Останній Шухевич

Від редакції: 22 листопада 2022 року Герой України  Юрій Шухевич помер на 90-му році життя.

З 86-літнім Юрієм Шухевичем випадково перетинаюся на львівському форумі книговидавців у вересні 2019-го. Його супроводжує дружина Леся, і після кількох загальних фраз я напрошуюся на інтерв'ю. Пан Юрій дає номер мобільного, але, врешті-решт, пройде ще майже 3 місяці як таки остаточно домовляємося про зустріч.

Напередодні, коли все більш-менш погоджено пані Леся пише листа з проханням, що якщо почуваюся застудженим чи маю ознаки грипу – то краще інтерв'ю перенести – панові Юркові категорично не можна грипувати. Попри застереження, я почуваюся здоровим і в не по-зимовому теплий грудневий день вирушаю на інтерв'ю.

Попередньо погоджую з паном Юрієм приміщення. Дивує, його орієнтація у Львові та знання місць. Вже коли під'їжджає таксі зустрічаю пана Юрія.

- Ви не курите? – питає мене і чуючи негативну відповідь каже: Шкода! Хоча й сам поправляється: Тепер я теж майже не курю, можу одну цигарку на тиждень викурити – лікарі заборонили.

Юрій Шухевич приїхав один. Це викликає мій подив, адже він незрячий – наслідки тривалого ув'язнення.

Відтак з цього й розпочинаю розмову.

- Пане Юрію, Ви бодай на рівні відтінків щось бачите чи цілком втратили зір?

- Зовсім не бачу, - відповідає.

- То Ви Львів ще пам'ятаєте яким його знали в дитинстві, за Польщі?

- Та ні – я ще на початку 1970-х приїжджав сюди.

В Енциклопедію Українознавства, яку після ІІ Світової війни видало НТШ, потрапили представники одразу п'ятьох поколінь Шухевичів. Від пра-пра-діда пана Юрія – сільського священика Осипа, до нашого героя, який у той час відбував ув'язнення. І це не згадуючи жінок, які при заміжжі змінювали прізвища.  

"Ну, по перше, Осип Шухевич – сам писав і перекладав, він Жуль-Верна перекладав на українську мову. Франко про нього як письменника позитивно писав – і не забувайте, що це середина ХІХ століття , - оповідає про свій рід Юрій Шухевич,

- Ну, й далі Володимир Шухевич – автор п'ятитомної праці "Гуцульщина", яка була перекладена і на польську і на німецьку мову та й тепер в Харкові її перевидали.

Та окрім того, він був і в "Бояні", і в інших громадських організаціях активний. Тим більше, що він товаришував з нашою елітою – Франком, Грінченком, Коцюбинським".

На моє прохання виділити для себе знакових з родини фігур згадає трьох: "Для мене ключовими є три особи – Володимир, Степан – з перших днів в УСС, командир Бригади Галицької Армії, а по війні – відомий адвокат в політичних процесах. І Роман Шухевич, хоч можна сказати, що то сучасник".

Сьогодні ім'я Романа Шухевича здебільшого пов'язане з Українською Повстанською Армією, хоча перші згадки, які зустрічаються про нього в пресі, ще з середини 1920-х – як музиканта.

В той час про Львівський музичний інститут ім. М. Лисенка говорили, що є наче "родинною інституцією" - в ньому викладали шестеро з Шухевичів, а навчалося аж десять внуків Володимира Шухевича.

Інститут очолював Василь Барвінський – двоюрідний дядько Романа (свого часу Володимир Шухевич та відомий освітянський діяч Олександр Барвінський одружилися на сестрах-Любовичівнах й жили в будинках стіна в стіну, тепер ця вулиця у Львові носить назву Барвінських).

Майбутній провідник націоналістичного руху відвідував клас фортепіано в свого рідного стрийка – Тараса Шухевича. За окремими даними псевдо "Тарас Чупринка" Головного Командира УПА було пов'язано з іменем стрийка (так в Галичині кликали татового брата).

"Бачите, він міг зробити кар'єру і спортовця, і музиканта, і зрештою яку й зробив – військового. Ще як вчив його стрийко – Тарас Шухевич, то стрийко Тарас казав: "Ромко, кинь спорт, бо пальці в тебе огрубіють!".

Власне батька затягнула військова й політична сфера, бо він навіть в Організації весь час був у бойовій референтурі і мав тяжіння до того".    

В той час, в 1930 році Роман Шухевич одружується. Його дружина Наталя – донька пароха з села Оглядів (тепер Радехівський район Львівської області).

Цікаво, що перед її батьком місцевим священиком був дід Романа по маминій лінії. Первісток Романа та Наталки – донька Марта помирає немовлям, а в 1933 році народиться Юрій, який житиме тут з мамою.

"Батько досить часто нас відвідував. Кажуть, що коли він атентати організовував – то їхав до Оглядова – щоб мати алібі. Вже потім Кук (Василь Кук – останній Командир УПА – С.Л.) розказував, що польська поліція почала підозрівати – якщо Шухевич зі Львова зник – то чи чогось не готується?"

Одним із бойовиків, що працював під кермом Романа був рідний брат Наталі – Юрко Березинський. Він загине в листопаді 1932-го під час нападу на пошту в Городку.

"В родині Юрка втрату дуже важко переживалося – по перше єдиний Березинський, крім нього дідо мав лише двох доньок і тут смерть 20-літнього сина.

То вдома цілий культ був Юрка Березинського. От на Святвечір стояла тарілка з проскуркою – і то всі знали, що то для Юрка, що то було Юркове місце".

За спогадами пана Юрія претензій щодо цього до Романа не мали: "Дідо Березинський до мого батька дуже добре ставився – свого зятя називав Ромчиком, хоча навіть вдома його лише Ромком кликали".

Арешт Романа в зв'язку із замахом на польського міністра Пєрацького, згодом зусилля спрямовані на створення рекламного бізнесу – фірми Fama й насамкінець воєнна кампанія в Карпатській Україні – все це були перешкоди в сімейному житті.

По справжньому разом сім'я Шухевичів буде лише в Кракові – з початком ІІ Світової війни.

"Коли я народився – то відбувався процес в справі Пєрацького, а потім коли батько вийшов з в'язниці і в Fami працював, то він навіть знайшов тут у Львові хату, куди ми з мамою мали переїхати, але тоді вже почалася Закарпатська епопея і він уже туди пішов. Коли почалась ІІ Світова війна ми переїхали до Кракова й там два роки зажили родинним життям. Там і моя сестра Маруся народилася".

З Краковом пов'язана розмова, що її пан Юрій називає пророчою:

"Ви знаєте що, була з одного боку комічна, а з іншого – пророча розмова… Раз в Кракові ми сидимо, сидить за столом Стецько, мій батько, ще там хтось був – Равлик (Ярослав Стецько та Іван Равлик – провідні діячі ОУН-Б – С.Л.) чи хто. І починають вони говорити там, вже суті не пригадую, але Стецько каже: Юрко як виросте – то він буде революціонером!

На що батько: Славко – не псуй мені хлопця! То що ми будемо мати державу і він буде революцію робити?!

І всі посміялися, бо то був жарт, але той жарт виявився правдою, бо Україна стала і я тільки що робив з 91-го року – в тій же ж Україні революцією займався".

А в 1945-му родина потрапить під репресії – матір дружини Романа Шухевича Осипа Березинська помре у львівській в'язниці, дружину Наталю засудять на 10 років, а дітей – Юрка та Марусю відправлять до сиротинця. 14-літній Юрко здійснить вдалу втечу й незважаючи на всю небезпеку того часу зможе відшукати батька.

"То було на Рогатинщині, в 1947 році – то була моя перша зустріч з батьком після втечі з дитячого будинку з Донецька. Він відчитав у мене в очах, у виразі обличчя, що я пішов би у підпілля і він сам запитав: "Юрку, і ти хочеш йти в підпілля?"

Я кажу: Так!

Знаєш що: як такі як ти підуть – то вони загинуть. Ти розумієш – ми приречені, ми загинемо. Але як такі як ти підуть – то пройде 10, 15 років – і хто ж буде той народ піднімати? Ти розумієш?

- Розумію, я не піду в підпілля. І я для себе закрив це питання на той час…"

Незабаром відбудеться їхня остання зустріч – після неї Юрко поїде викрасти сестру з дитячого будинку, але опиниться в руках МҐБ.

"Батько мене досить строго тримав, але я собі пригадую нашу останню зустріч, тут у Львові в січні 1948 року. Він мені сказав: "Юрку, ми мусимо триматися, нас тільки двох осталося". І я відчув як він внутрішньо наче схлипнув, він не заплакав, але подавив цей порив.

Мені вже пізніше сказали, що коли мене знову заарештували, а він знав про це, то він сказав: Юрко може жити в дуже важких умовах, але їм його не зламати".

У 1948 році Юрія Шухевича засудять на 10 років ув'язнення. При чому, незважаючи на неповноліття – відбуватиме покарання не в таборі, а в тюрмі, де три роки відсидить в одиночній камері.

"Я двічі брався тікати і я розумів чим то може закінчитися. Звідси, з Лонцького брався тікати, в 16 років, в 1949-му. Коли пускали в туалет, у нас було таке невелике відерце металеве, в яке воду набирали, літрів 5-6, то я ним по голові дав наглядачеві – хотів його збити з ніг, нас було двоє. Але наглядачка сигнальний знак подала. То карцером обійшлося, ну побили…".

В березні 1950-го його привезуть на розпізнання тіла батька: "Я батька завжди любив, дуже любив і навіть захоплювався. Але скажу таке – коли батько загинув я сидів і вже тоді я знав, десь на підсвідомому рівні, що то трагічно закінчиться – як не сьогодні то завтра.

І коли він загинув, і я приїхав на опізнання, то прийшовши в камеру мені з одного боку важко було, а з іншого – як тягар звалився з серця – бо я усвідомив, що він не потрапив до рук живим. І я зрозумів, що то також щастя, що йому пощастило…".

У 1954-му вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про умовно-дострокове звільнення неповнолітніх. До Шухевича його не застосували. Лише в квітні 1956-му його звільнили, але того ж року в жовтні надійшов протест Генерального Прокурора СРСР Романа Руденка і йому довелось повернутися у в'язницю.

Термін ув'язнення Юрія закінчиться 21 серпня 1958-го, і того ж дня КҐБ відкриє проти нього нову справу – за антирадянську агітацію. Вирок – чергових 10 років ув'язнення та 5 заборони проживання в Українській РСР.

Згодом, відомий в'язень Авррам Шифрін, опинившись в Ізраїлі згадуватиме Шухевича в переліку найколоритніших українських в'язнів:

"Юра був веселий і товариський: в дитячих таборах він не мав можливості вчитися і тепер користувався будь-якою нагодою, щоб від сидівшої в таборі інтелігенції почерпнути знання, яких він прагнув: історія, література, філософія, математика, поезія – всі ці лекції охоче читалися для нього дорослими друзями.

А сам він вносив бадьорість своєю життєрадісністю і завжди намагався допомогти слабким зробити норму роботи".

На запитання про свої "тюремні університети" і їх викладачів Шухевич відповідає: "Ой, дуже багато. Я не можу назвати так, бо були різні тюрми – Верхньоуральськ, Володимир, табори. То були різні люди різних національностей – від японців й до німців, французів".

Водночас згадує, що завжди відчував опіку старших товаришів: "Та завжди відчував. І коли я переїжджав з тюрми в табір, то чи харчі, чи інше: Юрко, то Тобі. Чи Горбовий, чи Дужий, чи інші, що ще сиділи".

Зі старшого покоління членів ОУН, особливо виділяє Володимира Горбового – адвоката Степана Бандери на Варшавському процесі ОУН. Він й сам відбув ув'язнення в польському таборі в Березі Картузькій, а після війни радянські спецслужби схопили його в Празі та засудили на 25 років за "зраду Батьківщини".

"Для мене Горбовий! В мене до нього найбільша повага була. По-перше – набагато старший, ще учасник Визвольних змагань 1918-го року, в Галицькій Армії воював, весь час підпілля, потім ув'язнення, і крім того його авторитет – спокійний такий, характер!"

Як і чільних провідників ОУН, Юрія Шухевича під час ув'язнення привозитимуть в Україну, та водитимуть по театрах, виставках і музеях – це був один із способів, через знайомство з "радянською дійсністю", зламати націоналістів.

В ув'язненні Шухевич товаришуватиме з російськими дисидентами Валерієм Ронкіним та Юлієм Даніелем. Ронкін у спогадах згадуватиме одну із голодовок за участю Шухевича:

"На мій превеликий подив, у голодуванні погодився брати участь Юрій Шухевич, який "хлебнувший" стільки, скільки нам і не снилося. Зате його молоді земляки відмовилися. Між собою вони вирішили не брати участь в загальній політичній акції з "москалями", хоча нам пояснили більш ухильно".

Водночас Ронкін згадував як завдяки Юрію на волю потрапляли вірші Даніеля – Шухевич потайки засовував їх у шинелю майстру, який переходив із зони в зону. Так вони потрапляли в жіночу зону, а звідтіля на волю.

"Я був у дуже добрих взаєминах з Ронкіним і особливо з Даніелем. Коли я звільнявся, то заїхав у Москву до його дружини. А звільнявся я в той день коли совєтські танки в Прагу ввійшли 21 серпня 1968 року. Я довідався про це з газети, заїхавши в Москву.

А дружина Юлія і їх ціла група збиралися в неділю вийти на Червону площу в знак протесту. Кажуть: Ми вас з собою не візьмемо, ви з боку подивитеся. Бо вони знали, що вони сядуть.

Але мені "сіли на хвіст" (органи – С.Л.) й спокою не давали, то щоб не завалити цілу акцію, мені сказали: краще їдьте звідси і я поїхав. А вони вийшли на акцію і їх посадили.

Один вірш Даніеля, я вивчив на пам'ять і прийшовши до його жінки попросив папір та ручку й написав вірша. Лише попросив, щоб переписали, щоб не було мого почерку – бо це антирадянський вірш був.

Але багато було способів переправки інформації на волю. Через битовичок переправляв. Дівчатам передавав зубну пасту й казав вивести на свободу, а далі туди й туди відправити. Або в милі, в туалетне мило всередину заварювалося… ціла технологія".

Після 20 років ув'язнення, 35-літній Юрій опиняється на волі. Та під час подорожі в Україну, Шухевича висадили з потяга й примусово відправили на проживання в Нальчик, Кабардино-Балкарію. Тут він перебував під адміністративним наглядом – із забороною виїжджати поза місто, покидати місце проживання з 8 вечора до 6 ранку, відвідувати публічні місця.

У 1972-му, за написання тексту "Роздуми вголос" він отримає третій термін – 10 років ув'язнення та 5 років заслання.

Цікаво, що перед відправкою Юрія з Нальчика в табір, під час обшуку знайдуть ще один текст, що він написав у в'язниці під час слідства – "Роздуми продовжуються", а в листах до дружини він детально описував методику передачі інформації до Львова – запікши потрібний текст всередині кекса.

Свою відчайдушну відвагу пан Юрій пояснює просто: "Ну, не знаю, може своєрідний авантюризм, бо схильність в мене до того була".

В той час окремих в'язнів обмінювали на радянських шпигунів, але сам Шухевич на обмін не претендував, хоча на Заході відбувалися масові демонстрації за його звільнення.

"Мене привезли до Києва, а начальником КҐБ України був той знаменитий Федорчук. А у Володимирі в мене в камері був провокатор і він до мене причіпився з провокаційною темою,чи можна втексти із Союзу через кордон. А в нас був такий Федоренко, який пробував втікати через кордон і попався й дали йому 15 років.

А я кажу: Ти дурак! Пощо тобі через кордон втікати? Так як Федоренко приїдеш? То й так сидиш. То я йому кажу: Ти собі знайди якусь жидівку, яка має право на виїзд, одружися з нею, але по чесному їй скажи: Ми доїдемо до Відня, а далі – Ти в один бік, а я в другий, та й все. От і виїдеш легально…

От я приїхав до Києва і мав розмову з Федорчуком. При чому до Федорчука я відчув таку внутрішню антипатію. Я не з одним говорив з кадебістського вищого начальства, але відчув несприйняття, неприязнь, але відчув, що він до мене має таке саме відчутття.

То він мені каже: ми вас нє випустім за граніцу, даже єсли у вас будєт жена єврєйка.

То я тоді думаю: я з тим пожартував, а той вже стуканув, що аж сюди дійшло…

Коли помер Брежнєв і Андропов став Генеральним секретарем, а Федорчук очолив союзну безпеку, то в мене холод пішов поза шкіру. Бо я собі думаю: для Андропова я був справа номер такий-то, а Федорчук мене знає… Але на щастя він побув шість місяців, а далі став міністром внутрішніх справ і я вже не мав до нього відношення і він до мене".

Інша історія про ймовірне звільнення пов'язана за Кабардино-Балкарією:

"Кайсин Кулієв був такий балкарський поет. Він був на фронті і коли балкарців виселили, йому дозволили в порядку винятку не їхати в Середню Азію на заслання, але він сказав – ні я поїду зі своїм народом і був там.

Ну, але потім він був членом президії Верховної Ради Союзу, і він мав розмову з родиною Твардовського, бо добре знав їхнього батька: Я с вашим отцом очєнь хорошо і єслі чєго-нєбудь надо – обращайтесь – я всьо для Вас сделаю.

А ті: Нам нічєго нє надо, но там сідіт такой Юрій Шухєвич – єво там суділі, в Нальчіке, может ви моглі б єму помочь.

А потім вони зустрічаються за кілька днів і той: Просітє что хотітє, только нє ето. Я етого нє могу…

І я знав, що як вимінювали в'язнів, то й моє прізвище десь, не знаю хто подав, і вони то відразу відкинули. І те, що Федорчук сказав – я то все знав і розумів, що мене не обміняють ні на кого. Ну, не знаю, може хтось попався би вже такий знаменитий, але й то не знаю… Але так – ні".

Поза тим, що Юрій Шухевич відбував ув'язнення з 1940-х і по 1980-і, все ж, відносить себе до генерації батька: "Я все одно себе причислював до тої генерації – тобто молодший, але з тої генерації –1940-1950-х".

Насамкінець, говоримо про те, кого бракує в його житті (скажімо, одним із його гімназійних однолітків був Любомир Гузар - С.Л.).

"Ви знаєте – дуже багатьох. Нас майже нікого не осталося. Ми себе якось знали, себе розуміли. Моя жінка, яка з боку на нас дивилася, то каже: Ви як зберетеся, як ми ще збиралися – ви зовсім інші, ви так один одного розумієте, у вас якась специфічна розмова, ви тоді не такі як всі.

От власне таких уже тепер нема. Прості хлопці, інтелігенти, але їх вже нема. Ще от Дарка Гусяк, то їй 95 років, а Ільків Олі (обидві – зв'язкові Романа Шухевича – С.Л.) в червні буде 100 років…".

На питання як почувається "останнім Шухевичем" і дивиться на свій життєвий шлях, зітхає:

"Думай не думай – то вже нічого не зробиш… Бачите, батько на мене іншу місію поклав: Юрку, а хто буде піднімати людей як ми загинемо… І то була моя місія і я дійсно піднімав.

Як я приїхав до Львова – тоді було цікаво, в жовтні 1989-го, якраз після великого походу до церкви Юра, коли пару сотень тисяч греко-католиків вийшло, кілька днів після мого приїзду взяли у Львові першу церкву – Преображенку.

Але ж тут 40-річчя з дня смерті мого батька. А тут у Львові одне, друге, Січові Стрільці, а про УПА ніхто не говорить – всі бояться. І я, і Приходько, я з ним сидів колись, ще там пару чоловік рішили відзначити цю дату в Білогорощі. От Парубій з хлопцями насипали символічну могилу, поставили дубовий хрест, запалили ватру, священик відправив панахиду ввечері.

Була моя мама, моя сестра, Гусяк, Ільків ще пару людей. Тоді я виступив і отримав визнання моєї мами. Вона мене послухала і каже до сестри моєї, до Марусі: - А Ти знаєш – наш Юрко добре говорить.

І то якраз було 5 березня 1990-го. А так тут всі замовчали, ніби притихли: а що буде? КҐБ же ж й все, але обійшлося і з того часу про УПА почали говорити.

Якби мені ще раз довелося так прожити життя – то я, попри все, прожив би його так".

На закінчення пан Юрій перепитує: То ви не курите? Шкода, що Ви не курите…