Година папуги. Поїзд не в той бік

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Золотий вересень".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

РОЗДІЛ 4. Поїзд не в той бік

Колібрі та цитрини із СРСР — Лекція на харківському майдані — Кадри кінохроніки — Лянґнер летить у Москву — Дивний вчинок археолога Козловського — Щоденник Добеслава Якубовича — Розстріл у Шепетівці — Київська паляниця

1

"А чи є в Радянському Союзі колібрі? — Так, у нас всього досить і дуже багато калібрів! — І що, вони продаються? Штуками чи пачками? — Пачками, звичайно!"

Восени 1939 року у Львові ходив іще й другий варіант цього ж анекдоту:

"А що, у СРСР є цитрини? — Авжеж, є! У нас всього багато! Цілих два великих заводи виробляють цитрини: один у Москві, а другий — у Харкові!"

На межі вересня і жовтня Львів жив зіткненням двох культур. І ті анекдоти про колібрі-калібри і лимони-цитрини були, скоріш, захисною реакцію львів'ян на події, хід яких змінити було неможливо, а опиратися — небезпечно.

Львів'янам лишалося спостерігати, як на зруйнований німцями вокзал приходять усе нові і нові ешелони зі сходу, та обережно кпинити над червоноармійцями, які не завжди добре розуміли, що таке цитрини, хто такі колібрі, і чому місцеві сміються їх відповідям, але мали сувору настанову від командування говорити всім, що в СРСР живеться добре і взагалі — "усього досить"!

2

У тому самому Харкові, де (згідно з львівським анекдотом) був великий завод з виробництва лимонів, на колишній Соборній, а тепер — Радянській площі, зібралися люди. Іще не юрма, але й компанією вже не назвеш. Десь, може, за сотню душ.

Подивитися було на що. Навпроти будинку Червоної Армії, просто поруч із височенною дзвіницею Успенського собору, з якої розліталися по всій Українській РСР радіопрограми (бо дзвіницю пристосували до потреб соціалістичного господарства), розгортали свою апаратуру кінооператори.

Звідкілясь на площу винесли величезного планшета з картою Галичини. Біля нього прилаштувався якийсь "інтелігентішка" в окулярах.

"Можна!" — скомандував оператор. Озброєний довгою указкою товариш під стрекіт камери почав свою лекцію.

Ті кадри не зберегли слів лектора. Але що саме він казав, уявити нескладно: тон тогочасних газет і кінохроніки був аж надто одноголосним, щоб припускати якісь відмінності:

"Виконуючи волю імперіалістів, польський уряд втягнув народ у всесвітню війну — і через 10 днів штучної польської держави не стало!

Оскаженіла поміщицька воєнщина і жандармерія, утікаючи, накинулася на українські і білоруські села з огнем і мечем!

Криваве страхіття стояло над нашою західною землею! Здавалося, настав її останній час!

Радянський уряд вважав своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм українським братам та братам-білорусам, які населяють Польщу.

Намагаючись здійснювати спротив Червоній Армії, польські офіцери ховалися у казармах і костелах. З гармат і кулеметів вони обстрілювали червоноармійські частини, що входили у міста.

Пострілами танкових гармат, ручними гранатами і влучним вогнем наших кулеметів зміїні гнізда були розгромлені.

Червоною Армією були захоплені великі трофеї. На кожному кроці — сліди панічної втечі чванливих і невдачливих польських шляхтичів!

Стрімким і нищівним був натиск червоних воїнів. Швидкою і повною була перемога над польською шляхтою!"

За якийсь час усі кінотеатри крутили кінохроніку героїчного входження Червоної Армії до "колишньої Польщі".

То виглядало по-справжньому велично і навіть страшно: з-за темного лісу на широке поле у колонні по шість машин в ряд, здіймаючи пилюку до неба, рушила хвиля броньованої техніки.

У небі залізними джмелями гули сотні літаків. Танки рухалися через села. В'їжджали у міста. А за танками у куряві артилеристи тягли гармати, рухалися десятки тисяч кавалеристів і піхотинців.

Юрми народу вітали Червону Армію, махали руками, букетами квітів. Жінки обнімали солдатів. Навколо офіцерів кублився люд із найнагальнішими запитаннями.

Диктор, не стримуючи поблажливої зверхності у голосі, казав:

"Львів трепетно чекав на кінноту Олександра Пархоменка! Львів радісними вигуками, хлібом та сіллю зустрів одягнені в броню сталеві дивізії Семена Тимошенка!

Вікова боротьба українського народу за єдність закінчилася! Впала штучна стіна, що розділяла народ! Львів став радянським!

Про що тільки не запитували нас на вулицях та площах! Коли почнемо ділити землю, і невже всі рівні? Чи правда, що у нас наука — задарма? Чи можна у нас одружуватися? Цілуємося ми чи ні? І чи фарбують губи? І чи є у нас золоті коронки? І чи можна тепер молитися богу?

Ми не сміялися. Відповідали серйозно! Влада буде та, яку народ забажає. Молитися можна кому завгодно! Все одно пани не повернуться! Наука — даром!"

Автор цього тексту повернув львів'янам приниження обох анекдотів: і про цитрини, і про калібрі. І повернув із чітко вивіреною вишуканістю — поки мозок глядача переварював неприховану двозначність останнього абзацу, камера демонструвала покинуту військову техніку, завмерлі автобуси, понівечені легковики, які перевозили піхоту.

Камера показувала колони полонених.

 

Голос диктора звучав із незмінною зверхністю, але тепер із зверхністю крижаною, забарвленою презирством:

"Ось полонені польські офіцери. Полюбуйтеся на цих вояк! Хвальки, вони за першої ж появи Червоної Армії втекли від своїх же солдат, ховаючись, щоб з-за рогу зганяти свою безсильну злобу!"

Тепер камера показувала рядових. Голос диктора забринів, підносячись до вершин пафосу:

"Полонені колишні польські солдати колишньої польської армії! Вас відпустять додому, товариші солдати! І кожний з вас буде мати змогу зайнятися своєю улюбленою справою і на своїй землі, і на своїх фабриках і заводах, і всюди, де праця чекає чесних працьовитих людей!

Розкажіть усім, що Червона Армія і радянський народ несуть свободу всім трудящим Західної України і Західної Білорусі!"

Але план знову змінився: на нових кадрах поруч із червоноармійськими офіцерами стояли люди у незвичних чорних плащах із чудернацьки задертими військовими кашкетами.

Голос диктора пом'якшав, інтонація стала радше інформаційно-діловою:

"Представники німецького командування. Командувач кавалерійським корпусом комдив товариш Єременко уточнює у бесіді з німецькими офіцерами порядок подальшого просування радянських і німецьких частин".

А далі щось ішлося про кордони обоюдних інтересів СРСР і Німеччини. Офіцери Вермахту і РСЧА посміхалися і потискали одне одному руки. У голосі диктора знову побільшало високих нот:

"Доблесна Червона Армія підійшла уже до нового рубежу — залишилося лише кілька кілометрів. Героїчний і переможний шлях армії робочих і селян, великої арміївизволительки закінчений!"

На цих словах радянські військові на привалі уважно розглядали карту. Перед ними розливалася велика ріка.

Як і решта міст СРСР, Харків не мав інших джерел про те, що відбувалося у Гродно, Луцьку, Ковелі, Острогу та Львові, аніж ця хроніка та радянські газети.

3

22 вересня львівський гарнізон склав зброю. Згідно з капітуляційною умовою. Без спротиву.

Усі 1200 офіцерів явилися до Головного військового управління. Кілька радянських офіцерів уважно спостерігали за тим несвятковим дійством.

Як і було домовлено, офіцери вишикувалися, щоб організовано, строєм вирушити Личаківською вулицею у напрямку Винник.

Там їх і розмістили, у приміщенні тютюнової фабрики. Радянські офіцери повідомили: це для того, щоб укласти списки та з'ясувати, хто куди хоче їхати.

Наступної ночі офіцерів львівського гарнізону маршем відправляють на станцію Красне. Звідти — товарним поїздом відвозять до Тернополя.

Усі переміщення відбуваються під озброєним конвоєм червоноармійців.

Генерал Владислав Лянґнер вимагав пояснень. І йому пояснили: час воєнний, щоб уникнути непорозумінь із радянськими з'єднаннями… Ну, ви розумієте, генерале…

У Тернополі офіцери львівського гарнізону опинилися у бараках, оточених колючим дротом і озброєною охороною.

Лянґнер нервує і вимагає зустрічі з вищим керівництвом.

Урешті-решт, радянське командування відправляє Лянґнера літаком у Москву — 28 вересня, саме у той день, коли Свяневич з Волковицьким потрапили у полон, а Молотов із Ріббентропом підписали черговий секретний протокол.

У Львові того дня трапилася ще одна, в принципі, звичайна для того часу подія.

4

Леон Козловський мав кепський характер. Це була одна з багатьох причин, з яких колишній прем'єр Польщі відійшов від політики, а тепер працював звичайним професором археології у Львівському університеті і директором Етнографічного музею.

26 вересня, у вівторок, професор Козловський вирішив навідатися до свого кабінету у музеї. Він уже 4 дні намагався не виходити на вулицю: там хазяйнували люди, які були йому, м'яко кажучи, неприємні.

Складно визначити, чого було більше: неприйняття колишнім урядовцем і патріотом факту окупації рідного краю чи елементарного снобізму до людей, які давали підстави для дурнуватих анекдотів про цитрини.

Леон Козловський цілком усвідомлював небезпеку, на яку наражався у зв'язку з останніми подіями: пілсудчик, один із ініціаторів створення табору у Березі Картузький, автор критикованих польською лівицею реформ сільського господарства, тобто типовий класово чуждий елемент, поплічник світового імперіалізму і… що там іще про нього могли б написати радянські газети?

Тому зранку того дня він із кузеном Казімєжем обговорював план, як би так все скомбінувати якнайліпше і перебратися "на німецькій бік", до Кракова.

На думку змовників, рухатися дорогами, забитими радянськими військами, було ризиковано.

Вирішили перечекати кілька днів, вважаючи, що на дорогах стане трохи спокійніше, а кордон облаштувати і замкнути просто не встигнуть. До того ж обов'язки директора зобов'язували…

Отже, йшов п'ятий день радянізації Львова.

Професор Козловський стояв перед будинком Етнографічного музею. І потроху "закіпав".

Нова вивіска гласила: "Народний Музей — Відділ Культури".

Директор ніколи не вирізнявся багатирським здоров'ям, альпінізмом не займався і навичок пересування по вертикалі не мав, але зривати вивіску видерся самотужки, твердячи щось про те, що все має лишитися як було…

Очевидно, тут поважний археолог допустився фахової помилки.

Як історик він мав розуміти: так, як було, вже точно не буде ніколи.

Тим більше, що до НКВД із доносом уже біг один із музейних співробітників: мало того, що директор нову вивіску зірвав, так іще робітничий клас гнобив, коли був прем'єром "панської Польщі".

Арешт мав характер вистави.

Козловського везли через Львів відкритим авто, у компанії чотирьох вартових, із наставленими на арештованого багнетами.

Хлистав дощ. Вода заливала очі, стікала по обличчю простоволосого професора на одяг. Козловський часто кліпав очима. І то мало жалюгідний вигляд: здавалося, колишній прем'єр Речипосполитої плаче.

28 вересня Козловського допитували перший раз. Не всі протоколи допитів збереглися (а може, і не завжди їх вели). Бо про допит, який тут варто згадати, жодних згадок у паперах НКВД не збереглося, як, щоправда, і в записах самого Козловського.

Про той допит пізніше розповів у спогадах один з українських співкамерників професора. Нібито з його, професора, власних слів.

"Однієї ночі — сказав Козловський, — о 12-й забрали мене на допит. (…) Почалося з погроз. Полковник Кремін засвідчив, що за мою діяльність починаючи від 1918 року загрожує мені розстріл або 25-річна каторга.

"Злочини" мої охоплювали службу в "бандах" Пілсудського у 1920—21 роках, антирадянську діяльність у Сеймі, організацію Берези Картунської, нищення православної церкви на Холмщині та на Волині…

Є для Вас один рятунок, — повідомив Кремін — (…) Звільнимо Вас із в'язниці, довеземо до турецького кордону. Отримаєте відповідні документи, а також гроші у необхідній кількості.

Вашим обов'язком буде перебратися з Турції до Франції, до Парижу і там налагодити контакти із польськими і французькими політичними колами, що для Вас як для відомого польського державного мужа не буде складати жодних труднощів.

Подальші обов'язки Вам визначить наше посольство у Парижі. Воно також надалі забезпечуватиме Вас грошима.

Маєте зорієнтуватися: чи французи готові і мають охоту боротися з німцями, чи також схильні порозумітися з ними і капітулювати".

Теоретично Козловський отримав шанс: можна було схрестити за спиною пальці, з огидою погодитися на таку слизьку пропозицію, а потім зникнути на просторах збуреної Європи.

Але Козловський мав кепський характер.

Він знову скипів, вибухнув і заволав на Креміна:"Що? Я? Міністр Речипосполитої маю стати більшовицьким шпигом?!"

Кремін натиснув на кнопку. У кімнату ввалилося семеро енкаведистів. Колишнього міністра і прем'єра Речипосполитої без зайвої дипломатії повалили на долівку. Один тримав за ноги. Другий — за руки. Решта била. З усією класовою ненавистю.

Молотила гумовими кийками так, як селяни молотять ціпами сніп на обжинках. Козловський втратив свідомість.

Він зникне на два роки у надрах радянського НКВД, щоб у грудні 1941 року зібрати прес-конференцію у Берліні.

5

Владислав Лянґнер уже кілька днів сидів у Москві. Тут хлистав дощ — такий само, як у Львові.

З аеродрому генерала привезли до підмосковного Кунцева, на дачу із міцним високим забором та озброєними енкаведистами по периметру.

А дні спливають. А офіцери його штабу сидять за "колючкою" у тернопільських бараках. І нічого не відбувається.

Нарешті за генералом прислали авто — цілком пристойний лімузин: "Генерал Шапошніков просить до нього!"

"Я тут чув, що ви прилетіли. Чим можу бути корисний?" — Шапошніков вдає ґречного господаря. Хоча говорити людині, яка чекала з невідкладним питанням кілька днів "я тут чув, що ви прилетіли" — то навіть за дипломатичними мірками аж надто неоковирний спосіб дати знати про ставлення до невідкладності питання.

"Я хотів би нагадати вам, пане генерале, про умови капітуляції, які ми підписали з представниками генерала Тимошенка. Ми вимагаємо їх виконання", — а що іще мав говорити у тій ситуації Лянґнер?

Шапошніков підкреслено чітко і навіть урочисто відповідає: "Ми виконаємо всі умови. Увесь світ, пане, знає, що ніхто так, як Радянський Союз, не здатен виконувати свої зобов'язання".

Якби присутні з Лянґнером поляки трохи гірше знали російську мову і не було б тих перших чотирьох слів в урочистій обіцянці Шапошнікова, то її друга частина легко могла збити з пантелику: так здатен чи не здатен, буде чи не буде виконувати свої зобов'язання?

Можливо, психоаналітика така неоковирна конструкція Шапошнікова примусила би замислитися про те, а що, власне, відбувається у підсвідомості генерала.

Але у тому кабінеті послідовників доктора Фрейда не було.

Один навпроти іншого у кабінеті стояли два генерали. І у свідомості одного з них не було місця для думки, що один офіцер може зганьбитися обманом іншого.

Лянґнер летів назад заспокоєний. Під крилом того літака, далеко внизу паровози тягли вагони. У вагонах сиділи польські військові. Їх везли не у той бік, про який домовлявся Лянґнер із Тимошенком і Шапошніковим.

6

Від початку війни Добеслав Якубович встигнув зробити лише кілька коротких нотаток:

"26 серпня. Дістався полку. 27 серпня. Виїзд через Львів до Тарнова".

Потім дуже стисло — записи про бойовий шлях: Радомишль — Соколув — Тарногура — Любомль — Ковель. І далі: "22 вересня. Роззброєння".

Час робити довші записи з'явився у підпоручика Якубовича у вагоні поїзду, який йшов на схід.

На львівському вокзалі поїзд робив коротку зупинку. Але виходити з вагонів було неможливо — охорона завбачливо ті вагони опломбувала. І підходити до них — не підійдеш: уздовж колій стояли озброєні вартові.

Старі львів'яни пам'ятають, як молоді хлопці у тих вагонах вголос волали від спраги і голоду. За два дні Якубович був у Шепетівці, в одному з фільтраційних таборів для польських військовополонених.

"28 вересня. Умився вранці, приготував трохи кави у пічці. Поділ кави. Хліб. Вартові поводяться поблажливо, не пильнують так сильно. (…)

Радіо виголошувало комюніке: німців б'ють французи (італійці також), французькі війська увійшли в Швейцарію; Росія має ультиматум і війну з Японією; Президентом Польщі мав стати Падеревський, Головнокомандуючим — Сікорський; у Німеччині — революція; німців поляки роззброюють під Варшавою і в Познанському — то все плітки.

Так це подає совєцькє радіо.

21:30. Видали нам півхліба і півконсерви на рило. Пити після них страшно хочеться.

Офіцери стають усе більш нервовими, доходить часто до інцидентів (…) допоки словесних".

Добеслав Якубович був шкільним вчителем, його мобілізовали лише місяць тому.

Він не дуже звик воювати, його "зброєю" були крейда і вічне перо, а ворогом — невігластво.

Він робив, те, до чого звик, — він писав. Але за кілька тижнів тональність його щоденника зміниться.

Він перестане описувати табірні реалії і почне на тих сторінках виливати душу.

Його щоденник зіграє свою роль в кінці цієї історії. Але то станеться в іншому місці і в інший час.

А наприкінці вересня 1939 року колишній вчитель Якубович відлежував боки на голих дошках у Шепетівському таборі, щось собі нотував і страшенно нудився.

Дарма: за два дні він поїде далі на схід.

7

Фільтраційний табір у Шепетівці живився плітками, чутками і найрізноманітнішою, переважно неперевіреною інформацією про те, що відбувається за його, табору, межами.

Увечері офіцери з різних з'єднань розповідали свої історії:

"Я був поранений німецькою шрапнеллю у груди. Потім днів десять пролежав у Ковельському шпиталі.

Перед самим приходом більшовиків накивав звідти п'ятами разом із колегами, які були здатні маршувати. Недалеко втекли…

Того ж дня вони потрапили у руки "бойцов" просто на моїх очах.

Мені пощастило більше. Крився по лісах. Через пару днів натрапив на більшу групу наших недобитків… І ми не далеко утекли.

Певного ранку спимо міцно у лісі, абсолютно виснажені від голоду і холоду. Раптом — постріли. Кілька наших хлопців падають. Про оборону нема мови. Оточили, погони і орлят позривали…

З'являється молодий радянський офіцер на коні, нам, офіцерам, наказує вийти із строю. "Бойци" прикладами випихають.

Раптом — постріл.

Хто стріляв: наші, радянські — не зрозуміло. Ніхто не крикнув, ніхто не впав…

Моментально — другий вистріл біля мене.

То радянський офіцер вистрелив з нагану поміж очей молодому поручику. Поклав трупом біля мене.

У шаленстві підіймає коня на диби, шпорами його б'є, хрипло "по матері" кричить, щоб нас, усіх, хто лишився, до дерев поприв'язували…

На кожного з нас рушили по кілька бійців.

Проклинають, а разом з тим скалять зуби у радощі, як хижі звірі, що відчувають кров у повітрі… Нашими ж ременями заламані руки зав'язують, аж кості тріщать…

Радянський офіцер підскочив до нас: "Стерво, сукини сини, послід свинячий! Мусили давно здатися Червоній Армії, а не ховатися по лісах як бандити, й… в… мать! Зараз я вам покажу, як Червона Армія карає своїх ворогів за непослух!"

Нахиляється із сідла своєму підофіцерові щось каже. Той ставить бійців у розстрільний стрій і веде його до нас.

Дерева, як зазвичай у лісі, не росли рядами, тож трохи такими зигзагами нас прив'язали.

Я був хіба шостий.

Стрій стає перед першою жертвою. Команда "цілься, вогонь"! Перший офіцер звисає безладно на раменах, кашкет впав на землю, з простріленого черепа ллється до кашкета кров...

Я закрив очі, слабість підгинає мені ноги, намагаюся молитися… Другий постріл… Третій… Четвертий…

Втратив відчуття часу, не знаю, чи секунда, чи хвилина між ними була…

Кінський топіт і пронизливий крик російською "Пєрєстань стрєлять!" пробудили мене з летаргії. Відкрив очі.

Розстрільна команда з наставленими гвинтівками стоїть перед моїм найближчим сусідом з правого боку.

Дивлюся перед собою і бачу, що інший радянський офіцер, очевидно старший за званням, трохи стишеним голосом розмовляє з молодшим офіцером. Змісту розмови я не зрозумів, але бачу, що щось відбувається, що віддає накази якісь. За хвилину нам розв'язали руки…

До нас Господь був милосердний, а до тих, кого розстріляли, навіть не дозволили підійти, щоб зняти з дерев : "Мають залишитися ось так, на деревах — іншим на острах".

8

Колись хтось має написати спеціальне дослідження про логістичну роботу НКВД. То була насправді небанальна задача: швидко перевезти кілька сотень тисяч людей углиб країни.

Якщо дуже спрощувати, схема була такою: спочатку кілька днів тримали на місці обеззброєння: у Львові, Луцьку, Ковелі чи Гродно.

Потім концентрували бранців у таборах Шепетівки та Підволочиська. То були навіть не табори — у Підволочиську просто огородили колючим дротом ділянку поля. А у Шепетівці для ночівлі військовополонених використовували навіть сцену місцевого театру.

Такі "табори" радше були "пересадковими станціями". Якби ширина колії у Європі і СРСР була б однаковою, шепетівського та підволочиського таборів могло б і не бути.

Отже, за тиждень-два бранців перевозили ще далі, до таборів на околицях українського Путивлю та російського Тьоткіно, які грали роль своєрідних диспетчерських пунктів.

З них відсилали до таборів тривалого утримання.

Щоправда, то була схема, яка тільки на перший погляд мала вигляд простої і злагодженої. Із середини все виглядало… Краще про те говорити тим, хто все це пережив.

Професор Свяневич опинився у Підволочиському таборі.

Через два дні його із соратниками завантажили у товарні вагони… Жоден не знав, куди їх везуть. Холод, голод, брак води. Чого насправді було досить — то відчуття липкого бруду: не було іншої можливості відправити природні потреби інакше, аніж як на долівку вагона.

Дорога до Києва тривала кілька днів. І у тих умовах лік часу втрачався.

У Києві бранців конвоювали до їдальні. Уздовж їх шляху зібралося багато українських жінок. Вони уважно і співчутливо дивилися на польських офіцерів, дехто плакав.

"Їх ставлення було для нас несподіваним, дивним і зворушливим. — Згадував Свяневич, — Лише потім у таборах я зрозумів, чим це було викликано.

До 1939 року серед частини українського населення побутувала легенда про прекрасну і сильну польську армію. Багато хто сподівався, що скоро прийде день звільнення, який принесе польське військо.

І ось тепер можливих визволителів везуть у тих самих теплушках, що і мільйони радянських в'язнів.

Це й народило співчуття і, водночас, тугу за нездійсненими сподіваннями на звільнення".

Одна з жінок якимсь дивом проскочила повз вартових, підбігла до полковника Новосельського і сунула йому у руки білу паляницю і зникла у натовпі.

Отже, у професора Свяневича нарешті з'явилася можливість польових досліджень радянської економіки та на власні очі бачити, як воно в СРСР "всього досить".