Суп із каменю. Паганський рецепт розбудови держави

Звісно, самі ці володарі не були "людьми без роду і племені". Проте часто-густо одноплемінники володаря складали хоч активну, але меншість серед його мешканців країни.

І, щоб зміцнити свою державу та утвердити її в колі сусідів, монархи – охоче чи не дуже – сприймали мову, релігію, культуру підкорених народів, насамперед тих, які знаходилися на вищому щаблі цивілізаційного розвитку.

В деяких випадках це, звісно, призводило до того, що одноплемінники володарів зрештою "розчинялися" серед упосліджених, але чисельніших їхніх підданих.

Але тоді, коли "перевдягання" дозволяло меншості набути досвід і навчитися керувати державою, вона досить швидко перетворювалася на більшість і перевершувала здобутки "вчителів".

Яскравим прикладом такого "конструювання державності", є історія Мьянми, або ж, як звикли називати цю державу у світі з колоніальної доби, Бірми. Варто зауважити, що бірманці не лише не складали більшості в населеній ними країні, а й не були у ній першопоселенцями.

Племена мьянма (такою насправді є самоназва цього народу – О.М.) з'явилися в країні не раніше IX сторіччя. І потрапили до неї разом з вояками володаря сусідньої держави Наньчжао, яка в ранньому середньовіччі обіймала територію теперішньої китайської провінції Сичуань.

У кількох війнах армія Наньчжао розгромила місцеву державу Шрікшетра, населену спорідненим із бірманцями, але все ж таки окремим народом п'ю. Столиця Шрікшетри Тарекітара була спалена, а її мешканців обернули на рабів і переселили до Наньчжао як звичайну військову здобич. Розорені і знелюднені були й сусідні області. До них і посунули переселенці з півночі.

Серед мігрантів були, зокрема, й племена мьянма. Вони заселили багату на родючі ґрунти долину Чауси та деякі сусідні землі. З часом бірманці поширили свій вплив і далі на захід, зокрема й на Паган (або ж за прийнятою нині транскрипцією Баган – О.М.) – фортецю, збудовану володарями Наньчжао для контролю над середньою течією найбільшої бірманської річки Іраваді.

Втім, на той час загарбники-наньчжао вже залишили непривітні для них південні краї і повернулися до своїх гір.

А в самій Бірмі запанував справжній хаос. Жодної єдності між залишками народу п'ю, близькими до них племенами сокро, саків та чинів і прибульцями-мьянма не існувало.

Цілком самостійними були й східні та північні гірські племена, а також відділені від басейну Іраваді пасмом Чинських гір араканці. Південь країни перебував в руках місцевих тубільців – монів, які прибрали до своїх рук і деякі з колишніх територій Шрікшетри.

Втім і самі мони були роз'єднані між кількома ворогуючими між собою містами-державами, серед яких найвпливовішими були Пегу (Баго) і Татон (Татоун).

Саме з цього "первісного бульону" і довелося творити державу першим бірманським царям Пагана. Те, що вони впоралися із цим завданням, до того ж у надзвичайно стислі терміни, свідчить, що вони були справді талановитими політиками, дипломатами і воєначальниками.

У Пагана, звісно, були й суттєві переваги над сусідами та конкурентами. Адже розташований він був в самісінькому центрі країни, на березі Іраваді –що й досі лишається найбільшою транспортною артерією Мьянми та перехресті суходільних торгівельних шляхів.

Втім, як далеко сягатимуть кордони майбутньої держави і де саме в неї буде центр, ще мали визначити її володарі.

Найпершим і найвизначнішим з них бірманські хроніки називають Анорату (або ж за традиційною санскритською транскрипцією – Аніруду – О.М.), який зійшов на трон у 1044 році.

На початку його правління Паганське князівство було зовсім невеликим, і мьянма навряд чи мали у ньому більшість. Бірманською була лише правляча династія – і для Анорати це було неабияким козирем.

Адже нещодавні переселенці, на відміну від сусідів, зберігали міцну племінну структуру – а тому, в разі потреби, племінне ополчення мьянма перетворювалося на велике і дисципліноване військо, в якому родичі билися поруч і підтримували один одного.

Анораті, в свою чергу, вдалося об'єднати до того розрізнені бірманські племена спільною метою – адже з поширенням влади Пагана на навколишні землі родова знать мьянма перетворювалася на панівну верству нової великої держави.

Перші роки правління Анората був зосереджений саме на об'єднанні співплемінників – і таки домігся визнання себе царем усіх мьянма. А потім –почав підкорювати з їхньою допомогою сусідів – вже згаданих раніше п'ю, сокро, саків та чинів.

Завдання це полегшувалося етнічною близькістю завойовників і завойованих, які досить легко знаходили між собою спільну мову, перемішувалися, родичалися і поступово асимілювали одне одного – звісно, із визнанням владного становища мьянма.

Але якщо для здобуття нових територій була потрібна потужна військова сила, якою були бірманці, для утримання влади над приєднаними землями одного військового примусу було вже недостатньо.

Анораті був необхідний ще один союзник, здатний об'єднувати і консолідувати підданих, незалежно від їхньої етнічної належності. Таким союзником могло бути лише буддійське чернецтво – адже більшість народів майбутньої великої держави на той час вже сповідувала буддизм, звісно з певними "національними" особливостями.

Єдиним винятком були якраз мьянма, що переселилися до країни пізніше за інших, зберігали язичницькі вірування і вшановували духів (натів) та великих зміїв (нагів).

Для того, щоб навернути до вчення Будди своїх співплемінників і уніфікувати вірування інших підданих Антораті була потрібна людина знана і авторитетна в питаннях віри.

Такою людиною став шанований чернець (шин) Арахан, відомий також під іменем Дхаммадассі Махатера, який походив з монського міста Татон.

Посварившись з татонським царем, що на думку прискіпливого ченця відійшов до буддизму і надто поблажливо ставився до поширення конкуруючих вчень, насамперед індуїзму, Арахан пішов до лісу і став відлюдником.

Якось на його оселяю набрів мисливець із Пагана. Вражений мудрістю ченця, він познайомив його зі своїм володарем, а той зробив його своїм радником і фактичним очільником паганської сангхи (тобто буддійської "церкви" - якщо вже користуватися західними аналогіями – О.М.).

З появою Арахана при дворі Анорати монський "компонент" почав грати в процесі бірманського державотворення дедалі більшу, а згодом – мало не вирішальну роль.

Сам проповідник, щоправда, сам себе волів моном не називати. Коли його розпитували про походження, він казав, що "належить до роду Будди". Для багатоетнічної держави, якою на той час вже була Мьянма, така підкреслена "відстороненість" від співплемінників була навіть корисною.

Втім, разом з Арханом до Пагану переселилося чимало інших вихідців з Татону, спільників мудрого ченця, а вони вже точно були монами.

Саме вони і допомогли йому провести в володінням Пагана релігійні реформи, що за замислом Арахана мали "очистити" місцевий буддизм від численних нашарувань і повернути його до справжніх настанов Будди – так, як він сам їх розумів.

Насамперед він дисциплінував ченців, заборонив їм приносити в жертву тварин, вживати алкогольні напої і навіть їсти у другий половині дня. Тих, хто виявляв впертість, він "повертав до світу" або ж змушував приймати чернечі обітниці повторно, цього разу за всіма належними правилами.

Цар Анората, за вмовлянням свого радника, заборонив монастирям обертати на своїх рабів місцевих селян та їхніх дітей, звільнив тих, хто вже потрапив до них у кабалу, і скасував "право першої ночі", яке ченці примудрилися запровадити в деяких селищах.

Завдяки зусиллям Арахана чернецтво повернуло собі повагу звичайних людей і авторитет у супільстві. Завзятий організатор дбав про освіту, будівництво святилищ та створення нових монастирів – хроніки кажуть про тисячу домівок для ченців, заснованих Махатерою.

Зрозумівши, що зусиль його спільників не вистачає, Арахан наполіг на запрошенні проповідників із Шрі-Ланки, які привезли з собою чимало священних буддійських текстів, яких у Мьянмі до того просто не було.

Налагодження контактів із віддаленими країнами, в свою чергу, сприяло поширенню відомостей про Паганське царство у буддійському світі та зміцненню міжнародного авторитету Анорати.

Можливо, саме Арахан підштовхував царя до поширення його влади на південь і підкорення монських міст-держав. Зрештою у ченця були власні рахунки до татонського володаря, і він безумовно мріяв про перемогу над індуїзмом на власній батьківщині.

Втім, в завоюванні земель, які належали монам, Анората був зацікавлений і сам. Адже вони перекривали Пагану вихід до моря і заважали налагодженню торгівлі Мьянми із далекими країнами.

Та й перехопити доходи від жвавої прибережної торгівлі, за рахунок якої, власне, і існували монські міста, Анората був не проти. А розпалити уяву царя Арахану було не важко – зрештою він сам походив з Татона і його розповіді були свідченнями самовидця.

Щоправда, приєднання монських земель Анората почав не з Татона. Першим на його шляху був Пегу. Це місто дуже потерпало від наскоків гірських племен, проте недалекоглядні співплемінники з інших монських держав надати йому допомогу відмовилися.

А ось Анората підтримку запропонував. От тільки після того, як горців відігнали, бірманське військо з міста вже не пішло. І Пегу був просто приєднаний до Мьянми.

Після цього дійшло й до війни з Татоном. Привід був знайдений витончений – тож без порад Арахана, вочевидь не обійшося. Татонський володар Мануха непередбачливо хвалився перед сусідами своєю великою бібліотекою, в якій зберігалося й чимало священних буддійських текстів.

Анората звернувся до нього з наполегливою вимогою "поділитися" ними з "братами по вірі". Мануха відмовив, до того ж – як стверджують пізніші хроніки – в дуже образливій формі.

Мьянманці у відповідь оголосили війну, що завершилася захопленням Татона. Мануха з усім двором потрапив до полону.

І ось тут Анората вчергове виявив далекоглядність. Він переселив захопленого ним володаря, його придворних і 30 тисяч татонців до Пагана. Це були не просто заручники, які гарантували, що захоплені землі не відпадуть одразу після того, як бірманське військо їх залишить – зрештою така практика насправді була доволі поширеною, і не лише на Сході.

Татонці мали працювати в Пагані над зведенням святилищ – храм Манухи став однією з перших великих споруд біля бірманської столиці і зберігся до наших днів.

А також навчати переможців науці, мистецтвам і всьому тому, що мало перетворити вчорашніх "варварів" на справжню шляхту. Це була, так би мовити, друга хвиля "монізації" Паганського царства, після першої, пов'язаної з приходом Арахана і його спільників.

План спрацював блискуче. Вже за кілька десятиріч Паган перетворився на один з культурних центрів усього буддійського світу. І вже володарі Шрі-Ланки, яка постраждала від нападів Чолів, зверталися до Мьянми з проханням надіслати не лише військову допомогу, а й ченців і священні тексти замість втрачених у пожежах війни.

Під кінець правління Анорати його царство сягнуло вершини своєї могутності, його територія охоплювала майже всі землі сучасної Мьянми, данину Пагану сплачували шани і араканці, а за деякими сіамськими джерелами – ще й царства Харіпунджая і Двараваті, що були розташовані на місці сучасного Таїланду. Приєднання монських земель, щоправда, завершив лише син Анорати Солу, який захопив місто Мергуї.

Втім, монів становище бранців і рабів вчорашніх "варварів", хай навіть і в якості "педагогів", звісно, не влаштовувало. Вони лише чекали на слушну нагоду, щоб скинути ненависне ярмо.

За правління боязкого і слабкодухого Солу довго шукати приводу для повстання не довелося. На чолі бунтівників став монський княжич Янмакан, який виріс в палаці Анорати і за деякими свідченнями був молочним братом Солу, але зберіг в душі ненависть до загарбників.

Хроніки, щоправда, повідомляють й іншу, доволі екзотичну версію початку повстання. Якщо вірити пізнішим літописцям, азартний Солу якось грав з монським княжичем в кості, і роздратований тим, що програє, у відчаї поставив на кін усю свою державу.

Проте Янмакан знову виграв. І став вимагати "віддати трофей". Солу відмовився, і тоді переможець підбурив співплемінників до виступу проти Пагана.

Звісно, це лише анекдот, але цілком можливо, що в ньому збереглися відголоски якихось монських переказів про "законні" підстави їхнього виступу.

Як там було, але Янмакану вдалося те, чого мони так і не змогли зробити за часів незалежності, - об'єднати їхні розрізнені громади. І таки завдати бірманцям нищівної поразки. Солу потрапив у полон до повстанців. Мони здобули Паган і більшість його мешканців – за прикладом Анорати – виселили, але вже до власних земель.

Мьянма відступили до своїх "корінних земель" в долині Чауси і звідти робили вилазки на територію, захоплену монами. За легендою, під час одного одного з рейдів бірманський воєначальник Чанзітта, ватажок племені тілаїн, навіть пробрався до монського табору і викрав Солу.

Але справу зіпсував сам цар, який почав пручатися і кричати. Бо чомусь вирішив, що в полоні у молочного брата йому буде краще, аніж в схованці у співплемінників. Чанзітта був змушений кинути нещасного монарха, а мони, щоб уникнути нових спроб викрадення, вирішили просто вбити бранця.

Мьянма, які залишилися без законного володаря, вирішили обрати нового царя. І їхній вибір впав на вже уславленного своїм сміливим походом в тил ворога Чанзітту. Обрання Чанзітти підтримав і Арахан, який безпомильно впізнав у новому володарі справжнього лідера і послідовника справи Анорати.

Згодом улесливі придворні літописці створили цьому цареві генеалогію, яка мало довести його родинні зв'язки з попередньою династією. Проте сам він на цьому зв'язку не наполягав (зрештою, за його племінним родоводом він взагалі був нащадком самого Сонця – О.М.), головними було визнання його влади усіма бірманськими племенами та продовження політики відродження та зміцнення Паганської держави.

У вирішальній битві з монами, які відчували себе у завойованому краї як у ворожому оточенні, Чанзітта здобув блискучу перемогу. Янмакан загинув у бою.

Чимало монів, яких свого часу переселив до Пагана Анората, поквапилися перейти на бік переможця. Інші похапцем тікали на південь – і на їхніх плечах Чанзітта зайняв Пегу, Татон і Мергуї.

Паганське царство було відновлене у всій його величі, а згодом його межі були навіть розширені – новий володар переміг араканців і шанів та досяг кордонів Китаю, що саме в цей час підпорядкував собі залишки Наньчжао.

Відтепер Паган міцно тримав в своїх руках посередницьку торгівлю між Піднебесною та державами Індійського океану, торгівлю, яка збагачувала і само царя, і його підданих.

Здавалося, що Чанзітта мав усі підстави та можливості повернути монів до становища упослідженого стану, зобов'язаного служити господарям-бірманцям. Як, власне, це й було за часів Анорати.

Проте несподівано для багатьох новий володар визнав їх… панівною верствою своєї держави. Монських аристократів не лише не позбавили їхнього майна. Їх запрошували до столиці, нагороджували і призначали на найвищі посади, їхня мова набула статусу державної, саме нею писали офіційні документи і посвяти, навіть мода, смаки і побутові звички "південців" були визнані і прийняті у "вищому світі".

Що ж до монського мистецтва, музики та архітектури, то їх вважали зразковими ще за попередніх царів. По суті, монською стала уся Паганська держава. За єдиним винятком – військо залишилося бірманським. В цьому Чанзітта не йшов на жодні компроміси – вочевидь пам'ятаючи, як в критичний момент війни зміг покластися лише на своїх співплемінників.

Зрештою, сміливість володаря виправдала себе. Мони взялися за розбудову тепер вже "своєї" держави з усією притаманною їм підприємливістю і справжнім завзяттям.

Саме часи Чанзітти стали добою найбільшого розквіту Паганського царства. Видатний полководець, який багато і успішно воював, він пишався не військовими перемогами, а зростанням добробуту підданих і масштабним будівництвом – доріг, каналів, гребель, водосховищ і, звичайно, храмів, монастирів та святилищ – не лише в столиці, а в усіх землях великої держави.

Інженерам і архітекторами цих споруд зазвичай були мони, але й мьянма в них швидко вчилися. Так само в монській "тіні" розвивалися бірманська мова, писемність і література. Було започатковане й паганське літописання (про події попередніх часів ми знаємо здебільшого з переказів, записаних пізніше – О.М.).

Паган за правління Чанзітти перетворився на велелюдне місто, що вийшло далеко за межі колишніх мурів. Нові оборонні споруди володар будувати не став – жодний з сусідів не міг загрожувати столиці такої потужної держави.

У центрі Пагана був зведений дерев'яний палац царя (вочевидь своя резиденція була й в Анорати, але жодних відомостей про неї не збереглося – О.М.), а справжнім пам'ятником мудрому монарху став величний храм Ананда, в якому збергелися статуї самого Чанзітти і Арахана (випадок майже унікальний, тогочасні буддисти зазвичай не робили скульптурних портретів світських володарів – О.М.).

Паганський цар був добре знаний у світі, та й сам він турбувався про славу своєї держави. Чанзітта надіслав, наприклад гроші, будівельні матеріали та майстрів для ремонту храму в індійській Бодгайї – одному з найсвятіших місць для буддистів.

Вочевидь вправність паганських будівничих була відома далеко за межами Мьянми. Чанзітта радо зустрічав у себе прочан і надавав притулок біженцям, які потерпали від релігійних переслідувань в своїх країнах. А особливо пишався тим, що переконав прийняти буддизм одного з принців з індуської династії Чолів.

Звісно, потуга Паганської держави багато в чому трималася на політичній волі самого володаря – відомого полководця, вправного адміністратора і дипломата. Варто було йому відійти у вічність, як зведена Чанзіттою споруда захиталася.

Заворушення охопили північні племена і Аракан. Неспокійно було й на півдні, де ще пам'ятали часи незалежності монських міст-держав. За повідомленням деяких джерел, злочинці підняли голову і в столиці. Якась зухвала ватага розбійників навіть здійснила грабіжницький напад на царський палац у Пагані і пішла геть із чималою здобиччю.

Проте син і наступник Чанзітти – Кансу виявився людиною неполохливою і швидко взяв справи у свої руки. Він став на чолі війська, яке одного за одним привело до покірності усіх колишніх паганських васалів.

Головне ж – він відчув цілковиту підтримку з боку мьянма, насамперед бірманської знаті, яка зросла і зміцніла завдяки політиці Чанзітти. І підтримка ця була настільки сильню, що новий володар вирішив, що час звільнитися від "опіки" колишніх супротивників – політичної і культурної.

За часів Кансу монських урядовців поступово усунули від керма держави, частина їх повернулася на свою "малу батьківщини", де мала маєтки і власних васалів. Їх замінили співплемінники царя й ті мони, які останочно асимілювалися в середовищі мьянма.

Бірманська мова почала витісняти монську з офіційного вжитку, саме нею був складений і перший звід паганських законів, розроблений за наказом Кансу.

Змінилася зрештою й культурна політика держави. Мони повернулися до становища підданих – вільного і поважного, але лише одного з багатьох народів, що населяли велике Паганське царство. Вони виконали місію, відведену їм далекоглядними володарями. Панували в державі тепер мьянма.

Попри хитання державної конструкції, що відбувалися не лише в перші роки правління Кансу, але мало не з кожної зміною володаря, політичний фундамент, закладений Аноратою, Араханом і Чанзіттою, виявився напрочуд міцним.

Навіть коли Паганська держава зрештою розпалася – а такою була доля більшості середньовічних держав, а її столиця була знищена навалою монголів (яскраво описаною, між іншим , Марко Поло – О.М.), пам'ять про їхнє правління і мудру політику "золотої доби" утримувало мешканців Мьянми – не лише бірманців, а й інших колишніх підданих Пагана – разом.

Історія ж про те, як "мони збудували державу для мьянма", чимось нагадує відому і на Заході, і на Сході байку про "кам'яний суп". Герой якої, не маючи під рукою нічого, набирає в казанок звичайну і починає "варити" камінь. А потім додає до страви все нові і нові інгридієнти, щоб з часом забрати вже непотрібний валун і ситно пообідати.

Батьки-засновники Паганської держави виявилася кмітливими і вправними кулінарами – врешті решт, їхніми здобутками і мьянма, і мони користуються й до сьогодні.