Рудольф Вайль: вакцина від Голокосту
Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.
Та навіть якби німецькі війська не стояли під Москвою, навіть якби Вайгль був ще зовсім молодою людиною, навіть якби пропозиція не була такою блискучою, хіба можна в умовах нацистської окупації відмовитися виконувати "прохання" окупантів?
Два роки тому Вайгль так само стояв у кабінеті львівського начальника — тільки тоді це був перший секретар щойно створеного Львівського обкому Комуністичної партії (більшовиків) України.
Крім хазяїна, у кабінеті ще знаходився голова УРСР Микита Хрущов (на той час – перший секретар ЦК КП(б)У – ред.). Він і передавав Вайглю пропозицію Сталіна переїхати до Москви, створити власний інститут, очолити кафедру, стати членом Академії наук.
Нобелівської премії, щоправда, не пропонували — Сталін був категорично проти будь-яких іноземних заохочень для радянських громадян (а Вайгль уже кілька місяців вважався радянським громадянином — як і все населення Західної України).
На вулиці — початок 1940 року, СРСР щойно анексував Західну Україну, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було жодного сенсу. Якби взагалі можна було відмовлятися від "пропозицій" Сталіна…
Проте Вайгль знайшов спосіб відмовитися тоді, в 1940 році. Знайшов Вайгль спосіб відмовитися й тепер, в 1942-му.
Усе почалося в 1918 році. Тоді зруйновану Європу, де царювали голод і антисанітарія, затопили пандемії численних хвороб. Були серед них і три інфекції, різні інфекції, нічим між собою не пов'язані, крім того, що у їхній назві використовувалося слово "тиф", — черевний тиф, поворотний тиф і висипний тиф. В умовах Першої світової війни найбільш епідемічно небезпечним виявився висипний тиф. Він також відомий як "сипняк".
Цей тиф розноситься платтяною вошею. Поки одяг регулярно перуть і прасують, платтяні воші не заводяться. Але війна з її неможливістю дотримуватися правил особистої гігієни все змінила. Почалася пандемія висипного тифу.
"Тифом", тобто "туманом", Гіппократ називав будь-яку гарячку, що протікає із потьмаренням свідомості. Ці хвороби в ранньому Середньовіччі нікуди не зникли, але не було освічених людей, які б переймалися тим, щоби вести відповідні записи.
Через це тиф, а саме — висипний тиф, знову з'являється в записах тільки в 1083 році, коли почалася його епідемія в Салерно, Італія. Потім епідемії хвороби, схожої на висипний тиф, реєстрували постійно. У 1489 році під час облоги мавританської Гренади від бойових поранень загинуло 3 тисячі іспанців, а від висипного тифу — 17 тисяч.
У ті ж роки від висипного тифу страждала тюдорівська Англія, адже "англійській піт" скоріш за все був якраз висипним тифом. Одразу після вступу військ Генріха Тюдора до Англії, від цієї хвороби вмерло кілька тисяч лондонців, а в університетських містах Кембриджі та Оксфорді — половина населення.
У 1528 році син завойовника Генріх VIII був змушений через "англійський піт" розпустити двір і пуститися навтьоки, часто змінюючи резиденції.
У 1558 році на висипний тиф хворів Іван Грозний, що обмежило його участь у Лівонській війні.
Висипний тиф під назвою "угорська гарячка" в 1566 році охопив Європу від Богемії до Англії та від Німеччини до Італії. Чи не найбільша територія, охоплена тифом, з часів від Гіпократа до Першої світової війни.
У 1577 році почалася епідемія тифу, яка відома як "Чорний Оксфордський суд присяжних", коли від ув'язнених заразилися учасники судового процесу в Оксфорді, а від них — студенти та викладачі університету.
У 1602 році через епідемію тифу Лжедмитрій І був змушений відкласти похід на Москву.
На початку XVII сторіччя під час Тридцятилітньої війни одних тільки німців загинуло від тифу понад 1 млн.
Наприкінці XVIII сторіччя чверть ув'язнених в Англії гинула від тифу впродовж першого року ув'язнення.
Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. висипний тиф вбив принаймні 44 тис. військових.
Тиф супроводжував Ірландію всю першу половину XIX століття, включаючи роки Великого голоду. Це була настільки поширена хвороба, що англійці називали тиф "ірландською гарячкою".
Ірландці втікали за океан, і тільки на кораблях їх від тифу вмерло понад 9 тисяч. Прибуваючи до Америки ці емігранти викликали епідемії — 6 тис. померлих у Монреалі, 10 тис. у Галіфаксі, стільки ж у Філадельфії, Балтиморі, Мемфісі і Вашингтоні.
Висипний тиф на пару із черевним тифом стали головними небойовими факторами, що впливали на перебіг Громадянської війни в США.
Висипний тиф також став причиною смерті значної кількості армії вторгнення Наполеона в 1812 році.
Під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. бойові втрати склали 22 тис., у той час як від висипного тифу вмерло понад 40 тис.
Але головний свій удар ця хвороба завдала вже у XX сторіччі. Мабуть, саме через це слово "тиф" у нас асоціюється не із Середньовіччям чи війнами Нового часу, а з Першою світовою війною і громадянською війною в Росії.
Цей головний удар був нанесений уже після того, як висипний тиф був добре вивчений, після подвигів одеситів Мочутковського, Мінха та Мечникова, американця Рикетса й чеха Провачека.
Тільки у Росії в умовах громадянської війни висипний тиф убив понад 3 млн людей (25 млн перехворіло), тобто більше, ніж загинуло на всіх фронтах тієї війни (2,5 млн). У Західній Європі на висипний тиф захворіло 35 млн, 6 млн із них вмерло.
Всі великі держави, що брали участь у Першій світовій війні, намагались розробити вакцину проти висипного тифу. Всі провалилися. В Османській імперії, наприклад, охолоджували кров хворих, щоби цим охолодженням зробити збудника тифу неактивним.
Спосіб виявився неефективним, але в 1915 році психічнохворий лікар Хаміт, начебто експериментуючи із цим способом, ввів необроблену холодом кров хворих 310-ти здоровим військовополоненим. Захворіло 174 "вакцинованих", померло 49.
Отже, в 1918 році жодного ефективного способу попередження висипного тифу не існувало.
Що ж зробив Вайгль?
У своєму рідному Львівському університеті Вайгль придумав методику вирощування збудника висипного тифу (відкритого за 2 роки до того). Вирощування проводилося прямо в організмі платтяної воші.
Метод Вайгля полягав на тому, щоби вирощувати здорових платтяних вошей упродовж 12 днів, потім заражати тих вошей мікробами тифу й ростити вже заражених вошей ще 5 днів. Після цього вошей перемелювали на пасту, збудника послабляли фенолом і цю суміш переробляли у вакцину.
Чим ці 17 днів годувати платтяну вошу? Теоретично можна було б, наприклад, годувати вошей кров'ю морських свинок, воші виживуть, а от мікроби людського варіанту тифу — ні! Для "людського тифу" потрібна саме людська кров! Причому не консервована, а тепла, жива, прямо з живої людини.
Вайгль розмістив вошей у спеціальні коробочки, пастки-розплідники. Одна сторона цих пасток була покрита мембраною, що не дозволяла вошам виповзати назовні. Якщо пастку притулити мембраною до тіла людини, воша зможе через ту мембрану кусати людину й пити її кров.
Для годування вошей Вайгль винаймав донорів-добровольців. Пастки-розплідники прив'язували до стегна або на вигин руки, доброволець сидів із розплідником пів години, і воші в той час пили його кров. Не зовсім елегантно, зовсім не для різдвяних поштових карток, але в такий спосіб проблему годування вошей було розв'язано.
Проте, ми годуємо вошей не заради того, щоби їх годувати. Всередині комахи має розмножуватися збудник тифу. Для цього воша мусить якось заразитися тим збудником. Але як?
Зазвичай, воша заражається, коли кусає хвору людину. Невже для виробництва вакцини потрібно, щоби в місті постійно були хворі на тиф люди? Може ще й самому розносити заразу по домівках?
Вайгль знайшов вихід. Вошей заражали тифом під мікроскопом. Під 30-кратним збільшенням ставили комахам клізму. Буквально так. Інструменти для цього були створені Вайглем власноруч. Якщо підкувати блоху вважається казковим подвигом, то як тоді розцінювати постановку клізми воші?
І тут виникла наступна проблема. Вошу ми заразили, але тепер її, уже заразну, треба ще 5 днів годувати! На небезпеку наражається годувальник, той самий доброволець, який дозволяє вошам себе кусати!
Коли вакцина вже є, можна добровольця щепити, тоді він не захворіє. А як бути із першою партією вакцини? Що робити на самому початку, коли вакцинувати добровольців ще немає чим?
Заразних вошей годував сам Вайгль. Звичайно, а як інакше? У результаті він підхопив висипний тиф, перебіг хвороби був важким, але, на щастя, Вайгль вижив. Годувала вошей і його дружина. Їй пощастило, вона не захворіла.
Пробна вакцина була виготовлена в 1918 році на медичному факультеті Львівського університету. Випробовував її на собі, звичайно, сам Вайгль.
У 1920 році виробництво вакцини перейшло на індустріальний рівень — у спеціально відкритому для цього Інституті тифу і вірусології. Тоді ж пройшла перша масова вакцинація проти висипного тифу. У 1933 році при Інституті побудували відповідну фабрику.
Після приєднання Західної України СРСР отримав доступ до вакцини. Бажання Сталіна перевести виробництво в серце країни, у безпечне місце, є зрозумілим.
Вайгль тоді зміг знайти доводи, щоби залишити Інститут у Львові, — щось про небажаність розташовувати тифозний осередок у столиці, шкідливість виробництва, складність переїзду десятків вакцинованих годувальників.
Переїзд відклали на деякий час. Але хіба міг етнічний німець у прикордонному Львові очолювати життєво важливий для Радянського Союзу інститут? Відмова переїжджати коштувала Вайглю Інституту — на базі його дітища Терехов створив новий заклад, Львівський санітарно-бактеріологічний інститут.
Два роки по тому, літом 1941 року, Львів був захоплений нацистами і відповідно втрачений для СРСР. Уже маючи інформацію про те, як вироблялась вакцина у Вайгля, СРСР змушений був в умовах війни поспіхом створювати свій варіант вакцини (Пшеничнов, 1942 рік) та "з нуля" будувати відповідне виробництво.
А тим часом у Львові ситуація повторилася — з точністю до навпаки. На початку 1942 року Гіммлер запропонував Вайглю переїхати до Берліна. Вайгль відмовився — загалом, наводячи ті ж доводи. І з Німеччини прислали "обер-арцта", який очолив Інститут Вайгля замість Вайгля. Сам Вайгль став заступником "обер-арцта" із науки.
Але навіщо Вайгль так хотів залишитися у Львові?
Життя Вайгля пройшло у Львові. Жити у Львові в першій половині XX сторіччя означало бути то підданим Австро-Угорщини, то підданим Російської імперії, то громадянином України, то громадянином Польщі, то громадянином СРСР, то громадянином Німеччини.
Найбільшу частину життя Вайгля, проте, Львів був у складі Австро-Угорщини та Польщі. Навіть якщо молодий Вайгль і відчував себе австріяком, то в зрілі роки він, скоріш за все, відчував себе вже поляком. І сталінський СРСР, і гітлерівська Німеччина були для нього однаково чужі. Чи цього досить, щоби ризикувати свободою та, можливо, життям, відмовляючи — двічі! — найкривавішим катам людства?
Може, Вайгль був просто застарий для переїздів? Адже йому тоді було під 60. У 1944 році перед тим, як здати Львів, німці таки змусили Вайгля поїхати з міста. Йому знову запропонували кафедру в Берліні, він знову відмовився й поїхав до маленького містечка поблизу Кракова.
Коли німці залишили і Краків, Вайгль повернувся до Львова, проте швидко пересвідчився в тому, що радянське життя не для нього. Він поїхав до Кракова, щоби працювати у Ягеллонському університеті.
У 1951 році знову переїзд — цього разу до Познані до Познанського університету. Для цих чотирьох переїздів у віці 61-68 років Вайгль застарим не був…
Скоріш за все, причинами для обох відмов Вайгля була любов до Львова. У широкому розумінні цього слова — не стільки до стін та вулиць, скільки до людей. Точніше зрозуміти цю любов можна, подивившись на те, що робив Вайгль після того, як Львів був окупований нацистами.
Інститут із фабрикою дивним чином розрослися. Раптом виявилося, що для відгодовування вошей Вайглю потрібно ні мало, ні багато більше тисячі осіб. І кожен із цієї тисячі, природно, отримував недоторканність від окупаційної нацистської влади, адже Інститут тепер формально належав до Верховного командування Вермахту.
"Годувальники" чомусь часто виявлявся представниками львівської інтелігенції. Годували вошей у Вайгля вчені, лікарі, поети та письменники, музиканти, навіть ректор Львівського університету.
Усе це було далеко не зайвим — одразу по вступі до Львова німці розстріляли 28 професорів університету. Годувати вошей у Вайгля також рятувало цих людей від голодної смерті…
Але головне — багато "годувальників" були львівськими євреями. І вони теж отримували платню, і в кожного з них також була "корочка" про "Верховне командування Вермахту", і їх також ніхто не смів чіпати.
Вони могли жити поза гетто, у своїх довоєнних домівках, хоча й носили нарукавні пов'язки із зіркою Давида. Кожен зустрічний патруль їх заарештовував, але тут же, на місці, відпускав.
Вайгль всю війну під виглядом забору проб крові для дослідів провозив вакцину до Варшавського гетто. Там була ціла система. Сам Вайгль або його учень Мосинг (голова Інституту Вайгля в повоєнні часи) їхали до Варшави, щоби "забирати кров", і дійсно привозили назад в спеціально обладнаних ящиках кров.
Але "туди" ящики їхали не пусті — у них була вакцина, або неврахована зі щойно виробленої партії, або та, що збереглася із радянських часів. "Радянську вакцину" під час захоплення Львову нацистами вдалося приховати від німецької адміністрації, і вона в жодних паперах не значилася. На тій вакцині навіть етикетки були російською мовою.
Тільки під час одного транспортування вдалося провезти до Варшавського гетто 30 тисяч доз. У самому гетто вакцинацією займався в'язень гетто професор-імунолог Хіршфельд.
Так само забезпечувалося вакциною Львівське гетто. Тут вакцинацією займався інший учень Вайгля — в'язень Львівського гетто мікробіолог Флек (у майбутньому професор Варшавського університету).
Коли Вайгль бував в Освенцимі, то віз вакцину й до концтабору. Раз у раз там якось "самі собою" гасли епідемії тифу.
Після війни у соціалістичній Польщі Вайгль дивним чином вважався німецьким колабораціоністом. Ніхто точним підрахунком, скільки життів врятував Вайгель, не займався — Вайгль був німцем, "колабораціоністом", відмовився співпрацювати зі Сталіним, виробляв вакцину для солдат Вермахту…
Зараз вважається, що тільки в Польщі після війни працювало в університетах 74 професори та доценти, життя яких було врятоване Вайглем. Життів не професорів не підраховували…
От і вся історія. Усе інше — післямова.
Після війни Вайгля висунули на Нобелівську премію (обійшлося без Гіммлера, щоправда – авт.). Сталін категорично заперечував, а розлючувати Сталіна в 1948 році вже ніхто у світі не хотів. Нобелівська премія за перемогу над висипним тифом дісталася швейцарцю Мюллеру, який у 1939 році створив ДДТ (з погляду ефективності краще знищувати вошей, ніж вакцинувати людей).
Основні нагороди Вайгль отримав посмертно (він помер у 1957 році) — Командорський хрест Ордена Відродження Польщі (вдруге, перший він отримав ще в довоєнній Польщі із рук Пілсудського), орден Св. Григорія Великого від Папи Римського і звання "Праведник народів світу" від Ізраїлю.
Цікаві факти:
• Перед війною несподівано для себе Вайгль отримав орден Леопольда від бельгійського короля та був обраний членом Бельгійської академії наук. Як виявилося, його вакцину масово використовували бельгійські місіонери у Внутрішній Монголії і Великому Китаї.
• Найекзотичнішою подорожжю Вайгля було відрядження до Абіссінії (Ефіопії), де він організовував масове щеплення проти тифу, а найпочеснішою — до Женеви до Ліги Націй, де він читав доповідь про своє відкриття.
• У довоєнній Польщі Вайгль якось отримав від Президента міста Львова премію — 10 тисяч злотих (3 кг золота). На них він купив собі рибальський спінінг, дружині — шубу (все разом — 340 злотих), а залишок віддав на наукові дослідження.
• Вайгль захоплювався стрільбою з лука. Він сам виготовляв для себе стріли.
• Перед війною Вайгль посварився через фінансування Інституту із міністром освіти Польщі Хилінським. Коли почалася війна, Хилінського вже не було серед живих, а от його вдова знайшла захист від німців на "фабриці вошей" Вайгеля.
Дехто з тих, кого врятував Вайгль:
Стефан Банах, математик, автор функціонального аналізу;
Владислав Орліч, математик, автор теорії лінійних топологічних просторів та теорії функціональних просторів (просторів Орліча);
Станіслав Скровачевський, диригент оркестрів, включаючи Нью-Йоркського Філармонічного, Віденського Симфонічного, Лондонського Симфонічного та японського Оркестра Іоміурі, лауреат Премії Дітсона за внесок в американську музику;
Більше інформації про врятованих за посиланням.
Від автора: Цей текст не є науковою публікацією, а являє собою компіляцію кількох джерел, в тому числі і нижче перерахованих. Для подальшого читання рекомендуються: Allen A. "The Fantastic Laboratory of Dr. Weigl", 2014; Chmielowski J. "Rudolf Weigl…", 2015; Weigl W. "Wspomnienia o moim ojcu", 2015; Шейнбаум М. "Вічно чужий", 2008; Шифрін Михайло "100 оповідань з історії медицини", 2019; і звичайно професійна література!
