Спільний біль. Спільна історія. Дискусія до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Учасники Дискусійного ПЕН-клубу пояснюють, чому так сталося, та намагаються визначити майбутні кроки в роботі з цією проблематикою. 

Модерував розмову історик, публіцист, журналіст і заступник головного редактора "Історичної правди" Олександр Зінченко.

Історична правда публікує цей матеріал із люб'язного дозволу організаторів.


Олександр Зінченко: 77 років тому сталінський режим розпочав депортацію киримли з їхньої рідної землі. Українцям давно належить вивчити слово "Сюрґюн" (вигнання – М. Б.).

Коли я був ще студентом, я вперше приїхав у Крим осмислено. Мене зачарували назви, значення яких я тоді не розумів: Уч-Кош, Аузун-Узень, Сююрю-Кая. Ми бачили руїни старовинних поселень і розуміли, що є пласт історії, який для нас був утрачений. Як ви вперше потрапили в Крим, і які були відчуття?

Вікторія Середа, гостьова дослідниця Українського наукового інституту Гарвардського Університету, доцентка кафедри соціології Українського католицького університету: 

Мій батько завжди хотів бути істориком, але він працював у аеропорті. Коли я була маленька, він возив мене в різні точки України й намагався знайти тексти.

Нехай це були радянські книжки, але локальна історія завжди залишала щілинки, крізь які давня історія могла просочуватися. Так само в Криму він намагався мені показати, що там є інша історія, яку ми мало знаємо.

Коли я підлітком приїжджала в Крим, топоніміка була насамперед радянська. Але мені було цікаво як соціологині повернутися в Крим у 2000-х роках, коли ми проводили інтерв'ю.

Через персональні історії ми відкривали зачарованість кримськотатарської специфіки, попри радянські назви. Через ці персональні досвіди можна було відчути, що відбувається любов у момент повернення й віднайдення своєї батьківщини.

Ґульнара Бекірова, авторка й ведуча програми "Тарiх седаси" ("Голос історії") на телеканалі ATR, головна редакторка вебпроєкту "Крим і кримські татари": 

Ми жили в Мелітополі, за чотири години до Криму. Мій батько любив Південний берег Криму. Щороку ми відпочивали в Ялті – це був ритуал із моїх трьох років.

Пам'ятаю, як від Алушти ми під'їжджали до гір – починалися чари: відкривалося море, Аюдаг. Скільки б разів я не проїжджала дорогу до Ялти, це справді була земля обітована, казка. Мрію, що колись я повторю цей шлях і залишуся там назавжди.

Топоніми для мене й зараз загадка. Вчені й досі не можуть жодне поселення Балаклавського району перекласти. Настільки складний етногенез кримських татар. Для мене ці назви звучать, як неперекладна пісня, гра звуків.

Мої батьки після депортації жодного разу не були у своїх поселеннях, тому що немає їхніх будинків, а інколи й поселень. Я мрію, що житиму в Криму з рідними кримськотатарськими назвами, що звучать, як прекрасна мелодія.

Наріман Джелялов, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу:

Я з тих людей, які народилися в депортації в Узбекистані. Й у дев'ятирічному віці я повернувся з батьками на батьківщину.

Для мене загадковий Крим був далеким. Я відразу опинився в реальності повернення, а казка про кримськотатарський Крим почала відкриватися для мене набагато пізніше.

Коли мені розповідали про Крим, я уявляв море й гори. А ми переїхали в Джанкойський район – це степова частина Криму. Я люблю весь Крим, але для маленького хлопчика це було щось несумісне.

Моє повернення в 1989 році збіглося з політичними змінами. Маленьким хлопчиком я пережив тикання пальцями, були конфлікти, нас запитували: "Навіщо ви сюди повернулися?". Тому перше враження було більш прозаїчне, однак це не відбилося на моїй любові до батьківщини.

Олександр Зінченко: Як ви вперше зіштовхнулися з несправедливістю вигнання кримських татар?

Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, віцеректор Українського Католицького Університету, почесний президент Українського ПЕН: 

Я приїхав відпочивати у Феодосію наприкінці 1960-х. Якось гуляючи, пішов далі за місто. Там немає високих гір, але було підвищення. Зайшов у поселення та раптом приголомшено усвідомив, що це не українське село, воно зовсім іншої культури.

Тоді мені вже траплялися історії в літературі про кримських татар. І я зрозумів, що це місце, з якого їх вигнали. Було моторошно, оскільки я не бачив людей, а тільки будівлі.

Це мені назавжди дало відчуття, що Крим – не етнічно українська територія. Вона може належати політично державі, але це земля кримських татар.

Другий дотик до кримськотатарської проблеми – це 1977 рік, поїздка з місією до генерала Петра Григоренка в Москву. Тоді я вже був учасником Української Гельсінської групи. У нього гостювала Айше Сеїтмуратова.

І знову було відчуття, що переді мною постає щось неусвідомлене, але я слухав їхню розмову мовчки, щоби не виявити свій тогочасний цілковитий дилетантизм. Перший спогад – це дотик до культури кримських татар, а другий – це зустріч із душею народу.

Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу: 

Думаю, що в усіх кримських татар мого покоління будуть збігатися спогади з дитинства. Мама розповідала нам кримськотатарською мовою про Крим, там часто звучало слово "рай": ліси, річки, водоспади, тварини – я бачив щось кольорове й чисте.

Наша родина повернулася до Криму в 1968 році, мені було 11 років. Тоді був пік кримськотатарського національного руху й водночас міжнародна криза комунізму.

5 вересня того ж року вийшов указ про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму. Він "дозволяв" новому поколінню кримських татар жити в будь-якій точці Радянського Союзу, але їх знову викидали.

Коли була перебудова, відкрили архіви КҐБ і дізналися критерії добору людей. У голови родини не мало бути середньої освіти, має бути обтяжений дітьми – щоби людина весь час думала, як прогодувати свою родину.

Війна й депортація завадили отримати людям нормальну освіту. Коли нас переселяли, нам забороняли повертатися туди, звідки були вигнані батьки. У жодному населеному пункті не мало бути понад п'ять родин кримських татар.

Їде поїзд Баку-Сімферополь. Перетинаємо Керченську протоку на паромі. Ми були в останньому вагоні, нас було 30 родин. Старші вийшли, а чоловіки відійшли на 20 метрів від вагонів і почали молитися.

Пасажири дивувалися, а хтось сказав: "Це кримські татари", і всі полегшено зітхнули. А я шукав ріки й водоспади – серед Керчинського степу. Це був мій перший Крим.

Олександр Зінченко: Чи є особливе кримськотатарське уявлення про щастя? Український образ щастя Тарасом Шевченком закладений – "Садок вишневий коло хати".

Рефат Чубаров: Не претендую на щось узагальнене. На мене, це багаторівнева родина в одному приміщенні: літні люди, батьки, діти й, можливо, ще якесь покоління між ними. І кожне своїм виглядом дає енергію: спокійні й мудрі літні люди об'єднуються з малими бешкетниками – і ніхто цим не дратується.

Наріман Джелялов: Ніколи не чув від батьків, щоби вони говорили про конкретне місце чи бажання повернутися туди, звідки їх депортували. Дім батька колись здавався величезним, а зараз він такий маленький, і ми вже побудували більший після повернення. Для багатьох кримських татар родина є символом спокою.

Учора ми з друзями підіймалися на високу вершину Криму Чатир-Даг у знак пам'яті за жертвами депортацій. Ми зайшли в невеликий ліс, де було чутно переспіви птахів – напевно, це й хочеш відчувати всередині, не думаючи про тривоги й арешти. Кримські татари хотіли би жити на батьківщині в стані спокою.

Заради цього ми й повернулися. Для наших батьків і їхніх батьків Крим був територією, де вони це відчували. Попри красиве й заможне життя в депортації, повернувшися, ми змогли зрозуміти й відчути містичний зв'язок із цією землею.

Ґульнара Бекірова: Для мене важливі концепти землі й дому. Так вийшло, що в батька й матері не збереглися їхні будинки. Тому мені важливо побудувати дім і жити на рідній землі.

Кримські татари постійно щось будують. Іноді це стає предметом спекуляцій, мовляв, вони заможні. А насправді вони просто постійно покращують свій дім, щоби там було затишно. Я мрію зійти з п'ятого поверху й жити на землі.

Олександр Зінченко: З моєї перспективи, українці не вміють бути щасливими. Або не мають такого яскравого образу щастя. Декілька років тому я поїхав у Непал – країну щасливішу, ніж Україна. Під час пошуків щастя я зустрівся з двома хлопцями: з Німеччини та США.

Того вечора ми заговорили про Сюрґюн. За кілька днів після цієї розмови мав бути конкурс "Євробачення", де Джамала співала пісню "1944". Ми розповідали про значення і зміст цієї пісні.

Німець вдавав, що колись чув про вигнання кримських татар. Американець був здивований: "Як я міг ніколи не чути, що цілий народ у дві ночі посадили в поїзди й вивезли з їхньої рідної землі?". Як українцям ретранслювати кримськотатарський біль, оскільки ми тепер співвідповідальні?

Вікторія Середа: Якщо дивиться наші соціологічні дослідження, пам'ять про кримськотатарське минуле надзвичайно слабко функціонує в українському суспільстві. 

В опитуваннях 2013–2015 років ми ставили відкрите запитання про найбільш трагічні події нашої країни. І депортація майже не згадується, навіть на території Криму.

Важливо включити наше історичне минуле в наше розуміння й пам'ять про ці події. Це пов'язано з тим, що більша частина нашого населення вчилася в радянській школі, коли про ці події не говорили.

Зараз у викладання не включені цілісно історично-культурні наративи кримських татар та інших національних меншин. Їм важко пов'язати тарар, які згадуються в козацькій добі, і депортованих – відчути тяглість і специфіку народу.

У 2017 році ми ставили питання про народи, від яких найбільше постраждали українці, та народи, яким українці заподіяли шкоду – тестуючи історичні стереотипи. І ми бачимо, що татари є серед п'яти народів, яких українці вважають аб'юзерами, але не бачать проблемності наших відносин.

 

Мені здається важливим повноцінне розуміння історико-культурного наративу. Часто вчителі не чутливі, що часті в аудиторії класу є учні, які переживали інші досвіди. У Німеччині чи США це нормальна ситуація, оскільки там багато мігрантів, і вчителі призвичаєні до інших груп і вчаться розуміти їхні досвіди.

Навіть у промовах президентів ця тематика замовчувалася. Віктор Ющенко каже, що ми нація, яка пережила Голодомор і депортації, має травматичне минуле.

А у Віктора Януковича ми вже маємо згадки про те, що в 1940-х роках переселяли – без уточнень. Петро Порошенко наголошує, як це важливо, оскільки ми маємо повторення цього досвіду – багато кримських татар знову змушені тікати. Володимир Зеленський знову залишає винних безіменними.

Нове покоління прагне інших форматів: недостатньо включити дискурс у промови президентів чи у шкільний курс. Для молоді зараз важлива віртуалізація та візуалізація: нові форми, короткі відео.

Через трагічні події анексії Криму в наших містах з'явилося багато кримських татар, які є найкращими адвокатами цих подій, вони вміють на повсякденному рівні розповісти своїм сусідам про свою культурну й історичну специфіку. Думаю, у перспективі ситуація буде змінюватися.

Мирослав Маринович: Коли Рефат розповідав про рай, мені пригадалася історія 1992 року. Я йшов уранці вулицею Львова, і прибиральниця, яка замітала вулиці кричала: "А щоби ту Україну шляк трафив, навіть мітли нормальної не може дати". Це жорстке повернення до реальності від мрій, які ми мали.

Галичани самі пережили свою депортацію, для них це дуже відчутно. Після 1939 року значна частина українців із Галичини була виселена до Сибіру. Якщо ви відчуваєте нечулість до кримських татар, згадайте розповіді своїх родичів, як їх масово саджали в "товарняки". Це той самий стиль. Якщо ви розумієте свій біль, розумійте й долю тих, хто пережили те саме.

Коли у Львові відкривали релігійний мусульманський центр, мені довелося посперечатися з одним галичанином, який обурювався, ніби у Львові тепер буде мечеть.

Я запитав у нього, чи він чув, як італійці обурюються, що на майданах Італії збираються українські жінки й туляться до своїх церков. Коли ви це чуєте, ви розумієте цих українок, дивуєтеся реакції італійців. Так само думайте і про інших.

У 1990-х роках я проводив багато тренінгів у рамках міжнародної амністії, щоби дати можливість людям зрозуміти біль одне одного. Найуспішнішою методою була зміна ролей людей Сходу та Заходу – обстоювати правду одне одного, це змінює стереотипи. Добре було би зробити так у масштабах усієї країни.

Ґульнара Бекірова: У мені немає цих протиріч. У житті й у історії воно настільки все сплетене, що в істориків немає протиріч. Наша історія боротьби з тоталітаризмом за демократію сильно пов'язана, просто потрібно знаходити спільні приклади з історії, що нас поєднують. У істориків немає стереотипів у голові.

Олександр Зінченко:  Починаю озвучувати питання, як хвилюють тих, хто дивиться трансляцію нашої розмови. Чи була відома доля кримських татар учасникам Ялтинської конференції?

Ґульнара Бекірова: З одного боку, Сталін казав, що хоче покінчити з "татарщиною". З іншого – є книжка Миколи Толстого "Жертви Ялти". У текстах протоколів Ялтинської конференції цього немає, але я читала в журналі National Geographic за 1945 рік матеріал про Крим і Ялтинську конференцію "Останній мирний травень кримських татар", там є довоєнні фотографії кримських татар.

Отож, якщо знали National Geographic, то мали знати й учасники конференції. 18 травня 1944 року в жодній радянській газеті не було повідомлення про депортацію кримських татар. Тоталітарні режими завжди приховують свої злочини.

Читайте також: Несуверенні нації. Як Україна стала засновницею ООН?

Олександр Зінченко: Що звичайні українці можуть зробити зараз для кримських татар?

Наріман Джелялов: Важливо знайти порозуміння в українському суспільстві між усіма, хто живе в Україні. На жаль, про історію одне одного ми пізнаємо саме зі школи.

Я сам викладав історію України та мав розповідати кримським татарам про злих татар, які вбивали козаків. Викладання історії виявилося консервативним, ігнорували багато визначних постатей, вивчення яких можна було включити в програму.

Ми відвідували місце Битви під Жовтими Водами, і нам на пальцях показували, як це відбувалося. Я спілкувався зі професійними істориками, як викладаються події Національно-визвольної війни за участі кримських татар, вони дивилися на це об'єктивно, а в підручниках була стереотипна ситуація.

Простим українцям потрібно сьогодні дізнаватися власну історію. І вчитися дивиться на своїх сусідів нестереотипно. Ми можемо навчити молоде покоління сприймати історичні події з історичного погляду – не давати подіям минулого впливати на те, що відбувається сьогодні. Потрібно вчитися дивиться критично на певні речі та полюбити те спільне, що в нас є.

Олександр Зінченко: Києву потрібна історія з перспективи Бахчисараю. Як події в підручнику, описані в Чигирині або Глухові, звучать у Бахчисараї? Закликаю всіх читати "Повелителі двох материків" Олекси Гайворонського – про історію кримського ханату через кримських ханів. Думаю, це відкриє нашу спільну історію.

Вікторія Середа: Зараз Україна в міжнародному фокусі у зв'язку з анексією Криму й подіями на Сході. Ми можемо говорити про кримських татар, говорячи про внутрішньо переміщених осіб – для міжнародної спільноти це також важлива тема, на яку вони готові звертати увагу.

Коли я називаю офіційну кількість внутрішньо переміщених осіб – близько двох мільйонів – вони дивуються, що не зауважили цього, адже це гуманітарна катастрофа. Окрім цього, народ, який зазнав депортації щойно повернувся на свою землю і знову змушений звідси переселятися.

Рефат Чубаров: Ми давно проводили захід у Львові, тему якого сформулював Тарас Возняк: "Чим є Україна для кримських татар? Чим є Крим і кримські татари для українців?".

Ми розуміємо, що кардинальна зміна у сприйняття кримських татар в українському суспільстві сталася після 2014 року з моменту окупації. До того фон новин, що доносилися звідти був негативним, і про це не хотіли думати. Українська влада не давала імпульси в суспільство, щоби воно задумувалося над сьогоденням задля майбутнього.

Якби політикум намагався знайти відповіді на запитання, він би намагався зрозуміти мотивації кримських татар і їхнє прагнення до автономії. А вони цього ніколи не приховували, завжди говорили, що в них є право на самовизначення, але вони не зможуть реалізувати це право в будь-яких інших формах з іншою державою. Вони завжди відчували небезпеку від Москви. І завжди хотіли незалежну й демократичну українську державу.

Сьогодні пересічний українець у відповідь на запитання "Чим є Крим для України?" має ставити запитання "Чи є майбутнє української держави без Криму?".

Олександр Зінченко: Уявімо, що у 2025 році Україна відновила всю повноту суверенітету щодо Криму. Яке домашнє завдання для всіх нас на ці п'ять років?

Ґульнара Бекірова: Я історикиня й у мене п'ять книжок у проєкті. Моє завдання – заповнити численні історіографічні, культурологічні лакуни, особливо для молодших школярів. Тому що міфологеми закладають рано, у підручниках досі звучить ідея, що кримські татари – це пекельні вороги.

Я би ще радила книжки Олекси Гайворонського, чотиритомник Валерія Возгріна "Історія кримських татар", книжки Сергія Громенка та Андрія Іванця. Люди, про яких я кажу, написали чесні роботи.

Наріман Джелялов: Найважливіше – позбутися застарілості. Це важливо для всього українського суспільства, оскільки це шлях до звільнення України від застарілостей та крок до незалежності й демократії. Сьогоднішнє ставлення українців до кримських татар – це показник розвитку.

Важливо в Криму зберегти себе як вільний народ – протидіяти російській пропаганді. Найважливіше – зберегти себе як демократичних людей: поважати свою культуру, мову, свободу, пізнавати культуру й мову одне одного, а також шкільне навчання, конкретні політичні рішення.

Влада любить казати, що в Криму проживають понад 100 національностей. Найбільша частина населення Криму складається з трьох етнічних груп: росіян, українців і кримських татар.

Офіційного визнання статусу кримських татар у Росії немає. Російська влада намагається продемонструвати, що намагаються щось робити для кримських татар. Але ця фальш очевидна.

У Криму велика проблема вивчення кримськотатарської, хоча на офіційних будівлях є таблички на трьох державних мовах. Однак, тут рівність мов завершується. Те саме з політичними й економічними правами.

Вікторія Середа: Потрібно пам'ятати, що зі зворотного боку пропаганда не спить. За короткий період після анексії в сільській школі в степовому Криму змінили дошку пошани з учнями на російський пропагандистський наратив. Ми мусимо сформулювати, як толерантно подискутувати все, що там зараз функціонує.

Треба підготувати цікавий, атрактивний контент, створити нові туристичні маршрути. У 2013 році ми проводили дослідження в Євпаторії.

У межах 1 км² величезна відновлена мечеть, караїмський храм, дві синагоги, православна церква та ще кілька храмів – це туристичний маршрут розповідає про всі культури, що населяли Крим. Важливо створити різний контент, який розповідав би культурний наратив різними мовами.

Мирослав Маринович: Почати варто зі завдання українським парламентарям – проголошення кримськотатарської автономії. Я не уявляю, щоби відновлення суверенітету України призвело до того, що в Крим повернеться українське і кримське чиновництво, яке не має поняття, як управляти Кримом.

Уже сьогодні потрібна модель, на яких умовах буде організоване життя в Криму, коли відновиться український суверенітет.

Суперечка між Україною й Росією про Крим має закінчитися тим, що господарями Криму стануть кримські татари. Це єдина сила, що може зробити з цієї землі квітник.

Російська сила вже перетворила Крим на "непотопляемый авианосец". Я не бачу спроможності української громади господарювати в Криму, як треба. Кримські татари навіть за короткий час змогли утворити оази іншого життя.

Україна мусить допомогти кримським татарам зберегти себе – створити умови, щоби збереглася інша частина кримських татар, які живуть на материку: їхні мова, мистецтво, культурне відродження, релігія, освіта.

Усе потрібно відновити, щоби було кому повертатися в Крим, коли відновиться суверенітет. Має бути зрозуміло, як виглядатиме Крим як кримськотатарська автономія, бо будуть спекуляції. Кримські татари мають сформулювали це сьогодні.

Усі ми маємо створювати майданчики, щоби довкола кримських татар була атмосфера солідарності. На кримськотатарському дні ми показували фільм "Хайтарма". І коли деякі кримські татари розплакалися, до них підійшли обійматися євреї. Якщо люди готові прийняти біль інших, усе можна залагодити.

Рефат Чубаров: Важливо, щоби люди довіряли Україні й були готові до змін. Ми нещодавно зустрічалися з Володимиром Зеленським і якраз говорили про те, яким має бути Крим після відновлення територіальної цілісності.

Важливо пояснювати міжнародним партнером, задля чого нам відновлювати територіальну цілісність. Ми маємо зараз підкріпити людей різних національностей: від зміни законодавства до конкретних дій – доки не проведемо вибори.

Олександр Зінченко: Інституції важливі для будь-якого народу. Чи є в планах створення еквіваленту Українського католицького університету для кримців?

Рефат Чубаров: До окупації ми розробляли проєкти, які дали б нам змогу мати якісні ВНЗ, що стали би центрами підготовки нової кримськотатарської молоді. Свого часу вели переговори з професором Брюховецьким щодо створення академії в Бахчисараї.

Зараз ми не можемо переміщувати сюди ВНЗ, бо це витягує наших людей. Ми не можемо стимулювати переселення кримськотатарської молоді до материкової України.

Ґульнара Бекірова: Такі розмови-міркування про минуле та долю кримських татар – це важливо. Вони показують, що кримські татари й українці чудово розуміють одне одного.

Вікторія Середа: Важливо проговорити проблемні точки та почути, що можна зробити.

Наріман Джелялов: Подібні розмови мають залишатися в топі новин. Оскільки ми часто забуваємо про пошук порозуміння. Адже це обговорення найважливіше – цінності співіснування.

Мирослав Маринович: Сьогодні не прозвучала одна думка: Україна і світ мають оцінити, що кримськотатарський народ є вірним принципу ненасильницької боротьби.

Страшно уявити, що сталося би, якби цей народ захопився нетерплячкою, що зламала долі чеченського народу. Мустафа Джемілєв концентрує ненасильницький рух спротиву.

Олександр Зінченко: На День Незалежності України 2014 року я був свідком, коли Мустафа Джемілєв зайшов у одну з кав'ярень, і всі присутні почали йому аплодувати стоячи.

Запис розмови: Марія Бліндюк