«Симон Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею»: невідома історія тріумфу «Щедрика» в Європі

Черговий Різдвяний сезон завершується. А разом з ним і ажіотаж довкола "Щедрика" та його англомовного бренду "Carol of the Bells".

Відкатали в українських медіа ролики про забутого Леонтовича та його "всесвітньовідому колядку". Поділилися в фейсбуці чисельними аранжуваннями "міжнародного різдвяного гімну". Подивились "Сам удома". Понарікали на "американську зраду" та коротку пам'ять людства. Вчергове пообурювались руйнуванню "будиночка Леонтовича".

Та зрештою заспокоїлись –"#Щедрик_наш".Чого ще треба країні з невиразною історією успіху на міжнародній арені?

Та чи такий вже "наш"? Якщо про бренд №1 України в світі ми знаємо сьогодні значно менше, ніж світ100 років тому. Про те, наприклад, що "Щедрик" (або як писали чехи, французи, поляки, голландці – "ščedryk", "Chtchedryk" "Szszedrik","Stsjédrik" - Т.П.) – це не лише знана українська мелодія авторства Леонтовича ("arrangepar Leontovytch"), але й дипломатична зброя Української Народної Республіки у боротьбі за незалежність від Росії.

"Симон Петлюра знайшов чудовий спосіб подолати західноєвропейську необізнаність, – писала у січні 1920 року бельгійська газета "OnsVaderland" після прем'єри "Щедрика" у Брюсселі. – Цей військовокомандувач, котрий намагається врятувати свою країну від пастки більшовизму та царизму, здатний не тільки воювати.

Він знає, що меч сам по собі безсилий, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу, знайомить нас із мистецтвом своєї країни. Україна – країна чорнозему, батьківщина Гоголя, стає для нас країною пісень. Він інтернаціоналізує українське питання піснею!".

І далі автор подає приклад тієї пісні, за допомогою якої Симон Петлюра інтернаціоналізує "українське питання":

"Sjtsjedrijk, Sjtsjedrijk

Sjtsjedrivetsjka

Eenkleinzwaluwtje

Kwamzittenophetdakva`nhuis:

Kombuiten, meester, buiten;

Kijkindenstal…"

 

"Щедрик" був відомий в Європі задовго до того, як став популярним в США. І знали його не як американську колядку "Carol оf the Bells", а як українську пісню авторства Миколи Леонтовича.

100 років тому він став візитівкою Української Народної Республіки в світі, своєрідною "м'якою силою" – "Soft Power" чи радше "Song Power" України на міжнародній арені.

То як і коли "Щедрик" уперше потрапив за кордон? І чому ми досі нічого не знаємо про його європейську суб'єктність?

Від російської гібридної агресії до культурної дипломатії УНР

Січень 1919 року. Російські більшовицькі війська ведуть гібридну агресію проти Української Народної Республіки. За принципом "ихтамнет".

На факт загарбання російськими військами частини України прем'єр-міністрУНР Володимир Чехівський шле 3 січня 1919 року протестну ноту Наркому закордонних справ більшовицької Росії Георгію Чичеріну:

"…регулярні війська Радянської Росії… направлені в Україну. Попереду регулярних військ посилаються партизанські загони, які постачаються зброєю і засобами військовим командуванням. Уже захоплені Валуйки, Куп'янськ, Білгород, Новгород-Сіверський та інші міста на українській території".

Російську окупацію Нарком Чичерін характеризує як внутрішньо український конфлікт, який ведеться "між військами Директорії та військами українського радянського Уряду". "Між Україною і Радянською Росією не відбувається в цей час жодних зіткнень", відписує у телеграмі 4 січня Чичерін.

А через тиждень додає: "Громадянська війна, яка відбувається тепер на Україні, не є справою якихось агентів російської радянської влади, а природній результат тієї внутрішньої боротьби, яка ведеться на Україні".

Аби захистити власний суверенітет Україна шукає союзників в Європі.

До участі в Паризькій мирній конференції, де з січня 1919 року лідери Франції, Великої Британії і США ділитимуть кордони Європи, український уряд відряджає офіційну дипломатичну делегацію.

"Добитися на мировому конгресі перед державами всього світу визнання самостійності Української Народної Республіки" – йдеться в урядовій інструкції.

Українське керівництво сподівається не лише на визнання української незалежності, але й на військову допомогу країн Антанти у боротьбі з російськими більшовиками.

Та як схилити європейців на користь України, якщо вони взагалі не впевнені у існуванні українського народу?

"Україна, або, правильніше кажучи, південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності", – заявляв на перемовинах у Яссах у листопаді 1918 року французький консул Еміль Енно.

Франції й союзникам більш до вподоби ідея відродження "єдиної і неділимої Росії" чи "Великої Польщі", ніж "самостійної Української Народної Республіки".

Секретар української делегації Михайло Рудницький писав про сприйняття України Європою:

"Тільки дуже нечисленні Європейські політики чи вчені знали більше українську справу і ставились до неї з симпатією; офіціальний політичний курс європейської дипломатії був до неї ворожий, одні не вірили в життєздатність українського руху, другі дивилися на нього скрізь окуляри наших ворогів".

Як в таких обставинах перемогти незнання України? Завдання з царини культурної дипломатії. Такий проект ініціює Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра.

"Залюблений у мистецтво головнокомандувач"

Станом на січень 1919 року український головнокомандувач керує не лише військовою політикоюУкраїнської Народної Республіки. За розподілом повноважень між Членами Директорії він опікується і Міністерством мистецтв.

До цього майже двадцять років поспіль Петлюра займається арт-критикою – як журналіст й редактор багатьох видань він пише огляди музичних та літературних творів, турбується про стан української освіти, театру, книговидання.

Головний Отаман добре знається на інформаційних технологіях та українському культурному продуктові, що може в світі заявити про Україну.

"За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то розстріляю!", - дає Петлюра з гумором, але всерйоз наказ одному з найвідоміших на той час диригенту Олександру Кошицю.

1 січня 1919 року під час святкування 25 річчя творчої діяльності поета Миколи Вороного у Молодому театрі Головний Отаман почув у виконанні хору під орудою Кошиця прем'єрний твір Миколи Леонтовича "Легенда" (перед тим, у грудні 1916 року, Олександр Кошиць представив публіці його "Щедрика").

"Композиція зробила таке сильне враження на слухачів – згадує про концерт урядник Музичного відділу Міністерства освіти та мистецтв УНР Олекса Приходько, – що українська влада присутня на концерті, вирішила заснувати Українську Республіканську Капелу й послати її до Західної Європи для ознайомлення з музичною культурою України".

"Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів. – Звертався у промові до присутніх на концерті Голови Директорії Володимира Винниченка, прем'єр-міністра Володимира Чехівського та Головного Отамана Петлюри ювіляр Микола Вороний.

– Нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно красивий, нехай усі інші народи, дивлячись на нас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова "Україна", "українці".

Симон Петлюра у своєму вітальному слові зачитав вірша Вороного і лаконічно резюмував: "Ви нам наказуєте, а ми повинні сповняти".

Упродовж тижня "залюблений у мистецтво головнокомандувач", як називатиме Петлюру невдовзі західноєвропейська преса ("kunstlievende opperbevelhebber"), проводить консультації з керівниками Музичного відділу культурного відомства УНР Кирилом Стеценком й Олександром Кошицем.

5 січня 1919 року проект Закону про європейські гастролі Української Республіканської Капели готовий. 23 січня його затверджує на своєму засіданні Рада Народних Міністрів, а 24 січня – Директорія УНР.

Хор отримує державну підтримку і фінансування. Дипломатичне призначення– "Париж й инші краї Західної Европи". Мета – "презентація Української музичної культури".

"Українська Республіканська Капела… виїхала за кордон розповідати про Україну"

До складу нового представництва УНР набирають співаків з усіх регіонів. Вони поїдуть за кордон у статусі державних службовців Міністерства освіти та мистецтв.

До виконання культурної місії долучається центральний апарат та закордонні представництва Міністерства закордонних справ. 23 березня 1919 року посольствам та дипломатичним місіям УНР в Європі розсилається рознарядка за підписом в.о. міністра закордонних справ Олександра Карпинського– "допомагати Капелі".

Капела Кошиця отримує печатку з державною символікою, тримовний офіційний бланк: "Українська Республіканська Капела", "La Chapelle de la Republique de L`Ukraine", "Ukrainische Republikanische Kapelle". На передовій культурної місії УНР – мистецтво, в тилу – політика.

24 березня 1919 року після тривалих приготувань Капела Кошиця від'їздить у концертне турне. "Розповідати про Україну" – йдеться у докладі голови музичного відділу Кирила Стеценка.

"Музичний Відділ має честь довести до Вашого відома, – пише Стеценко Головноуправлячому мистецтв, – що "Українська Республіканська Капела", організована Музичним Відділом згідно закона з 24 січня 1919 року, виїхала 24-го цього березня за кордон для артистичної подорожі по Західній Европі…

В своєму складі Капела має 80 чоловік артистів-співаків, канцелярію з 7 чоловік, і Дірекцію з 5 чоловік…

Крім того, із складу членів Капели організовані агітаційні гуртки, завданням котрих є скрізь при всякій нагоді, розповідати за кордоном про Україну чи письменно чи словом і тим допомагати нашим Державним інтересам, утворюючи про Україну прихильну для нас громадську думку".

Європейська прем'єра "Щедрика": "Хто полюбив співи Капели, не може не полюбити України"

Прем'єрний концерт відбувається 11 травня 1919 року у Національному театрі Праги. В цей самий день проходить світова (європейська) прем'єра "Щедрика".

"Ану, панове модерністи, спробуйте зробити це на 4-х стрічках, як українські композитори!", пише про українську композиторську школу професор Карлового університету Зденек Неєдли (Zdeněk Nejedlý).

І резюмує – "Хто полюбив співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею".

Домовитися про концерти в найпрестижнішому залі Праги було непросто. "Кур'єр-передовик" капели Олександр Пеленський розповідає про перемовини з диригентом найвідомішого празького хору "Глагол" Ярославом Кржічкою (Jaroslav Křička).

"Як відомо, Чехи до приїзду Української Республіканської Капелі були прихильниками "єдіної нєдєлімої Росії" і на наш "сепаратизм" дивились косим оком як на "зраду". – Пише Пеленський у книзі спогадів "Українська пісня в світі".

– Москалям удалось переконати Чехів, що нас немає, щоми "русскіє"… Недиво отже, що я з Ярославом Кржічкою переговорював кілька годин і говорив на ріжні теми, та він навіть не бажав, щоб я з ним говорив по українськи, а тільки на його прохання говорив з ним по російськи. По кількагодинній розмові з ним я виніс вражіння, щоне зміг переконати його про слушність наших змагань, і так ми розійшлись".

Та ось як змінюється ставлення празького диригента до України після концертів "петлюрівської Капели".

"Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли. – Пише Кржічкау своїй статті в журналі "Hudebni revue" за червень 1919 року.

– Я думаю, що ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з'єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання "великої і неподільної Росії" є слабим аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам.

Українці відрізняються від росіян, і я сказав би, що з усіх слов'ян вони найближчі нам цілою їх вдачею".

Після празьких тріумфів Капели Кошиця Головний Отаман Петлюра пише в листі до голови української делегації у Парижі Михайла Тишкевича:

"Подбайте про те, щоб Українська Республіканська Капела могла приїхала до Парижа для демонстрування багатств української музично-пісенної творчості.

ВЧехії ця капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа не має чогось подібного. Можливо, що перебування Капели у Парижі улегшить і прочистить атмосферу упередження".

На гроші УНР-івського посольства в Празі співакам шиють шовкові сукні й фраки. Кошиць свідомо позиціонує український музичний проект як європейський.

Україну належало представити не як сільську націю й етнографічний затинок Росії, а як модерну культуру зі своєю національною традицією.

Відень: "Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності"

Після гастролей у Чехословаччині Капела виступає в Австрії й Швейцарії.

Музичний Відень, а також Женева, Базель, Берн, Лозанна й Цюрих пишуть в захопленні: "Цей концерт перевищує в хоровому мистецтві все, що досі було нам знане", "Перед нами справжній Феномен", "Смуткові росіян протиставляє українське мистецтво веселість і оптимізм", "Їх устами говорить душа цілого народу".

60 рецензій в самій лише Австрії, а загалом вже більше двохсот відгуків в закордонній пресі.

Не оминають рецензенти і політичних аспектів українського турне:

"Українське Міністерство культури й мистецтв сфокусувало свою діяльність у молодій державі на хоровому співі як засобі політичної пропаганди. – Пише газета Musica Divina 7 серпня 1919 року.

– Cвіту, який був навмисне негативно інформований деспотичною Росією щодо України, варто переконатись у самобутності культури українського народу. Культурна зрілість має стати для світу легітимізацією такожі політичної незалежності цієї країни".

Відзначають в пресі "Щедрика". "Твір під назвою "Щедрик" з його безперервним повторенням чотирьох нот з безкінечно розмаїтим супроводом та гармонізацією – надзвичайний", - пише женевська "LaSuisse" 14 жовтня 1919 року.

"Грай, моя пісне"

Закордонні концерти Української Республіканської Капели тривають близько двох годин і складаються із трьох відділень. У першому співають духовні твори. Улюбленцем публіки стає кант "Почаївській Божій Матері" в обробці Миколи Леонтовича.

У другому – виконують колядки та щедрівки. Першість тримає "Щедрик". Також з колядок публіка любить "Ой там за горою" Леонтовича і "Ой на горонці" Кирила Стеценка.

На завершення концертів – народні пісні. Тут лідирують "Ой, пряду, пряду" Леонтовича, а також "На вулиці сприпка грає", "Гей, я козак з України" й "Ченчик" в аранжуванні Олександра Кошиця та обробки Миколи Лисенка – "Чи це ж тії черевички", "По опеньки ходила" і веснянки.

На титульній сторінці подається фрагмент вірша Лесі Українки "Грай, моя пісне" в перекладі на французьку:

"Досить невiльная думка мовчала,

Мов пташка у клiтцi замкнута од свiта,

Пiсня по волi давно не лiтала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пiсне, у свiт погуляти,

Розправити крильця, пошарпанi горем".

Перед кожним виступом виконується гімн приймаючої сторони та України. Олександр Кошиць сам береться за аранжування гімнів європейських держав, за що потім отримує схвальні відгуки місцевих критиків.

"Справді характерно, що мав приїхати український диригент та заспівати нам "Kde domov můj?", щоб показати, з яким смаком і багатством можна його співати", - пише про українське виконання гімну Чехословаччини професор Зденек Неєдли.

Франція: "Як ця музична школа досі не була нам відомою?"

Нарешті Капела прибуває до Парижу. Прем'єра проходить 6 листопада 1919 року в SalleGaveua. На концерті присутні українські дипломати на чолі з Михайлом Тишкевичем, професор Грушевський. З французького боку – визначні рецензенти і музичні критики.

"Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут нічого подібного", пише 9 листопада "Le Nouvel liste". "Це було справжнє одкровення. Рідко хтоспівав "Марсельєзу" з більшим натхненням, повагою й досконалістю", додає того ж дня "Le Temps".

Відомий своєю нещадною критикою головний редактор паризького видання "Comoedia" Раймон Шарпантьє (Raymond Charpantier) пише розлогу статтю про Капелу Кошиця під назвою: "Великі священики мистецтва служать справі красі в Парижі".

"Завдяки цій державній інституції генерал Петлюра, керівник нової республіки вирішив спробувати показати світу окремішнє існування та етнічну ідентичність свого народу. – Пише французький критик.

– Які ці люди далекі від нашого мізерного прагматичного менталітету, яка в них відчувається віра! Дві години співу "a capella" іноземною мовою закінчилися чотирикратним викликом на біс – це характеризує найкраще успіх цього вечора".

На українських концертах набиті зали. Упродовж листопада-грудня 1919 року Капела Кошиця виступає також у Тулузі, Марселі, Ніцці й Ліоні. Усього 25 концертів за два місяці. Усі – за участі вершків французького суспільства.

Відомий професор Сорбонни Шарль Сейньобос (Charles Seignobos) пише відкритого листа диригенту Кошицю:

"На мене хор справив неймовірне враження, щось подібне відчував дуже давно, коли слухав у Мюнхені твори Вагнера. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації".

Як і сподівався Петлюра змінити ставлення до України примхливихфранцузів вдається не політикою, а мистецтвом.

До навернених на українство долучається відомий професор Тулузької консерваторії Жорж Гьюро (Georges Guiraud). У двох частинах своєї розлогої статті виданню "L`express du Midi" за 4–6 грудня 1919 року він обурюється – як це Росія, що твердить світові про єдність "русского народа", приховала від французів цілий пласт мистецтва – українського мистецтва?

"Україна: великий край на півдні Росії, пасовиська, хліб, зерно, великі стада худоби. Вам це про щось говорить? Власне, такої нас вчили географії. Але справжня Україна нам досі була невідома. – Пише тулузький професор.

– Музична душа Росії нам здавалась єдиною, як французька, з різницями лише в темпераменті, здібностях, поглядах на мистецтво. Тож можна собі уявити з яким здивуванням ми побачили перед своїми очима нову музичну школу, вчора ще не відому, яка хоче існувати незалежно від російської.

Ми знаємо імена знаменитих російських композиторів Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського, але ніколи не було й мови про українських композиторів.

Спеціальний каталог Бєляєва нічого про них не говорить, а також Ріман, зазвичай добре поінформований, не називає навіть Лисенка, який, одначе, написав великі драматичні твори, що виконуються з успіхом у святому місті Києві, заповненому, які Москва, блискучими куполами і дзвонами церков.

Зі Стеценком, Леонтовичем, Ступницьким і Ол. Кошицем (диригентом хору) Лисенко утворює школу, що справді репрезентує музичне мистецтво України...Як ця музична школа досі не була нам відомою? Хіба що вонабула зруйнована вагою слави великоросійських колег…"

Найбільше до вподоби французькій публіці твори Леонтовича.

Кант "Почаївській Божій Матері" Леонтовича місцева преса брендує по-своєму – "Notr eDame de Potchaїv". А про "Щедрика" пише:

"Це турне патріотичної та музичної пропаганди, яку президент молодої Української Республіки спорядив до Франції. В репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їх характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в "Щедрику" – пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору формуються шляхом простої градації голосів" ("The New-York Herald", 9 листопада 1919 року).

Та попри те, що концертами захоплюються місцеві критики і професура, на виступ не потрапив головний адресат культурної дипломатії Петлюри – прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо.

Саме він головував на засіданнях Паризької мирної конференціїі був найбільшим противником визнання України.

Можливо, Україна була за крок до визнання. Адже за сприяння його доньки Клемансо ледь не потрапив на українські концерти.

Побувавши на прем'єрі українців у Парижі у листопаді 1919 року Тереза Юнк-Клемансо (Therese Junq-Clemenceau) навідаласядо гримерки Кошиця.

"Розсипалась у похвалах, – згадує диригент. – Казала, її батько збирається послухати Капелу і обіцяла свою допомогу, щоб винести концерти до урядових приміщень, як напр. Гранд-Опера і Сорбонна".

Та задум не вдається. В листі до перекладачки хору Ганни Ватич вона пише: "Пані! Я розпитала щодо оперної зали. Справді, залу у підтриманих нами театрах надати Вам не зможемо".

Капела переїздить до Бельгії та Нідерландів, а звідти – на гастролі до Великої Британії, Німеччини, Польщі та Іспанії.

Бельгія: "Слава Україні! Слава мистецькій Україні!"

Попри тактичну невдачу у Парижі мистецька місіяУНР викликає хвилю політичного резонансу в західноєвропейській пресі. На перших шпальтах впливових видань в рецензіях на українські концерти друкуються терміни політичної ваги: "La Republique del`Ukraine", "Ukrainian Republic", "Oekrajiensche republiek", "Ukrania", "Ukrainians", "Ukrainiens", "Oekrainers", "Ukraińcy". До всього цього додається – "Vive!".

"Ми ніколи не забудемо ті мистецькі відчуття, які пережили під час цього виконання. І ми всі скандуємо – Слава Україні!! Слава мистецькій Україні!" ("Vive l`Ukraine! Vive l`Ukraine artistique!"), – пише в листі до диригента Кошиця королівське хорове товариство Бельгії (Societe Royale Reunion Choralede Schaerbeek) 8 січня 1920 року.

В цей вечір відбувся прем'єрний концерт українців у найпрестижнішому залі Theatre Royal de la Monnaie Брюсселя за участі прем'єр-міністра Леона Делакруа та міністрів Бельгії.

В листі до Симона Петлюри від 29 січня 1920 року натхненний диригент Олександр Кошиць звітується:

"Швейцарія, Франція, Бельгія і Голяндія в один голос говорять про Капелю, як про якесь чудо. Вітають ідею такого рода пропаганди, говорять явно і одверто про наші політичні змагання, визнають високу культурність душі нашого народу і буквально кажуть так:

"єсть в Європі народи з більш старою музичною культурою, але до цеї ідеї (музична пропаганда) вони і досі не додумались.Холодні Голендерці після нашого сьогодняшнього концерту зробили нам на улиці демонстрацію з співами і криками "Vive l'Ukraine"".

Музична критика не вщухає: "Українське мистецтво нове, але потужне. Хто його відчув, не може не полюбити України" (Бельгія, "Journal de Liege", 3 січня 1920 року), "До України мені було цілком байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати мистецтво цієї країни!" (Нідерланди, "La Gazette de Hollande", 24 січня 1920 року), "Якби пісня була державою, то Україна ще вчора посіла би перше місце в світі" (Німеччина, "Berliner Zeitung am Mittag", 29 квітня 1920 року).

Європейські критики пишуть не лише про українську культуру, як новий феномен для Європи, але й відзначають високу планку культурної політики молодої української держави.

"Уряд української Республіки підтримує національне мистецтво так високо, що є ідеалом для інших держав", пише бельгійське видання "De Volks gazet"14 січня 1920 року.

До нього долучаються голоси інших держав. "Цікавий і повчальний концерт. – відзначає"GazetaWarszawska" 25 жовтня 1920 року. – Молода Республіка, що не володіє навіть усталеним устроєм, зуміла організувати досконалий хор і вислати його в цілях пропаганди в далеку подорож. А ми?".

Відомий німецький публіцист Роберт Прехтль (Robert Friedlaender-Prechtl) друкує розпачливу рецензію в берлінському "Vossische Zeitung" за 29 травня 1920 року:

"Ніколи не чув нічого подібного й так прекрасного!.. Чому це ми, німці, багаті на фольклор, не спромоглися на такий хор?.. Ми б теж могли надіслати в світ хор, як це зробив Український уряд".

А відтак уряд України стає не лише предметом позитивних рефлексій європейської критики, але й заявником нових стандартів в галузі культурної політики та дипломатії.

"Щедрик" у Берліні: "Цей український гашиш – найсолодша з отрут"

На всіх концертах українською візитівкою стає "Щедрик". Його перекладають на різні європейські мови, як зразок народної поезії України.

"Ми, вочевидь, і надалі жили б не підозрюючи про дивовижну поезію і музику української душі, якби ці люди, що прагнуть мати своє місце під сонцем націй, не відкрили б її країнам Європи за посередництвом цієї хорової капели" - пише про Капелу Кошиця відомий бельгійський письменник, завідувач парламентської бібліотеки Бельгії Франс Гелленс (Franz Hellens).

Далі він подає переклад "Щедрика" на французьку: "Ось невелика пісня, яка, незважаючи на неідеальний переклад, дає уявлення про цей ритм і тональність.

Це пісня під назвою "Щедрик", що співається напередодні Нового року під вікнами будинків, найчастіше дітьми. Солістом є зазвичай маленький хлопчик, який починає дискантом, надаючи тональність, а хор продовжує: Щедрик, щедрик, щедрівочка...".

Захоплювались "Щедриком" в Берліні та Варшаві. "Цей український гашиш – найсолодша з отрут", казала Головноуправлячому мистецтв УНР Павлу Зайцеву німецька професорка під час концерту Капели Кошиця в Берліні.

"З усіхдомів, дебули піаніна, тільки й чути було "Щедрика"", переповідає далі Зайцев про "українську пошесть" у Варшаві.

Від Праги до Барселони – усі пишуть про шедевр Леонтовича: "Щебетливий "Щедрик" нагадує наші колядки" (Прага, "Reforma", 18 травня 1919 року), ""Щедрик" – дійсно майстерна композиція, була так бездоганно проспівана, що її повторювали" (Гаага, "De Telegraaf", 28 січня 1920 року), "Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс" (Барселона, "Das Noticias", 2 лютого 1921 року).

Найскладніше давалась іноземцям вимова й написання української колядки. Як його лише не називали: "ščedryk" (чеською); "Chtchedryk" arrangepar Leontovytch (французькою); Szszedrik (польською); Stsjédrik, Chtchédrik (нідерландською); Shtchedryk (іспанською).

Під час українських концертів в Лондоні у лютому 1920 року відомий британський тижневик гумору й сатири "The Punch", в якому свого часу друкувались Чарльз Діккенс та Вільям Теккерей, оголошує про кризу щойно створеного товариства Правильної Космополітичної Вимови. Через нездатність його членів вимовити назву "Щедрика" – найкращого твору з репертуару українського хору.

У номері за 11 лютого друкується: "На їхньому концерті минулого тижня сильні жінки ридали як чоловіки через те, що не могли вимовити назву однієї з найпрекрасніших композицій програми – "Щедрика"".

Зрештою, британці дають і політичну оцінку музичній дипломатії Української Народної Республіки: "Українці мудрі у виборі форми своєї пропаганди. – Пише критик газети "TheSketch".

– Їхнє звернення до музики є непереможним. Не будучи певним щодо існування багатьох нових держав, що з'явились після війни, я стояв при співі Українського Національного Гімну зі змішаним почуттям. В кінці я був абсолютно переконаний щодо справедливості їх національних прагнень –принаймні, емоційно".

Російський вибір Європи

За два роки (з травня 1919 по травень 1921 років) Українська Республіканська Капела, як культурне представництво УНР дає понад 200 концертів у 45 містах 10 країн Західної Європи.

Концерти відвідують глави держав, провідні європейські політики, митці і журналісти (наприклад, королева Бельгії Єлизавета (Lareine Elisabeth de Belgique), президент Німеччини Фрідріх Еберт (Friedrich Ebert), прем'єр-міністр Бельгії Леон Делакруа (Leon Delacroix), віце-прем'єр-міністр Польщі Ігнацій Дашинський (Ignacy Daszyński), міністр закордонних справ Бельгії Поль Гіманс (Paul Hymans), міністр культури та освіти Бельгії Джулс Дістрі (Jules Destree), генерал французької армії Моріс Пеле (Maurice Pelle), угорський диригент-модерніст Артур Нікіш (Nikisch Artur), французька балерина Айседора Дункан (Isadora Dunkan), диригент Британського симфонічного оркестру Раймонд Роуз (RaymondRoze), та багато інших).

На шпальтах західної преси друкується понад 600 компліментарних відгуків про Україну й українську культуру. А на адресу Олександра Кошиця надходить сотні листів від європейської інтелігенції.

І хоча культурна дипломатія Петлюри й Кошиця досягає своїх високих цивілізаційних завдань, тактично ситуації вона не змінює.

Прагматичні інтереси європейських політиків беруть гору. Антанта не підтримує ані української армії, ані української незалежності. Натомість дає зелене світло експансіоністським проектам Росії. Україна на довгі 70 років опиняється під радянською окупацією.

Цілком непоміченим для європейців, в яких ще не охололи долоні від оплесків, проходить вбивство композитора Миколи Леонтовичау січні 1921 року.

23 січня 1921 року його пострілом з гвинтівки вбиває агент ЧК Афанасій Грищенко. У ці ж дні Капела Кошиця на останні гроші уряду з тріумфом концертує у Парижі.

Без особливих переживань з боку європейців відбувається і вбивство Симона Петлюри. У травні 1926 року у тому ж таки Парижі (куди Головний Отаман з великими сподіваннями десантував свою культурну армію – Т.П.) сім куль у груди отримує і він – від агента Кремля Самуїла Шварцбарда.

Паризька судова система дає свій присуд в українській справі – убивцю виправдовує (покаравши штрафом в 1 франк за забруднену кров'ю бруківку), а "залюбленого у мистецтво головнокомандувача" таврує з подачі кремлівської пропаганди антисемітом.

Оксана Забужко – "вся наша спадщина, свого часу затаврована в СРСР як "петлюрівська", й досі недоторкана"

Століттям мовчанки вкриваються українські архіви. Друкувати будь-що про Петлюру побоюється навіть Кошиць. У збірнику рецензій на українські концерти, що виходить за його редакторства у 1929 року у Парижі, немає жодної згадки ані про уряд УНР, ані про Головного Отамана. Усі фрагменти, що стосувались ініціатора гастролей, в європейській пресі закреслено олівцем.

Хоча з диригентом Кошицем Петлюра листується аж до 1923 року."Можу запевнити, що ми тут в "Старому" Світі стежимо за Вашими виступами, радіємо Славі Вашій і шлемо свої найкращі чуттяі благословенствоу Вашій діяльності!", – писав Головний Отаман диригенту у лютому 1923 року, коли хор гастролюваву США.

Капела припиняє існування останнім концертом у Нью-Йорку у травні 1924 року. До цього українці дають понад 600 концертів у 200 містах 17 країн Західної Європи та Північної й Південної Америки.

За цей час понад 1300 публікацій виходить про Україну у світовій пресі. І саме завдяки цим гастролям "Щедрик" здобуває світову популярність. Про це згадував сам диригент Олександр Кошиць: "Щедрик" був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях впродовж 5, 5 років".

Після завершення турне диригент опиняється на еміграції у США, згодом у Канаді. У підрадянськійУкраїні згадувати про "петлюрівську" Капелу Кошиця забороняють. Петлюра – зрадник і ворог українського народу. Кошиць – посібник.

Лише всередині 60-х українські музикознавці пробують пробити інформаційну блокаду. Аби бодай видати збірку хорових обробок Кошиця, музикознавець Олександр Міньківський у передмові неодмінно мусить прославити "Велику Жовтневу соціалістичну революцію" й засудити "буржуазно-націоналістичні угруповання... петлюрівської Директорії", що відіслали диригента за кордон.

Європейський резонанс "Щедрика", як результат успішної стратегії культурної дипломатії Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри залишається за межами підручників з історії й мистецтвознавства. Навіть сучасної України.

Як слушно зауважила в одному з інтерв'ю письменниця Оксана Забужко – "вся наша спадщина, свого часу затаврована в СРСР як "петлюрівська", й досі недоторкана".

P.S. Запит на культурного головнокомандувача

Можливо, якби такий проект було відряджено на кілька років раніше, каже історик Ігор Гирич, Україна отримала би визнання Антанти і втримала суверенітет.

Так як? Якщо попередники Петлюри і потенційні замовники подібного проекту Михайло Грушевський та Гетьман Скоропадський залишили виразні свідчення байдужості до української культури, як фактора на міжнародній арені.

На репетиціях Капели в Києві Михайло Грушевський роздратовано нарікав – "Кого ви везете показувати за кордон?" Лише після прем'єри Кошиця у Празі і Парижі його думка змінилась:

"Я не музикант і не уявляв собі, що наша пісня може робити таке сильне враження на чужинців. Визнаю, що така подорож нашого хору цілком себе оправдовує".

Так само сумнівався у можливостях української культури в світі і Гетьман Скоропадський. "Я считаю бесмыссленным и гибельным для Украины оторваться от России, особенно в культурном отношении. – Писав він у своїх спогадах після від'їзду з Києва 1919 року.

– При существовании у нас и свободном развитии русской и украинской культуры мы можем расцвести, если же мы теперь откажемся от первой культуры, мы будем лишьподстилкой для других наций и никогда ничего великого создать не сумеем".

Хоча і він у травні 1920 року побуває на концертах "петлюрівської" Капели Кошиця у Берліні й на власні очі переконається у тому, що українська культура цілком успішна в світі і без російського бекграунду.

Побачити в українському мистецтві геополітичний фактор спромігся своєчасно лиш Петлюра. Бо він на ньому знався. Ще 1903 року він писав про місію Олександра Кошиця на Кубані, коли той за дорученням Миколи Лисенка поїхав збирати пісенний фольклор.

Та й сам Петлюра до політичної кар'єри приступився не в останню чергу через музику. Коли його, 22-річного студента Полтавської духовної семінарії відрахували з курсу через несанкціоноване запрошення на виступ хору під його орудою (Петлюра співав, диригував і грав на скрипці – Т.П.) "композитора-сепаратиста" Миколу Лисенка.

Тоді Ректор протоієрей Іван (Пічета) звинуватив Миколу Лисенка в "мазепинской интриге и развращении юношества", а Петлюру виключив з останнього курсу семінарії з "вовчим білетом".

"Кому відомі головні етапи хресного шляху нашого народу, тойне здивується, що серед нас створився не лише потяг туди, де діє сильніша культура, але й недовірливе ставлення до потенціяльних сил рідного народу, до його спроможности прокладати самобутнє культурне річище.

– Писав майбутній український головнокомандувач Симон Петлюра у своїй культурологічній статті "До питання української творчости" 1912 року. – Звідси – брак у цієї групи критерію для оцінки тих культурних надбань, що український народ уже створив серед важких обставин свого історичного лихоліття і що продовжує створювати й тепер".

Чи не тих самих критеріїв бракує теперішньому українському головнокомандувачу, фахівцю з пародій? Як він сьогодні протистоїть російській гібридній агресії? Що для нього є український культурний продукт і образ України в світі? Питання з сумними відповідями.

P.S. P.S. "Від Щедрика до CaroloftheBells"

Після завершення європейських гастролей український хор під орудою диригента Олександра Кошиця переїздить до США.

5 жовтня 1922 року відбувається прем'єрний концерт українців у Нью-Йорку в найпрестижнішому залі Carnegie Hall. У той же вечір американці вперше чують "Щедрика", свою майбутню улюблену колядку "Carol of the Bells".

Лиш через 14 років, 21листопада 1936 року, свої права на "Carol of the Bells" ("Українську Різдвяну колядку, муз. М. Леонтовича") запатентує відомий американський диригент українського походження Пітер Вільховський.

Її він почує на чисельних концертах хору Олександра Кошиця у США (у 115 містах 36 штатів США). Поруч з "Щедриком" американцям сподобається ще один хіт – колискова "Ой ходить сон". Саме вона за оцінкою музикознавців ляже в основу відомого джазового стандарту Джорджа Гершвіна "Summertime".

Дати світової прем'єри "Щедрика" у 17 країнах Західної Європи й Північної й Південної Америки упродовж 1919-1924 років:

Європа:

11 травня 1919 року –Чехословаччина (Прага)

21 липня 1919 року – Відень, Австрія

10 жовтня 1919 року – Базель, Швейцарія

6 листопада 1919 року – Париж, Франція

3 січня 1920 року – Льєж, Бельгія

19 січня 1920 року – Роттердам, Нідерланди

3 лютого 1920 року – Лондон, Велика Британія

28 квітня 1920 року – Берлін, Німеччина

19 жовтня 1920 року – Варшава, Польща

29 січня 1921 року – Барселона, Іспанія

Америка:

5 жовтня 1922 року (а не 1921 року, як помилково подається в ЗМІ) – Нью-Йорк, США

10 грудня 1922 року – Монтеррей, Мексика

3 червня 1923 року – Буенос-Айрес, Аргентина

28 липня 1923 року – Монтевідео, Уругвай

16 вересня 1923 року – Сан-Паулу, Бразилія

15 листопада 1923 року – Торонто, Канада

16 лютого 1924 року – Гавана, Куба

Читати більше про світові гастролі "Щедрика" та Української Республіканської Капели – у безкоштовному збірнику "Світовий тріумф "Щедрика" - 100 років культурної дипломатії України" та у книзі "Культурна дипломатія Симона Петлюри: "Щедрик" проти "русского мира". Місія Капели Олександра Кошиця (1919-1924)".