Дівчина в червоному бікіні. Розсекречена справа КГБ

Від редакції: "Історична Правда" і видання "Ґрати" в рамках спільної співпраці представляють серію матеріалів про найгучніші і найважливіші судові процеси та кримінальні справи радянських спецслужб.

Переслідування дисидентів, релігійних і культурних діячів, стеження і доноси – все про роботу НКВД і КҐБ в нашому спільному проекті на основі архіву СБУ.

Комсомольці в океані

19 січня 1979 року радянський лайнер "Леонід Собінов" перебував десь біля берегів Австралії. На судні, як і на будь-якому підприємстві, був комітет комсомолу – і цього дня в нього були збори. Всі десять учасників, добре розуміли, яке питання порядку денного буде головним. Їм належало "розбирати" вчинок комсомолки, 18-річної бортпровідниці Ліліани Гасинської. Вже кілька днів поспіль в екіпажу тільки й було розмов, що про Гасинську.

 "Гірко й прикро, що така людина, як Гасинська, народилася в радянській країні, за яку проливали кров та віддавали життя радянські люди в ім'я світлого та прекрасного життя, за щасливе і прекрасне дитинство всіх нас, і зокрема Гасинської. За мир на Землі наші батьки проливали кров, віддавали свої життя. Зрадницький вчинок Гасинської вразив мене, вразив всіх, хто несе тут трудову вахту вдалині від Батьківщини, від рідних", –  доповідав секретар  комсомольської організації товариш Ю.Махлайчук.

Н. Фоміна назвала Гасинську "неповноцінною та непотрібною для суспільства людиною". Інші виступили були приблизно в тому ж дусі. Сама дівчина відповісти нічого не могла – на зборах її не було. Друкований протокол комсомольського зібрання, нажаль, не розкаже, про що насправді думали в цей момент комсомольці "Леоніда Собінова". Дійсно ненавиділи та зневажали ту саму бортпровідницю? Чи в глибині души бажали їй удачі? Можливо, вони самі хотіли б самі опинитися на її місці, проте, тим не менше, комітет одноголосно ухвалив рішення:

– рекомендувати загальним комсомольським зборам виключити Гасинську з ВЛКСМ (в тому, що так і зроблять, не могло бути сумнівів),

– "розібрати" вчинок бортпровідниці вже у ширшому колі – на загальних зборах,

– повідомити про її вчинок родині та в одеське Технічне училище №1, яке дівчина нещодавно закінчила.

Вигнання з комсомольських лав було серйозним покаранням для радянської людини – як правило, воно ставило хрест на кар'єрі. Але Гасинській було все одно.

Вона вже перебувала наче в паралельному світі, в якого не було ніякого комсомолу та зборів із публічним цькуванням. Українка Ліліана Гасинська втекла з "Леоніда Собінова" до Австралії. І не збиралася повертатися.

Притулок, політичний, просити

Кількома днями раніше, 15 січня, судно стояло в сіднейському порту. Як пізніше розповідали члени екіпажу, о п'ятій ранку старша бортпровідниця Хонгодорова обходила каюти персоналу та будила тих, хто мав виходити на зміну. Серед них була й Гасинська, однак її ліжко в каюті СВ-82 виявилося порожнім.

Заспані сусідки Гасинської по каюті, Галанова та Бондаренко, нічого пояснити не змогли. Тетяна Бондаренко при цьому згадала, що напередодні ввечері Ліліана не пішла на вечірку для екіпажу – мовляв, болить голова, тому залишилась в каюті. З тих пір її не бачили.

Пошуки по всьому лайнеру теж нічого не дали. Невдовзі про Гасинську знали капітан із помічниками, а також консул СРСР у Сіднеї та посол у Канберрі. О 9-й ранку на лайнері оголосили тривогу та зібрали весь екіпаж, повідомивши про зникнення. Варіантів того, що трапилося, було небагато, і втеча здавалася найбільш реалістичним.

Трохи дивним виглядало те, що всі речі бортпровідниці лишилися в каюті, навіть гроші та документи. Серед іншого в каюті знайшли аркуш – фірмовий бланк Чорноморського пароплавства, з написаними рукою Гасинської англійськими словами та перекладом:

притулок – refuge, shelter (укриття) 

political ….

ask – просити

pray – просити

prayer – прохання

Сумнівів не було: бортпровідниця готувалася до втечі, заздалегідь маючи намір просити про політичний притулок.

Лишалися примарні сподівання, що ситуацію вдасться владнати – на це був час до вечора, поки судно стоїть у Сіднеї. Члени екіпажу і закріплений за лайнером працівник КДБ об'їздили район порту.

– Ви не бачили ось цю дівчину? – питали вони людей, показуючи фото Гасинської.

Але пошуки виявилися марними. Про зникнення людини з "Леоніда Собінова" повідомили місцевій міграційній службі та поліції – однак ті не поспішали щось робити. Підключатися до розшуку чомусь відмовилося і радянське консульство. Ввечері 15 січня судно залишило порт та вирушило на Мельбурн без юної бортпровідниці.

Варто нагадати, що можливості емігрувати в громадян СРСР майже не було. Радянська влада дозволяла це у виключних випадках: наприклад, якщо людина мала родичів за кордоном, і то не завжди. Попри всі потуги пропаганди, яка старанно змальовувала жахи життя на "Заході, що загниває", бажаючих назавжди залишити "комуністичний рай" вистачало.

Кимось керували політичні мотиви, кимось економічні. Деякі люди так сильно прагнули емігрувати, що були готові порушувати закон. Одні нелегально перетинали кордон суходолом або водою, сподіваючись, що прикордонники їх не помітять. Другі, "неповерненці", опинялися в іншій країні, наприклад, як туристи або у відрядження по роботі, та відмовлялися повертатись назад. Часом доходило до надзвичайних випадків – наприклад, захоплень літаків з метою втекти на них.

Проти Ліліани Гасинської Управління КГБ по Одеській області невдовзі порушило кримінальну справу. Матеріали справи зараз зберігаються в архіві СБУ та лягли в основу цієї статті. Розслідування доручили групі слідчих на чолі з 29-річним старшим лейтенантом Миколою Шумилом.

Зараз Микола Шумило – відомий юрист, доктор юридичних наук, професор КНУ ім. Тараса Шевченка. Він погодився відповісти на питання, які виникли під час вивчення справи.

Проти більшості відомих втікачів порушували справи про зраду Батьківщині (стаття 56 Кримінального Кодексу УРСР, покарання – від 10 до 15 років позбавлення волі або розстріл). Гасинській інкримінували лише незаконний виїзд за кордон (ч. 1 ст. 75 –  від одного до трьох років в'язниці).

"При  попередній кваліфікації цього вчинку у постанові про порушення кримінальної справи  слідчий враховує характер вчиненого діяння та особу втікачки, – пояснює Микола Шумило. – "Зраду батьківщині" зазвичай інкримінували особам,  які в зарубіжних ЗМІ та публічних виступах допускали, за оцінками існуючих тоді стандартів, вороже ставлення до радянської держави. Зовсім молода, недосвідчена Гасинська явно не підходила під ці параметри. Тому й було прийнято рішення порушувати кримінальну справу у відповідності до вчиненого діяння згідно вимог ст. 75 Кримінального Кодексу УРСР".

Зрештою, якби стало відомо про якусь серйозну підривну діяльність колишньої бортпровідниці – її дії  можна було перекваліфікувати на іншу статтю.

"Заплив з акулами"

"Я вб'ю себе, якщо вони спробують відправити мене додому". "Дівчина в бікіні втекла з "червоного" круїзного судна". "Російська втікачка: чому я ризикувала своїм життям", "Ласкаво просимо, Ліліан". Провідні австралійські газети 16-17 січня вийшли з такими гучними заголовками та усміхненим обличчям Гасинської на перших шпальтах. Тоді ж втікачку показало місцеве телебачення.

Журналістам дівчина розповіла, що ненавидить Росію, тобто СРСР. Ще в 14 років зрозуміла, що комунізм – брехня, і стала мріяти про втечу. Саме для цього вона вчилася на офіціантку та пішла працювати на лайнер.

"Я думала про це [втечу] щохвилини, щодня", – так вона розповіла про місяці, які провела на "Леоніді Собінові".

Ввечері 14 січня Ліліана, поки всі були на вечірці, стала на ліжко, дотягнулася до ілюмінатора та вистрибнула через нього у воду. На ній були купальник та каблучка на пальці, з собою – нічого. За матеріалами слідства, речі втікачка залишила для того, щоб її зникнення не помічали якнайдовше.

"Одягнена в червоний купальний костюм, вона пливла біля 40 хвилин, не звертаючи увагу на патрулі з членів російської команди та прожектори, спрямовані в море з судна", – так описували газети шлях до берега. Гостроти історії додавала ще одна деталь: у затоці, яку долала дівчина, нібито водилися білі акули.

Опівночі, майже непритомну Гасинську, з кривавими ранами – тікаючи, вона порізала ноги й тіло – знайшов на березі передмістя Сіднея – Пірмонту, фотограф місцевого університету Білл Грін, який гуляв із собакою.

"Коли я підійшов до неї, вона провела руками по тілу та спитала ламаною англійською: "Чи є у вас одяг?", – згадував потім Грін.

Чоловік прихистив Ліліану в себе вдома. Наступного дня вона вже спілкувалася з австралійськими чиновниками, офіційно попросивши про політичний притулок. А ще роздавала інтерв'ю журналістам. Втікачка погодилася попозувати для газет у тому самому червоному купальнику-бікіні.

Прізвище українки напевно було занадто екзотичним для Австралії: у перших публікаціях його транслітерують як Gasinskayoy та Gasinskayov. Але країна запам'ятала її за прізвиськом "дівчина у червоному бікіні".

Дівчина з Луганщини

За тим, що розповідає австралійським ЗМІ The Red bikini girl, спостерігали в одеському КГБ. Там розслідували втечу. Саму Гасинську формально оголосили в розшук та заздалегідь обрали запобіжний захід – тримання під вартою. У інтерв'ю фігурантка справи наговорила собі ще на статтю, але не на зраду батьківщині, а на "поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад" (ст. 187-1 КК – до трьох років позбавлення волі).

"Гасинська у своїх відповідях на питання кореспондентів під час виступу по телебаченню показала себе легковажною та недалекою людиною, що дає підстави припускати, що змісти її заяв були підготовлені спецслужбою або антирадянською організацією", – доповідав у лютому 1979 року слідчий Шумило.

Слідство не виключало, що іноземні спецслужби організували не тільки інтерв'ю, а й саму втечу. При цьому Гасинська ніякою секретною інформацією не володіла, що засвідчує окрема довідка у матеріалах справи. Як зараз пояснює Микола Шумило, в умовах Холодної війни інформаційна кампанія навколо втечі могла мати певний  пропагандистський ефект на Заході.

Були допитані десятки свідків – рідні, члени екіпажу, коли в червні "Леонід Собінов" повернувся до Одеси, одногрупниці з училища, випадкові знайомі з багатьох міст – їхні контакти були записані в блокноті втікачки, що залишився в каюті. Поступово перед слідчими вимальовувалася така картина.

Народилася Ліліана у Ворошиловську Луганської області – нині Алчевськ, хоча в паспорті записана назва міста на момент видачі документу – Комунарськ.

Коли дівчині був місяць, батьки розлучилися. Дитина росла з матір'ю та носила її дівоче прізвище – Баронецька. Пізніше другий чоловік матері всиновив Ліліану і дівчина отримала його прізвище – Гасинська. Мати на момент слідства очолювала селищний клуб на Луганщині, а її чоловік керував народних хором при цьому ж клубі. В інтерв'ю Ліліана називала батьків музикантом та акторкою.

У дитинстві та підлітковому віці Гасинська займалася гімнастикою, танцями та пантомімою, любила англійську мову та книжки на морську тематику. Коли дівчині було 9 років, її збив автобус – травми були важкі, однак їй вдалося відновитися. Через трійки у шкільному табелі мрію про навчання в університеті на іноземній філології, щоб потім влаштуватися на закордонне плавання, Ліліані довелося відкласти на потім. Якась подруга порадила спочатку вступити на бортпровідницю в одеське училище, що вона і зробила.

Політикою майбутня втікачка не цікавилася, іноземне радіо не слухала, владу не критикувала. Але іноді в розмовах перескакували репліки про краще життя за кордоном. До того ж серед друзів Гасинської були іноземці – їх у портовій Одесі вистачало: моряки з Греції, Італії та США, іракські курсанти. У них Ліліана, зокрема, купувала модні імпортні речі, до яких була небайдужа.

Випускниць училища, які виявили бажання працювати на закордонних рейсах, мали ретельно перевіряти. Якщо знаходили якийсь найменший компромат – наприклад, "антирадянщиків" серед родичів – за кордон не пускали. Деяким дівчатам з групи Гасинської у виїзних візах відмовили. А їй – дали.

"Я залишаю судно. Ви допомагати?"

Це був перший закордонний рейс Ліліани. 1 жовтня 1978 року "Леонід Собінов" вирушив з Одеси, взявши курс на Велику Британію. Там, у порту Саутгемптона, на судно мали зайти пасажири, яких везли Середземним та  Червоним морями, Індійським океаном до Австралії і далі, на острови Океанії. Оператором виступала британська турфірма, яка брала в оренду радянське судно разом з екіпажем. За такою схемою працювала велика кількість радянських лайнерів.

Коли "Леонід Собінов" прийняв пасажирів, Гасинську призначили ліфтеркою. Якщо вірити документам, працювала вона геть погано – могла не вийти вранці на роботу або лягти спати вдень. Але найбільше керівництво дратували неробочі розмови дівчини з іноземцями-пасажирами. На радянських лайнерах це суворо заборонялося.

"При цьому, як мені стало відомо, вона стала зустрічатися на палубах пасажирських, у нічний час, з кимось із іноземців та цілуватися", – розповідав на допиті капітан судна Костянтин Нікітін.

Ліліані робити зауваження, але та відповідала, що хоче вдосконалити свою англійську, і зухвало продовжувала в тому ж дусі. Її двічі переводили на інші посади, аби тільки подалі від іноземців. Врешті-решт обов'язком Гасинської стало прибирання кают екіпажу.

Але вона щоразу знаходила можливості зустрітися з іноземцями – і пасажирами, і персоналом. З англійцем, який працював на судні музикантом, виник скандал. Спочатку дівчина ходила до його каюти, а потім чоловік заявив, що в нього зникли речі та гроші, і йому нема кого підозрювати окрім Ліліани. Та все заперечувала.

Члени екіпажу та пасажири під час емоційних розмов чули від Гасинської, наприклад, таке: "Як шкода, що у Велику Вітчизняну війну росіяни перемогли. Як я їх ненавиджу!". Себе ж Ліліана називала то українкою – один з іноземців, не зрозумів її, не знаючи, хто такі українці – то полькою, яка має родичів у Польщі та мріє жити там. Її мати назвала це фантазією доньки.

"Точно вже не пам'ятаю якого числа Гасинська … витягла з-під кофти книжку та почала нам читати з цієї книжки про те, що в Радянському Союзі нібито не вистачає туалетного паперу, тому що папір іде на видання літератури та творів класиків марксизму-ленінізму. Одним словом, цей текст був антирадянського змісту", – розповідала на допиті сусідка Ліліани по каюті Тетяна Бондаренко. Книжку, автором якої був якийсь емігрант, їй нібито дали іноземці на судні.

Члени екіпажу, від капітана до бортпровідниць, стали вже прямим текстом питати в Гасинської, чи не планує вона втечу. Відповідаючи негативно, вона додавала різні аргументи: то запевняла, що не кине батьків, то посилалася на погане знання іноземних мов.

А от від іноземців на судні бортпровідниця своїх планів не приховувала. Навіть тоді, коли вони нічого не запитували. У мельбурнській газеті The Age вийшла стаття журналіста Боба Міллінгтона, який був на "Леоніді Собінові" одночасно з майбутньою втікачкою. Інший пасажир розповів йому за пивом у барі лайнера про "росіянку" – бортпровідницю Ліліан, яка ламаною англійською начебто сказала йому: "Я залишаю судно. Ви допомагати?". Допомогти той чоловік не наважився. За словами Боба, через кілька днів він почув схожу історію вже від іншого пасажира.

Капітана не переконали запевнення Гасинської про те, що тікати вона не збирається. 6 грудня Нікітін відправив керівництву Чорноморського пароплавства радіограму про непокірну бортпровідницю. Він просив дозвіл на списання її з "Леоніда Собінова" та відправку додому. У пароплавстві дали добро. Гасинську мали передати на радянське судно, яке проходитиме поруч і прямуватиме у СРСР. Але такого судна поки не було.

Ліліану позбавили права сходити на берег у портах. Про проблемну працівницю попередили вахтову службу, а офіцер безпеки та "актив судна" мали за нею наглядати. Перед Сіднеєм "Леонід Собінов" зупинявся у іншому австралійському порту – Фрімантл, і помічник капітана, всупереч рішенню свого керівника, чомусь відпустив Ліліану в місто. Не одну, звичайно, а з іншими членами екіпажу. Проте невдовзі старший групи привів дівчину назад – вона намагалася відірватися від групи.

Далі був вечір 14 січня та ранок 15-го, про які ми знаємо з інтерв'ю Гасинської та свідчень членів екіпажу.

Неофіційна версія

Про те, що її колишня одногрупниця втекла, Світлана Караффа-Корбут дізналася під час допиту "на Бебеля", зараз вулиця Єврейська, – тобто в одеському управлінні КГБ. Дівчата особливо не спілкувалися, і нічого цікавого слідчому вона не розповіла.

"На допит я ходила з мамою. Вона на мене чекала на вулиці. Страшний заклад був тоді", – згадує тепер Караффа-Корбут.

Зараз Світлана, як і тоді, живе в Одесі. Ми зв'язалися та поспілкувалися з нею.

Світлана Караффа-Корбут розповіла, що у 1979-1981 роках працювала на судні "Росія". А разом із нею – дехто з колишніх членів екіпажу "Леоніда Собінова". Від них жінка неодноразово чула розповіді про те, як втекла Гасинська. Ці розповіді трохи відрізняються не лише від інтерв'ю "дівчини в червоному бікіні", а й від протоколів допитів.

По-перше, ніякого сорокахвилинного запливу не було. Адже за версією, яку переповіла Світлана, "Леонід Собінов" того вечора не був на рейді в морі, а стояв пришвартований біля причалу. На який Гасинська і вистрибнула з ілюмінатора.

Каюти екіпажу були розташовані на рівні ватерлінії. Ілюмінатори виходили на причал, – пояснює співрозмовниця. У матеріалах справи не уточнюється, де стояло судно та куди стрибнула з ілюмінатора Ліліана.

Гасинська могла і вигадати втечу вплав для більшої драматичності. Але ця ідея могла виникнути не в неї самої, а в журналістів. Щоправда, тоді незрозуміло, навіщо було стрибати в одному купальнику?

На причалі, згідно з озвученою Караффою-Корбут версією, якісь чоловіки підхопили втікачку, посадили до автівки та швидко поїхали геть. Тобто хтось нібито знав про заплановану втечу та чекав на Гасинську. На думку членів екіпажу, цей хтось – сіднейські "газетники".

Хтось з них був на лайнері, почув від Ліліани про її прагнення, а з іноземцями вона була більш ніж відверта, та вирішив допомогти, водночас створивши для свого видання сенсацію. Втім, доказів ця версія не має і базується лише на припущеннях. Водночас на її користь свідчить той факт, що якийсь час "дівчина у червоному бікіні" мешкала в будинку журналіста Daily Mirror Джона Уеллса, і саме це видання першим дізналося про втечу. Водночас Уеллс став її офіційним опікуном.

Якщо хтось із судна бачив, як Гасинську відвозили – значить про її втечу знали одразу. Але, нагадаємо, на допитах всі казали, що помітили зникнення лише вранці. Своє цілком логічне пояснення, проте напевно не єдине з можливих, пропонує Світлана Караффа-Корбут:

"Той, хто стояв на вахті біля трапу, не міг не побачити втечу, але не мав права залишити свій пост. Він мусив спочатку зателефонувати командуванню судна. Але міг не додзвонилися, бо керівництво теж було на святі. А брати на себе відповідальність і зізнаватися, що бачив втечу та не завадив їй – це гарантовано вилетіти (з судна або взагалі пароплавства – Ґ .)".

Схожу версію тих подій вдалося знайти ще в одному джерелі. Авторка блогу alba-ruthenia01 в Livejournal, мешканка Білорусі на ім'я Наталя, у своєму дописі "Наволоч у червоному бікіні" стверджує, що працювала на іншому лайнері разом із колишнім членом екіпажу "Леоніда Собінова" – Володимиром Селезньовим. Її розповідь з посиланням на слова Селезньова у загальних рисах співпадає з тим, що ми почули від Світлани Караффи-Корбут: стрибок на причал, автівка, журналісти.

Є у цій історії ще одна загадка. Тетяна Бондаренко, яка, була сусідкою Гасинської, знайшла в каюті записку, що належала втікачці. За її словами, на клаптику паперу були слова (російською мовою): "Стосовно нашої справи не турбуйся, все буде добре, завдання отримаєш не скоро, чим будеш засмучена, до тебе підійде довірена особа". Дивно збудована фраза наштовхує на думки про сторонню допомогу в організації втечі. І може про участь тих самих спецслужб.

Друга людина, яка бачила записку – перший помічник капітана Леонід Барабанов. Саме йому віднесла папірець Бондаренко, вирішивши, що це допоможе розслідуванню. Барабанов пізніше запевняв, що текст був інший: "У далекій дорозі твоїй прийде до тебе інтерес, але він може затриматися". Схоже на результат ворожіння, яким могла розважатися Гасинська. Принаймні так це прокоментував помічник капітана.

Саму записку Барабанов поклав у свій блокнот. Поки лайнер повернувся до Одеси, папірець десь загубився. Слідчі влаштували очну ставку між Барабановим та Бондаренко. Кожен наполягав на своєму. Інші члени екіпажу знали про напис від цих двох. Його слово проти її слова – без самої записки в КДБ формально не могли з'ясувати, хто був правий, і ця тема зійшла нанівець сама собою.

"Я цей епізод детально аналізував. Підстав не вірити свідкам, які знайшли цей документ (тобто Тетяні Бондаренко – Ґ .), в принципі не було", – каже Микола Шумило.

А помічник капітана, продовжує колишній слідчий, якраз мав мотиви вигадати версію про "ворожіння", аби уникнути відповідальності за те, що "проґавив" заздалегідь організовану втечу.

Глухий кут

Слідчі у справі Гасинської "пробили" по обліках КДБ понад два десятки іноземців, з якими вона перетиналася. Виявилося, що в поле зору спецслужби як можливий агент або співробітник закордонних розвідок не потрапляв ніхто. Влаштували обшук у батьків, але нічого не знайшли.

Серед речей, що лишилися в каюті Гасинської, було кілька журналів та книжок англійською. Їх слідство мало вивчити, щоб зрозуміти, чи має їхній зміст стосунок до втечі. Наприклад, чи міститься там якась антирадянщина, що підштовхнула бортпровідницю до відчайдушного вчинку.

Почитати західні видання КГБ запросив професійну перекладачку. У справі лишилися підписані нею анотації. Отже, перед втечею Ліліана читала журнали, присвячені суперпопулярному тоді гурту ABBA та молодій голівудській зірці Джону Траволті, а також книги-альбоми "Род Стюарт" та "На вершині популярності у сучасній музиці" (ймовірно, Top of the Pops – Ґ).

"Слідство тоді було дуже прискіпливе. Ми вивчали все: чим людина займалася, як вона виховувалась, її характер, захоплення, чим цікавилася, що читала, щоб обґрунтувати мотиви вчинення протиправного діяння.… По-друге, можливо, там були якісь записки, помітки", – розповідає Микола Шумило.

Оскільки до справи це все не мало стосунку, видання були знищені шляхом спалення, про що склали акт. У квітні, тобто приблизно через 3 місяці після втечі, батькам та подругам Гасинської почали приходили її листи. Чекісти всю кореспонденцію вилучали. У листах Ліліана розповідала, як влаштувалася в Австралії, та просила вибачення в рідних.

30 червня "Леонід Собінов" повернувся до Одеси. Слідчі допитали свідків з лайнера та обшукали каюту Гасинської. У КГБ вирішили, що без самої втікачки далі продовжувати розслідування немає сенсу. Тому слідство призупинили "до встановлення місцезнаходження та арешту обвинуваченої Гасинської Ліліани Леонідівни".

Прагнення до "красивого життя" 

Австралійська влада заявила, що підстав для надання Гасинській політичного притулку немає – це аж ніяк не дисидентка. А от статус біженки їй дали. Австралійці розділилися у своєму ставленні до цього рішення. Одні щиро симпатизували втікачці, інші зауважували, що тисячам людей з охопленого війною В'єтнаму у статусі біженця відмовили, хоча їм, на відміну від бортпровідниці, загрожувала реальна небезпека.

Радянська преса любила писати про тих втікачів або легальних емігрантів, які не змогли влаштувати своє нове життя та страждали від безгрошів'я. Але про Гасинську газети вдома, на відміну від австралійських, мовчали – ця історія для пропаганди не підходила.

Перші кілька місяців Ліліана ходила на курси англійської, далі – до школи моделей.

Красива історія втечі разом із привабливою зовнішністю зробили Гасинську популярною героїнею австралійських таблоїдів. Приводів знову і знову згадувати про українку вистачало: преса зокрема повідомляла, що фотограф Daily Mirror став її коханцем та кинув дружину з дітьми.

У 1979-му журнал для чоловіків Penthouse почав виходити у Австралії. Ідеальною кандидатурою на роль "дівчини з обкладинки" для стартового випуску була саме Гасинська. "Ліліан: дівчина у червоному бікіні – без бікіні", – так називався головний матеріал номера. За еротичну фотосесію Гасинська отримала 15 тисяч доларів – це тодішня середня зарплатня австралійця за півтора роки.

А в Одесі тим часом карали тих, хто виявився "крайнім". Екіпаж "Леоніда Собінова" розформували, більшість працівників перевели на ближчі, менш престижні маршрути – переважно чорноморські. Така колективна відповідальність напевно мала на меті зменшення кількості "неповерненців". Якщо один член радянської групи за кордоном підозрював іншого в намірах втекти або той мав необережність зазнатися, то в його ж інтересах було повідомити про це офіцеру КДБ, що супроводжував колектив.

Микола Шумило пригадує, що про підозрілу історію із загубленою запискою він повідомив дирекцію Чорноморського пароплавства. Барабанову та Гарбузу, за його словами, ймовірно "дісталося".

До одеського училища приїхала обласна комісія розбиратися, як там справи з політичним вихованням. Раїсі Гольдварт, майстрині групи, де вчилася Ліліана, виписали суворе стягнення за те, що не змогла "своєчасно розпізнати негативні риси характеру Гасинської та встановити її справжнє обличчя та аморальний спосіб життя". За новими учнями мали пильніше доглядати, зокрема у вільний від навчання час, проводити їм більше лекцій про неминучу перемогу комунізму.

У 1980 році Гасинську позбавили радянського громадянства. У наступні роки в житті "дівчини у червоному бікіні" були робота танцівницею в нічному клубі, кількарічний шлюб із успішним бізнесменом Яном Хайсоном та невдала спроба розпочати власний бізнес з виробництва косметики.

"…встановлено, що Гасинська, постійно мешкаючи в Сіднеї, веде аморальний спосіб життя, знімається в порнографічних журналах, працює в нічних клубах. Ворожої Радянській державі діяльності не проводить", – так писали в одеському КДБ у 1987-му році.

Останній документ справи – постанова про її закриття. Зрештою, п'ятирічний строк давності, визначений для статей, які інкримінували Гасинській, вже давно сплив.

Фінальний висновок слідства щодо втечі з каюти "Леоніда Собінова" був такий:

"Мотивами, що спонукали Гасинську незаконно виїхати за кордон, були її політична наївність, легковажність, моральне падіння, прагнення до "красивого життя" та небажання при цьому працювати".

З коментарів Миколи Шумила знає зрозумілим, що він і сьогодні не відкидає версію про причетність західних спецслужб. Проте вона  юридично не доведена, а тому залишається версією.

"Якщо спецслужби працюють, дуже важко знайти прямі докази і в чомусь їх звинуватити. Вони кваліфіковано працюють – інколи ми своїм процесуальним та  оперативним інструментарієм не завжди можемо докопатися до правди", – каже він.

Минуло ще небагато часу, і радянським громадянам дозволили емігрувати, куди вони забажають – хоч до Австралії. Сама Гасинська у 1990-му чомусь змінила Сідней на Лондон, де живе й досі. Вона народила двох синів, перевезла з Луганщини поближче до себе батьків. Здається, скандальна слава "дівчини в червоному бікіні" набридла – вже тривалий час вона ігнорує питання журналістів, які досі згадують ту історію. Без відповіді лишилося і наше повідомлення Ліліані.