“Рутенія...”: розкодування

Можливо, вихід на телеекрани фільму "Рутенія. Повернення коду нації" так і лишався би непоміченим, якби один з експертів, залучених до нього, художник і рок-музикант Іван Семесюк, не висловив на своєму Facebook-профілі різке невдоволення "кінцевим вихлопом".

"Те що я побачив в результаті – не налазить на голову. Голос за кадром озвучує антинаукову маячню найвищої (чи найнижчої, не знаю) проби, а деякі коментатори мелють таку люту ахінею, що я просто не маю гідних слів, як на це реагувати. І серед усього цього, на жаль, присутній я", - написав 6 листопада Іван Семесюк. Цим була започаткована довготривала суперечка навколо фільму

Прем'єра його відбулася ще 23 і 24 серпня цього року на "5 каналі". З'явилася Рутенія…" також і на "Прямому".

Про все – і ні про що

Якщо коротко, то фільм побудований навколо шрифту "Рутенія". Його розробив художник-шрифтолог, лауреат "шевченківки" за 2019 рік Василь Чебаник.

Необхідність створення такого шрифту авторки фільму (режисер Антоніна Готфрід, вона ж сценарист спільно з Наталею Яковлевою, котра виступає також як продюсер) намагаються обґрунтувати історичними обставинами.

При цьому на глядача виливається порція відвертих фальшивок і містифікацій. І то настільки заяложених, як і бездарних, що у фахових істориків це викликає або істеричний регіт, або середньої тяжкості осатаніння (а інколи і те, й інше).

Узявши на себе труд передивитися "Рутенію...", я дійшов висновку: Семесюк таки мав підстави для обурення...

Почати з того, що геть незрозуміло: а про що власне цей фільм?

Про шрифт "Рутенія"? Гаразд. Шрифт і справді гарний, естетний. До речі, не "абетка", як стверджується у фільмі, а шрифт; абетка у нас побутувала років за тисячу до Чебаника (протягом усього фільму терміни "абетка" і "шрифт" безбожно плутають як експерти, так і голос за кадром).

Фахівці визнають його художню і функціональну цінність. Може бути застосований для оформлення назв станцій метро і вокзалів, для виготовлення офіційних документів, для дизайну грошей і обкладинок книжок, для подарункових видань.

От для титрів "Рутенія" абсолютно непридатна – не лягає на очі. Поки щось прочитаєш, мимоволі згадаєш "незлим тихим" старі добрі "Times New Roman" або "Лазурського"...

Але якщо фільм знімається про шрифт, то який сенс тулити туди ще навколоісторичні (точніше — псевдоісторичні) екскурси, розтягнуті майже на половину хронометражу?

Про творчість лауреата Шевченківської премії Василя Чебаника? То чому стрічка побудована навколо його одного-єдиного шрифту? Ніби у художника інших досягнень нема – але це ж неправда!

Однак кінцевий продукт фактично являє собою дуже довгий, тривалістю в цілу годину рекламний ролик шрифту "Рутенія". Тільки ще й розбавлений побрехеньками з "альтернативної" історії.

І відзнятий, до речі, коштом платників податків. Сценарій фільму виграв конкурсний відбір Держкіно і отримав державну підтримку в понад 579 тисяч гривень державних коштів з Міністерства культури, молоді та спорту.

За якими критеріями він вийшов у переможці — "тайна сіє вєлікая єсть". Готовий закластися: в конкурсній комісії Держкіно не було жодного фахового історика.

Про війну символів, котра згадується у стрічці? До речі, хороша ідея. В умовах нинішньої гібридної війни проти України, яку веде Росія, це було би направду доречно.

Але до чого тут тоді взагалі Василь Чебаник і його шрифт? До чого пустопорожні просторікування щодо "егрегорів", висмоктані з пальця спорідненість Аполлона з Купалом і неіснуюча писемність Трипілля і Кам'яної Могили?

Про історію писемності і шрифтів? Тоді абсолютно все решта зі згаданого вище – ні в борщ, ні в Червону армію.

Таке враження, що дует "Готфрід-Яковлева" був по вінця переповнений ідеями, але, змішавши все у вінегрет, не зміг до пуття реалізувати жодну.

Коли історики брешуть

Якщо майбутній фільм має містити якесь історичне підгрунтя, то логічно запросити відповідних експертів. Але не з вулиці, а з числа людей, які "на все це вчилися". У "Рутенії..." ж ми бачимо кого завгодно: каратиста, татуювальника, маркетолога, графічного дизайнера, директорку комунікації інтернет-магазину… І – жодного історика!

Ну хіба що Богдан Нагайло, екс-директор української служби радіо "Свобода" (1989-1991). Але він хоча й має історичну освіту, однак все життя працював як журналіст і дипломат.

Ні, помиляюся, є один – Олександр Босий. Цілий кандидат історичних наук. Ні сіло, ні впало, він приписав варязькому Володимировому тризубу і татарській тамзі Гиреїв… спільне походження від схожого на літеру "Ж" знаку на кераміці Трипілля.

На Бога, де норвезькі фйорди і монгольські степи — а де Трипілля, котре ні з тим, ні з іншим ну ніяким боком не клеїться!

Або, наприклад, виставив невідомо з якого дива ключем для тлумачення етруських написів на горщиках і могильних плитах (VII-III ст. до Р. Х.) набагато пізнішу кирилицю (IX ст.). Це при тому, що походження етруської мови й досі залишається дискусійним.

Може за цієї методи комусь і вдасться прочитати на них імена "Палажка" чи там "Меланка", як запевняє пан Босий. Але не інакше як під перенапруження мозку від цих марних спроб, або ж під сильною дією "грибочків".

"Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся", - застерігав Квітка-Основ'яненко. Може, пан Босий хороший етнограф (принаймні цікаво оповідає про писанки). Але коли він заходить на "чужу територію", себто геральдику чи лінгвістику, у фахівців цих дисциплін це викликає хіба що "скрегіт зубів і алергічне висипання" (К. Єськов).

У будь-якій нормальній країні подібні заяви вченого мужа чітко обернулися би райдужною перспективою "відставки без мундира". Мінімум – розірванням контракту. Максимум – позбавленням усіх наукових звань, учених ступенів і права викладати.

Бо ж смішними є намагання дилетанта влазити в проблемні питання, де навіть фахівці не завжди дадуть собі ради. Можна лише уявити, що чують від пана Босого студенти Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну, де він працює.

Шрифт і модернізація

Необхідність повсюдного впровадження шрифту "Рутенія" пояснюється у фільмі потребою "перевдягнути українську мову в її історичні форми". Бо ж "навіть шрифт у нас забрали", - запевняє пан Нагайло.

Але чи існував у давнину якийсь особливий український друкарський шрифт?

Ні, не існував. Як і не існував, якщо вже на те, якийсь особливий російський. Серед слов'янських народів, де домінуючою конфесією було православ'я (українці, росіяни, болгари, серби та інші), побутував однотипний друкарський кириличний шрифт — півустав.

Ним друкували як церковні книги, так і світські. Він успадкував основні риси грецького рукописного уставу, котрий святі Кирило і Мефодій використали при створенні слов'янської абетки в ІХ столітті.

Тобто для того, щоб повернути українській мові її "історичні форми", не варто винаходити ані велосипед, ані новий шрифт. Досить лише "реанімувати" півустав у масштабах всієї країни урядовою постановою. Неважко в цьому випадку передбачити реакцію від Карпат до Харкова і від Чернігова до Херсону. Без різниці, чи патріотів, чи "вати".

Півустав був однаковим що в Речі Посполитій (а пізніше в Гетьманщині), що в Московії. І тут, і там кириличне книгодрукування було вже досить розвинутим.

Інакше кажучи, московитам протягом всього XVII століття нічого було у нас "красти". Адже вони мали такі ж шрифти, як і ми. Причому визначити, де українська книжка, а де московська можна без особливого труда за лексикою.

У Польщі, яка тоді була частиною Речі Посполитої, до кінця XVI століття переважав готичний друкарський шрифт. Але поступово він був витіснений більш простою "антіквою". Вона легко лягає на око, тож інформація на ній засвоюється швидше, краще і в більших обсягах.

Очам, звиклим до "антікви", було важко потім розбирати півустав, котрий, у порівнянні з нею, виглядав неоковирно й кострубато.

Ризикнемо припустити (хоча це спірне припущення), що саме ця обставина, поряд із вищим рівнем освіти й методики викладання в католицьких і протестантських навчальних закладах, зіграла додаткову роль у полонізації русько-литовської шляхти; спочатку – магнатерії в кінці XVI – на початку XVII століть, а після Хмельниччини – ширшого шляхетського загалу на Правобережжі.

Митрополит Київський і Галицький Петро Могила (1597-1647), модернізуючи православну систему освіти за західноєвропейськими зразками, зробив її конкурентоздатною. Однак його реформи не торкнулися шрифту.

Півустав використовувався й у Гетьманщині, котра з другої половини XVII століття перебувала в васальній залежності від Москви. Однак з 1707 року цар Петро І почав модернізувати кириличний шрифт. На його впровадження пішло три роки.

Півустав був залишений виключно для церковних книг. Світські ж почали друкуватися спрощеним "цивільним" шрифтом.

Для цього, всупереч твердженням авторів фільму, цареві абсолютно не треба було "звертатися по кирилицю" до Києва. Як уже згадувалося, і кирилиці, і відповідного півуставного шрифту в Московії й без того не бракувало. Тим більше цареві не було потреби викреслювати літери, яких не було в російській мові, як це стверджує Олександр Босий.

При цьому на підтвердження його слів на екран виринає листок від 1710 року із викресленими царем нібито українськими літерами. Насправді ж Петро І викреслював не якісь особливі "українські" літери й навіть взагалі не літери, а лише їх півуставні версії.

Щоб у цьому переконатися, досить ретельніше придивитися до цих листків. А для цього пари секунд, протягом яких вони показані в кадрі, мало.

Висновок такий: або в цьому випадку ми маємо справу з "наперсточного" рівня маніпуляцією з боку творців фільму і експерта, або зі свідомою брехнею. Причому одне іншого варте.

Найцікавіше однак інше. Можливо, це не надто тішить національне самолюбство, але Петро І, витісняючи півустав простішим "цивільним шрифтом", зробив те, що мали би зробити для себе самі українці, причому ще в XVII столітті.

Зрозуміло, що поява більш простого і "засвоюваного" шрифту стала сильним поштовхом для розвитку книгодрукування в Російській імперії.

Ми припускаємо, що ця обставина, вкупі з перспективою отримання українською старшиною російського дворянства з усіма його привілеями (перш за все – з довічним володінням землею, чого в Гетьманщині майже не було) стало "важкою артилерією", яка сприяла русифікації української старшини.

Перша в Україні книга, надрукована "цивільним шрифтом", з'явилася лише в 1764 році в Єлисаветграді (нині Кропивницький), і то вже російською мовою. А в Західній Україні "цивільний шрифт" розповсюдився лише в 1870-х роках. За іронією долі – з легкої руки тамтешніх "москвофілів".

Отже, тих, хто запізнюється з модернізацією, випереджають проворніші й зубастіші конкуренти. Потім вони нав'язують свою волю сусідам. І це, з погляду історії, нормально. Тільки потім ті, хто запізнюються, платять зависоку ціну. Україна заплатила тим, що надовго втратила власну державницьку та інтелектуальну еліту.

Наслідки цієї втрати відчуваються й досі. Інакше такі "шедеври", як "Рутенія, повернення коду нації" навряд чи з'явилися.

Все це пишеться ще й для того, аби зайвий раз нагадати: в бідах українців винні, як правило, вони самі. А вже потім – вороги й зовнішні обставини.

Вибірково — про "ляпи"

Ляпів у "Рутенії…" - вагон і маленький возик. Якщо якийсь не згадав тут, то лише через обмежений обсяг друкованих знаків, передбачений для однієї статті.

I. Я не знаю, чим керувалися автори твердження, ніби "нащадкам легше вивчити мову предків, ніж іншу мову". Не треба бути світилом лінгвістики, аби розуміти, що будь-яку мову, чи то предків, чи іноземну можна вивчити лише за наявності постійного мовного середовища і/або регулярних занять.

Як нема ні того, ні іншого, то нічого не вийде. І саме з цієї причини чимало нащадків українських діаспорян у третьому чи четвертому поколіннях навіть двох слів українською зв'язати не можуть.

Є, правда, ще один варіант — "зішестя Святого Духу". Але таке пояснення прибережемо хіба що вже на зовсім крайній випадок.

II. Голос за кадром: "Навіть якщо мова нам невідома, наш мозок за одним тільки виглядом літер може ідентифікувати її приналежність до мовної групи, країни та національності яка користується цією абеткою".

Хай мені вибачать авторки фільму, але таку розкіш можуть дозволити собі лише фахові філологи-"іноземники". Особливо ж класифікувати іноземні тексти за мовними групами. Виняток становлять особи, які просто цікавляться вивченням іноземних мов.

Але в будь-якому випадку без попереднього навчального процесу зробити це неможливо. Пересічному ж обивателю що текст норвезькою мовою, що голландською, що хорватською — все "не по-нашому". У деталі він не вдається.

III. У відеоряді "символи завойовників" поставлені: орел зі свастикою нацистської Німеччини, кругла емблема зі знаком Бога-Отця "Всевидяче Око" і написом з Великої Печатки США "Novus ordo seclorum" і "Аnnuit coeptis", відповідно "Новий порядок на віки" і "Прихильне до наших починань" (натяк на Всевидяче Око), а також герб Ватикану і радянська зірка. І все це під зловісний закадровий голос про "знищення самоідентичності підкореного народу".

Ну, з орлом і зіркою все зрозуміло. А що в цьому ряду робить "Всевидяче Око" з написами на Великій Печатці США? Натяк на масонів? (принагідно привіт Котляревському, Квітці-Основ'яненку і Петлюрі). Чи на Сполучені Штати?

Те ж саме – герб Ватикану: яким боком він туди потрапив?

Мені хотілося би просто з побутової цікавості довідатися: в яких це війнах нас завойовували масони, США чи Ватикан? І що вони всі робили для знищення нашої української самоідентичності?

Особливо Котляревський із Петлюрою. Може, я щось пропустив? А може, шановні пані Готфрід і Яковлева знають щось, чого не знають ні в Інституті історії НАНУ, ні в Держдепі?  

При цьому для російського двоголового орла в ряду окупаційних символів місця чомусь забракло. "Совпадєніє?"

IV. Наостанок зупинюся на одному — ну просто епічному ляпі.

У фільмі повідомляється, що Петро І для написання імперської версії історії Росії запросив двох німців – Байєра і Шпецера. Нас цікавить другий.

Насправді йдеться про Августа Шльотцера – диктор за кадром неправильно вимовив його прізвище. Так от, Шльотцер (до речі, його наукова репутація бездоганна) народився в 1735 році. А Петро І помер... у 1725 році.

Тобто от яка штука виходить — увага! - Шльотцер ще не народився, а Петро І його вже запросив до Росії!

Мабуть імператор щось знав...

Я от намагаюся якось собі уявити це - і усвідомлюю катастрофічний брак власної фантазії.

До речі, з того, що відомо про Петра І, історія в коло його інтересів не входила.

Замість висновку

Коли замість червоних і імперських міфів глядачам намагаються "впарити" наші доморощені псевдоісторичні міфи, ефект від того буде абсолютно протилежний. Замість зацікавлювати людей україністикою, особливо на Сході і на Півдні, подібні опуси здатні викликати лише прямо протилежну реакцію – відразливе неприйняття.

І коли ви питатимете себе "чому Донбас і Крим не такі?", то згадайте Бебика, Плачинду, Шилова, фільми "ДНК-код нації"і ось цей, про який іде мова – і ви знатимете точну відповідь.

Псевдоукраїнська міфотворчість та її розповсюдження є нічим іншим як диверсією проти свого народу і пособництвом окупантам. Усвідомленою чи ні – але диверсією, нічим не кращою за сепаратистську пропаганду.

І що гірше – за наши з вами податки.

P. S. Втім, у фільму "Рутенія. Повернення коду нації" є один безперечний прогрес, у порівнянні з подібного штибу продукцією. Його авторки (це ж треба!) зуміли обійтися без посилань на "Велесову книгу" і "Послання оріян хозарам".

І це вже сяк-так дає підстави навіть для обережного оптимізму.

Ну, ду-у-у-уже обережного...