Війна пам’яті: Україна між Сталіним і Путіним
З Україною ведуть війну не лише за допомогою вогнепальної зброї чи дипломатичних хитрощів. Війна ведеться, насамперед, за мізки українців. І це війна не за те, під яким пам'ятником призначатимуть побачення майбутні покоління наших співвітчизників, а за те, чи будуть вони жити у власній незалежній та демократичній державі
22 червня 2020 р. Україна вчергове відзначила День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні. У цей день, встановлений двадцять років тому указом Леоніда Кучми, має відбуватися "всенародне вшанування пам'яті синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, їх подвигу та жертовності".
2000 року встановлення цієї дати було прагненням відійти від беззастережного святкування Перемоги та згадати про багатомільйонні жертви війни. Але сьогодні вона виглядає як рудимент, що цементує ортодоксальну радянську модель пам'яті, у якій війна почалася 22 червня 1941-го, а не 1 вересня 1939-го, була Великою Вітчизняною, а не Другою світовою, і розв'язали її винятково німецькі нацисти, а не гітлерівська Німеччина спільно зі сталінським СРСР.
І тому дивне враження справляють слова вже сьогоднішнього президента Володимира Зеленського, який в цей день відчайдушно намагався поєднати дві візії. "У вересні 1939 року, – написав він у своєму Telegram, – Друга світова війна прийшла на українську землю, коли Львів, Самбір і Дрогобич зазнали бомбардувань німецькою авіацією. А 22 червня 1941-го війна прийшла в українську столицю. 79 років тому, о четвертій ранку нацистські літаки скинули перші бомби на Київ". Проте, проблема тут не в одному Зеленському. Адже він лише відбиває той пам'ятевий хаос, що панує в українському суспільстві.
Те, що Друга світова війна посідає центральне місце в сучасній українській історичній пам'яті, – теза, що не потребує доведення. Разом із тим треба усвідомлювати, що сама ця пам'ять не є і ніколи не була однорідною, на відміну від тих же Росії чи Польщі. Вже станом на початок незалежності в Україні конкурували три моделі пам'яті, що можна визначити як "радянську", "націоналістичну" та "ліберальну".
Протягом останніх тридцяти років між ними відбувалася поступова конвергенція, внаслідок чого, на додачу до трьох історичних, постали, щонайменше, три сучасні моделі: "радянсько-націоналістична", "радянсько-ліберальна" та "ліберально-націоналістична".
Але помилкою було б удавати, що зазначені моделі більш-менш рівномірно поширені серед українців і з часом просто перетворяться на певну "середню" помірковану візію. Очевидно, що внаслідок як радянської пропаганди та тоталітарної політики пам'яті, так й особистого (і, відповідно, родинного) досвіду часів війни переважної більшості українців, у свідомості наших сучасників досі домінують моделі пам'яті з виразною радянською складовою. Ця модель розглядає як центральні та безумовно позитивні події історії "Велику Вітчизняну війну" і "Велику Перемогу" в ній.
Це наочно демонструють останні соціологічні дані. Навесні 2020 року було проведено одразу два загальноукраїнських опитування, під час яких з'ясовувалося ставлення українців до питань, пов'язаних з пам'яттю про Другу світову війну. Одне з них провели Фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва (Фонд "Демократичні ініціативи") разом із Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) з 17 по 22 квітня, інше – сам КМІС з 14 по 17 травня 2020 р.
Отже, під час опитування КМІС 78% респондентів визначили 9 травня – День Перемоги над нацизмом – як свято, яке має символізм, значимий для них особисто. Пережитком минулого його вважали лише 8%, а звичайним днем чи просто ще одним вихідним – 11% опитаних. Натомість 8 травня – День пам'яті та примирення – особисто значимим для себе визначили лише 48% опитаних, тоді як 36% розглядали його як звичайний день або додатковий вихідний.
Який саме символізм несе це свято для українців, дають зрозуміти дані опитування Фонду "Демократичні ініціативи". . 52,5% респондентів вважають цей день відзначенням перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, і лише 32% – перемоги антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та внеску у неї українського народу.
Слід зазначити, що це співвідношення суттєво залежить від віку респондентів, що підтверджує нашу тезу про поступову еволюцію моделей пам'яті. Так, серед молоді до 29 років 9 травня перемогою радянського народу вважають 46,5% опитаних, а перемогою антигітлерівської коаліції – 36%. Тоді як серед людей, старших за 70 років, 65,5% опитаних очікувано згадують цього дня про радянську перемогу і Велику Вітчизняну війну і лише 22% – про Другу світову війну й антигітлерівську коаліцію.
Зрозуміло, що за такого особистого ставлення до цієї дати 62% опитаних КМІС заперечили твердження про те, що під час Другої світової війни українці були змушені воювати за чужі інтереси. Погодилися з такою думкою 23% респондентів, а ще 15% завагалися з відповіддю.
Проте, навіть у такому пом'якшеному вигляді радянський історичний міф становить суттєву загрозу європейському цивілізаційному вибору та самій незалежності України. Адже "Велика Вітчизняна війна" та "Велика Перемога", які були і залишаються центральними елементами цього міфу, розглядаються ним не просто як великі трагедії чи великі військові звитяги хай би і "радянського" народу чи радянської держави. У цьому міфі війна та перемога набувають майже трансцендентного значення, адже розглядаються як вищий сенс: мета усієї попередньої та виправдання усієї подальшої історії Радянського Союзу.
Відтак, усі злочини міжвоєнної доби: масовий терор, штучний Голодомор, пограбування населення під виглядом "колективізації селянства" та експропріації "експлуататорських класів", насильницька руйнація історичної цивілізації, релігій та традиційного суспільства, моральне розбещення людей під виглядом впровадження "комуністичної моралі" тощо, – знаходять своє виправдання у необхідності консолідації суспільства та розбудови потужної армії задля відбиття навали "фашистського ворога". При цьому повністю ігнорується той неспростовний факт, що саме варварська внутрішня та агресивна зовнішня політика СРСР визначальною мірою призвели до перемоги нацизму в Німеччині та початку Другої світової війни.
Разом із тим усі злидні повоєнних років, репресії проти цілих народів, збереження системи концтаборів, нездатність розбудувати ефективну економіку та задовольнити мінімальні людські потреби, придушення будь-якої вільної думки та продовження зовнішньої агресії у вигляді створення світової комуністичної системи, – знаходили своє виправдання у самому факті перемоги над нацизмом. При цьому навіть не ставилося питання, чому за 50 років після перемоги переможці і наблизитися не можуть до свободи та рівня життя переможених.
На цей міф можна було б не зважати, якби він слугував лише завданню вшанування пам'яті полеглих на війні та психологічного виправдання себе та своїх батьків, якщо не за співучасть, то хоча б за непротивлення злочинному радянському режиму. Можна було б сподіватися, що з часом він природним чином зійде нанівець або трансформується у щось більш пристойне. Але проблема полягає в тому, що у сучасній Росії йде свідоме його відродження. Воно вже значно перевищило той "сталінський ренесанс", який спостерігався у брежнєвському СРСР на початку 1970-х років. І якщо радянський міф про війну часів "застою" все ж таки мав провідним гаслом "Ніколи знову!", зараз йому на заміну впевнено прийшло "Можемо повторити!"
Недарма у сучасній Росії пам'ять про "Велику Вітчизняну" перетворилася на такий собі карго-культ, за якого вчинення певних ритуальних дій матиме наслідком, в уяві його адептів, відновлення відповідних історичних реалій. Тому російському суспільству не йдеться про переосмислення радянського минулого і колективне покаяння за радянські злочини. Навпаки, відбувається створення нового культу особистості Сталіна, вже не як "батька народів", а як "ефективного менеджера". Природним наслідком цього стає прагнення до відтворення тоталітарного режиму, який "довів" свою ефективність під час переможної війни.
Іншою метою впровадження цього міфу є обґрунтування необхідності та справедливості подолання наслідків "найбільшої катастрофи ХХ сторіччя" – розпаду Радянського Союзу. Пам'ять про "спільну перемогу народів СРСР" має стати підставою для побудови їх спільного майбутнього, тобто відновлення Російської імперії у її радянських кордонах. Зворотним боком цієї міфотворчості стає послідовна дискредитація національно-визвольних рухів народів колишнього СРСР як ворогів держави, що була "головним борцем" та "визволителем народів Європи" від нацизму.
Треба визнати, що українське суспільство сьогодні здається достатньо свідомим, аби опиратися прямій пам'ятевій агресії з боку Росії. Так, згідно з опитуванням Фонду "Демократичні ініціативи", лише 20,5% підтримували ідею участі українських політиків у заходах з нагоди Дня Перемоги у Москві. Навіть на Півдні та Сході країни частка таких не перевищила 30%. Це стосується і знакових пам'ятевих практик, що культивуються у сучасній Росії.
Лише 18% опитаних позитивно ставилися до акції "Безсмертний полк", а половина взагалі про нього не чула. Щоправда, до рішення про заборону т.зв. георгіївської стрічки негативно поставилася третина опитаних, у т.ч. 42–44% на Сході та Півдні (чверті респондентів це питання взагалі було байдуже). Проте, слід пам'ятати, що українці взагалі несхвально ставляться до будь-яких заборон, стосуються вони карантину чи російських соціальних мереж.
Але несприйняття пам'ятевих практик путінської Росії ще не означає, що українці набули міцне щеплення від радянщини як такої, у т.ч. в її сталіністському чи російсько-імперському виглядах.
Так, з одного боку, згідно з опитуванням, проведеним КМІС влітку 2019 р., лише 11% українців ставилися до Сталіна з повагою (в Росії навесні 2019 р., за даними Левада-Центру, – 42%), а с захопленням чи симпатією – усього 5% (у Росії – 10%). Разом із тим 40% відчували до радянського вождя ворожість, роздратування, страх, відразу та ненависть (у Росії – лише 14%).
З іншого боку, 31% опитаних погодилися з твердженням, що "Сталін – мудрий керівник, що привів СРСР до могутності та процвітання" (на Сході та Півдні таких виявилося 41–46%), а 21% взагалі вважали, що "наш народ ніколи не зможе обійтися без керівника такого типу, як Сталін, що прийде i наведе порядок" (на Півдні – 28,5%). Прикметно, що від рівня освіти респондентів погляди на ці питання, практично, не залежали.
Ще більше непокоїть той факт, що, якщо прибрати з опитування особисто Сталіна, виявляється, що українці сьогодні виразно схиляються до "твердої руки". Згідно з квітневим 2020 р. опитуванням КМІС, 52,5% респондентів вважали, що Україні сильний лідер важливіше, ніж демократична система, і лише 27% дотримувалися зворотної думки, причому регіональні розбіжності у цьому питанні були несуттєвими.
Що стосується перспектив відродження імперії, то відчутного удару по них, звісно, завдала російська агресія. Якщо до 2013 р., згідно зі щорічними опитуваннями КМІС, 15–25% респондентів схвально ставилися до ідеї знову об'єднати Україну та Росію в одну державу, то після анексії Криму, а особливо інтервенції на Донбас, частка таких жодного разу не перевищувала 5%. Але і тут не все однозначно, якщо замість сучасної імперії Путіна в опитуванні з'являється оповита ностальгією імперія Брежнєва.
Так, згідно з опитуванням, проведеним КМІС наприкінці травня 2020 р., третина українців досі шкодують про розпад СРСР, причому на Півдні та Сході таких майже 50%. Зрозуміло, що значною мірою це залежить від віку опитаних. Серед молоді до 29 років таких менше 15%, тоді як серед людей, старших за 60 років – близько половини.
Але суттєво впливає й етномовний чинник. Так, з числа опитаних шкодували про розпад СРСР лише 30,5% етнічних українців. Але серед росіян таких було аж 67%, а серед тих, хто має подвійну українсько-російську самоідентифікацію росіян – 56%. Так само ностальгія за радянською імперією притаманна лише 26% з тих, хто спілкується переважно українською, але 44% з числа російськомовних та 39% з тих, хто рівно послуговується обома мовами.
Ці дані примушують скептично поставитися до поширеного твердження про остаточне становлення єдиної української політичної нації, у членів якої патріотизм не залежить від національності та мови. Зважаючи на все це, не дивно, що ідея "братніх народів з однієї великої родини" зберігає свою тяглість у свідомості українців. Адже 45–50% опитаних за останні п'ять років і надалі стабільно вважає, що "Україна і Росія мають бути незалежними, але дружніми державами – з відкритими кордонами, без віз та митниць".
Звісно, можна втішатися тим, що не все так погано, й історична пам'ять українців поступово зазнає змін. Адже вже зараз значна частина з нас не є носіями ортодоксального радянського міфу про війну. Так, цілком або скоріше згодними з твердженням, що СРСР разом із Німеччиною є відповідальним за початок Другої світової війни, виявилися 56% опитаних Фондом "Демократичні ініціативи", у т.ч. 48% – зі старших за 70 років. Заперечували цю тезу лише 25% опитаних, причому навіть на Сході й Півдні України ця цифра не перевищувала 30–34%.
Суттєво змінився і погляд на Українську повстанську армію. Позитивно до визнання воїнів УПА борцями за незалежність України поставилися 44,5% респондентів, а негативно – вдвічі менше, лише 22%. Хоча у цьому питання досі відзначається радикальний різнобій поглядів у різних частинах країни. Адже на Сході і Півдні готові вітати визнання вояків УПА борцями за незалежність лише 28–30% опитаних супроти 43% у Центрі та 68% – на Заході. Але при цьому рішуче заперечувати проти такого рішення готові лише 33,5% мешканців східних та південних областей.
Можна також удавати, що всі проблеми походять від… соціологів, які ставлять наївним співгромадянам підступні питання і в такий спосіб збуджують у них нездорові думки. Прикладом цього є справа про підбурювання до сепаратизму, відкрита СБУ через опитування мешканців Галичини, яке проводив той самий КМІС на замовлення "Дзеркала тижня" навесні 2020 р. У ньому серед низки варіантів відповідей на питання "Якою ви бачите долю Галичини?" містилися й такі: "Галичина повинна стати окремою незалежною державою" та "Галичина повинна приєднатися до Польщі".
Можна навіть вважати себе за найхитріших і радіти з того, що нам створюють національні меморіали багаті іноземні спонсори, як це наразі відбувається з Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр". І при цьому заплющувати очі на те, що, насправді, в самому центрі Києва скандальний російський режисер на гроші одіозних російських олігархів намагається звести музей, наскрізь просякнутий радянською міфологією у її сьогоднішньому путінському баченні
Музей "Бабин Яр".Відкритий лист-застереження українських істориків
Але все це самозаколисування не здатне приховати грубої правди. З Україною ведуть війну не лише за допомогою вогнепальної зброї чи дипломатичних хитрощів. Війна ведеться, насамперед, за мізки українців. І це війна не за те, під яким пам'ятником призначатимуть побачення майбутні покоління наших співвітчизників, а за те, чи будуть вони жити у власній незалежній та демократичній державі.
