в пользу иностранных государств".
В Обояні та у Курській в'язниці професор перебував до середини вересня 1938 року. Постановою прокурора на НКВС СРСР від 2 вересня 1938 року Володимира Симиренка засуджено до страти через розстріл. Вирок виконано в ніч із 17 на 18 вересня 1938 року. Вченому йшов тоді лише 47-й рік.
