ГУЛАГівська «одіссея» Патріарха Володимира

Від редакції: "Історична Правда" і видання "Ґрати" в рамках спільної співпраці представляють серію матеріалів про найгучніші і найважливіші судові процеси та кримінальні справи радянських спецслужб.

Переслідування дисидентів, релігійних і культурних діячів, стеження і доноси – все про роботу НКВД і КҐБ в нашому спільному проекті на основі архіву СБУ.

Бандерівець чи жертва фальсифікацій чекістів?

У липні 1944 року ще не вся територія Прикарпаття була зайнята радянськими військами. У цей час тривали бої із Вермахтом за Станиславів (нині – Івано-Франківськ), а от південь області, зокрема Косівський район, вже повністю був у руках радянської влади. Тут повним ходом йшла мобілізація до лав Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА), а також вже встигла розгорнути свою діяльність спецслужба НКҐБ.

12 липня на призовний пункт у селі Химчин з'явився найстарший син сім'ї Романюків – Василь. Йому було 19 років, отже, цілком підходив для служби у війську та відправці на фронт. При собі в юнака були особисті документи: німецька кентакрта (розпізнавальна карта, посвідчення особи в Генерал Губернаторстві) та шкільні свідоцтва про навчання ще в період Польщі.

Молодий гуцульський юнак у киптарику пішов записуватись до війська, адже "викликали". Та служити не довелося…Одразу на призовному пункті його заарештували та відправили у тюрму НКҐБ у м. Снятин.

Підставою для арешту, як відзначали співробітники НКҐБ, стало те, що Романюк "був активним учасником ОУН бандерівського спрямування в селі Химчин Косівського району Станиславівської області, в організації виконував обов'язки кур'єра-зв'язкового, проводив збір коштів для ОУН та проводив серед населення антирадянську агітацію".

Розпочався типовий, як для такої процедури, збір відомостей про ув'язненого, а саме: заповнення анкети, обшуки, описи майна, на яке накладався арешт під час слідства.

З останнього документа стає відомо, що сім'я Романюків жила доволі бідно. Все майно родини помістилось на невеликому клаптику паперу: солом'яна хата – 1, корова – 1, вівці – 4, стіл – 1, ліжко – 1. Це був весь "нехитрий скарб" Романюків, родини, в якій, окрім батька Омеляна та матері Анни і Василя, було ще троє синів: Танасій (якого чекісти, не знаючи такого імені, помилково записали Тарасом), Дмитро та Володимир.

Василь разом із братами допомагав батькам у їхній невеликій господарці. Цікаво, що через скурпульозність чи навпаки через невігластво в анкеті арештанта Романюка у графі професія записано "хлібороб у власному господарстві", те саме ж записано і у графі – останнє місце робота та посада.

На першому допиті, що відбувся вже за 2 дні після арешту, слідчих цікавили біографічні дані ув'язненого. А також й те, чому він не з'явився до військкомату в перші дні звільнення с. Химчин у березні 1944-го. На останнє питання Василь відповів, що не з'явився, бо в той час просто не мав, що взяти із собою їсти та в що одягнутися.

Наступний допит Романюка вже був більш предметний. Слідчого цікавила належність Василя до ОУН. Сам протокол допиту складався із трьох коротких запитань. У арештованого запитували, чи він не проти того, щоб слідство у справі велося російською мовою, на що останній заявив, що добре володіє цією мовою і не має жодних заперечень.

Інші два питання стосувалися його членства в ОУН, що Романюк різко відкидав. Три запитання, шість абзаців та один аркуш із зворотом – це весь протокол допиту. Та увагу у цьому документі привертає його тривалість, допит був розпочатий вранці о 8.45 і тривав до 24.00 без перерви.

Що відбувалося в цей час із Романюком не важко здогадатися, адже слідчі та оперативники НКҐБ нерідко застосовували фізичні методи впливу на в'язнів. Така ж історія буде і з Василем Романюком, однак про це він зможе розповісти лише через 12 років, коли його справу розглядатимуть на предмет реабілітації. А зараз його і далі чекали допити та побиття.

10 серпня слідчі таки добилися свого, при чому не в переносному, а прямому сенсі. Романюк зізнався в тому, що був членом ОУН. Нашвидкоруч зроблену справу, по якій, окрім Василя, проходило ще шестеро осіб передали до суду.

Військовий Трибунал військ НКВД Станіславської області, що розглядав справу 26 вересня, мало цікавило те, що більшість обвинувачених відмовились від своїх попередніх свідчень. Так само не цікавило Трибунал і те, що у справі не виявилось одного єдиного протоколу допиту свідка, що давав підставу заарештувати цих нібито "бандерівців".

Василя Романюка визнали виннним у скоєнні злочинів, передбачених статтями 54-1 "а" (зрада батьківщині) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини) і засудили до відбуття покарання у концтаборах ГУЛАГу строком на 20 років із обмеженням в політичних правах на 5 років та повною конфіскацією майна. Через місяць Вирок переглянула вища судова інстанція та знизила термін покарання до 10 років.

Та це буде для Романюка не кінець, а скоріше початок. Початок його "одіссеї" концтаборами ГУЛАГу та протистоянню радянському тоталітарному режиму, що триватиме аж до 1991 року.

Насправді, так до кінця і не встановлено, чи був Василь Романюк членом ОУН, чи це все фальсифікація НКҐБ. Зі спогадів односельця, члена ОУН, політв'язня Петра Підлетейчука: "Першими членами ОУН в селі [Химчин] були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках".

Водночас сам майбутній Патріарх у 1970-их про ОУН не згадував: "Моє дитинство було настільки пролетарським й архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак.

Мене, сина селян–бідняків, що не мав на той час середньої освіти, не був зовсім ознайомлений iз радянським законом, арештували 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з'явився добровільно на виклик".

"Українські січові стрільці" на Полтавщині у 1946 році

"Одіссея" Романюка ГУЛАГом розпочалася із його етапування до Харківської пересильної тюрми, де він перебував півроку. Тут Василь на власному досвіді переконався в усій "гуманності" радянської пенітенціарної системи. Будучи вже в колонії на Полтавщині, він розповідатиме спів'язням про те, що у Харкові чи не щодня помирали в'язні від голоду та виснаження.

У липня 1945-го Романюка перевели до виправно-трудової колонії №17, що знаходилася при сільському господарстві с. Кустолово Полтавської області. Тут в'язні були залучені до сільськогосподарських робіт, збирання помідор, кукурудзи тощо.

З першого погляду, здавалося, що Романюк потрапив у нейнайгірші умови, на противагу іншим в'язням, що працювали в шахтах чи на рудниках. Однак і тут було несолодко, доволі скупе харчування – 300 грамів хліба вдень та миска юшки – це був весь харч ув'язнених.

Саме в цій колонії на Василя чекав черговий арешт та ще один термін. 18 березня 1946 року начальник оперативно-чекістського відділення відділу виправно-трудових колоній УНКВД по Полтавській області, з оригінальним прізвищем Багно підготував документ про виявлену ним "контрреволюційну" групу серед в'язнів колонії, яка зокрема:

"…веде вербувальну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляє ОУН і бандерівський рух, займається наклепами на радянську владу і керівництво ВКП (б), дискредитує радянські закони, саботує заходи із закликом боротьби проти радянської влади.

Об'єднує навколо себе ув'язнених, опрацьовує їх в контрреволюційно-націоналістичному дусі, поширює провокаційні думки про радянську владу і нав'язує в'язням повстанські настрої, готується до повстання та збройної втечі з табору, з метою долучитися до УПА для продовження боротьби з радянською владою…"

Виглядало, як сценарій якогось фільму. Тільки за вийнятком того, що тут все було справжнім. Капітан Багно, що писав постанову, не був сценаристом, а справжнім чекістом, заарештовані ж по цій справі – не акторами, а в'язнями.

"Контрреволюційна" група чи, так би мовити, організація мала назву "УСС (Український січовий стрілець)". Її створив і очолив Редчук Микола Титович, уродженець Тернопільщини, колишній вояк Дієвої армії УНР, а у період німецької окупації – викладач у школі для поліцейських у Полтаві. Входило в цю групу ще шестеро осіб, в тому числі й Василь Романюк.

Останнього взяли під варту в колонії 6 квітня і розпочалась вже знайома для нього процедура допитів. На перших із них Романюк своєї вини категорично не визнавав. Тут знову привертає увагу допит, який складався лише із одного запитання та відповіді:

"Чи маєте ви намір сьогодні розповісти слідству про свою належність до контрреволюційної націоналістичної організації?"

"До контрреволюційної націоналістичної організації в таборі я не належав і про неї мені нічого невідомо."

Така "коротка" розмова між слідчим та арештантом тривала понад 4 години від 10.10 ранку до 14.50.

Після ряду допитів Романюк почав визнавати свою участь у зборах вищезгаданої організації, а також й те, якою саме "антирадянською агітацією" він ділився із співв'язнями. Так, Василь висловлював невдоволення каральною політикою радянської влади у Західній Україні через арешти та депортації. Водночас обурювався виселенням своєї сім'ї в Іркутську область.

"Соціально-небезпечна сім'я ворога народу"

Не оминули репресії і сім'ю самого Василя. Так, відповідно до рішення Особливої наради при НКВД СРСР від 21 квітня 1945 р., як сім'я "ворога народу" "Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна, 1903 р.н., разом з двома дітьми Дмитром, 1934 р.н. і Володимиром, 1938 р.н. направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років".

Та серед виселених бракувало ще одного брата Василя – Танасія.

За словами жителів с. Химчин, Танасій втік із вагона у м. Коломия, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 р. органами МҐБ. Голова родини – Омелян Романюк – помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні ще у 1946-му.

"Клітка" у "клітці"

Та сумних звісток про свою родину Василь ще не знав. Він перебував у камері виправно-трудової колонії під слідством. Час йшов, і слідство продовжувало розвивати свій "сценарій". Їх не так сильно цікавила антирадянська агітація, як саме плани про збройне повстання в колонії та втечу.

З часом більшість арештантів, так би мовити "посипались", і почали розповідати про свої задуми. Романюк, зокрема, говорив слідству, що через виснаження та голод очільник організації Редчук казав йому: "…врятуватися від смерті можна тільки одним шляхом – втечею із табору…".

Розповідав Василь і про безпосередній план втечі, хоча він навіть в протоколах допитів виглядав досить дивним. Так, згідно його свідчень та інших заарештованих, вони планували наприкінці листопада 1945-го роззброїти охорону, викрасти машину із колонії та втекти.

Далі у їхні плани входило проїхати 40-60 кілометрів, покинути машину та пробиратися на територію Західної України, щоб там долучитися до відділів УПА. Та цей план у листопаді відклали, бо, за одними свідченнями, мали надію на амністію до річниці Жовтневої революції, а за іншими – чекали потепління.

Насправді, читаючи протоколи допитів Романюка та інших ув'язнених, складається враження, що ніякого конкретного плану втечі в них не було. Не було обговорення, в який спосіб вони роззброять охорону, яким чином викрадуть машину, як будуть добиратися до Західної України. У підсумку виходить, що ці розмови, якщо й були, то були далекими від справжнього плану втечі, а скоріше добре прописаним "сценарієм" слідчого.

Щодо антирадянської агітації, то слідчі зафіксували із різних свідчень те, що учасники організації "УСС" закликали інших в'язнів саботувати роботу в таборі, вихваляли демократію у країнах Заходу та говорили про відсутність її в СРСР.

Один із допитів привертає свою увагу, тим, що в ньому Романюк розповідав, як в'язні весною 1946-го обговорювали відому Фултонську промову Вінстона Черчилля та висловлювали надію, що в скорому часі почнеться війна між Англією та СРСР. Чи справді відомості про цю промову встигли так швидко дійти навіть до колонії на Полтавщині, чи це був черговий "сценарний" хід слідчого, залишається невідомим.

Те, що слідство фальсифікувалося, чітко видно із одного з протоколів допитів. На ньому слідчий вирішив поцікавитись у Романюка:

"Ви в Червоній Армії служили?" - запитав слідчий.

"Ні, не служив, так як ухилився від призову", - відповів Романюк.

Але ж відомо, що Василь сам добровільно з'явився на призовний пункт у 1944-му, де й був заарештований. Тож складається враження, що слідчий просто писав у протоколах те, що йому було потрібно, а ув'язнені лише підписували їх, не читаючи змісту.

Слідство підходило до кінця. На очних ставках між арештантами підтвердились всі обвинувачення: і про плани втечі, і про існування підпільної організації, і про антирадянську агітацію.

Те саме стверджували в'язні вже на засіданні Спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВД УРСР, що відбувся 17 червня 1946 року за участі обвинувачення, захисту та із викликом свідків.

Романюк і Редчук на суді визнали всі обвинувачення, інша частина ув'язениних засвідчувала, що справді брала участь у плануванні втечі, однак нічого про долучення до УПА та переходу на територію Західної України не знала.

Суд тривав майже 12 годин і після заслухання всіх сторін засідання було перенесене на наступний день. Цього дня прокурор, враховуючи доведеність обвинувачень, просив суд про застосування вищої міри покарання до підсудних, адвокати просили про міру покарання, яка б не була пов'язана із позбавленням життя. Сам Василь Романюк в останньому слові також просив не позбавляти його життя.

Вже вдруге за 2 роки Романюку доводилося чекати на рішення у своїй справі та очікувати, якою буде відповідальність за "скоєні ним злочини". Вироком його визнали винним у злочинах, передбачених статтями 54-10 ч.ІІ (антирадянська агітація) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини), і засудили до відбуття покарання у концтаборах ГУЛАГу у віддалених районах СРСР терміном на 10 років.

Чи існували "українські січові стрільці" на Полтавщині насправді?

Забігаючи вперед, варто сказати, що Романюк, починаючи із 1950-их, постійно добивався перегляду своїх справ та реабілітації. Так, зокрема у 1959 році, його реабілітували за відсутністю доказів його вини у справі ОУН у селі Химчин.

Відбуваючи вже свій третій термін покарання у Владімірскій тюрмі у 1972-ому, на той час вже о. Василь почав добиватися перегляду справи стосовно організації "УСС".

Розпочалося повторне розслідування. Сам отець не заперечував того, що скаржився на важкі умови праці та голод в колонії, а також й на те, що його сім'ю було вивезено на спецпоселення. Однак він різко заперечував сам факт існування організації та планів про втечу. Він пояснював, що більшість свідків, які проходили у справі, були інформаторами чекістів у колонії, а свідчення арештантів фальсифікувалися слідчими.

Повторно допитані фігуранти справи та свідки в переважній більшості посилалися на давність часу і погану пам'ять. Майже ніхто не міг пригадати прізвищ учасників організації "УСС", але водночас стверджували, що якщо вони давали такі покази у 1946-му, то вони є правдивими.

Реабілітації у цій справі Романюк так і не добився. При її перегляді у 1989 році учасників також було визнано обґрунтовано засудженими. І лише у 1993 році вже прокуратура незалежної України реабілітувала Патріарха Володимира у цій справі.

То що ж насправді було? З великою долею ймовірності в колонії №17 на Полтавщині справді існувала група в'язнів, куди входив і Романюк, які висловлювали своє невдоволення існуючим станом речей та радянською владою загалом.

Можливо, й навіть те, що у їхньому середовищі були певні розмови про втечу, та далі розмов це не йшло, не кажучи вже про конкретні плани чи втілення їх у життя.

Решта гостросюжетності цією історії, наймовірніше, належить перу чекіста-"сценариста" капітана Багно.

Концтабір "Холодний" та звільнення

Наступна зупинка в "одіссеї" Романюка була вже далеко від України, адже у вироку було чітко написано "у віддалених районах СРСР".

Про перебування у спецтаборі "Холодний" залишились спогади одного із співв'язнів, з яким Василь подружився, а в майбутньому, вже після звільнення, підтримували зв'язок – поета Івана Гнатюка. Він так описував ті роки: "…голодні і виснажені важкою роботою, більшість в'язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам'яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом".

Інші спогади про табір залишив син Василя Романюка – Тарас: "…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, "ворами в законі" і колишніми бійцями ОУН та УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. "Мої університети" – називав він період 40-х – 50-х років".

Після смерті Сталіна у багатьох політичних в'язнів з'явилася можливість вийти на волю. Так, у серпні 1953-го звільнився із табору й Василь. Однак це звільнення не було остаточним, бо повертатися в Україну йому було заборонено, натомість певний час він мав ще прожити на спецпоселенні.

Він оселився у м. Магадан, де наступного року женився також із політув'язненою – Антонюк Марією із Рівненщини. Тут йому вдалося завершити середню освіту та влаштуватися на роботу кіномеханіком. З часом із сім'ї Романюків була знята заборона на повернення в Україну, і у 1958 році вони переїхали на Прикарпаття.

Давня мрія

Тут через рік у подружжя з'явився на світ син Тарас, а Василь зміг здійснити свою давню мрію. Справді мрію, бо про неї навіть розповідатиме на майбутніх допитах. Те, що і в дитинстві, і в юності, і вже в таборах – завжди хотів стати священником.

Та сталося це не одразу. Після одного року навчання на Станіславських богословських курсах він був висвячений у сан диякона та правив на різних парафіях у Косівському районі. Минуле тягнулося за Романюком, незважаючи на те, що по першій своїй справі він був реабілітований, контроль та спостереження зі сторони КҐБ за ним продовжувалися.

Особлива "опіка" зі сторони органів стала на заваді його висвяченню на священника. А також виявлялася в тому, що йому не давали постійного місця праці.

Це спричинило переїзд (у 1961-му) Романюка в Омську область, де був єпископом його приятель з часів ув'язнення Веніамін (Сергій Новицький). Однак навіть він не насмілився висвятити Василя, і вже за рік той повернувся назад до сім'ї.

Та після повернення минуле знову наздогнало Романюка, йому відмовили у прописці в місті Косів, і він разом із сім'єю змушений був переїхати до Харківської області. Тут після спецпоселення оселилась його родина – мати та двоє братів. Сам же ж Василь повернувся до свого фаху кіномеханіка і працював у с. П'ятигірське поблизу м. Балаклеї.

На Харківщині Романюк, як згодом відзначав КҐБ, так і не став "на шлях виправлення". У вільний час він слухав радіопрограми "Голос Америки", "Радіо Свобода", "ВВС" тощо. Як доносили "добрі і пильні" сусіди, постійно робив якісь записи, які ретельно приховував. Нерідко вступав у розмови на політичні теми…Все це йому пригадають, але згодом.

Парох Космача

У 1964-ому мрія Романюка таки здійнилася – його висвятили у священники. На початках він мав парафії у кількох селах Снятинського району на Івано-Франківщині, а із 1969 року став парохом одного із найвідоміших сіл Гуцульщини та одного із найбільших в Україні – Космача.

Це село є доволі відомим на Західній Україні. Та буде не зайвим дещо конкретизувати, щоб розуміти, яку парафію очолив о. Романюк.

У період Другої світової війни тут існувала своя незалежна "Космацька Республіка". Взимку 1944-45 років у Космачі було розташовано більше десяти сотень УПА. Весь район Космача з довколишніми селами — це була тоді "Незалежна Республіка", яка сягала на північний захід до сіл Березова, на північний схід — приблизно до Пістиня і на схід — до Яворова.

У одній із доповідних записок КҐБ до ЦК Компартії України також знаходиться характеристика с. Космач та того часу, в який о. Василь розпочав там свою діяльність:

"…це село розташоване в горах Карпати, нараховує 5 800 жителів, які неколективізовані та займаються різного роду народними промислами.

У роки Другої світової війни й у післявоєнний період в ньому функціонувала школа УПА ім. Коновальця, переховувались очільники Коломийського окружного проводу ОУН. Ліквідація підпільників в околицях села була завершена лише у 1953 році.

У Космачі в цей час проживає 53 колишніх членів ОУН та їх пособників, що повернулися із ув'язнення, 57 осіб, що повернулися із спецпоселення, 92 особи, що легалізувалися чи явилися з повинною, 307 осіб з числа родичів ліквідованих членів ОУН і близько 200 осіб інших категорій злочинного елементу.

У селі є дві церкви, одна із них за переказами нібито побудована на кошти Олекси Довбуша [тут мається на увазі церква Святої Параскеви, що побудована 1735 року; згоріла 1983 році – В.Б.], який вінчався там і був вбитий в с. Космачі у 1745 році.

У 1944 у згаданій церкві проводились "висвячення" керівників УПА і члени ОУН присягали на вірність Самостійній Україні.

У 1963 році на території Косівського району кіностудією ім. О. Довженка проводились зйомки кінофільму "Тіні забутих предків". Режисер фільму ПАРАДЖАНОВ взяв для зйомок в церкві с. Космач іконостас, який туди не повернув, а як рідкісний екземпляр передав на зберігання у республіканський музей прикладного мистецтва…

Приблизно в ці ж роки у с. Космач почали приїздити під приводом відвідин місцевих пам'яток і на відпочинок відомі органам КҐБ своїми націоналістичними переконаннями МОРОЗ, ЧОРНОВІЛ, ДЗЮБА, СВІТЛИЧНИЙ, ЗАЛИВАХА, АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, ПІНЧУК, ІВАНИШИН та інші, котрі, спілкуючись із місцевим населенням, старались вишукувати політично несвідомих осіб і опрацьовувати їх у ворожому дусі.

Вони, а власне, МОРОЗ і ЧОРНОВІЛ, використовували факт неповернення іконостасу в церкву для підігрівання націоналістичних насторіїв у жителів с. Космач. Окремі жителі, й особливо священник РОМАНЮК, раніше двічі судимий за ворожу діяльність, почали дозволяти собі антирадянські висловлювання, а РОМАНЮК пробував спровокувати віруючих на антисуспільні дії…"

Саме у Космачі, як це відзначав Комітет, о. Романюк познайомився із багатьома діячами дисидентського руху, що нерідко відвідували його. Так, зокрема на Великодні свята 1969-го, у село із етнографічною метою приїздив Валентин Мороз, щоб зафіксувати обряди гуцулів у ці дні.

У Романюка із ним зав'язалася тісна дружба, що згодом виллється у не один обшук та затримання отця.

Романюк також вів переписку із багатьма, як відзначав КҐБ, особами відомими своїми "націоналістичними переконаннями". Інколи приводами були здавалося б банальні речі, але спецслужба їх все одно фіксувала.

Так, наприклад, Космач, окрім всього вищесказано, відомий ще й своїм писанкарством, яке має унікальний стиль та техніку виконання. Тож нерідко о. Романюк виконував замовлення своїх колег та відправляв їм "космацькі" писанки як сувеніри. Такі замовлення робив у нього В'ячеслав Чорновіл та відома письменниця, що нині проживає у Бразилії, – Віра Вовк.

о. Романюк і надалі продовжував знаходитись в полі зору КҐБ. Підсилювали настороженість органів не тільки контакти із дисидентами, а й доноси на отця від сільського партійного активну.

Так, сільський голова вважав за необхідне донести, що Романюк не бачив нічого поганого в тому, щоб його син Тарас ходив і до церкви, і до школи. Також відзначав він, що священник закликав віруючих "не ходити до сільського клубу та не слухати комуністів". Але найбільше розлютило сільського голову та КҐБ організація коляди Романюком та збору коштів на церкву під час Різдвяних свят 1970 року.

Після цих колядувань о. Романюк мав серйозні неприємності. Районна влада інформувала в типовій для себе формі КҐБ про те, що:

"…1 січня 1970 року священник с. Космач Романюк в проповіді звернувся до віруючих з проханням піти на колядування і зібрати кошти на церкву. Під керівництвом священника Романюка церковний комітет розповсюдив письмові запрошення в церкву на освячення рушника з метою зборів додаткових коштів на церкву.

Таким чином, у с. Космач було організовано примусовий збір коштів на користь релігійної організації та служителя культу. Колядування було пов'язане із порушенням громадського порядку, так як колядники у нетверезому стані, з криком, співами релігійних пісень всю ніч 7 січня 1970 року ходили селом, заходили до будинків громадян, шуміли, вимагали грошей, що викликало законне невдоволення мешканців та скарги…

За порушення радянського законодавства церковна громада с. Космач була розпущена, а священник Романюк позбавлений права служити в церкві терміном на один місяць…"

Такою була радянська дійсність. У самій слідчій справі Романюка немає жодних скарг жителів Космача на згадане колядування. Але навіть, якщо такі й були та надходили до районної влади, то неважко здогадатися, хто були їхні автори. Наймовірніше, все той же ж партійний сільський актив, що постійно писав доноси на отця.

Справа Валентина Мороза

Ці події знайшли відображення й у творі Валентина Мороза "Хроніка опору".

Так, у післямові до цього твору, написаного у січні 1970-го, він відзначав:

"…Ухвалою Косівського райвиконкому оштрафовано близько 30-ти жителів села Космач по 50 крб. кожний за колядування на Різдво. Допитано з цього приводу близько 100 чоловік (у сільраді і в районі).

Священник космацької церкви о. Романюк усунений на місяць від виконання обов'язків. Так постановив... уповноважений в справах Церкви по Івано-Франківській області.

Що ж то за феномен, врешті-решт — ота т. зв. російська православна церква, де священника усуває від виконання обов'язків не єпіскоп і не митрополит, а... представник держави — тієї самої держави, яка, згідно з конституцією, відділила церкву і не втручається в її внутрішні справи?

За що ж покарали о. Романюка? За те, що закликав на проповідях носити гуцульську одежу, не продавати старих речей збирачам типу Параджанова і взагалі берегти гуцульські традиції.

"А що ж в цьому поганого: дбати про гуцульські традиції?" — запитав о. Романюк. "Это пахнет национализмом", — відповів уповноважений у справах церкви.

Все українське пахне націоналізмом... Культуркампф триває..."

Після появи цього твору у самвидаві почали згущуватися хмари над Валентином Морозом, а також й над о. Романюком. КҐБ готував арешт Мороза, але перед цим їм необхідно було назбирати на нього та його "зв'язки" додатково компромату.

Із цією метою 4 травня 1970 року в оселі о. Василя у Космачі співробітниками КҐБ було проведено обшук. Було виявлено та вилучено ряд "антирадянської літератури", зокрема: книжки "Всесвітня історія" видання Івана Тиктора, "Історія України-Русі" Миколи Аркаса, підшивку газети "Неділя" за 1934-1936 роки тощо. Загалом у отця було вилучено 51 одиницю літератури та рукописів.

Ці книги та газети відповідно до анотацій, наданих Львівською бібліотекою АН УРСР, "…написані з реакційних, буржуазно-націоналістичних поглядів і більшість з них містять наклепницькі матеріали антимарксистського, антирадянського напрямку…". Також бібліотекарі відзначали, що переважна більшість цих видань вилучена із загального вжитку та зберігається у спецфонді бібліотеки.

Окрім літератури, у о. Романюка були вилучені й рукописи, що, як відзначали в КҐБ, "…за своїм змістом також наклепницькі, їх автор намагається очорнити радянський державний і супільний лад, культуру, радянських людей…".

На майбутніх допитах о. Романюк пояснював, що рукописи належать йому, але в них він записував думки, які десь прочитав чи почув, а також не збирався їх поширювати. Водночас він пояснював: "…я вважаю, що мої особисті записи скоріше сатиричного, ніж наклепницького змісту…".

У одному із таких рукописів слідчі знайшли згадку про те, що "теперішній світ сповнений фарисейства та лицемірства" і що, на їхню думку, стосувалося радянської влади. Романюк на допиті відповів слідчому наступним чином: "…з релігійної точки зору я вважаю, що загальний сучасний світ – це світ лицемірства і фарисейства у філософо-моральному розумінні…"

Не оминули чекісти увагою й роздуми отця про гуцульські традиції та їхній одяг. Про це відзначав у "Хроніці опору" Валентин Мороз "А що ж в цьому поганого: дбати про гуцульські традиції?". Та, власне, й сам о. Романюк неодноразово закликав парафіян своєї церкви берегти народні традиції та приходити на Літургії в гуцульських строях.

У КҐБ звернули увагу на наступні роздуми отця: "…в Ленінграді на вокзалі побачили чоловіка в гуцульській одежі і назвали його бандитом…Чому людину, зодягнену в українську народну одіж, називає шовініст бандитом?..." - писав Романюк.

Також насторожили КҐБ і колядки, що були вилучені під час обшуку. Підозрілим на їхню думку були наступні речі: "…В коляді, в кінці, люди звертаються до Христа з просьбою, щоб він зглянувся "на наш край рідненький", послав йому долю і тримав все під своєю опікою, бо "слово бог і Україна в кожнім чоловіці…" та "В вірші є звернення до Ісуса, щоб "дав щастя Україні…"

Окреме зацікавлення також викликали записні книжки отця, де були адреси В'ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Ігоря та Ірини Калинців, Ліни Костенко та інших. о. Романюка розпитували, як, чому і при яких обставинах він зустрічався із цими особами, чи були вони в нього в гостях та чи відвідував він їх?

Із червня о. Романюка почали викликати на допити як свідка у справі В. Мороза. Отець розповідав слідству лише загальні відомості про знайомство із останнім, його етнографічні поїздки до Космача, зацікавленість гуцульськими традиціями та побутом.

Слідчих очевидно цікавили інші речі. Так, на одному із допитів у о. Романюка запитали: "Що Вам відомо про антирадянські наклепницькі висловлювання Мороза і розповсюдження ним документів "Хроніка опору", "Серед снігів" та інших?"

Отець на це відповів: "Хоча я не раз зустрічався і розмовляв із Морозом, але антирадянських і наклепницьких розмов він при мені не вів. Ні про жоден із вказаних документів я нічого не знаю, і чи розповсюджував їх Мороз не можу сказати".

о. Василь Романюк був очевидно "поганим свідком" для КҐБ, адже це чи не вся інформація, яку слідчим вдалося вияснити у отця стосовно Валентина Мороза. Священника ще допитували стосовно вилученої у нього "антирадянської" літератури та рукописів, та на цей раз все обійшлося. Романюк так і залишився свідком, і не став арештантом. КҐБ чогось вичікував…

"Дивний арешт" 1971-го

Справа Валентина Мороза завершилась для нього у листопаді 1970 надзвичайно суворим Вироком – 14 років позбавлення волі. Такому рішенню радянської "гуманної" федіми обурювався ряд дисидентів, в тому числі й о. Романюк, що написав у цей час заяву на захист свого товариша.

КҐБ продовжував збирати на Романюка матеріали. Коли їх вже назбиралося здавалося б достатньо, стався "дивний арешт" 29 вересня 1971 року. Підставою для нього послугувало те, що Романюк Василь Омелянович "…займається виготовленням та розповсюдженням документів антирадянського змісту, котрі паплюжать радянський державний та суспільний лад…"

На цей час отець вже не був у Космачі, а із лютого 1971 року був переведений на парафію у с. Прутівка Снятинського району.

Допит розпочався із нагадування Романюку його попередніх "гріхів" перед радянською владою. А саме: зберігання "антирадянської" літератури та рукописів, дружба із Валентином Морозом (зокрема вів із ним переписку, коли останній відбував покарання у Владімірській тюрмі) та іншими дисидентами, слухання західних радіостанцій тощо.

Та на цьому слідстві співробітники КҐБ вже використали свій "козир" проти Романюка. Річ в тім, що взимку 1963 року із м. Балаклея Харківської області на адресу двох радіостанцій у Лондоні та Женеві були відправлені листи антирадянського змісту.

У Комітеті так описували ці листи: "… їх автор зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, радянську владу, називаючи Радянський Союз "найжорстокішою імперією, котра повинна відживати свій вік" та "кровавим комуністичним імперіалізмом"…".

Два листи до Великої Британії та Швейцарії були підписані Василем Чечелем-Дорошенком. Згаданим для КҐБ "козирем" було те, що почеркознавча експертиза визнала їх авторство за о. Василем Романюком.

Становище отця було не надто приємним. По-перше, адреси цих радіостанцій були у його записниках. По-друге, почеркознавча експертиза для слідчих була куди більш вагомим доказом, ніж категоричні заперечення арештанта про те, що він цих листів не писав і не відправляв.

Це все із урахуванням попередньої діяльності отця створювало для КҐБ всі умови для подальшого ведення слідства та передачі справи до суду. Однак через два дні після арешту відбулася незрозуміла і дивна подія. 1 жовтня відповідно до Постанови УКҐБ по Івано-Франківській області Романюка випустили з-під варти "враховуючи те, що необхідність подальшого затримання та утримання його в камері попереднього ув'язнення відпала…"

Таке рішення є справді дивним. Враховуючи, що більшість оперативних документів КҐБ стосовно дисидентів та самого Романюка були знищені у 1990-1991 роках, можна лише припустити, що спонукало чекістів прийняти таке рішення.

Одним із припущень може бути те, що отця планували залучити до негласної співпраці із органами держбезпеки. Однак, як покажуть наступні події, якщо такий план стосовно Романюка і був, то він не дав чекістам бажаних результатів.

Іншим припущенням може бути те, що чекісти арештом та ув'язненням Романюка боялися зірвати більш серйозну операцію, яку готували проти усього дисидентського руху. Назва цієї операції – "Блок"…

Операція "Блок"

Занепокоєння компартійної верхівки сплеском суспільного інтересу до "самвидаву" відобразилось у змісті постанов ЦК КПРС (від 28 червня 1971 р.) та ЦК Компартії України (від 27 липня 1971 р.), які мали спільну назву "Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів".

На виконання вказівок партійного керівництва КҐБ при РМ УРСР влітку 1971 р. почав розробку спецоперації під кодовою назвою "Блок" – заходи з нейтралізації найбільш активних і пов'язаних між собою "націоналістичних елементів" в Українській РСР, причетних до нелегального розповсюдження "антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів (так званий самвидав)".

Внаслідок проведених оперативно-розшукових заходів у справах "Блоку" в поле зору органів держбезпеки потрапили жителі Києва, Львова, Одеси, інших населених пунктів України – Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Сергій Параджанов, Василь Стус, Євген Сверстюк та інші (в т.ч. о. Василь Романюк).

Приводом для початку реалізації цієї операції став візит в УРСР бельгійського студента. З 29 грудня 1971 року до 2 січня 1972 року у місті Київ перебував підданий бельгійського короля Бодуена – Ярослав Добош.

24-річний турист, за походженням українець та студент Лювенського католицького університету, попав в поле зору КҐБ, так як старався встановити контакт із фігурантами справи "Блок" - Іваном Світличним та Зиновією Франко.

Після цією зустрічі Добош поїхав у Львів. Там він мав провести ще ряд зустрічей, проте вже під наглядом "всюдисущого" КҐБ. Добоша було затримано.

У ході, як це називав КҐБ "бесід" із Добошем, було з'ясовано, що він приїздив до СРСР, виконуючи завдання представника Закордонних частин ОУН Омеляна Коваля, з метою зустрічі із рядом дисидентів, з'ясуванням долі вже засуджених представників цього руху, а також переправкою за кордон "самвидаву" для його передруку у видавництві "Пролог" у США. Добоша заарештували і розпочалося слідство.

Цей візит став саме тією ланкою, якої так бракувало КҐБ, щоб розпочати реалізацію "Блоку". Те, що українська інтелігенція контактує із закордонними націоналістичними центрами, дало підстави для проведення обшуків та арештів в колах дисидентів, що увійшли в історію, як "заарештована коляда" чи "погром 1972 року".

Тільки в січні місяці цього року заарештовано близько 20 дисидентів, серед них найвідоміші та знакові постаті – В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура.

КҐБ тріумфував, розпочинаючи із "заарештованої коляди", протягом 1972 року було заарештовано близько 100 осіб з числа дисидентів, 89 із них засуджено за антирадянську діяльність.

"Я вас вже 10 днів чекаю…"

Не оминув "погром '72" й Романюка. Те, що відклали у вересні минулого року, все-таки реалізували у січні.

19 січня 1972-го в Івано-Франківському УКҐБ порушили стосовно нього кримінальну справу. Підставою стали всі матеріали, які довго і скурпульозно збирали на о. Василя із початку 60-их. Так, зокрема у Постанові йшлося:

"…будучи вороже настроєним до радянської влади, з метою підриву та ослаблення її, під час проживання в Харківській області в 1963 році власноручно виготовив і направив в закордонні радіоцентри два документи антирадянського змісту, в яких зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, закликає до боротьби за повалення радянської влади та побудову так званої "самостійної України"…

…систематично прослуховуючи передачі закордонних радіостанцій, допускав наклепницькі антирадянські висловлювання, які паплюжать радянський державний та суспільний лад…

…крім цього, мешкаючи в с. Космач Косівського району, в 1970 році Романюк зберігав у себе дома окремі книги старого видання антирадянського наклепницького змісту…"

Наступного дня о. Василя заарештували вдома у селі Прутівка. Коли на порозі з'явились співробітники КҐБ, він заявив: "Я вас вже 10 днів чекаю…". Очевидно до Романюка дійшли вістки про арешти дисидентів у Львові та Києві, і свого ув'язнення він чекав із дня на день.

Під час обшуку в оселі Романюка також було вилучено книжку Михайла Грушевського "Культурно-національний рух", різні зошити із власноручними записами, в яких був гімн України, а також листи Романюка до Валентина Мороза та Бориса Антоненка-Давидовича.

Окрему увагу чекстів привернула листівка із малюнком Опанаса Заливахи та прихованим "антирадянським" змістом. На ній чекісти помітили надпис "Бий ворогів" та зображення тризуба.

Укотре розпочалася вже знайома для Романюка ситема допитів та обвинувачень. Йому нагадали про листи до Швейцарії та Британії, про слухання закордонних радіостанцій, ведення "антирадянських" записів, зберігання такої ж літератури, дружбу та знайомство із багатьма дисидентами, зокрема Валентином Морозом тощо.

Як і на попередніх допитах у 1970-1971 роках, отець своєї вини не визнавав та давав ті самі ж пояснення, що й раніше.

Водночас отець досить гідно тримався на допитах. Так, скажімо, коли його розпитували про його вірш "Велике п'ятдесятиліття", який на думку слідчих був антирадянським, то Романюк відповів:

"…особисто я не вважаю цей вірш антирадянським, наклепницьким. Я цей вірш давав читати одному письменнику, який мені сказав, що там немає нічого наклепницького. Прізвище цього письменника назвати не бажаю з своїх міркувань, щоб його через мене не тривожили з цього питання. От і все…"

Слідчого також цікавило листування Романюка із В. Морозом, коли той відбував покарання. Так, на одному із допитів слідчий запитав:

"Мороз Валентин засуджений і відбуває покарання за антирадянську діяльність. Із змісту написаного Вами листа вбачається, що Ви підтримуєте його погляди, даєте пораду "не падати духом". Покажіть, що Вас зближує з Морозом?"

о. Романюк і надалі тримався гідно: "Я вважаю, те, що зблизило мене і Валентина Мороза, являється моєю інтимною справою і я не бажаю слідству давати відповідь на таке питання."

Продовжуючи допити в частині, що стосувалася В. Мороза, слідчий також цікавився заявою, яку написав о. Романюк на захист засудженого та направив її у листопаді 1971-го до Верховного Суду УРСР.

Власне, слідчого цікавила не так сама заява, як те, що вона потрапила за кордон, була зачитана в ефірі "Радіо Свобода", а також передрукована у журналах "Визвольний Шлях" та "Сучасність".

Отець запевняв слідство, що для нього невідомо, яким чином ця заява опинилась за кордоном і водночас після ряду надокучливих запитань відповів:

"Я вважаю, що тут винна не моя заява, а ті обставини, які спонукали для її написання…"

У справі Романюка допитували також й інших дисидентів таких, як Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Ірина Калинець та В'ячеслав Чорновіл. Ніхто із них не засвідчив жодного слова, яке б могли використати проти о. Василя. А Чорновіл на допиті взагалі відмовився давати будь-які відповіді на поставлені йому запитання.

Суд, або "…батьківщина до мене ще не проявила гуманності…"

Слідство у справі Романюка велося майже пів року. Коли вже все було готовим, у червні 1972-го Судова колегія в кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду, за участі адвоката, прокурора та свідків розпочала розгляд справи.

Саме засідання розпочалося 8 червня і тривало до 12-го. Одним із перших клопотань, яке заявив о. Романюк, було те, щоб справу слухали у відкритому судовому засіданні із виїзною сесією у с. Космач. Однак суд це клопотання відхилив, посилаючись на збереження державної таємниці.

На суді Романюк своєї вини не визнав і пояснення давав ті ж самі, що й на попередньому слідстві.

Водночас прокурор та судді старались кілька разів спровокувати Романюка. Так, коли мова йшла про Ярослава Добоша та закордонні центри ОУН, у нього запитали про особисте ставлення до ОУН. На це Романюк відповів наступним чином:

"Чи оунівці друзі, чи вороги нашого народу? – це провокативне питання і я конкретну відповідь на нього давати не буду. Я не хочу, щоб моє ім'я було використано комуністами і націоналістами. Я священник і хочу бути осторонь від політики…"

Далі на суді у свій захист отець сказав такі слова: "…Мене переслідують як священника, що не догодив владі. Батьківщина до мене ще не проявила гуманності. Чи я проявив гуманність до Батьківщини? – я йшов на фронт, мене заарештували, вбили брата, загинув батько. Тут є почуттів більше, ніж треба…"

Отець Романюк не побоявся висловити на суді свої думки і щодо радянської влади в УРСР: "…Я вважаю, що українська радянська республіка, якщо офіційно взяти, то незалежна. Але якщо подивитися на русифікацію, переслідування, національний одяг, то якщо Україна суверенна держава, то навіщо чіпляти націоналізм до чого попало…"

За п'ять днів суд підійшов до кінця. Прокурор вважав, що вина підсудного доведена повністю та просив суд визнати його особливо небезпечним рецидивістом та засудити до 10 років позбавлення волі, з відбуттям перших 5 років у тюрмі, решту – у виправно-трудовій колонії суворого режиму, а також із подальшим засланням на 5 років.

Адвокат у свою чергу просив невелику міру покарання підсудному, щоб він міг обдумати допущені ним помилки.

о. Василь Романюк у своєму останньому слові відзначив наступне: "…Я пробував захистити себе і мене арештували. Мій арешт і суд є залякуванням, щоб всі зрозуміли, що коли хтось підніме голос, то і йому буде те, що і Романюку…"

12 червня Вироком цієї ж Судової Колегії Романюка визнали винним у всіх пред'явлених йому обвинуваченнях, зняли тільки зберігання "антирадянської" літератур, та засудили як особливо небезпечного рецидивіста за статтею 62 ч. 2 (антирадянська агітація та пропаганда) до 7 років позбавлення волі (2 роки в тюрмі та 5 у колонії особливого режиму) із подальшим засланням на 3 роки.

Після оголошення вироку о. Василь пробував оскаржити його в касаційній інстанції та отримав відмову. Свій термін він відбув повністю та вийшов із ув'язнення 18 січня 1979 року.

Життя в таборах та після них

Перші роки ув'язнення отець відбував у Владімірській тюрмі, саме тій, куди писав листи до свого товариша В. Мороза. Як відзначали в його тюремних характеристиках, він не став на шлях виправлення, бо й у тюрмі проводив антирадянську агітацію та відправляв релігійні обряди.

На початку 1974 року його етапували у Мордовію, у табір особливого режиму – село Сосновка, неподалік залізничної станції Потьма.

"Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР – країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права", – писав о. Романюк весною 1976 року у зверненні до Всесвітньої Ради Церков, Міжнародної амністії, Міжнародної організації юристів.

Після закінчення основного терміну ув'язнення на Романюка чекало ще заслання, яке відбував у Якутській АРСР. Тоді ж у 1979 році він долучився до правозахиної організації – Української Гельсинської Групи.

Після відбуття і цього 3-річного заслання отець нарешті повернувся на рідну Гуцульщину. Однак служити священником йому не довелося. Постійний "всюдисущий" КҐБ старався запобігти цьому всіма методами, тож Романюк був змушений певний час працювати сторожем та двірником при Косівській районній лікарні.

Однак після смерті Брєжєна у 1983 році отцеві таки дали можливість повернутися до служіння церкві і певний час він правив на різних парафіях у Косівському районі.

Із певним потеплінням у "країні рад", що відбулося після приходу до влади Михайла Горбачова, о. Романюк відновив свої старі контакти у дисидентських колах, а також зайнявся питанням українізації православної церкви. У 1987 році він написав відкритий лист тодішньому екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом сприяти українізації церкви.

Постійний тиск збоку КҐБ на отця та його сина Тараса, що теж обрав собі священичий шлях, сприяли тому, що вони вирішили емігрувати до Канади (дружина отця померла у 1985 році). Тут Романюк все більше почав розвивати думку про відновлення Української незалежної Православної Церкви.

о. Василь повернувся назад до УРСР у 1989 році. На той час тут вже розпочалися процеси національно-культурного відродження. Із підпілля почала виходити Українська греко-католицька церква, також починала відроджуватись і Українська Автокефальна Православна Церква.

У травні 1990 року Василь Романюк був висвячений в сан єпископа з титулом "єпископ Ужгородський і Хустський". За декілька днів перед цим він постригся в чернецтво та обрав собі монаше ім'я. Хіротонія єпископа відбулась у дуже знаковому для нього селі Космач.

"Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви", – сказав він на хіротонії.

Далі буде невтомна праця єпископа для втілення цієї заповтної мети. Згодом відбудеться Акт проголошення Української незалежності та продовження роботи єпископа Володимира на церковній ниві.

14 травня 1993-го він був піднесений до сану митрополита Чернігівського і Сумського та обраний місцеблюстителем Патріаршого Престолу УПЦ КП, а у жовтні цього року Волею Всеукраїнського Православного Собору обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України.

14 липня 1995 Патріарх раптово помер під час прогулянки в Ботанічному саду та зустрічі із невідомими жінками. Офіційним діагнозом була хронічна ішемічна хвороба. Ця подія і досі викликає багато запитань, та це вже інша історія…

Керівництво УПЦ КП вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи тим, що собор св. Софії — історико-архітектурний пам'ятник, який перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі.

Патріархат УПЦ КП з цим погодився, однак в останній момент відмовився від такого розв'язання питання. Унаслідок цього траурна процесія повернула на Софійську площу. Спецпідрозділ "Беркут", намагаючись перешкодити похованню, жорстокого побив учасників похорону, у результаті чого постраждало багато священиків та простих мирян.

Цей день дістав назву "чорний вівторок". Патріарх Володимир був похований біля стін Софії Київської – Української Церкви, якій він мріяв служити від дитинства. Церкви, яка й після його смерті ще повинна буде пройти не один складний етап. Аж допоки у грудні 2018 року не отримає Автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія та стане Православною Церквою України. Та могила Патріарха Володимира і досі залишається під стінами храму…

Стаття підготовлена на основі матеріалів Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Віртуального музею "Дисидентський рух в Україні".