«Вироки виконувати негайно!...»
22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків
14 травня 1947 року було засуджено вояків Української повстанської армії Петра Дмитришина (псевдо "Липа"), Теодора Германа (псевдо "Чорний") і Михайла Музику (псевдо "Сміх"). До 21 травня, коли суд разом зі штабом оперативної групи переїхали з Сянока до Ряшева, смертні вироки було винесено ще 16 українцям.
Наступного дня за наказом заступника очільника оперативної групи "Вісла", віцеміністра громадської безпеки, полковника Ґжеґожа Корчинського, їм скрутили дротом руки, повантажили на вантажівку і вивезли до лісу біля села Лішна неподалік Сянока.
Там виконали вирок над заздалегідь викопаною ямою так званим "катинським" пострілом - у потилицю.
Серед розстріляних була 22-річна дівчина Розалія Мінько із села Станькова, яку засудили на смерть лише за те, що вона, як зазначено в постанові вироку, виконувала функції зв'язкової між двома сусідніми селами, кілька разів приносила повідомлення, так звані "штафети", а також збирала зілля, з якого робили ліки для вояків УПА.
Могила у Лішні
Місце їх поховання знайдено у червні 1992 року. Спочатку припускали, що у могилі поховано учасників АК "Воля і незалежність" або "Народових сіл збройних", яких у той самий час було засуджено та страчено сталінськими посіпаками.
Мабуть, саме тому за розпорядженням Окружної комісії досліджень злочинів проти польського народу у Ряшеві відразу зробили ексгумацію останків з могили в Лішні і навіть приготували братську могилу та труни для урочистого поховання на ряшівському кладовищі.
Коли на основі документів, які я представив прокуратурі Інституту національної памʼяті, зʼясувалося, що це не військові Національних збройних сил, а перша група українців, засуджених та страчених під час акції "Вісла", уже ексгумовані людські останки не потрапили ні до трун, ні на кладовище, а до спеціальних скринь в бюро судової медицини у Ряшеві, де вони пролежали під замком 8 років.
Я опублікував повний перелік страчених осіб, вироки і кореспонденцію суду оперативної групи "Вісла", що стосувалася злочину у Лішні, інформацію свідків, на основі якої, зокрема, було встановлено особу однієї з жертв – Розалії Мінько. Але родини розстріляних та українська громада у Польщі не отримали згоди на поховання жертв за християнським звичаєм.
Лише 7 липня 2000 року при в рамках перемовин щодо цвинтаря орлят у Львові під тиском української влади польська сторона нарешті видала згоду на захоронення ексгумованих решток – 19 розстріляних у Лішні і 28 загиблих у Бірчі у двох братських могилах на українському військовому кладовищі у Пікуличах біля Перемишля.
Військовий суд оперативної групи "Вісла"
Військовий суд оперативної групи "Вісла" розпочав діяльність 22 квітня 1947 року у Сяноці у такому складі: голова суду – майор Марʼян Маліновський, державні захисники – підпоручник Збігнєв Шварц та підпоручник Казимир Клос. Обвинувачувачем був військовий прокурор капітан Ян Праузе.
Кат!
11 травня 1947 року з Військового окружного суду у Кракові до Сянока відрядили поручика Людвіка Келтику. Невдовзі він здобув славу найбільш нещадного ката. Він був одним з тих суддів, які, не маючи жодної юридичної освіти, засудили і винесли смертні вироки сотням членів українського та польського підпілля.
Усі справи, які стосувалися членів українського підпілля, велися ВСОГ "Вісла" за тимчасовою судовою процедурою, визначеною декретом від 25 червня 1946 року. Вирок, оголошений судом відразу після слухання, не підлягав оскарженню.
Процеси були публічні, навіть показові. Часто вони були збірні, під час одного слухання судили кількох, а часто й кільканадцять осіб. Відбувалися процеси у найбільшій залі слухань суду у Сяноці та в актовій залі Воєводського управління громадської безпеки у Ряшеві за активної участі "громадськості".
"Bekanntmachung"
Процесам над членами українського підпілля надавали особливої форми та розголосу. У місцевостях, де діяла "Вісла", кожні кільканадцять днів розвішували 200-600 оголошень з прізвищами засуджених на смерть та страчених українців. Часто оголошення було надруковано буквально за взірцем горезвісних окупаційних "Bekanntmachung".
Саме з них багато українських родин дізнавалося про трагічну долю своїх близьких. Інформація про винесені вироки з повідомлень, розклеєних на стовпах для оголошень у Сяноці, Леську, Ряшеві, Перемишлі та десятках інших населених пунктів, доходила і до тих, хто ще залишався у підпіллі.
Прізвища страчених побратимів не залишали ілюзій, що залишається єдиний вибір – смерть від власної кулі або на вʼязничній шибениці.
Прізвища та світлини засуджених також публікувала преса. Й не лише місцева ряшівська. Краківський "Przekrój" випереджав у цьому інші видання. У фоторепортажі відомого воєнного репортера та засновника Військової фотографічної агенції Яна Межановського під заголовком "Останні дні УПА" помістив фотографії Розалії Мінько та чотирьох інших українців, яким було винесено смертний вирок.
Протягом перших трьох місяців діяльності ВСОГ "Вісла" засуджені українці практично були позбавлені можливості права на помилування. Нерідко вирок набував чинності уже через три дні після оголошення. У кільканадцяти випадках навіть того ж дня.
Кожен смертний вирок особисто затверджував керівник оперативної групи "Вісла" бригадний генерал Стефан Моссор. Лише у 3 справах із 173 не було його підпису!
Після оголошення та затвердження вироку генералом Моссором у Міністерство національної оброни надсилали шифрограму про засудження певної особи до смертної кари. На основі цього головний військовий прокурор підполковник Генрик Голдер подавав інформацію президенту Речі Посполитої Болеславу Беруту.
А уже президент міг прийняти рішення про помилування.
"Вироки виконувати негайно…"
Наприкінці травня брутальність діяльності ВСОГ "Вісла" сягнула апогею. 27 травня 1947 року головний військовий прокурор полковник Генрик Голдер видав прокуророві ВСОГ "Вісла" капітанові Яну Праузе особливо секретну інструкцію.
Вона містила лише кілька речень, написані від руки: "Смертні вироки, видані Військовим судом оперативної групи "Вісла" виконувати негайно після оголошення вироку. Сказане вище стосується лише "упівців".
Від моменту видання цієї інструкції до половини червня 1947 року майже всіх українців, засуджених до смертної кари, було страчено відразу після того, як їх привозили з судової зали у внутрішній двір замку у Ряшеві, де у той час була слідча вʼязниця Управління безпеки. Тепер виконання смертного вироку вирішував лише підпис генерала Моссора.
У той період ВСОГ "Вісла" перетворилася на машину тортур під прикриттям закону. 3 червня 1947 року засуджено до смерної кари 8 осіб, в основному рядових членів ОУН із села Добра Шляхецька Сяноцького повіту та околиць. Усіх було повішено через кілька годин після оголошення вироку. Протягом наступних 10 днів така сама доля спіткала наступних 23 засуджених.
Параскевія Бабʼяк "Оля"
Екзекуції припинено 17 червня. Ймовірно, причиною цього став інцидент з екзекуцією молодої українки, санітарки і звʼязкової Параскевії Бабʼяк із села Залеська Воля Ярославського повіту, яку поручик Келтика засудив на смертну кару.
Її повісили 9 червня 1947 року за особистим наказом віцеміністра безпеки полковника Корчинського у внутрішньому дворі вʼязниці на замку у Ряшеві.
Головний військовий прокурор поставив під сумнів обґрунтованість вироку. Він почав вимагати від суду документів заарештованої, яку у той час уже стратили. Я публікую документи, які описують цю трагічну історію, у своїй книжці Акція "Вісла" 1947 (Akcja "Wisła" 1947).
З того часу екзекуцію виконували "лише" через 3 дні, що і так не давало засудженим практично жодних шансів на апеляцію вироку чи можливість права на помилування. Тільки від початку серпня, тобто після розпуску ВСОГ "Вісла", цей термін було продовжено до двох тижнів.
Спеціальний Військовий суд у Ряшеві
31 липня 1947 року у звʼязку з розпуском оперативної групи "Вісла" її суд також було розформовано. Насправді це рішення було абсолютно формальне. Суд й надалі діяв без істотних змін особового складу, обсягу компетенцій та передовсім кількості винесених смертних вироків. Власне змінилася лише назва.
Згідно з рішенням заступника президента Верховного військового суду це мав бути "Військовий суд, який буде виносити вироки у справах бандерівців, як Військовий окружний суд у Ряшеві". Однак, щоб уникнути непорозумінь через не надто вдалу назву суду, колишній Військовий суд ОГ "Вісла" до остаточної ліквідацїі функціонував як "Спеціальний військовий суд при оперативній групі у Ряшеві".
До кінця серпня 1947 року головою суду залишався майор Марʼян Маліновський, який виносив вироки по черзі з поручиком Людвиком Келтикою. 4 вересня на посаду майора Маліновського заступив підполковник Марʼян Крупський.
Поручик Келтика судив до самого кінця і ще встиг винести смертні вироки наступним 46 особам. У той же час він отримав за заслуги підвищення до рангу капітана з рук президента Берута. До 15 вересня у Ряшеві також працював колишній прокурор ОГ "Вісла" капітан Ян Праузе. Й надалі усі слухання справ були публічні і, за винятком однієї, підлягали негайному виконанню.
63 смерті за місяць
Після офіційного закінчення акції "Вісла" брутальність суду не зменшилася, а, навпаки, значно зросла. Від початку діяльності Оперативної групи до кінця липня 1947 року, тобто протягом трьох місяців, засуджено до смертної кари загалом 110 осіб. Після її формального розпуску той самий суд в ідентичному складі, але майже за втричі коротший час, від 7 серпня до 10 вересня 1947 року видав аж 63 смертні вироки.
Справжня бійня членів українського підпілля, яких захопила та увʼязнила у замку в Ряшеві ОГ "Вісла" відбулася у вересні 1947 року. Суд мав припинити роботу. Справи мали бути завершені. Впродовж восьми днів (3-10.09.1947) засуджено до страти 37 вояків УПА. Тільки 3 з них помилували.
Усіх інших було повішено або розстріляно 11-15 вересня (15 екзекуцій), 1 жовтня 18 (екзекуцій). Останнього засудженого на смерть ВСОГ "Вісла" українця було страчено 17 жовтня 1947 року. Це був Григорій Молодовець ("Кіс").
Перед судом ОГ "Вісла" у режимі негайного виконання було засуджено загалом 315 осіб, звинувачених у належності до УПА та ОУН. З них 173 особам винесено смертний вирок, 58 - пожиттєве увʼязнення, 40 - на 15 років вʼязниці, 29 - на термін 10-15 років, 10 осіб на термін менше десяти років тюрми.
На 173 смертні вироки, винесені в період від 15 травня до 10 вересня 1947 року право на помилування отримало лише 8 осіб. Найбільше смертних вироків виніс суддя Людвік Келтика – 130, майор Марʼян Маліновський – 27, підполковник Марʼян Крупський – 16.
Марія Геряк "Марійка"
Серед засуджених майже всі були рядовими вояками УПА. Не було там сотників чи осіб, які виконували відповідальні функції в ОУН. Серед засуджених були 3 жінки (2 звʼязкові і 1 санітарка). Двох з них (Розалія Мінько та Параскевія Бабʼяк) було страчено.
Третю, важко поранену санітарку Марію Геряк (псевдо "Марійка") до зали слухань внесли на ношах. Незважаючи на серйозні рани, прострілену голову та ноги, внаслідок чого вона була частково паралізована, суддя поручик Людвік Келтика засудив її на смерть. У цій справі президент Берут виніс помилування і змінив кару на 15 років увʼязнення. Марія Геряк незабаром померла в жіночій вʼязниці у Фордоні.
Засуджені здебільшого були дуже молодими, зазвичай 18-20-річні. Під час слідства і процесу вони були позбавлені можливості контакту із сімʼями, яких було виселено на західні землі або вивезено у табір в Явожному. Про дату і місце їх смерті стало відомо лише через 50 років. Місця захоронення не знайдено до сьогодні, за винятком 19 осіб, страчених у Лішні.
Військовий суд оперативної групи "Вісла" остаточно зліквідували 15 вересня 1947 року. Його правонаступником став Військовий окружний суд у Ряшеві. Документи Військової прокуратури ОГ "Вісла" потрапили до Кракова.
Кількість заарештованих та засуджених українців 1947 року у звʼязку з Акцією "Вісла" була значно більша. Крім ВСОГ "Вісла" судили ще 6 інших військових окружних судів, які у той самий час засудили до смертної кари загалом 199 осіб: у Любліні – 55, у Ряшеві – 59, у Кракові – 93, у Варшаві – 3, в Ольштині – 1.
Закінчення акції "Вісла" не означало закінчення репресій та процесів
1948 року польські суди видали наступних 75 смертних вироків. З них 46 – щодо вояків УПА, яких увʼязнили влітку 1947 року на території Чехословаччини під час спроби потрапити до американської окупаційної зони і депортували до Польщі.
У Варшаві винесли 13 смертних вироків. З них 9 - у справі замаху на генерала Сьверчевського. В Ольштині – 11 смертних вироків членам ОУН з Томашівського та Грубешівського повітів, які дісталися на територію колишньої Східної Прусії слідом за переселеним українським населенням.
1949 року до смертної кари було засуджено 21 українця. Було виконано 12 вироків. Список українців, страчених у 1944-1956 роках закриває очільник УПА Закерзонського краю капітан Мирослав Онишкевич "Орест", якого засудили на смертну кару 3 червня і стратили 6 липня 1950 року.
1951 року Військовий окружний суд у Ряшеві виніс 6 вироків смерті для рядових членів ОУН, які під час акції "Вісла" виїхали на "повернені землі" і через кілька років їх там розсекретили. У цьому випадку всіх помилували.
30 січня 1956 року суд у Ряшеві засудив до смертної кари останнього вояка УПА, який найдовше переховувався, Володимира Мрочка "Сома". Президент використав право на помилування та замінив вирок на 15 років вʼязниці. "Сом" вийшов на волю через 13 років – 19 грудня 1968 року.
Його мати, Катерина Мрочко, засуджена 29 грудня 1948 року на 5 років вʼязниці за допомогу синові, померла у тюрмі в місті Ґрудзьондз.
Останній гучний процес про причетність до УПА відбувся через 14 років після закінчення акції "Вісла". 8 березня 1961 року у Перемишлі було засуджено на смертну кару Івана Шпонтака ("Залізняка"), очільника куреня УПА.
Державна Рада використала право на помилування та замінила смертну кару на довічне увʼязнення. Пізніше – на 25 років вʼязниці. "Залізняка" звільнили 4 листопада 1981 року і він виїхав до родини у Словаччині. Він помер 4 квітня 1989 року у місті Кошице. Він, ймовірно, був останнім вояком УПА у Польщі, якого найдовше тримали у вʼязниці.
Переклад з польської: Марія Редьква - доктор, викладачка катедри україністики Яґеллонського університету
