«Мельниківці» - також патріоти!
Це була величезна трагедія українського визвольного руху, адже як бандерівці, так і мельниківці однаково гинули в боротьбі за незалежність, але при цьому ще й поборювали один одного
Від редакції: Наприкінці минулого року у видавництві "Фоліо" вийшла друком книжка "Волинь 1939—1946 років. Окупована, але нескорена". "Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книги.
Організаційна структура ОУН(м) на Волині має більше невідомого, аніж відомого.
Відомо, що на початку німецько-радянської війни існував Луцький провід ОУН(м), який очолював Анатолій Кабайда. Заступником останнього значився Микола Книш ("Чорний"). Ймовірно, що саме Луцький провід у своїй компетенції охоплював усю Волинську область.
За свідченням учасників визвольного руху, Анатолій Кабайда був незадоволений своїм становищем, а тому у квітні 1942 року залишає Луцьк і вступає до української допоміжної поліції Києва. Такий крок був погоджений із вищим керівництвом ОУН(м). На чолі обласного проводу стає Микола Книш — уродженець села Бодячів Ківерцівського району Волинської обл.
Доступні джерела наштовхують на думку, що структура проводу відчувала брак кадрів. У зв'язку з цим до Луцька направляють Кіндрата Швеця і Сидора Кушнірука. Напередодні війни вони входили до Холмського обласного проводу ОУН(м).
Сидір Кушнірук керував фінансово-економічною референтурою обласного проводу, а Кіндрат Швець очолював Сагринський районний провід. Окрім того, у вересні 1941 року для проведення організаційної роботи із Берліна до Луцька був направлений Петро Мельник ("Блакитний").
За завданням Миколи Книша він забезпечував доставку газети "Волинь" із Рівного до Луцька. Мельник легально працював у пекарні німецької військової частини і проживав на вул. Лютеранській, 6. Його помешкання використовувалось як конспіративна квартира ОУН(м).
Окрім представників похідних груп, волинське підпілля ОУН(м) посилювалось і за рахунок розконспірованих членів організації. Для останніх волинські ліси мали стати надійним захистом. Так, у зв'язку з німецькими репресіями взимку 1942 року з Києва до Луцька прибуває Олег Штуль — член проводу ОУН(м) на центрально-східних землях України.
Завдяки останньому до лав підпілля вступила і Кіра Степаненко — керівниця жіночої мережі ОУН(м) у Києві. Через переслідування з боку німецької СД 1942 року вона була змушена виїхати до Луцька. Їхня роль і вплив на Волинський обласний провід ще не до кінця з'ясовані.
Навесні 1942 року Волинський обласний провід ОУН(м) складався з організаційної референтури, яку очолював заступник Миколи Книша ("Михайлович"), військової референтури — керівник Сидір Кушнір і референтури пропаганди, якою завідував Кіндат Швець.
У керівництві проводу проходили ротаційні зміни. Так, у вересні 1942 року "Михайлович" виїхав на Житомирщину і не повернувся. Тому замість нього Миколи Книш призначив своїм заступником Кіндрата Швеця, який водночас мав виконувати обов'язки й організаційного референта. Уродженець Жидичина, член похідної групи ОУН(м) Михайло Солтис ("Черкес") в обласному проводі відповідав за зв'язок.
Також відомо, що до складу проводу входив інший уродженець Жидичина - Сергій Кротюк ("Похмурий"). Однак поки що не вдалося встановити його посаду. Поряд із документами радянських каральних органів, вказаний склад обласного проводу у своїх спогадах підтверджує Микола Куделя ("Недобитий") — провідник Торчинського районного проводу ОУН(м). Єдиною відмінністю є лише те, що Куделя відносить вказані події до 1941 року.
Опрацьовані джерела наштовхують на думку, що підпілля ОУН(м) на Волині не мало розгалуженої дієвої мережі. На користь цього свідчить структура обласного проводу. За словами Кіндрата Швеця, він складався із Луцького, Ковельського і Володимир-Волинського окружних проводів.
Луцький був об'єднаний з обласним проводом, Ковельським також керував Микола Книш, а в часі відсутності його заміняла дочка лікаря Пирогова. Остання 1943 року стала його дружиною. Володимир-Волинський провід очолював студент філософії Орест Тарасевич, який добре знав німецьку мову і працював перекладачем у поліції.
Варто припустити, що деструктивним чинником для розгортання мельниківського підпілля на Волині стала часта зміна керівників обласного проводу. Так, у березні 1943 року в Рівному німці поранили Миколу Книша. Певний час він лікувався у шпиталі для членів ОУН, однак у квітні був заарештований бандерівцями. Таким чином, головою Волинського обласного проводу ОУН(м) стає його заступник Кіндрат Швець ("Кіндрат", "Ігор", "Зелений").
Він народився 1913 року в с. Жидичин Ківерцівського району Волинської області (на Ківерцівщині народився і Микола Книш), навчався в Луцькій українській гімназії, став активним членом ОУН. 1936 року Кіндрат Швець (на той час "Кіндрат") разом із членами ОУН із с. Жидичин Миколою Чесюком і Василем Петруком був заарештований польською владою за вбивство священника П'ятаченка.
Але 1938 року він був звільнений за політичною амністією, деякий час працював у Варшаві, згодом повернувся у Жидичин. Під час ув'язнення, імовірно, захворів на туберкульоз хребта. Деякий час учителював у с. Городок Сенкевичівського району (нині Горохівський район Волинської області).
Після приходу радянської влади в листопаді 1939 року, за наказом голови Волинського обласного проводу ОУН Івана Скопюка, Швець переходить кордон разом із іншими членами ОУН с. Жидичин — Сидором Кушніруком, його сестрою Лідією і Василем Петруком. Опинившись на Грубешівщині, Кіндрат Швець упродовж 1940—1942 рр. учителював у с. Пасіка, а також, як було зазначено, був керівником Сагринського районного проводу ОУН до свого повернення на Волинь 1942 року.
Про діяльність проводу ОУН(м) на Волині на початку німецької окупації відомо ще не достатньо. На місцях бойових дій члени організації збирали зброю. Принаймні про це свідчать спогади Григорія Стецюка — члена ОУН(м) із с. Дорогиничі Іваничівського району.
За завданням господарчого референта обласного проводу Сергія Пукси, член організації із с. Буяні Луцького району Микола Куделя збирав продукти харчування для похідних груп ОУН(м). Восени 1941 року в Луцьку були видані брошури членів організації Миколи Сціборського "Сталінізм" і "Віки говорять" Олега Штуля. Варто також зазначити, що, за свідченням Тараса Угри, мельниківців у місті значною мірою підтримувала інтелігенція.
Наявні джерела дозволяють частково охарактеризувати конспіративний зв'язок обласного проводу. У цьому плані цікавими видаються свідчення Лідії Бальбузи ("Карпо") — зв'язкової Кіндрата Швеця, а заодно актриси луцького театру.
Переслідуючи організаційні і матеріальні цілі, 1942 року Кіндрат Швець відкрив книжковий магазин у Луцьку на вул. Шевченка, 92, під назвою "Промінь". Саме він відігравав ключове значення в налагодженні конспіративного зв'язку. За словами Лідії Бальбузи, члени ОУН(м) прибували до Луцька у визначений день і час. Вона їх зустрічала і перевіряла пароль. Далі вела до Швеця в магазин (якщо там нікого не було).
Після цього Швець посилав Бальбузу до голови обласного проводу "Вовка" (імовірно, Микола Книш або Орест Зибачинський) з повідомленням. Останній жив на вул. Першого Травня. Якщо "Вовк" був удома, то через Бальбузу і Швеця він передавав грипс прибулій людині. Якщо його не було, то дружина вказувала адресу, де він міг перебувати.
У Луцьку "Вовк" мав явочні квартири на вул. Шевченка, Шопена або ж Коперника. За такою схемою підпільний зв'язок функціонував до червня 1942 року, коли Лідія Бальбуза залишила Луцьк і відправилась на гастролі з театром.
Кіндрат Швець поширював націоналістичну літературу: "Бюлетень", "Селянство", "ОУН". Організовував свята і літературні вечори: "День незалежності Української держави", "Свято під Крутами", "Пам'яті Шевченка". У липні 1942 року в Жидичині з ініціативи членів ОУН(м) були проведені урочистості і відкрито пам'ятник на могилі загиблих українських патріотів, у тому числі розстріляних у Луцькій в'язниці.
Про своє перебування там згадує і Олег Штуль. Він описує зазначені на хрестах роки життя загиблих і їхній молодий вік. Практика встановлення подібних пам'ятників на території Волині була доволі поширеною. Причиною цього явища стали масові розстріли українців під час відступу більшовиків у червні 1941 року. Тому ініціаторами встановлення могли виступати не лише члени ОУН.
Після того, як Кіндрат Швець очолив провід, пропагандистська робота продовжилась. Улітку 1943 року він наказав створити освітні гуртки в селах, які б не лише поширювали грамотність, а й прищеплювали націоналістичний світогляд. До освітнього процесу включили вивчення програми ОУН, історії України, математики, географії та інших предметів.
Такі гуртки були створені у деяких селах Луцького району, у тому числі і в рідному селі Швеця — Жидичині. Останнім керував Василь Петрук — референт пропаганди Ківерцівського районного проводу ОУН(м). Одночасно він викладав історію України. Заняття проходили щонеділі у старій школі села. Членам освітніх курсів читав лекції і Кіндрат Швець, а в час його відсутності це робила Зінаїда Бахова.
Загалом, у Жидичині був доволі чисельний осередок ОУН(м). Із архівних джерел відомо 13 імен підпільників — жителів села. Безумовно, що це насамперед пов'язано з тим, що Жидичин був малою батьківщиною керівника обласного проводу. Значна культурно-просвітницька і мистецька робота була розгорнута і на території Володимир-Волинського окружного проводу.
Як і бандерівці, мельниківці залучали нових членів до своєї організації. Наприкінці вересня 1942 року Кіндрат Швець переконав вступити до ОУН(м) військовослужбовця вермахту Михайла Каркоця. Його забезпечили документами на ім'я М. Нечепорука, буцімто працівника газети "Deutsche Ukraine-Zeitung".
Певний час у Луцьку він проживав разом із Михайлом Солтисом на вул. Канівській, 16. Узимку 1942 року Кіндрат Швець особисто завербував уже згадану актрису луцького театру Лідію Бальбузу, яка стала його зв'язковою. Мельниківцям вдавалось перевербовувати і бандерівців.
Зокрема, на початку 1943 року організаційний референт обласного проводу Сидір Кушнірук переконав вступити до ОУН(м) свого племінника Лавра Кушнірука (також уродженець с. Жидичин), який працював у бандерівській організації "Січ". Того самого року до мельниківців перейшов і голова Ківерцівської районної управи Микола Кушнір, висунутий на цю посаду ОУН(б).
Окрім пропагандистського, Волинський обласний провід ОУН(м) докладав зусиль у формуванні збройного підпілля. Це відповідало рішенню керівництва ОУН(м) у Києві, згідно з яким створення партизанських відділів покладалось на "Інспекторат Ч. 2" у Рівному.
Межі вказаного підпільного об'єднання збігалися з окупаційною адміністративною одиницею — генеральним округом "Волинь-Поділля". "Інспекторат Ч. 2" включав Волинський (Луцький) і Рівненські області проводи ОУН(м), які, у свою чергу, поділялися на шість округ: Дубенську, Рівненську, Костопільську, Луцьку, Володимир-Волинську і Ковельську. Очолював "Інспекторат Ч. 2" у Рівному Орест Зибачинський ("Байрон", "Барда", "Коваль"). На початку 1943 року з родиною він переїздить до Луцька і мешкає під прізвищем Дзюбинський.
За рішенням центрального керівництва ОУН(м) для формування партизанських відділів на Волинь направили Антіна Баранівського, сотника Яценюка ("Волинця") — провідника ОУН Житомирської області, та Олексія Бабія ("Арієць", "Білий").
Очевидно, з цією метою ще у грудні 1942 року останній побував на території Володимир-Волинського району. Від 1942 року в розпорядженні ОУН(м) уже була військова школа поблизу озера Пісочне Старовижівського району (однойменне озеро є також на території Шацького району).
Заходи з формування збройних відділів були вжиті і безпосередньо самим керівництвом Волинського обласного проводу ОУН(м). Так, за словами Кіндрата Швеця, у березні 1943 року, через загрозу репресій, він наказав перейти на нелегальне становище всім членам ОУН(м). Поряд із цим було ухвалено рішення про створення загонів самооборони в селах.
Їхнім керівником був призначений Сидір Кушнірук — колишній військовослужбовець польської армії. Як не дивно, один із таких загонів чисельністю у 12 бійців був сформований Лавром Кушніруком у с. Жидичин. У забезпеченні зброєю — гвинтівками допомогла українська поліція.
Одним із перших постав загін із 30 осіб на території Іваничівського району. Бойове хрещення він пройшов у с. Бубнів Володимир-Волинського району (або ж Локачинського району). Мельниківці вступили у вогневий контакт з німцями і поляками, які грабували село.
Для керівництва і розбудови військової мережі до Володимир-Волинського окружного проводу з бази на Кременеччині (нині Тернопільська область) 26 травня 1943 року прибув загін "Арійця" із 20 добровольцями. Певний час відділ розташовувався в районі с. Литовеж Іваничівського району і незабаром сягнув 200 чоловік.
З метою оперативного керівництва відділами самооборони в червні 1943 року, за наказом Швеця, було створено загін зв'язку. Його очолив згадуваний "Волинець", згодом командиром став Михайло Солтис. Він нараховував близько 120 бійців — членів ОУН. Чотовими були: Лавро Кушнірук, Сергій Щирський ("Тріска"), Олексій Чесюк, Бондарук (ім'я невідоме), а також Михайло Каркоць.
Таким чином, улітку 1943 року на території Володимир-Волинського району діяли військові групи "Арійця", у Луцькому — "Гіркого". Сотник "Волинець" перейшов до Тараса Бульби-Боровця, оскільки на той час між ОУН(м) та отаманом існували домовленості про співпрацю. Відтак командування загону зв'язку від "Волинця" перейшло до Михайла Солтиса.
Деструктивним фактором у розгортанні мельниківського підпілля на Волині став не лише внутрішній кадровий дефіцит, ротація керівного складу, а й гостре протистояння із ОУН(б). Можливо, що останній факт перетворився в головний руйнівний чинник для ОУН(м).
У цьому плані цікавим є запис у щоденнику священника с. Романів Луцького району Максима Федорчука від 30 липня 1941 року: "Всі українські хлопці, що повернулися з Німеччини, сваряться взаємно. Поділилися на партії: одні вважають себе мельниківцями, а другі бандерівцями. Замість праці — сіяння непотрібної ворожнечі між братами. Історія ж нас вчить, що при взаємній ворожнечі між братами ми руйнували свою державність на користь третій силі. Чи є в світі такий неорганізований нарід?!"
Конфронтація між обома течіями дедалі більше радикалізувалась. Так, під час переговорів з ОУН(б) 21 березня 1943 року в с. Завидів Іваничівського району, імовірно, був убитий керівник Володимир-Волинського окружного проводу Орест Тарасевич ("Ора"). Згодом така сама доля спіткала інших членів проводу — Куницького, Вороневича, Штукавку, Ріпаловського і Квасницького. Після знищення керівників Володимир-Волинського окружного проводу певний час його очолював Андрій Гайворонський, пізніше "Грізний".
Після роззброєння мельниківських формувань на Тернопільщині надійшла черга й Волині. Так, наприкінці липня 1943 року в районі трикутника сіл Литовеж, Заболотці, Ждар (нині Іваничівський району Волинської обл.) бандерівці роззброїли загін "Арійця", який налічував понад 200 стрільців.
На той час командир загону був відсутній. Заступник "Арійця" — "Огник" і окружний провідник "Грізний" заборонили відкривати вогонь. Більша частина вояків перейшла на "Свинарську Січ" УПА. "Грізний" повернувся в Галичину, а командир "Арієць" вступив до лав дивізії СС "Галичина" і загинув у бою під Бродами.
То був не окремий випадок внутрішнього протиборства, а організований комплекс заходів. Для прикладу, в інструкції "Богдана" для СБ ОУН(б) від 29 серпня 1943 року зазначалося, щодо мельниківців інколи варто вести таку саму роботу, як і супроти ворогів. Про терор бандерівської СБ не одноразово згадують у своїх спогадах і самі учасники визвольних змагань Олег Штуль, Микола Куделя, Григорій Стецюк, Михайло Каркоць, Михайло Данилюк, Максим Скорупський та інші.
Улітку 1943 року за наказом Швеця разом з озброєною групою в розвідку по ківерцівських лісах вирушив референт пропаганди Ківерцівського районного проводу ОУН(м) Василь Петрук (також уродженець с. Жидичин). Останній приєднався до бандерівців і повідомляв Швеця про дії останніх супроти ОУН(м).
У вересні 1943 року Петрук доповів Швецю, що за наказом Волинського проводу ОУН(б) проти нього готується терористичний акт. Згодом, за наказом Швеця, його агент Василь Петрук тікає від бандерівців і вступає до "Українського легіону самооборони", де проводив пропагандистську роботу.
Бандерівці прагнули, якщо не фізично ліквідувати Швеця, то максимально обмежити його діяльність. Певною мірою це їм вдавалось. У листопаді 1943 року Швеця заарештували і впродовж місяця утримували в розташуванні краєвого проводу ОУН(б) у лісі неподалік Колок. У час його відсутності обласним проводом керував Орест Зибачинський.
Перебування Кіндрата Швеця в командира УПА-Північ Дмитра Клячківського ("Клим Савур") підтверджує Микола Куделя. За його словами, вказана зустріч, де він був також присутній, відбулась у с. Кульчин. Клячківський говорив про необхідність спільних дій обох течій ОУН, переконував, що СБ ОУН(б) припинить переслідування мельниківців. Після цього всіх відпустили.
Згодом, під час радянського слідства, Кіндрата Швеця звинувачували у спаленні с. Кульчин. За словами свідків, там його утримували бандерівці, і він видав їхнє місце розташування німцям. У результаті останні провели каральну акцію. Швець це заперечував, вказував інше місце тримання під вартою, а також стверджував, що з німцями контактів не мав, оскільки воював з ними. За його словами, він наказав усім членам ОУН(м) залишили службу в допоміжній поліції і перейти на нелегальне становище або ж вступити до військових формувань орга- нізації.
Цікавим видається й той факт, що Швецю вдалось заарештувати обласного провідника ОУН(б) Ананія Закоштуя. Останнього допитували із застосуванням побоїв, але в результаті також відпустили. На жаль, джерела не дають однозначної відповіді, хто із двох голів проводів був заарештований першим, відтак невідомо супроти кого арешт став відплатною акцією.
Попри гостре протистояння між обома течіями ОУН, Кіндрат Швець намагався налагодити взаємини як з бандерівцями, так і бульбівцями. Варто також зазначити, що з боку ОУН(б) також робилися подібні кроки. Зокрема, 15 жовтня 1943 року "Мирон" видав наказ про припинення будь-яких акцій проти мельниківців з боку ОУН(б) на Волині. Це було логічно, адже обидві формації боролись за українську державність і боротьба між ними була абсолютно безглуздою. Однак на той час радянсько-німецький фронт уже стрімко наближався до Волині.
Після роззброєння партизанських відділів на Володимирщині, в Луцькому районі продовжував діяти загін сотника Іларіона Поліщука ("Нечая") у кількості 150 стрільців (імовірно, це був той самий загін зв'язку). Він рейдував тереном, проводив пропагандистську роботу, поширював листівки.
У районі с. Усичі (нині Луцький району) мельниківці роззброїли бандерівський відділ із 40 повстанців. На короткий час загін розпустили. Однак невдовзі особовий склад знову зібрався, і восени 1943 року загін сотника "Нечая" став ядром "Українського легіону самооборони" (31 батальйон СД).
На виникненні цього військового формування варто спинитися окремо. Попри те, що історію "Українського легіону самооборони" у своїх спогадах описав його член Михайло Каркоць, усе ще лишається невідомою участь у цьому процесі Волинського обласного проводу ОУН(м). Каркоць розповідає про переговори Михайла Солтиса з німцями, а також що рішення про створення "Українського легіону самооборони" було узгоджено останнім із Львівським проводом ОУН(м).
Складається враження, що Михайло Солтис міг ухвалити рішення без погодження з обласним проводом. На таку думку нас наштовхує факт непорозумінь між ним і Кіндратом Швецем. За словами останнього, Солтис свого часу відмовлявся виконувати наказ Швеця про розпуск озброєного загону зв'язку. Більше того, 1944 року, коли легіон перебував у с. Морочин на Грубешівщині (нині Польща), через конфлікт із Солтисом Швець був змушений шукати зв'язок із керівництвом ОУН(м).
Варто також зазначити, що згадувана група сотника "Волинця", за даними учасників підпілля, була розбита бандерівцями на території Польщі 1944 року. Сам голова Волинського проводу ОУН(м) Кіндрат Швець з відступом німців 1944 року виїжджає на територію Польщі, де отримує наказ від центрального проводу ОУН(м) відновити організаційну мережу на території Львівської, Станіславської і Дрогобицької областей. Вказаній темі варто присвятити вже окреме дослідження.
Волинський обласний провід ОУН(м) у часи німецької окупації потребує подальшого вивчення. Наразі відомо, що організоване мельниківське підпілля відчутно діяло на території Луцького, Ківерцівського, Володимир-Волинського та Іваничівського районів. Безумовно, що організаційна мережа ОУН(м) існувала і в інших районах області, але могла бути далеко нечисельною.
У своїй діяльності провід орієнтувався на розбудову організаційної мережі шляхом залучення нових членів. Керівництво робило акцент на пропагандистській, просвітницькій і культурно-мистецькій роботі. Окремо варто виділити комплекс заходів із створення воєнізованих формувань.
Серйозною перепоною у діяльності проводу стали не стільки нацистський окупаційний режим і внутрішні організаційні проблеми, скільки бандерівське підпілля. Поряд з ідейним, широко використовувалось збройне протистояння з фізичною ліквідацією своїх опонентів.
Це була величезна трагедія українського визвольного руху, адже як бандерівці, так і мельниківці однаково гинули в боротьбі за незалежність, але при цьому ще й поборювали один одного. Керівництво обласного проводу ОУН(м) залишило Волинь після відступу вермахту, але їхня визвольна боротьба на території краю тривала.
