Година папуги. Діти пишуть Сталіну

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Найголовніше мистецтво". У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу.

У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

Цього разу публікуємо наступні два розділи - "Діти пишуть Сталіну" та "395".

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Ешелони з Луцького вокзалу — Як не виселили родину Свяневича і Домоня — Ріґер, Вайда, Бартницька та інші

1

"Коханый Ойчэ Сталине! Мы малые деци з балшым прошэнием до Великаго Отца Сталина просим з гарачэго серца, чтоб нам вирнули наших отцов, которые работають в Осташкове.

Нас переслали з Западней Беларуси на Сибир и нам нивилели что небуть взяць з сабой. Нам сичас цяжко жывецца, у всех децей мать нездоровые и немагут работаць, и вопшэ нигто про нас недумае, как мы жывем и работы никакой недають. За это мы малые деци голодам прымераем и еничо просим отца Сталина штов про нас не забыл.

Мы всегда будем в Совецким Союзе, харошими рабочыми народем, тольки нам цяжко жыць без наших отцов.

Досвиданя, ойчэ.

Денышын Иван, 3авадцки Фигей, Енджейчик Збигнев, Ковалевска Барбара

20. V. 1940 г., Розовка"

Той лист важко перекласти українською. Він написаний неймовірною мішанкою російської, білоруської та польської мов. Але написаний був у Казахстані.

Батьки маленького Івася та його друзів до війни служили у поліції Гродна та його околиць і, коли потрапили до радянського полону, дійсно, опинилися в Осташківському таборі, на північ від Твері, тогочасного Калініна.

Власне, у тому таборі перебували переважно саме поліцейські. Проте, коли наприкінці травня 1940 року Івась старанно виводив свого листа, ані його батько, ані батьки інших дітей Західної Білорусі та України в Осташкові вже не "працювали".

Так само, як табори у Старобільську та Козельську, у середині травня 1940 року Осташківський табір уже стояв порожній. Жодного бранця там не було.

Але близькі про це і знати не могли: зв'язок із ними був перерваний.

Майже усіх членів сімей бранців тих трьох таборів — 25 тисяч родин — за кілька днів квітня вивезли до Північного Казахстану.

Звичайно, депортували лише тих, до кого могли дотягнутися руки НКВД.

2

Адась Дибчинський давно пробачив батькові необережні слова про пістолети, набої та про те, що мама має вбити його та Еву, "коли увірвуться бандити".

Адам-старший написав із табору, щоб пістолети від гріха подалі викинули у Стир і берегли себе. А Адасю нагадував, що він тепер старший чоловік у родині і відповідає за сестру та маму, допоки він не повернеться.

Отже, закінчилася холодна й сумна зима. Великдень і весна, як завжди, несли надію. Вони сподівалися на повернення коханого чоловіка та батька.

Родина Дибчинських мешкала неподалік Луцького вокзалу, і тому, коли вночі до нього підійшов незвично довгий ешелон, Адась прокинувся та уважно спостерігав за тими маневрами через вікно.

Він ніколи не бачив таких довгих поїздів і намагався перерахувати ті вагони.

Після 50-го вагону він збився і не міг бути певним, скільки там було: чи 54, чи 56 вагонів. Так, здивований, і заснув знову.

"НКВД СРСР пропонує до 15 квітня ц.р. здійснити виселення у райони Казахської РСР строком на 10 років усіх членів родин, які утримуються у таборах військовополонених і в тюрмах західних областей України та Білорусі, кол. офіцерів польської армії, поліцейських, тюремщиків, жандармів, розвідників, кол. поміщиків, фабрикантів і високо посадовців кол. польського державного апарату. (…)

Примітка: Членами родин вважати дружину, дітей, а також батьків, братів і сестер, у тому випадку, якщо вони мешкають разом із родиною арештованого або військовополоненого. (…)

Операція проводиться в один день по всіх західних областях України та Білорусії і починається на світанку".

Народний комісар внутрішніх справ СРСР комісар держбезпеки І рангу Лаврентій Берія.

З директиви НКВД СРСР від 7 березня 1940 року.

Наступного дня у двері Дибчинських постукало двоє енкаведистів.

Двері відчинив квартирант — радянський офіцер. Він зрозумів усе швидко. Пояснив, що громадянки Дибчинської зараз нема. Зачинив двері, повідомив господині неприємні вісті і порадив збирати теплі речі.

За якийсь час пара конвоїрів з'явилася знову. Вони почали обшук. Великий "наган", як і велів батько, викинули. Менший, "дамський", досі лежав забутий у старій пантофлі. На щастя, не знайшли.

Ті двоє намагалися заборонити брати щось із собою, мовляв, "там все є і всього багато".

Квартирант гаркнув — і під таким впливом рядові військ НКВД мусили підкоритися старшому за рангом.

Так і вийшло, що Дибчинські приїхали до того довгого ешелону останніми і, на відміну від решти, навантажені скринею з теплими речами.

3

Родині Станіслава Свяневича поталанило ще більше, ніж Дибчинським: Олімпію з дітьми просто не знайшли.

"Коли прийшли у 1940 році Совєти і зробили Литовську Республіку, то республіку вони зробили лише у червні, а вивозити у Сибір чи до Казахстану почали вже в квітні, — згадувала пані Марія, донька пана Станіслава. — Нас завдяки випадковості не вивезли, бо мама поміняла мешкання.

Зробила обмін: велике мешкання на менше. І власник того дому не сказав, куди ми виїхали.

НКВД, чи хтось там, приїхали, автомобіль пригнали, а власник нову адресу не подав: "Ну, не знаю, де та жінка… Виїхала у село хіба…"

Були й такі родини, яких вивозити не стали. Їхні прізвища й адреси були відомі НКВД, а саме рішення було прийняте на рівні все того ж самого заступника Берії — Мєркулова.

6 квітня 1940 року він наказав "утриматися від здійснення оперативних дій" щодо близьких кількох військовополонених.

Мєркулов із тисяч людей наказав не виселяти:

"Домонь Галину Адамівну, що мешкає у Львові по Стрийській вулиці 44, кв. 3 (чоловік — майор Генштабу кол. Польської армії, знаходиться у Старобільському таборі НКВД), та Волковицьку Сєдонію, 40 років, що мешкає у Станіславові (чоловік — бригадний генерал піхоти колишньої Польської армії, знаходиться у Козельському таборі НКВД)".

У тому списку був перелік іще шести прізвищ. Отже, майор Людвік Домонь та генерал Єжи Волковицький могли не турбуватися — про їхні родини несподівано потурбувалися інші.

А в родин, що перебували на піднімецьких частинах Польщі головною причиною для занепокоєння була раптова тиша: саме на початку квітня дружини радянських бранців отримали останні листи та поштівки зі Старобільська, Козельська та Осташкова.

Потім настала довга перерва… Спочатку мовчання братів, синів, чоловіків та батьків пояснювали ненадійністю радянської пошти.

Проте в середині травня та перерва почала здаватися непристойно довгою навіть для повільної й перлюстрованої пошти СРСР.

Перерва у листуванні затягнулася: ані Зофія Бартницька, ані Анєля Вайда, ані Ніна Ріґер чи Марія Якубович більше не отримали із СРСР жодного листа.

Ніхто нічого не знав.

Що лишалося? Писати…

Куди? Хіба Сталіну?

Розділ 11. 395

Година папуги — Останній вагон у невідоме — Грязовець

1

Старобільський табір стояв пусткою. Минули ті часи, коли у його бараках не було де яблуку впасти, а люди ховалися від вуличного холоду під нари.

Художник Юзеф Чапський навіть шкодував, що не зробив замальовок багатоповерхових нар та рівних рядів людських ніг у "Цирку".

Після Першотравня з усього населення табору лишилося 78 чоловік і натури ніде було взяти.

Минуло ще кілька днів та етапів, і по колишньому монастирю в Старобільську тинялося лише два десятки бранців.

Тепер табірному керівництву легко було реалізувати гасло "кожному бранцю — по окремому бараку!" Цілком у дусі сталінського "жити стало краще, жити стало веселіше!"

11 травня 1940 року Юзеф Чапський ніжився у промінні лагідного травневого сонечка, дивився, як зеленіла трава там, де її не витоптали чоботи бранців та їхніх наглядачів.

Чути було птахів. На площі перед собором вітер ганяв куряву.

Чапський чув, як тут кажуть: "То чорт дорогою іде". Нібито, якщо кинути у вихор сокирою — потече кров. Дивні тут забобони.

Учора ті "чорти" вилися попід ногами і перебігали дорогу збудженим і усміхненим колегам Чапського. Вони, не помічаючи тих вихорів пилу, прямували до табірної брами.

Щиро кажучи, він заздрив щастю колег, які вже пішли за колючий дріт і табірні мури у далекий, широкий світ.

Щодня табір обходило кілька "політруків". Вони ввалювалися у барак і різким криком викликали тих, кого мали вивозити цього разу.

Їхній пронизливий крик був лише однією з причин, чому тих крикунів поза очі називали "папугами". Щоправда, інколи "папуга" прилітав із несподіваними запитаннями: "Чи хтось грецькою та румунською володіє?"

І той вигук викликав у тих, хто ще лишився, новий приплив ентузіазму. Дарма.

Ось як про цю історію повідомляло Москву табірне керівництво:

"У зв'язку з тим, що товариш Сопруненко порадив співставити прізвища із знанням мов: грецької, румунської, болгарської і угорської, – сформувалося переконання, що під впливом деяких держав вони будуть спрямовані до нейтральних країн".

Можна тільки здогадуватися, для чого начальнику Управління у справах військовополонених НКВД СРСР товаришу Петру Сопруненку у тій ситуації треба було знати, хто володіє грецькою мовою. Через кілька років то мало вигляд свідомої дезінформації, на зразок чуток про американського амбасадора.

А тоді крикам "папуг" кожен надавав своє значення і чув у них те, що хотів почути.

Чапський нотував у пам'яті останні дні в таборі, але образ папуги у свідомості художника набував іншого змісту:

"Створювало це все такий собі настрій надії. Тож, коли у квітні почали групками по кількадесят чи по кілька сотень чоловік вивозити,— багато хто з нас свято вірив, що їде на свободу.

Не можна було дійти висновку, за яким принципом, за якими критеріями збирали групи тих, кого висилали з табору. Були змішані вік, звання, роди військ, соціальне походження, переконання політичні… (…)

Ми всі сходилися в єдиному: кожний з нас гарячково чекав тієї години, коли оголосять новий список від'їжджаючих (може, будеш нарешті у переліку).

Називали це "годиною папуги", бо випадковість списку нагадувала нам ті картки з "пророцтвами", які папуга на ярмарках у Польщі витягав з рук шарманщика".

Крик табірного папуги перетворювався на голос незбагненної випадковості.

Отже, 11 травня 1940 року Чапський сидів на осонні перед собором з поламаними хрестами і думав про долю та її викрутаси.

Він розумів, що завтра "папуга" прийде по нього. Більше просто вже не було по кого. У цьому питанні була певність.

Жодної певності не було щодо дальшої долі там — за брамою знелюднілого монастиря.

12 травня 1940 року табір залишив останній етап. Того дня "чорти" на табірній площі не вилися і очі пилом не засипали.

Старобільський монастир стояв пусткою. І далі було чути птахів. Навздогін Чапському схилився поламаний хрест.

2

На станції почалися несподіванки. Чапського з товаришами завантажили до в'язничних вагонів.

Як завжди буває у приайдарських степах, весна раптово закінчилася і почалася спека. Люди у вагоні мліли від задухи.

Годували до гіркоти солоною кількою. Хотілося пити. Води було вдосталь. Але до туалету випускали тільки двічі на день.

Конвой поводився брутально, і до всіх тих проблем ставився цілком байдуже.

У вагоні, здалося, знайшлася відповідь на запитання "куди?"

На стінах траплялися написи польською: "Висадили нас біля Смоленська".

Доїхали до Харкова. Там висадили двох, а поїзд рушив далі.

Настрій змінювався залежно від напрямку: їхали на захід — колеги Чапського веселішали, рухалися на північ — набиралися песимізму.

Вивантажили десь далеченько за Калугою. Від маленької станції — Чапський запам'ятав назву "Бабіно" — ще годину їхали дрезиною.

"Їхали повз такі бідні і занедбані села, яких я ніде і ніколи не бачив", — згадуватиме художник.

Дрезина котилася лісом неймовірної, якоїсь казкової краси. Мрії про нейтральні країни, Францію і Польщу, довелося покинути.

Це місце називалося "Павлішев Бор". Чапський знайшов тут 200 чоловік із Козельська, 120 — з Осташкова та 63 товариші зі Старобільська.

3

За кілька тижнів усіх перевели до Грязівця, що неподалік Вологди. І то був новий табір у старому монастирю. "А де решта?" — це запитання з кожним днем усе більше турбувало товаришів Чапського.

Що то за дивний напис про Смоленськ, який вони знайшли у своєму вагоні?

Ті, хто прибув зі Старобільська попереднім етапом, розповідали, що у їхньому вагоні знайшли інший: "Харків. Приїхали вчора. Вивантажують. 10 травня 1940 рік".

А ще у Харкові вони стали свідками дивної сцени. Там до вагону підійшов старий залізничник з мітлою, совком та примовляннями: "Бідні ви, бідні"…

Що означали ті примовляння? Чи він просто співчував ув'язненим? Чи щось знав про долю тих поляків, яких привозили раніше, і був упевнений, що на цих очікує така сама доля?

Спочатку Чапський та його товариші були переконані, що решту колег також розіслали по менших таборах, розкиданих по цілому СРСР.

Але з кожним днем це переконання видавалося усе більш сумнівним: листи і поштівки з Польщі приносили все більше тривожних запитань.

Більше ніхто з 15 000 колишніх бранців Старобільська, Козельська та Осташкова з рідними не листувався. Звістки доходили тільки від них.

Їх було 395.