Останній розстріляний бандерівець

Історична правда публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання "Район. Історія".

Планове виробництво

Планове виробництво в СРСР стосувалося не лише економіки.

Планування і організація відкритих багатолюдних судових процесів над політичними супротивниками мало важливу пропагандистську мету: розправа з ворогами – треба було тримати суспільство у страху та переконанні, що засуджені противники радянської влади "найстрашніші злочинці, які несуть небезпеку кожному".

У другій половині 80-х років організувати хоча б один такий процес на рікдля КҐБ треба було. За планом.

Бо перебудова і гласність за правління генсека СРСР Горбачова, багаторічна боротьба українських дисидентів, Чорнобильська трагедія значно похитнули довіру до комуністичних ідеалів та державних інституцій країни Рад.

А у 1987 році потрібно було ще й належно відзначити "70-річчя Жовтневої революції".

Тож засудити під ювілей ворога радянської влади – це ще один привід показати її силу й живучість.

І такий випадок трапився навесні 1986 році. У Прокуратуру Волинської області надійшла заява мешканця міста Камінь-Каширський Миколи Найдича на жителя Харківщини Івана Гончарука.

У 1945 році Найдич співпрацював із НКВД. За це його поранив при спробі вбити член УПА Іларіон Цюрик.

Найдич також багато років воював зі своєю сусідкою у селі Грудки за земельну межу між двома господарствами. Сусідка померла у 1976 році, тож, вочевидь, з'явилася надія на перемогу в цьому протистоянні.

Але на похорон, а згодом і на роковини, із Харківщини приїжджав її рідний брат – Іван Гончарук.

Стало зрозуміло, що межа буде незмінною.

Щоб помститися, а можливо і виконати нове завдання з КҐБ, Микола Найдич написав заяву на Гончарука, звинувативши його у "злочинах", скоєних під час війни проти радянської влади.

Гончарук востаннє був на Волині у квітні, а заяву проти нього ті, що його нібито "впізнали", подали… у жовтні.

11 жовтня 1986 року доручили "провадження справи слідчому відділу Управління КҐБ у Волинській області".

А 14 жовтня в Луцьку створено слідчу групу з двох людей – лейтенанта Олександра Заболотного і майора Віталія Приступи. Майор був керівником цього слідства.

Іван Гончарук, жив у іншому кінці України і не здогадувався, що його чекає.

Арештували пенсіонера 1 липня 1987 року.

Мала мати трьох синів...

Іван Гончарук народився 22 червня 1925 роціу селі Грудки Камінь-Каширського району Волинської області.

Коли йому було 3 роки, помер батько Сава. Мати – Марія Федорівна Гончарук (у дівоцтві Прус) – сама виховувала трьох синів і доньку.

Іван був наймолодшим, з дитинства привчений до важкої праці по господарству. Сім'я мала 4 гектари землі, дві корови, кури, свині.

Мама вирішила дати Івану освіту. Закінчив 6 класів польської сільської школи. Два роки ходив у 6 клас, бо школа була 6-річна, але таким чином закінчив і 7 клас.

Щоб продовжувати навчання, треба було їздити в Камінь-Каширський. Але грошей на цю науку сина в матері не було.

У 1939 році після появи радянської влади Іван пішов на курси слюсарів при Ковельському залізничному депо.

Проте навесні 1944 року мусив навчання покинути – треба було допомагати матері вдома.

Вона залишилася одна: донька Домна вийшла заміж і перейшла жити до чоловіка, син Яків створив свою сім'ю і також жив окремо, Ієва у 1940 році забрали в Червону армію (ЧА).

У червні 1941 року, у перші дні нападу Німеччини на СРСР, село було окуповане нацистами. Іван весь період панування чужинців господарював удома. Його брати активно воювали з нацистами – Ієв у складі Червоної армії, а Яків у лавах Української повстанської армії.

Яків загинув восени 1945 року, де похований – невідомо.

Після вигнання нацистів у березні 1944 року повернулася радянська влада. Почалася мобілізація до Червоної армії. Іван не хотів туди йти.

Адже із села Грудки більше сотні хлопців пішли в УПА. У червоноармійці зголосилися одиниці.

Частина тих, хто раніше був в УПА і піддався на мобілізацію у ЧА, невдовзі були викриті, засуджені за минуле та відправлені у табори ГУЛАГу.

В рядах УПА

Спочатку 19-річний Іван (уникаючи мобілізації в ЧА) переховувався на хуторі у сестри.

А коли прийшли хлопці з лісу і покликали – у липні 1944 року пішов у повстанці під псевдо "Лісовий".

Районним провідником ОУН у 1944-1945 роках у Камінь-Каширському районі був Іван Півнечук на псевдо "Нечувалий", родом із села Олексіївка того ж району.

У вересні 1945 року він загинув у бою з чекістами з так званих "істрєбітєльних батальйонів" (у народі їх прозвали "стрибки" - Л.Б.).

"Нечувалому" підпорядковувалася боївка ОУН, керівником якої був Фадей Бродовський на псевдо "Збруч". До неї входили Іван Гончарук, Степан Бродовський, Єфим Бродовський, Іларіон Цюрик та Адам Мендель.

У 1944 році на хуторі Вовки біля села Грудки Іван проходив двотижневий вишкіл УПА.

За цей час хлопців стало більше 50-ти.

Більшість були із села Грудки, а також з сіл Осівці, Видерта, Воєгоща, Мостище та інших.

Після навчання повстанці під керівництвом "Чардаша" перейшли у селі Хотешів. Там у лісі, був склад УПА з обмундируванням. Іван отримав черевики і радянську шинель. По поверненню на хутір Вовки видали зброю і патрони.

Війна не завершилася на Волині з вигнанням нацистів.

Радянська влада всі війська спрямувала на знищення українського визвольного руху. Сили були нерівні, але на стороні повстанців була довіра й підтримка місцевого населення.

Перший бій Іван зустрів біля села ХабарищеРатнівського району.

Два відділи УПА "Верховинця" і "Чардаша" були оточені військами НКВД і майже всі розгромлені.

За наказом командирів повстанці пішли на прорив.

Із відділу "Чардаша" загинуло двоє –"Чардаш" і "Степовий", решта повернулися на хутір Вовки.

Стали діяти в районі сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище, Ворокомле, Видерта, Воєгоща, Мостище, які були на території Камінь-Каширського і Ратнівського районів.

"Від боїв з частинами ЧА і НКВД наш відділ ухилявся, щоб не мати втрат.

Як пояснював нам районний провідник ОУН "Нечувалий", ми повинні були берегти свої сили до того дня, коли ЧА і німецька армія обезсилять один одного, а потім взяти владу в свої руки і створити самостійну Україну.

Тому наша діяльність зводилася переважно до розправи над радянсько-партійним активом, людьми, які допомагали поширювати радянську владу.

Оскільки запаси продуктів в УПА були обмежені, то збирали їх у людей по селах", – згадував згодом Гончарук.

Він також зазначив:

"Всі учасники ОУН і УПА, в тому числі і я, вірили своїм командирам і поділяли їхні погляди. Особисто я вважав, що ми дійсно боремося за краще майбутнє свого народу, і тому всі накази виконували добросовісно".

Влітку 1945 року відділ УПА із 60-ти осіб під керівництвом "Думного" перейшов на хутір Заприп'яття села Залухів Ратнівського району. Там їх оточили війська НКВД.

Зав'язався бій, "Думний" загинув. Гончаруку вдалося вирватися з оточення і втекти.

З повстанцями зустрівся на хуторі Вовки. Командування залишками відділу (20 осіб) взяв "Чорноморець".

В кінці літа 1945 р. "Чорноморець" зник. Були чутки, що його ліквідувала Служба Безпеки (СБ) ОУН за зв'язок із НКВД.

Керівництво перебрав Фадей Збродовський на псевдо "Збруч". У його відділі було 12-15 активних бійців.

У цій групі 20-річний Гончарук - "Лісовий" був господарчим – він займався переважно збором від населення продуктів та одягу для повстанців, іноді брав участь у бойових операціях, де його ставили вартовим.

Група "Збруча" відбивала напади "стрибків", карала їхніх донощиків, через яких за допомогу УПА засуджували або вивозили у Сибір сотні сімей, розправлялася з партійними активістами, які вводили людей в оману комуністичною ідеологією.

Один із повстанців Іларіон Цюрик згодом зізнався на слідстві:

"В ОУН я був для боротьби з радянською владою за створення самостійної Української держави. З повинною в органи я боявся виходити. Людей ми вбивали за їх вину перед нами".

У серпні 1945 року НКВД завело оперативну справу під назвою "Лісові" для знищення боївки "Збруча".

За цією справою проходило 27 членів ОУН. Із них 16 було вбито, арештовано – 6, під час бою захоплено Адама Менделя, троє вийшли з повинною.

15 липня 1946 року справу "Лісові" було припинено і здано в архів.

На 27-го повстанця Іларіона Цюрика на псевдо "Калина" завели окрему справу як на бандита-одинака, його змогли арештували лише 5 березня 1952 року.

10 липня "Калину" засудили до розстрілу, вирок виконали 22 вересня 1952 року.

Серед 6-ти заарештованих був Іван Гончарук.

Його разом з Єфимом Бродовським і Феодосієм Найдичем 21 грудня 1945 року схопили співробітники НКВД на хуторі поблизу села Грудки. Під час затримання у Гончарука вилучили гвинтівку і 7 патронів.

За крок від смерті. Ув'язнення

Господаря хати Омеляна Костючко, у якого енкаведисти на горищі сараю захопили Гончарука, радянська влада засудила у березні 1946 року до 5 років таборів.

Після тортур під час слідства, яким піддавали тих, хто допомагав УПА, в ув'язненні той був недовго – помер 7 грудня 1947 року.

У 1946 році Івана Гончарука судили разом із 6-ма своїми побратимами з УПА.

Його звинуватили в ухиленні від служби в ЧА, участі в УПА та боях проти НКВД, збиранні у місцевого населення продуктів для УПА, у вбивстві членами УПА Горпини Турковець (Іван стояв на чатах (стояв на варті, пильнував - ІП)).

"Від повстанців я довідався, що цю сім'ю треба було ліквідувати, бо вони доносили в НКВД на всіх, хто співпрацював у селах з УПА", – пояснював він на суді.

Справді, Юрій Турковець був агентом НКВД під псевдо "Груша". Під час нападу у нього стріляв повстанець Адам Мендель. І вбив його дружину Горпину, чоловік був поранений, але зумів втекти.

За цією справою Є.Бродовського і А.Менделя розстріляли у 1946 році. П'ятьох – відправили у концтабори. Федір Найдич і Артем Сотник померли наступного року у місцях позбавлення волі.

Івана Гончарука також засудили до смертної кари.

Однак за визначенням Воєнної колегії Верховного суду УРСР розстріл замінили на 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав.

Відбувати ув'язнення довелося на Колимі.

"Працював різноробочим на штатних і неоплачуваних роботах", – йдеться у документах.

У 1955-1956 роках у таборах ГУЛАГу переглядали справи засуджених за політичними статтями. Багатьом політв'язням скорочували терміни ув'язнення і звільняли.

Написав заяву на перегляд і Гончарук. А 17 серпня 1956 року його із "Севвостлага" МВД СРСР вирішив "звільнити за недоцільністю подальшого утримання в ув'язненні".

Воля. На чужині і вдома

Повернутися додому Іван Гончарук не мав права, відтак оселився у селищі Усть-Омчуг Тенькінського району Магаданської області.

Влаштувався працювати кухарем у військовій частині.

Через рік познайомився з дівчиною з України – Ганною Проценко родом із Сумщини.

Вона приїхала за оргнабором працювати швачкою у місцевий комбінат побутового обслуговування. Після тривалих зустрічей, вони побралися.

У 1958 році розформували військову частину, тож Гончарук перейшов працювати кухарем у Теньківську торгівельну контору.

Згодом закінчив у Магадані курси з підготовки завідувачів виробництва і очолив їдальню на Колимській трасі, яку називали 169 кілометр.

На Колимі у Гончаруків народилися двоє дітей – Наталя і Юра.

Донька згадує, що у сім'ї ніколи не було скандалів і нерозуміння між батьками. Жили дружно в любові, хоч і складних побутових умовах: однокімнатній квартирі без парового опалення.

У 1969 році за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату.

Кілька років висилали кошти на її добудову. Жити в Україну переїхали у 1975 році.

Іван Гончарук був вже пенсіонером. Діти створили свої сім'ї. Донька працювала у Харкові інженером на заводі, син став робітником на Зміївській ГРЕС.

У рідне село Грудки на Волинь із Колими їздили під час відпустки – раз на три роки.

Із Харківщини відвідували родину на Волині частіше.

"Погано на мене тоді ніхто не казав. Всі люди ставилися добре, жодного зауваження не було", – писав згодом у касаційній скарзі Гончарук.

"Була б людина…"

У радянському суспільстві, фраза "Була б людина, а стаття знайдеться", промовлена одним державним чиновником, стала приказкою і водночас настановою.

У квітні 1986 році Іван Гончарук відвідав Волинь та Грудки на 10-річницю по смерті рідної сестри Домни.

Був на Богослужінні у церкві в сусідньому селі Осівці. Провідавши рідню, повернувся на Харківщину – у селище Комсомольське (нині – Слобожанське), де жив у просторому затишному будинку в колі люб'ячої сім'ї.

У жовтні на Волині проти нього КҐБ розпочало додаткове розслідування за ст. 399 КПК УРСР.

Найімовірніше, що заява Найдича про "злочини Гончарука, про які раніше не було відомо слідству", – це лиш привід до початку роботи.

Архівно-кримінальна справа № 13017 зі обвинувачення Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 року. А до того часу протягом 9 місяців йшло "провадження справи".

Вони й гадки не мали, що колись документи КҐБ під грифами "Секретно" стануть у вільному доступі історикам та всім, хто захоче з ними ознайомитися.

Відтак ніхто не підозрював, що ще хтось ці таємні папери вивчатиме, аналізуватиме, перевірятиме факти і дії слідства.

Сім товстих папок приховували найголовніше – справу проти Гончарука грубо сфабрикували.

КҐБ був потрібен гучний судовий процес і рясні викривальні публікації у газетах під рубриками "Правда про націоналізм", "Націоналізм – лютий ворог народу!".

Село Грудки Камінь-Каширського району для цього ідеально підходило.

Колишній дільничний, а на той час звичайний рожищенський пенсіонер, Адам Дубчак 18 грудня 1986 року засвідчив:

"Після звільнення Камінь-Каширського району я працював старшим оперуповноваженим відділу боротьби з бандитизмом Камінь-Каширського районного відділу НКВД.

Справа в тому, що цей район значною мірою був вражений бандитизмом.

Особливо виділялося село Грудки. Із цього села біля більше мешканців в різні часи були в ОУН.

Бандитським підпіллям керував районний керівник ОУН на псевдо "Нечувалий"–Півнечук Іван Давидович, родом із села Олексіївка, проживав в с. Грудки… Бандити співробітників НКВД при найменшій можливості знищували..."

10 червня 1987 року майор КҐБ В.М.Приступа склав постанову про притягнення в якості обвинуваченого Івана Гончарука.

Окрім нього, її підписали – начальник слідчого відділу Управління КҐБ УРСР по Волинській області підполковник А.В.Андрієвський та начальник Управління КҐБ УРСР по Волинській області генерал-майор В.М.Шевчук.

Головне обвинувачення у цьому документі:

"...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу".

І тут не сходяться історичні факти!

По-перше, Гончарук пішов в УПА, коли нацистів із Волині вже вигнали. Він жодним чином з ними не співпрацював, навіть радянські спецслужби не змогли дорікнути.

По-друге, УПА саме тому і боролася з нацистами, що ті не визнавали право українців мали власну незалежну державу.

І навіть у документах цього слідства є неодноразові згадки про бої УПА з нацистами, про звільнення повстанцями Камінь-Каширського від нацистів у 1943 році.

Отже, абсолютно неправомірне застосування ст.56 і ст.64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності.

Створення "Карателя"

Окрім названих статей, для покарання Гончарука застосували Постанову Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що як виняток дозволяла застосовувати смертну кару до тих радянських громадян, які під час війни "проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей".

Зрозуміло, що вбивство членами УПА у боях чи під час нападу членів радянських спецслужб НКВД, трактувалося як "вбивство радянських людей".

Із жовтня 1986 до червня 1987 року слідчі мали чітке завдання: зробити з Гончарука карателя!

Для цього слідчі взяли в архіві всі справи засуджених членів ОУН і УПА, різні оперативні зведення, все, що стосувалося боротьби з націоналістичним підпіллям у Камінь-Каширському районі з 1944 до 1952 роки.

У 7-томній справі Гончарука у 3 і 4 томах є огляд 51 справи, де слідчі шукали все, що пов'язано з діяльністю УПА в районі сіл Грудки-Осівці.

Паралельно каґебісти допитали 150 місцевих мешканців.

Це дало їм змогу зробити висновок:

"Слідство встановило, що боївка СБ ОУН бандглаваря "Збруча", у складі якої був Гончарук, в селах Грудки, Осівці та інших прилеглих сіл Камінь-Каширського району Волинської області у 1944-1945 рр. здійснила понад 40 убивств радянсько-партійного активу та мирних радянських громадян".

Яка стилістика! З неї виходить, що "актив" не був мирним, а до "мирних громадян" відносилися і агенти НКВД серед населення.

Їх мусили знищувати повстанці, щоб у Сибір не вивозили сотні родин членів ОУН і УПА або тих, хто допомагав їм продуктами чи одягом.

Цікаво, що довести участь Гончарука у прямому вбивстві – не вдалося. Не знайшлося такого факту! Але ж треба!

Тож вихід знайшли: там, де вказано, що у якомусь вбивстві брали участь повстанці, особи яких не вдалося встановити, – дописували, що одним із них був Гончарук.

Оскільки на першому слідстві у 1946 році Гончарук зізнався, що стояв на чатах під час нападу на будинок агента НКВД Юрія Турковця, то у всіх "карательських" звинуваченнях цю роль закріпили.

Отже, з Гончарука зробили "карателя", який стояв на варті.

Цікаво, що до слідства (у якості свідків) залучили трьох колишніх повстанців (місцевого Василя Луцика, Івана Гайдича привезли з поселення Мегет в Іркутській області, Івана Кошеля із Дніпропетровської, де він оселився після виходу з ув'язнення).

Усі свідчили як "разом з Гончаруком" убивали, і показували на різних слідчих експериментах, де саме.

Але вони проходять у справі як свідки, а судять "вічного вартового" Івана Гончарука, який від початку все заперечував і в суді заявив: "Вбивств на моїй совісті немає. Перед людьми і совістю я чистий…"

Убивство шептура

Микола Найдич у заяві до прокуратури вказав три "злочини", що "Гончарук в 1944-1945 роках в селі Грудки бив його матір, вбив Григорія Решетовського, а в селі Осівці вбив громадянина Шептура та знущався над іншими мешканцями сіл".

Анна Шептур стала другою особою, хто після Найдича погодилася прилюдно звинуватити Івана Гончарука, у вбивстві батька.

У заяві вона написала:

"27 квітня 1986 р. я була в православній церкві села Осівці. Там були і жителі сусіднього села Грудки. Коли я була в церкві, то мій односельчанин Хлистик Микола Герасимович сказав мені, що на богослужінні є і Гончарук, який приїхав у село на роковини смерті своєї сестри".

І далі:"Я впізнала того, хто вбив батька".

На подальше запитання слідчого звідки саме вона взяла, що Гончарук убив її батька, відповіла:

"Мені про це сказала мати, яка нині покійна. А їй це стало відомо із чуток від сусідів".

Антон Шептур при радянській владі у 1939-1941 роках служив у міліції.

Під час німецької окупації з червня 1941 до січня 1945 року жив у селі Осівці. До відступу окупантів займався сільським господарством. Під репресії нацистів не потрапляв.

Навесні 1944 року одразу після повернення радянської влади був мобілізований у Червону армію.

Анна повідомила слідчому:

"У рядах радянської армії батько приймав участь у розкритті німецьких посіпак і українських націоналістів із числа осіб, призваних разом з ним в лави мобілізованих.

Через це місцеві націоналісти, хто саме - не пам'ятаю, погрожували розправитися з ним. Про це мені відомо зі слів моєї покійної матері".

Її слова підтвердив і брат Федір:

"Мати передавала йому попередження про наміри оунівців з ним розправитися. Коли я казав, що чекаю батька, мати відповідала, що краще б він не повертався".

Матвій Кіт і Антон Шептур здали у НКВД п'ятьох червоноармійців-односельчан.

Жителі Осівців Адам Назарович Метчик, Адам Іванович Метчик, Харитон Метчик, Йосип Січинський, Степан Лесик у минулому були в ОУН, потім мобілізовані до ЧА.

Усіх їх заарештували і засудили 2 вересня 1944 рокуна 10 років ув'язнення. Їхні родичі теж репресовані.

А були й інші члени ОУН і УПА, з якими боровся Шептур. Важко порахувати скількох людей за його допомогою вбили, арештували, засудили чи вивезли в Сибір.

Тож у Осівцях давно чекали на повернення з армії Кота і Шептура– як селяни, так і повстанці.

Із документів з'ясовується вражаюча історія вбивства Шептура.

Повертаючись у село із армії він не пішов зразу додому. Зайшов до рідної сестри. Вона благала його не йти додому, бо вб'ють.

Той відповів, що йому нічого боятися. Шептур попросив, щоб його провів племінник Петро Іщик.

Очевидно, розраховував, що дорогою у нього не стрілятимуть, якщо поруч буде 12-річний хлопець. Та й у разі чого, дитина може покликати на допомогу.

Удома жінка спершу запитала, чого прийшов. Відповів, що побачить дітей і піде.

Обійняв двох молодших, потім побачив старшу Анну, яку покликали з вечорниць.

У хату привітати з поверненням зібралося до 15 сусідів.

Раптом з'явилися четверо повстанців. Двоє зайшли у хату і попросили сусідів піти. Усі спокійно розійшлися, ніхто не покликав міліцію, хоч знали чого ті прийшли! Ніхто не залишився захищати!

Відбулася жорстка розмова з хлопцями з лісу.

Для потреб УПА забрали військову амуніцію, а Шептура розстріляли.

За словами Анни, про насильницьку смерть чоловіка і батька вони не повідомляли у міліцію, а тихо похоронили.

Чи був серед цих повстанців Гончарук – невідомо.

Він казав, що ні.

Анна описувала убивцю батька зовсім інакше, ніж тоді виглядав Іван. Адвокат же на суді зауважив, що малолітня дівчина не могла через 40 років упізнати вбивцю, бо це неможливо.

Цікаво, що сусід і найближчий друг Антона Шептура Йосип Голодюк на суді пояснив, що не знає хто його вбив.

Ще двоє сусідів – Єрмолай Іщик (червоноармієць, чоловік сестри Антона Шептура) і Йосип Іщик теж не вказали, що Шептура вбив Гончарук.

Матвія Кота за зраду односельчан також убили, а його смерть слідство "повісило" на Гончарука.

Решетовських знищив Леонець

Подружжя Григорія і Домни Решетовських у Грудках співпрацювало з НКВД, задавало їм людей, що допомагають УПА.

Селян арештовували, катували, судили, вивозили. Повстанці мусили їх ліквідувати (Решетовських – ІП). 11 квітня 1945 року боївка "Збруча" забрала з дому Решетовських і онука, який був з ними.

Дорогою малого хлопця пожаліли і відпустили, діда з бабою розстріляли неподалік від цвинтаря.

У 4 томі "справи Гончарука" є документ про загибель у бою з НКВД оунівця Феодосія Леонця.

В огляді справи є постанова про виселення сім'ї Леонця за те, що він особисто розстріляв Решетовських, а далі дослівно:

"Відомостей про діяльність Гончарука немає".

Отже, невідомо чи взагалі Іван був у той час там.

Однак у його обвинувальному висновку записали:

"Вночі, Гончарук разом із керівником боївки ОУН "Збручем" та іншими бандитами, в с. Грудки Камінь-Каширського району затримали подружжя Решетовських…" А далі слідчі відводять Гончаруку роль –"конвоював, був на сторожі під час розстрілу"…

Про факт побиття Ксенії Найдич Іваном Гончаруком зафаксовано лише із заяви Миколи Найдича.

Жодних інших прямих свідчень і документів немає.

Проте є обвинувачення, що бив, а вона потім хворіла і невдовзі померла. Долучаються медичні довідки, а в них діагноз інший –онкозахворювання.

Але ніхто ж не планував потім всі ці неспівпадіння перевірити.

Отже, усі звинувачення заявників Найдич і Шептур не підтверджені. До них слідство додало ще й інші. У факті убивства голови сільради Терентія Гончарука – Іван Гончарук у цей час "стояв на чатах".

В кінці березня 1945 року в селі Мельники-Мостище боївка "Збруча" вбила 6 радянських активістів.

Голова сільради Іван Ладан привів їх у будинок Володимира Солоненка на ночівлю.

Коли почали вкладатися, то у вікно побачили, як хтось оточує хату.

Один із них – Адам Кіпень – заспокоїв господарів, щоб не хвилювалися: "Це свої напевно роблять облаву на бандитів".

Але військові наказали всім виходити або кинуть гранату. Активісти швидко здалися повстанцям. Їх повели у урочище "Сольці", де розстріляли. У хаті вбитим лишився Ладан.

Виходить, що боївка "Збруча" знищила "активістів", які полювали на воїнів УПА по сільських хатах.

Участь у цій операції Іван Гончарук рішуче заперечував, бо саме в той час хворів тифом.

Але у ній був Іван Кошель, який зізнавався, що нібито був разом із Гончаруком. Але Кошеля за це не судили, він проходив у справілише як свідок!

Знову (як вартовий!) обвинувачений у захопленні боївкою "Збруча" чотирьох бійців-винищувачів НКВД. Це були місцеві хлопці, які зайшли 19 грудня 1945 року до одного з них додому, щоб переодягнутися і поїсти.

Коли повстанці їх схопили, то трьох добряче побили і відпустили, а четвертого – Івана Костючика – за те, що вбивав членів ОУН, забрали і розстріляли у лісі.

Один із цих"стрибків" Харитон Найдич свідчив на слідстві:

"Я бачив майже всіх бандитів, які затримали мене разом з моїми товаришами з винищувального батальйону.

Але особисто Гончарука Івана Савовича у той час не знав, і тому стверджувати категорично, що я його в той день бачив серед бандитів не берусь.

Правда, хтось із села мені говорив, що серед них був і Гончарук".

Для закріплення і доказового наповнення обвинувальної справи слідство навесні 1987 року провело ексгумацію усіх названих "жертв Гончарука". Зокрема, 22 квітня розкопали могилу Решетовських.

Експертизи по всіх розкопках встановлювали факти насильницької смерті всіх винищених повстанцями "стрибків", "активістів" та агентів НКВД.

У документах справи багато фотографій розкопаних могил, розкладених кісток, планів-схем із місць "злочинів". Відтак, на суді буде чим вражати обдурених глядачів.

Арешт, Допити, Очні ставки

Завершивши "провадження справи" 24 червня 1987 року президія Волинського обласного суду скасувала вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 року.

А через 5 днів відкрито нову справу і отримано постанову на арешт Гончарука.

Перший допит після арешту тривав 2 години у райцентрі – місті Готвальд (нині – Зміїв) Харківської області.

Протокол на 1 сторінку: анкетні дані, роз'яснення обвинувачення і коротка відповідь: "Що було – не пам'ятаю через свій похилий вік".

Наступний допит 3 липня в Луцьку. Невідомо чи били, чи залякали, що може щось трапитися з дружиною чи дітьми (донька Наталя у цей час була вагітною), але (під тиском!) мусив "згадати все".

Протоколи стали дуже деталізованими, включно з переказами хто і що сказав.

Допитували кожні два-три дні– із 10 до 18.30 години.

Тематика за хронологією – від вступу в УПА аж до арешту в грудні 1945 року. Після п'ятого допиту склали постанову про притягнення до відповідальності в якості обвинуваченого у всіх сфабрикованих раніше злочинах.

"Винним себе визнаю частково. Обвинувачення, що я брав участь у вбивствах і катуваннях радянських громадян заперечую", – зазначено в документі від 10 липня за підписом Івана Гончарука.

Це був найдовший підсумковий протокол. Надалі допити були для "уточнення" висунутих обвинувачень у карательстві. А ще виснажливі очні ставки зі знайомими і невідомими людьми.

З рідними було всього три побачення. На них постійно тиснули, щоб вплинули на батька, аби визнав свою вину.

Із 16 липня протоколи мали зовсім інше оформлення – у кожному детально анкетні дані, перелік обвинувачень.

Потім складне речення арештанта:

"Після проведених зі мною очних ставок я майже всю ніч думав, згадував події майже сорокарічної давності, згадав деякі акції, в яких я брав участь, і вирішив дати органам попереднього слідства показання".

А далі у документах ідуть рясні "зізнання" – у всьому. Іван Гончарук зрозумів, що слідство не шукає правди й опиратися немає сенсу. Була надія боротися у суді.

Суд у Камінь-Каширську

Обвинувальний висновок складено 21 вересня. На судове засідання викликали 14 "потерпілих" і 33 "свідків".

На прохання прокурора 1 жовтня головуючий Волинського обласного суду Борис Плахтій ухвалив розпочати відкритий судовий процес 12 жовтня у місті Камінь-Каширський.

У селах Грудки, Осівці, Мельники-Мостище організували "збори села", з яких у КҐБ прислали майже однакові за текстом протоколи, підписані 4-6-ма тими самими людьми, із єдиною вимогою "Засудити і розстріляти!"

Захисником Івана Гончарука призначено адвоката луцької юридичної консультації Івана Британчука. Прикметно, що він реально захищав свого підзахисного.

Судове засідання тривало п'ять днів із 12 по 16 жовтня.

"Це виглядало на виставу, – згадує сьогодні донька Івана Гончарука Наталя Воронова. – Нагнали повний зал народу. В основному школярі, підлітки.

П'ять днів говорили про звірства ОУН і УПА, але до справи Гончарука це не мало відношення. Із 50 осіб, заслуханих у суді, Гончарука особисто знали лише 15.

Батько тримався, хоч і був пригнічений. Напевно, здогадувався яким буде вирок.

Мама після проголошення вироку побігла до того виходу, яким тата завжди виводили, щоб встигнути хоч торкнутися до нього, підтримати. Їй не дали. Солдат, що виводив батька, сильно відштовхнув матір. На вулиці мамі стало погано".

Під час допиту на суді свідки часто говорили, що невпевнені, чи був учасником у тій чи іншій акції Гончарук. Згодом, саме на ці моменти адвокат вкаже окремим зверненням і примусить внести до протоколу судового засідання.

15 жовтня слово мав адвокат Британчук.

Він наголосив:

"Гончарук був у банді не як виконавець, а як співучасник.

По всіх епізодах, які є в його обвинуваченнях, зафіксовано, що він "стояв на варті", охороняв банду від нападу військ НКВД.

Особисто Гончарук не брав участі у катуванні, пограбуваннях і вбивствах.

Враховуючи, що Гончарук І.С. тривалий час відбував покарання за ці ж діяння, після відбуття займався суспільно-корисною працею, розкаявся у вчиненому, чесно працював, прошу не застосовувати при призначенні покарання Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4.03.65 р., а обрати справедливу міру покарання".

ВИРОК

В останньому слові Іван Гончарук винним себе визнав лише частково, попросив вибачення за участь у банді та наголосив:

"На моїй совісті вбитих людей немає".

16 жовтня суддя зачитав йому вирок – смертна кара.

У залі запанувала тиша.

Десь збоку хтось зааплодував, його підтримали мало людей.

19 жовтня 1987 року у Луцьку суддя Борис Плахтій і народні засідателі Б.Панчук та Г.Артеменко підписали смертний вирок.

Адвокат 22 жовтня подав касаційну скаргу, де зазначав, що Гончарука вдруге (!) засудили за злочини, за які він уже відбув колись покарання на Колимі, і просив замінити смертну кару позбавленням волі.

Іван Гончарук також написав дві касаційні скарги.

"Заслухавши прокурора, я не міг собі уявити, що за 42 роки став таким злочинцем.

Лиш одне можу сказати, що був добрим пастухом.

Я був засуджений у 1946 році, а цього разу соромно було дивитися в очі дітям і дружині – процес так оформили по-сучасному, себе я захистити нічим не міг, віри мені не було жодної…"

Його скаргу розглянули 24 листопада 1987 року у Верховному суді УРСР. До того часу волинське КҐБ "організувало" туди листи Миколи Найдича та інших "потерпілих" із проханнями затвердити смертний вирок.

Смертну кару лишили незмінною.

19 квітня 1988 року Постанову Президії Верховної Ради Української РСР із текстом "Відхилити клопотання про помилування І.Гончарука" у Києві підписала голова ВРУ Валентина Шевченко.

3 травня 1989 року із московського Кремля (Секретаріат Верховної Ради СРСР) прийшов лист, що "підстав для помилування до засудженого Гончарука не знайдено".

Весь цей час, майже два роки, Іван Гончарук сидів у камері смертників луцького СІЗО і жив надією.

Рідним дозволяли побачення раз на три місяці.

"Зустрічі проходили через скляну перегородку у присутності когось із робітників слідчого ізолятора, – згадує донька Наталя. – Батько старався бути бадьорим, розпитував домашні новини, запевняв, що у нього все добре.

Якось на побаченні хотів передати нам зубний міст, який зламався. Просив захоронити його замість тіла. Але передати тоді не дозволили.

Після виконання вироку прийшов лист, щоб ми забрали його речі. Ми відповіли, що за ними не приїдемо, і попросили вислати зубний міст. Вислали. Така маленька коробочка, як маленький гробик".

Останнього побачення не вийшло. Дозвіл на нього надійшов 6-7 липня. А дружина поїхала 11 липня. По прибутті побачення не дали, повідомивши, що Гончарука перевели.

13 червня 1989 року із Верховного Суду УРСР (за адресою– вулиця Чекістів, 4!) за підписом його голови А.Якименка на Волинь прийшов лист із проханням дати вказівку про виконання смертного вироку Гончаруку.

23 червня голова Волинського обласного суду С.Кіпень направив у відповідні інстанції лист із проханням привести вирок у виконання.

29 червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків. Для конфіскації описано будинок площею 77.7 м, арештовані грошові вклади.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в Києві. Про це до Волинського обласного суду надійшов лист від 13 липня 1989 року від полковника КДБ А.Гринька.

Місце поховання донині невідоме. Для родини цю таємницю поки що не відкрили.

Через два місяці 8-10 вересня 1989 року в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулися установчі збори "Народного руху України за перебудову".

За два роки – у 1991 році Україна вийшла зі складу СРСР і стала незалежною державою.

У 1992 році в місті Камінь-Каширський відкрили пам'ятник воїнам УПА як борцям за незалежність України.