Про першу українську поетку, шляхетську честь та князівську репутацію

Сатиру він опублікував у "Київський старовині" 1889 р. разом із розлогими цитатами із судового акту, де якраз і згадується про пасквіль. Віршик був спрямований проти дружини Янового брата Олександра Жоравницького, луцького ключника, а дещо пізніше луцького старости, Ганни Борзобогатянки-Красенської.

Жінку традиційно, як для того часу, було звинувачено у розпусній поведінці, а чоловікові пропонувалося вимазати її жиром мертвого пса та взятися за кия, аби утримати "вшетечницю" в пристойних рамках.

Цей віршик надихнув кількох письменників до написання власних текстів, які остаточно ввели в канон української літератури поетесу Олену Коптівну Жоравницьку. Зацікавлений читач може довідатися подробиці цієї версії, зайшовши на відповідну сторінку Вікіпедії.

Інтрига, однак, у тому, що під псевдонімом Яна Жоравницького чи Олени Коптівни виступив сам Орест Левицький. Ну хто може стримати історика, який так чи так є деміургом світу, що назавжди зник?

Як тут широкими мазками не домалювати картину, від якої залишилися лише окремі фрагменти (не конче найважливіші), на підставі свого багатющого досвіду?

Те далеке українське минуле відоме нам не зі своїх автобіографій чи звітів про побачене, а з кримінальної хроніки – судових книг, себто окремих скарг та судових справ.

На щастя для історика, у шляхтича практично не було шансів залишитися поза судовою фіксацією. Якщо він сам не з'являвся до суду (варіант фантастичний), його туди витягували: він не ображав – його ображали, він не порушував меж між сусідами – їх могли порушити його селяни, втягнувши пана в конфлікт, він уникав бійок – його втягували у бійки, він не викликав на поєдинок – його викликали.

Шляхтич жив у спільноті, члени якої підкреслено емоційно демонстрували один поперед одного свою честь. Що ж то за шляхтич, який у своїй судовій оповіді не плакав, якому надовго не "замикало реч" від образи, який "не вмирав", на "почтивості своїй убитий".

Хто з тих людей минулого картинно не замирювався, публічно перепрошуючи супротивника та на знак покори добровільно сідаючи у замкову вежу в ув'язнення.

Існувала маса неписаних домовленостей, як має пововодитися "почтивий" шляхтич. Зокрема, вносячи скаргу до канцелярії, він поставав у подобі янгола, який дбає про "спокій посполитий", про честь свою і навколишніх, боїться Бога та любить мир.

Натомість його супротивник зображався у чорній подобі, як особа, що нищить усе те, що наш скаржник любив і беріг.

Через певний час в ролі янгола міг виступати вже наш вчорашній оскаржений, який у своїй розповіді наголошував, що "нікому нічого не винен", ні з ким не має ані сварок, ані конфліктів, живе відкрито, не носячи за пазухою непогамованої злості.

Отож барвистий текст Ореста Левицького про те, як посварилися за святу земельку брати Ян і Олександр Жоравницький – це історична белетристика, пропозиція від історика, як воно "могло бути насправді".

Тож і кумедний віршик, якого немає у тогочасних джерелах – плід фантазії Ореста Левицького. Утім, його й не могло бути, бо до судових книг заборонялося вписувати тексти, які відверто ганьблять шляхетську честь.

Так, скажімо, до рук історика не потрапив виклик на поєдинок Василя Гулевича, отриманий від Василя Загоровського (а лише переказ про нього). Але що ж тоді ми знаємо про історію із віршиком напевно?

Згадка про пасквіль вигулькнула в акті приятельського замирення між подружжями братів Жоравницьких. Сісти за стіл переговорів Яна змусив суворий декрет, оголошений йому за те, що він не став до суду по звинуваченню в наїзді на дім брата, побитті його дружини і падчерки.

Винуватця оголосили банітом, себто позбавили усіх прав. Однак спільні приятелі обох Жоравницьких поклопоталися, щоб 12 червня примирення між ними відбулося.

Невідомо, як мав відшкодовувати Ян матеріальні втрати брата та його дружини, адже у вписаному до судових книг тексті про це не йшлося. Натомість було погоджено, що Ян та Олена перепросять Олександра та його дружину Ганну "за пашквілюс, которий через них образливий доброї слави панії ключникової і дому його милості пана ключника був написаний і в Луцьку в брамі прибиван".

Публічне перепрошення мало відбутися 19 липня під час судових засідань у Луцьку, куди зазвичай з'їздилася шляхта – хто у справі, хто супроводжував приятелів, а хто себе показати та на людей подивитися.

Ян із Оленою мусили проказати написаний приятелями текст: "Милостивий пане ключнику і милостивая пані ключникова, што написали і у брамі в Луцьку прибити веліли пашквілюс або цедулу образливую доброї слави вашей милости, милостивая пані ключниковая, а дому вашої милости почтивого, милостивий пане ключнику, ино тую цедулу або пашквилюс непристойне зе злого своєго умислу против вашої милости в невинности вашої милости написали.

В чому всьому, яко в том пашквилюсі єст написано, ваша милость, милостивая пані ключниковая, не єст винна, бо ніколи ваша милост того нічого, што в том пашквилюсі написано, не чинила, одно такоє завжди заховала, яко цнотливой панії належить".

Утім, обіцяної атракції не відбулося: Ян із дружиною в призначений день до суду не з'явилися.

Ян Жоравницький ще не раз із різних причин зустрінеться на сторінках судових книг, а от подружжя у повному складі гучно заявить про себе у 1588-1589 роках – в історії вбивства королівського секретаря Балтазара Гнівоша.

Ян на цей раз поплатиться головою. Олена теж буде звинувачена і в під'юджуванні чоловіка на злочин, і в ганебному поводженні із захопленим у полон Гнівошем, однак буде виправдана за відсутністю доказів. В основі цієї справи – уражена шляхетська честь і помста.

До речі, якщо про честь, то хто ту честь не ображав у шляхетському середовищі. І чим тільки не ображали – то гусей назло позабирали, щоб честь образити, то вишню обтрусили, і знову ж – виключно заради того, щоб уразити честь супротивника.

А навіть якщо не ображали, то незле для тієї ж честі було зробити вигляд, що її уразили. Одразу ставало видно, що вона таки є.

Але у 1588 р. справа була набагато серйознішою і тягла на справжню криваву помсту. Бо на кону були не гуси чи вишні, а свята земелька. По смерті королівського писаря волинянина Михайла Свинюського його маєтки перейшли до вдови княжни Федори Чорторийської "доживотньо", себто до смерті, а потому – до її другого чоловіка, королівського секретаря Балтазара Гнівоша, чужака на Волині.

У підсумку земелька, пропливши повз кровних родичів Михайла Свинюського Яна й Олександра Жоравницьких, мала повернутися до короля як головного власника після смерті бездітного Балтазара.

Жоравницькі пробували відстояти своє у суді, але їхні суперники були "важковаговиками", тож вони мусили відступитися, хіба чинячи нахабному прибульцеві різні капості.

Що переповнило чашу терпіння Жоравницьких – хто зна. Але вже по коронації Зигмунта ІІІ Вази влітку 1588 р. Ян із сином Томашем вирішили раптом вдатися до серйозних дій.

Отож під час засідань володимирського ґродського суду уночі 26 липня (вівторок) до двору Гнівоша у Козлові (що біля Володимира) під'їхала чимала шляхетська армія. Серед приятелів ініціатора наїзду Яна засвітилися дуже поважні на Волині люди.

Серед них (хто особисто, а хто прислав своїх слуг) – кременецький земський суддя Антоній Єловицький, Борзобогаті-Красенські, представники добрих волинських родин Гулевичів та Загоровських, врешті, були помічені дубенські татари князя Костянтина Острозького, володимирського старости.

Нападники, як повідомив пізніше брат Балтазара в суді, "не огородивши, яко пристояло цнотливим людям, пристойности своє шляхетськоє, ані одповіді давши, ані пофалки учинивши", себто публічно не оголосивши про намір мститися, уночі напали на дім, де на той час уже спав господар.

Пограбувавши та спаливши дім у Козлові, нападники захопили Балтазара Гнівоша й привезли його до маєтку Яна Жораницького до Блудова. Там, згідно з першою скаргою до суду, Олена Коптівна образами, побоями і голодом вимагала від полоненого майнових записів на користь своєї родини.

Участь чоловіка зводилася практично до асистування дружині. Врешті, Жоравницькі, порушивши обіцянку зберегти Балтазарові життя, у четвер наказали його вбити, а тіло невідомо де поділи ("огнем тіло спалили чи ли утопили, чилі на покармь бештиюм подали").

Як зауважувалося у скарзі, вони вчинили навіть гірше, аніж "погани" – не дали можливості близьким по-християнськи поховати небіжчика: "Погребу жадного ведле звичаю хрестянского повинним смутним чинити не дали і овшем над поганский обичай собе поступили, воли тиранской и злой мислі своєї догожаючи".

Себто запам'ятаємо, що скаржникові насправді були невідомі деталі убивства, однак скарга у ті часи – не те місце, де варто було висловлювати сумніви: все мало бути написано так, ніби скривджений особисто був присутній при таємних розмовах подружжя Жоравницьких.

Головний обвинувач у цій справі – брат Балтаза Ян Гнівош, староста лятовицький, прибув до Володимира на початку вересня з королівським листом.

Король наказував волинським старостам як своїм намісникам усіляко сприяти подавцю листа у "виведенні шкрутинії", себто у проведенні слідства.

Однак слідство на той було справою самих потерпілих: потрібно було знайти свідків та доставити їх до замку, де судді й мали їх опитати. Можна лише уявити, як шукав свідків та збирав інформацію чужинець у волинському середовищі, де, схоже, уважали, що Жоравницькі мали право помститися.

Адже йшлося згідно з тогочасними мірками не просто про втрату землі, а й про смертельну уразу для честі. У своїй скарзі Ян Гнівош звинуватив багатьох із тих, хто напевно співчував Жоравницьким, але участі у виправі не брав.

Зі свідчень, у частині випадків гаданих, із тих чуток, що кружляли Волинню, які були озвучені під час опитування, постає така картина. Балтазара привезли до Блудова, але насправді, що з ним робити, й самі Жоравницькі гадки не мали.

Спочатку вони спробували змусити бранця переписати на них маєтки, що він навіть пообіцяв кривдникам. Також Жоравницькі отримали запевнення, що Гнівош не скаржитиметься до суду, якщо вони його відпустять.

Як розповідав очевидець: він бачив, як Олена з Яном ходили по подвір'ю і про щось довго радилися. Очевидно, що віри Балтазарові не було. Поручителями могли виступити спільні приятелі, як це звичайно відбувалося в разі навіть дуже складних конфліктів, але, схоже, що серед волинян посередників не знайшлося.

У таких випадках зацікавлені у вирішенні конфлікту кидалися за допомогою до авторитетних людей, скажімо, до того ж князя Острозького. Однак у цій історії не виявилося нікого, хто би поклопотався за бранця.

Волинь затихла і напружено чекала. У дім до Жоравницьких, схоже, приїздило кілька осіб, розвідати що і як, але ці візити відбувалися радше з цікавості, аніж з реальною метою.

Отож у четвер Жоравницькі зрозуміли, що опинилися в глухому куті: посередників не знайшлося, справа затягувалася, а чутки ширилися і могли вийти за межі Волині.

Як зазначив скаржник, Олена Жоравницька взяла справу до своїх рук і особисто забила в'язня: "трутизну в потраві давала єси і, приправивши, через служебницу свою слала єси. А наконец, коли вечор приходив, з мужом і з сином своїм, і з слугами пана Балтазара Гнівоша забила єси.

І коли, дей, у ног твоїх упав, сама ногою єго пхнувши, і рукою своєю ножем єго зранилас, а на остаток тіло його на штуки ростинат казала єси і тиранство без погребу закрила и утопила єси".

Щоправда, в іншому акті виконавцем убивства виступав Ян Жоравницький, а сам моторошний опис розправи був достойний творіння Хічкока:

"Там же звязаного окрутне забил єси и на штуки зрубал єси. А потом в міх оболокши, в бочку вложил єси, і ноги й руки пообтинавши, зашпунтовал єси.

А потом в ставі утопил єси и так окрутне, незбожне, неотповєдне над живим и мартвим тілом злостливоє мислі своєї доказовал єси, погреб над звичай поганский непристойний учинил єси".

В реальності ж, найочевидніше, Гнівоша за наказом пана вбили слуги, відповідальність за дії яких узяв на своє сумління сам Жоравницький.

Не вдаватимуся в подробиці слідства, яке відбувалося у Володимирі, скажу, що справу перенесли на сеймовий суд. Саме там розглядалися резонансні справи, де обвинуваченим загрожувало скарання на смерть і позбавлення честі.

Ян виправдатися не зміг і був засуджений "на горло", однак, добровільно визнавши вину, зберіг свою честь. А от Олена Коптівна була виправдана як особа, що перебувала під владою чоловіка та проти якої не було достатніх доказів.

Це відповідало дійсності, адже очевидців убивства Балтазара серед опитуваних не було, а безпосередній виконавець волі Жоравницьких загинув під час штурму маєтку Свинюх, за який і постраждав Балтазар (Жоравницькі наступного дня після розправи спробували його захопити, але намарне).

Олена присягнула з двома свідками і цим остаточно очистилася від звинувачень.

Син Олени і Яна Томаш до суду не став і був засуджений на вигнання за межі держави (баніцію) та позбавлення честі (інфамію). Адокат пробував переконати суддів пом'якшити покарання, заміниши його ув'язненням.

Він зазначав, що одна особа вже заплатила головою, відповідно, був реалізований принцип "око за око", якого дотримувалися у судовій практиці і в повсякденні.

Однак усе закінчилося для Томаша благополучно – виконання вироку було відкладене на час його служби у війську. Далі ж, схоже, вступили в дію неформальні механізми полагодження конфліктів – урегулювання стосунків через приятельські домовленості.

Результатом став лист Яна Гнівоша від 15 жовтня 1592 року, яким він відмовлявся мститися Жоравницьким, покладаючись у цьому на Бога. Він дозволяв Томашеві подбати про скасування декрету (тут важила саме воля потерпілого).

Далі Гнівош висловлював прохання, щоб його недавні вороги, своєю чергою, відмовилися від помсти йому самому і нащадкам, аби назавжди ті злі речі могли бути викреслені з пам'яті.

Мушу сказати, що це чи не єдиний на Волині випадок, де справа закінчилася смертною карою повноправного члена волинської шляхетської спільноти. Зазвичай у своєму колі воліли залагоджувати справи інакше – зробити все можливе, щоб кривда була відшкодована.

Винуватець добровільно приймав кару та публічно перепрошував скривджених, а ті, взоруючись на милосердного Бога, вибачити винному.

Отож, яким би не видавався нам, людям іншої епохи, цей випадок, оцінювати вчинки Жоравницьких і їхніх приятелів потрібно в категоріях того часу. Шляхетська спілнота жила за тими ж законами, за якими жив рицарський стан в усіх куточках тогочасної Європи.

Себто існували правила честі, які змушували шляхтича діяти таким чином, щоб максимально забезпечити збереження своєї доброї слави.

Ян Жоравницький, добровільно визнаючи вину й цим прирікаючи себе на смертну кару, передусім переймався збереженням честі, яка уважалася важливішою від життя.

Балтазар Гнівош зробив усе, щоб маєтки, отримані в результаті шлюбу, закріпити за собою й після смерті дружини. Волиняни сприймали такий поворот не лише як матеріальну втрату Жоравницьких, а й як уразу для їхньої честі.

Змиритися з неможливістю відстояти "своє" означало показати свою слабкість, прийняти кривду і погодитися з утратами для честі. Був інший шлях – продемонструвати чужинцеві силу, засвідчивши перед спільнотою свою "почтивість".

Як стверджував гасконський шевальє Блез де Монлюк у той же час: "Проти свого ворога стріли можна робити з будь-якого дерева. Що ж особисто до мене, якби я міг закликати всіх духів пекла, щоб проломити голову моєму ворогові, який хоче проломити голову мені, я зробив би це з чистим серцем, хай простить мені Господь".

Честь мала й матеріальний вимір – кількість приятелів, які готові були стати на допомогу. Як казав один мій "герой": "Я кращий від тебе, бо я маю з ким, а ти ні".

Отож кількість шляхти, яка доєдналася до Жоравницьких – яскраве підтвердження, кого волиняни уважали "своїм" і кому вони дали карт-бланш у цій історії.

Врешті, саме спільноті у таких дражливих ситуаціях належало вирішувати, чи має особа право до помсти і чи треба її в цьому підтримувати.

Плюндрування маєтку Балтазара теж вказує, що акт нападу шляхта сприймала в категоріях війни/помсти, адже саме спалення землі ворога було однією із ранньомодерних ознак ведення воєн – як вивищення над супротивником.

Цікаво, що майно, яке нападники захопили в Козлові, розділили між усіма учасниками нападу, "кождого водлє учинку своєго з добр небожчиковских ударовавши". Саме так здобували на війні свій "хліб" вояки.        

Я допускаю, що розправу над Балтазаром ініціатори наїзду не планували. Вона стала результатом якихось тактичних чи стратегічних прорахунків: жорстокості протистояння, неможливості знайти вихід із глухого кута.

Жоравницькі певний час вели торг за збереження Балтазарові життя в обмін на повернення маєтків. До того ж навряд чи вони могли розраховувати на безкарність убивства королівського секретаря, який перед тим не раз демонстрував свою силу.

Ідеальним розв'язанням ситуації була б наявність посередників, таких собі кризових менеджерів, які могли б забезпечити інший фінал історії. Так зазвичай траплялося під час конфліктів у шляхетському середовищі, де саме приятелі з обох сторін шукали компромісний варіант.

Натяк на це існує в і самих джерелах: в четвер до Блудова – в день убивства Балтазара – приїздив Станіслав Інвальський, "трактуючи о пана Гневоша".

Але Інвальський був дрібною фігурою, щоб гарантувати дотримання сторонами можливих домовленостей. Натомість, схоже, що справді авторитетні фігури сприймали дії Жоравницьких як цілком виправдані, окрім, звичайно, самого убивства.

Убивство вважали прийнятним лише у бійці, як результат рицарського "поєдинку". Так що фінал історії радше атиповий, аніж традиційний. А от питання честі, яке було центральним у цьому випадку, так чи так стосується усіх відгалужень історії Жоравницьких.

Отож наостанок бічний сюжет цієї історії – участь у нічній виправі Жоравницьких дубенських татар князя Костянтина Острозького, про що мимохіть згадувалося.

Насправді проблема значно ширша – наскільки справедливе твердження про князівське чи магнатське всевладдя, розповідями про яке переповнені підручники.

У початковій скарзі брата убитого Яна Гнівоша згадувалися дубенські татари, які були помічені серед нападників на Козлов. Однак до князя Острозького за сатисфакцією скаржник не звернувся, оминувши й у офіційному позові цю деталь.

Тільки її не пропустив повз вуха сам князь, до того ж володимирський староста, на якому лежала відповідальність за утримання в повіті "покою посполитого".

Він прислав до суду своїх представників, які заявили, що вимагають розгляду справи татар у суді. Бо "княжа его милость, пан нашъ, яко пан хрестянский, которий сам покою посполитого постерегаєт і людей збиточних і своволних во именьях своїх не терпить, і овшем каждому справедливость цалє і неотволочне чинить".

Представники Острозького казали, що князь не знав про участь його татар у злочині, і хоч згідно з правом сам може судити своїх слуг, однак воліє з'ясувати їхню вину не приватним способом, а через суд.

Ґродські судді потрапили в досить делікатну ситуацію, оскільки були вимушені судити слуг самого старости, свого патрона. Врешті-решт було вирішено – розглянути справу дубенських татар на приятельському суді, до якого увійдуть і судді. А далі справа полагодження конфлікту розігралася як по нотах.

Перш за все Ян Гнівош подякував князю за його християнський вчинок на сторожі "покою посполитого" і святої справедливості. Далі татари через адвоката Івана Бобриковича спробували виплутатися із складної історії, розказавши фантастичну версію: вони без відома князя поїхали допомагати Жоравницькому впоратися зі жнивами та за платню упродовж трьох днів возили збіжжя.

Однак докази проти них були неспростовні, тож татари мусили визнати вину. Суд присудив їх скарати на горло як співучасників злочину. Фінал був розіраний за традиційним сценарієм, де поступки однієї сторони мали бути віддячені такими ж знаками приязні іншої.

Обвинувач вибрав двох з-поміж татар, які й мали поплатитися головою, інших, близько двадцяти осіб, "чинечи милосердье яко человекь хрестиянскии" – помилував.

То що ж спонукало кн. Костянтина Острозького стати хай і другорядним, але учасником історії? Князь, найбільший землевласник на українських землях, київський воєвода, володимирський староста, не зобов'язаний був ставати до суду.

Натомість він змусив суддів публічно розглянути справу, де так чи так згадувалося його ім'я. Це маленький, але показовий приклад, якою важливою була добра слава навіть для тих, хто по наших мірках геть не мусив нею перейматися.

Як писав Костянтин Острозький у листі до свого зятя кн. Криштофа Радзивила:

"Добре було б, якби Вашій Милості вдалося ласкаво з людьми обходитися, бо Бог швидко благословляє таку особу і її потомство, а колотнечі і незгоди не завше добре закінчуються. Також великі люди тішаться повагою, якщо з малими людьми не вдаються в справи, бо повага зростає, коли вони з великими справи провадять".