"Невидима рука" олігархії. Кому англійці мають бути вдячні за "Велику хартію вольностей"
Ніхто не може бути покараний інакше, аніж за рішенням суду. Податки мають стягуватися лише за згодою тих, хто їх сплачує. Депутат повинен бути захищений від переслідувань з політичних міркувань. Все це ще в 1215 році було зафіксовано у "Великій хартії вольностей".
У червні 2015 року європейська громадськість гучно відзначала 800-ту річницю "Великої хартії вольностей".
Тоді поважним вченим довелося витратити чимало сил і часу на пояснення, що цей безумовно визначний документ насправді був лише "побічним наслідком" подій початку XIII сторіччя і писався людьми, які зовсім не думали про утвердження громадянських свобод в сучасному розумінні цього слова.
Згадували й про інші папери того часу, англійські й не лише англійські, подібні за формою та за змістом на "ювіляра" - зокрема й угорську "Золоту буллу", видану королем Андрашем II у 1222 році. Але загальний настрій публіки це не змінило.
Зрештою, більшість із згаданих вченими документів залишилися хіба що пам'ятками середньовічної історії. В той час як "Велика хартія" діяла аж до XX сторіччя, а головні її принципи і зараз залишаються чинними для законодавців на всіх континентах, окрім Антарктиди.
У цьому сенсі доля хартії і справді здається унікальною. Навіть неймовірною. Але при цьому, так би мовити, "запрограмованою". Як самим змістом документу, так і обставинами його народження.
Зрозуміло, що середньовічна Англія мало походила на сучасну Британію з її складною політичною системою. Часи були простішими. Політика – невибагливою. Проблеми, які змушені були вирішувати англійські монархи з часів нормандського завоювання 1066 року, зводилися по суті до двох.
Перша - як впоратися із численними родичами, що постійно намагалися свою причетність до династії конвертувати у щось суттєвіше за родинні почуття. Друга - як приборкати знать, сумнозвісних баронів, які вважали себе такими ж "вершителями доль" підданих, як і королівська рідня.
За іронією долі, обидві ці проблеми були створені самими монархами. Зрештою, чим більше в королів було синів, тим впевненішими вони були в тому, що престол залишиться у спадок комусь із них.
Але впевненість ця мала й зворотню сторону. Бо кожний з нащадків претендував на свою долю спадку. І якщо хтось з принців (або ж його мати чи дружина) раптом відчував себе обійденим, він цілком міг збунтуватися проти батька і навіть піти проти нього війною.
Щось подібне відбувалося і з баронами. Вільгельму Завойовнику потрібно було утримувати владу над завойованою ним країною. Тому половину земель, віднятих в англосаксонських королів, він роздав приведеним ним із собою нормандським рицарям.
Які і перетворилися після цього на баронів. У своїх володіннях нормандці панували мало не як самостійні володарі, але за важливої умови - вони мали визнавати владу короля і бути готовими за першим його закликом стати під королівські знамена, надавши в розпорядження монарха озброєні за власний кошт військові загони.
Це не був винахід Вільгельма. Так само робили імператори і королі в усій середньовічній Європі. Не дарма ж ту далеку добу називають феодальною, адже кожний васал отримував землю не як повну свою власність, а як феод - тобто умовне володіння, за яке мав нести військову службу.
В ті часи просто не було ефективнішого способу організації державної влади. Але все це працювало, доки монарх "міцною рукою" утримував своїх васалів в покорі. Якщо ж королівська влада слабла – починалася анархія.
Європейські королівства з початком феодальної анархії зазвичай просто розсипалися на шматки, з яких наступний "сильний володар" - як з конструктора "лего" - міг спробувати зібрати нову державу, іноді у зовсім несподіваних кордонах.
Так, королі Арагона певний час володіли Провансом, герцоги Бургундії – Нідерландами, та й нащадки самого Вільгельма Завойовника панували не лише над Англією, а й над третиною Франції, - і саме цю третину насправді вважали головним своїм володінням.
Не маючи змоги змінити систему, Вільгельм її, щоправда, трохи вдосконалив. Він наполіг, щоб королю особисто присягала уся шляхта, а не лише вища знать. Тим самим він скасував небезпечний для королівської влади принцип "васал мого васалу – не мій васал".
І передбачливо роздав баронам землі в різних куточках своєї держави. Тим самим попередивши навіть гіпотетичну можливість відокремити спадкові феодальні володіння і перетворити їх на окремі князівства чи герцогства.
Феодальної роздрібненості за континентальним зразком в Англії і справді не було. Але це не означає, що влада англійських королів завжди була міцною. Люди серед монархів траплялися різні.
До того ж навіть володарі помирали в ті часи несподівано, тож корона могла на певний час залишитися без господаря або ж дістатися зовсім маленькому хлопчику. Та й самі барони час від часу сміливішали, брали справи в свої руки і обмежували "апетити" монархів.
Проте навіть в цьому випадку їм так чи інакше доводилося шукати спільну мову між собою і керувати державою, так би мовити, "колективно". Зрештою, така баронська олігархія була кращою альтернативою, аніж повний розвал держави.
Простолюд, втім, зазвичай віддавав перевагу владі єдиного монарха. Сподіваючись, що той неодмінно захистить "слабких і знедолених" від свавілля знаті. Варто лише згадати легенди про Річарда I Левове Серце, хай навіть у пізнішій обробці.
Король в них - неодмінно на боці народу, а змовники-барони тільки й вишукують приводи, щоб обібрати звичайних англійців. Дарма, що таким чином вони збирали гроші на близькосхідні авантюри того ж "народолюбця" Річарда або ж на викуп його з полону.
Уособленням баронської олігархії в цих легендах є брат короля – Джон, або ж Іоанн, який йому заздрить і безуспішно мріє про корону для себе.
Справжня історія, щоправда, на цій диспозиції не зупинилася. Бо Річард зрештою таки помер і залишив корону саме Іоанну. І новому королю вже майже за традицією довелося з'ясовувати стосунки з баронами саме як монарху.
Можна сказати, що колишнім його союзникам навіть пощастило. Бо репутацією, гіршою за іоаннову, навряд чи міг (та й навряд чи зможе в майбутньому) похвалитися будь-хто з англійських володарів. Один з пізніших істориків навіть стверджував, що найкориснішою справою, яку цей король зробив для свої країни, була його смерть.
Любили Іоанна, схоже, лише батьки – король Генріх II Плантагенет та його дружина, королева Елеонора. Це, щоправда, не завадило Генріху II залишити свого улюбленця без володінь на континенті (звідки його прізвисько Лекленд, тобто "Безземельний", дане майбутньому королю саме батьком, а не кимось із доброзичливців).
А Іоанн віддячив батьку тим, що першим приєднався до повстання проти Генріха II, влаштованого його старшими синами, і цим, схоже, зрештою довів його до могили.
Втім, з іншими родичами в нового короля були стосунки ще гірші. Інтриги проти Річарда, які Іоанн влаштовував, коли ще був принцем, як ми вже знаємо, увійшли до легенд.
А небожа Артура (сина старшого брата Джеффрі), який після смерті Левового Серця мав аж ніяк не менші права на престол, Іоанн майже одразу захопив в полон і ув'язнив. Ще й так, що того більше ніхто не бачив.
Власні піддані розповідали один одному, що дядько наказав його чи то осліпити, чи то оскопити, а коли кати відмовилися це робити, вбив Артура особисто і тіло підступно втопив у Сені.
Жорстокість можна було б, звичайно, пояснити нестримною жагою влади, якби не той факт, що саме завдяки цій кримінальній історії Іоанн цілком прогнозовано втратив усі свої володіння на континенті, відібрані в нього французьким королем Філіппом II Августом.
Барони, між іншим, нарікали не так на властолюбство Іоанна, як на його жадібність. В 1201 році, скажімо, замість того, щоб вирушити разом з ними відвойовувати втрачені землі, король просто відібрав у васалів гроші, зібрані ними для походу.
Наступного року Іоанн таки потрапив до Франції, але весь час уникав відкритих сутичок з Філіппом II Августом. Коли ж обурені барони залишили його – стягнув з них штраф у розмірі однієї сьомої їхнього майна. Через рік історія повторилася ще раз.
Не дивно, що знать за спиною короля називала його Софтсвордом - "М'яким мечем". Таке прізвисько зазвичай вживали щодо імпотентів, але барони швидше натякали на готовність короля програвати будь-які битви за гроші (з чоловічою силою в нього проблем якраз не було).
І хоча насправді Іоанн просто намагався продовжувати політику свого батька, який теж не покладався на армії васалів, віддаючи перевагу найманцям, яким платив грошима, зібраними з баронів, у виконанні Лекленда-Софтсворда вона виглядала як боягузтво, до того ж корисливе.
Зрештою, все йшло до чергового бунту знаті і встановлення вже традиційної баронської олігархії – принаймні до того часу, поки на престолі не з'явився б популярніший монарх, який за підтримки підданих відновив би повноту королівської влади.
Але зачароване коло було розірване самим Іоанном. Ненавмисно. Надто заїдливим був у нього характер.
У 1205 році король примудрився посваритися ще й з Римом. Після смерті архієпископа Кентерберійського Г'юберта Волтера Іоанн поставити на чолі англійської церви Джона де Грея, єпископа Норвічського. Який був до того ж королівським суддею і одним з кредиторів монарха.
Але в Папи Римського Іннокентія III був власний протеже – ректор Паризького університета Стівен Ленгтон, англієць за походженням, який, втім, довгий час жив поза батьківщиною. Саме його Папа і затвердив на посаді, відхиливши кандидатуру де Грея.
Іоанн обурився, відмовився пускати затвердженого Іннокентієм III архієпископа до Англії і вже за звичкою почав привласнювати церковне майно. Цілком можливо, саме для цього король і намагався просунути на посаду де Грея. Але цього разу справа була не лише в королівські жадобі.
Король безпомильно розгледів у Ленгтоні ворога – сильного, здібного і наполегливого, яких в самій Англії до цього не було. А ось у Папи прозорливості не вистачило. Він був настільки впевнений у особисті відданості архієпископа (хоча, як з'ясувалося згодом, і безпідставно), що відлучив Іоанна від церкви і наклав на його королівство інтердикт.
Король два роки опирався, проте зрештою капітулював. Покаявся в гріхах перед церквою, віддав Англію під владу Святого Престолу і навіть визнав Іннокентія III своїм сеньйором.
Втім, відновлений в своїх правах архієпископ Кентерберійський, на відміну від Папи, надто добре знав Іоанна, щоб повірити в щирість його покаяння. Він розумів, що король лише чекає слушної нагоди, що відновити боротьбу за підпорядкування церкви королівській владі.
І дійшов висновку, що зупинити Іоанна може лише одна сила – барони. Тож Ленгтон одразу почав наводити з ними мости. Використавши зброю, якою, як колишній ректор університету, і справді володів бездоганно – знання теології і права.
Спочатку архієпископ Кентерберійський влаштував для майбутніх союзників невеликий, але ефектний спектакль. Для цього він зібрав баронів і представників духовенства в лондонському соборі Святого Павла.
І після палкої промови продемонстрував їм документ, колись виданий Генріхом I, сином Вільгельма Завойовника, в якому той клявся відновити старовинні права знаті та виправити усі зловживання своїх попередників. Присутні слухали Ленгтона як зачаровані.
За доби, коли навіть вмінням писати і читати могли похвалитися лише обрані, будь-який папір з королівською печаткою сприймався як щось сакральне. А в документі, показаному Ленгтоном, йшлося про те, про що більшість присутніх і справді мріяло.
Втім, архієпископ не поспішав. Як талановитий фокусник, він перервав спектакль в момент кульмінації і залишив глядачів наодинці з їхніми думками. Головне було зроблене – барони були вражені і розійшлися в переконанні, що "добрі королі старовини" брали на себе зобов'язання перед підданими, забуті "зіпсованими" наступниками.
Наступного року Іоанн вирушив до Франції, щоб в союз з німецьким імператором та герцогом Фландрії завдати вирішального удару по Філіппу II Августу і нарешті повернути втрачені континентальні володіння. Але похід обернувся справжньою катастрофою - битва при Бувіні завершилася нищівною поразкою альянтів.
Це перекреслило усі надії англійського короля на реванш. Проте винними він вважав навіть не французів чи союзників-німців, а власних підданих, яких він звинуватив у зраді. Баронам, які не брали участь в експедиції, Іоанн наказав сплатити так звані "щитові гроші" - по три марки срібла з кожного володіння.
Але цього разу васали платити відмовилися. Рішучості їм, безумовно, додавало переконання, що їх підтримає церква, принаймні в особі архієпископа Кентерберійського.
Король зустрівся з бунтівливими підданими в листопаді 1214 року в монастирі Святого Едмунда в Саффолку.
Але кожний з учасників перемовин залишився при своїй думці. Коли ж монарх поїхав, ті барони, які брали участь в лондонських зборах, скликаних Ленгтоном, продемонстрували іншим "хартію Генріха I".
Ефект був вражаючим. Усі барони одразу ж погодилися виступити разом проти "зловживань Іоанна" та за відновлення "старовинних прав". Кожний з присутніх при цьому пообіцяв зібрати і озброїти до Різдва своїх підданих, щоб разом змусити короля виконати їхні вимоги.
Іоанн, вочевидь, не чекав такого організованого виступу і розгублено пообіцяв відновити закони, про які згадали барони, до Великодня. Втім, навряд чи він збирався виконувати цю обіцянку. Він просто сподівався виграти час і зібрати під свої знамена всіх, кому була не до вподоби баронська олігархія.
Простолюду прощалися їхні заборгованості, церкві гарантувалися вільні вибори єпископів, король навіть прийняв обітницю хрестоносця, що не могло не сподобатися Іннокентію III.
Але Ленгтон почав діяти раніше і системніше, використовуючи свій вплив на духовенство, тож квапливі заходи короля йому не допомогли. Барони зібрали майже двотисячне рицарське військо і одразу після завершення відведеного Іоанном терміну рушили до резиденції монарха – переконатися, що той дотримає свого слова.
Дізнавшись про це, Іоанн вирішив вступити з повстанцями в перемовини. Щоправда, для цього йому були потрібні посередники і він не знайшов нічого кращого, як відправити до баронів… архієпископа Кентерберійського.
Формально, звісно, Ленгтон і справді не мав до баронського виступу жодного стосунку. Але якось важко повірити, що король не знав про його зв'язки з повстанцями. Зрештою не можна виключати, що барони заперечували проти інших посередників. Або ж в Іоанна просто не було інших кандидатур.
Свідки кажуть, що після повернення з повстанського табору архієпископ зачитав вимоги баронів по пам'яті. Зробити це йому насправді було не важко – бо він сам їх, швидше за все, і складав.
Сенс спілкування з повстанцями, схоже, був в іншому – Ленгтон переконував баронів не обмежуватися лише своїми вимогами, а перетворити феодальну змову на виступ усіх станів англійського королівства проти королівської сваволі.
Архієпископ Кентерберійський не був, звичайно, лібералом в сучасному розумінні цього слова, і діяв зовсім не з альтруїстичних міркувань. Підтримка станів йому була потрібна для одного - перемоги над королем.
А суспільна користь і сприяння поступу були, так би мовити, лише "несподіваним ефектом" від його дій , про який сам Ленгтон міг і не здогадуватися. Ефектом чимось схожим "невидиму руку" ринку, яка, за Адамом Смітом, змушує підприємців, діючи заради власної користі, працювати на загальний добробут.
Зрештою серед вимог, висунутих королю, з'явилися пункти щодо захисту прав церкви, містян і навіть кріпаків, не кажучи вже про "всіх вільних англійців".
Почувши усе це, Іоанн був шокований. Він навіть запитав в архієпископа: "Чому б баронам не вимагати просто віддати їм усе моє королівство?" і поклявся "ніколи не погоджуватися на поступки, що перетворять короля на раба!".
Втім, король явно не розрахував свої сили і не зрозумів, яку титанічну підпільну роботу встиг провести Ленгтон. Барони зреклися васальної клятви монарху, який не виконує взяті на себе зобов'язання. Своє військо вони проголосили "воїнством Господа і святої церкви".
А головне – завдяки зусиллям архієпископа - знать підтримали ті верстви, від імені яких барони висували вимоги королю, насамперед рицарі та містяни. За кілька місяців перед повстанцями відкрив свою браму Лондон, а по всій Англії припинилася сплата податків до королівської скарбниці.
Зрештою, на боці Іоанна залишилася лише його близька свита, але й у ній вистачало тих, хто лише чекав нагоди перейти на бік баронів.
Іоанн був змушений забути про свою клятву. 15 червня 1215 року посеред долини Раннімед він зустрівся з делегатам від баронів і завірив королівською печаткою список їхніх вимог. Повстанці вже готові були святкувати перемогу, але в справу знову втрутився Ленгтон.
Розуміючи, що згоду, дану під тиском, король завжди може відкликати, він наполіг, щоб замість списку вимог, король видав від свого імені інший документ – хартію, в якій кожен пункт був викладений як норма закону. На доопрацювання тексту пішло кілька днів. І зрештою з'явилася та сама "Велика хартія вольностей", 800-річчя якої відзначали нещодавно.
Варто зазначити, що слово "велика" від початку позначало розмір, а не історичну "велич" документу. Творили його швидко. Навіть на окремі статті текст хартії поділили лише згодом – і це при тому, що Ленгтону довгий час приписували поділ на глави куди більшого за розмірами Священого Письма.
Хартія, які і баронські вимоги, містить багато пунктів, що стосуються інтересів окремих станів і усіх англійців загалом. Але найвідомішими є ті, що гарантували підданим короля покарання лише на підставі закону і за вироком суду "рівних їм людей".
Забороняли запроваджувати податки без згоди загальної Ради королівства (парламент в Англії з'явився лише через півстоліття). Та дозволяли підданим повставати із зброєю в руках проти монарха, який не дотримується своїх зобов'язань.
Сам Іоанн, як і передбачав Ленгтон, не сприймав свою капітуляцію перед підданими як остаточну. Вже невдовзі він не тільки відмовився виконувати хартію, а й поскаржився на бунтівливих підданих папі римському.
Цього разу Іннокентій III став на бік короля. Він голосив хартію нікчемною і навіть відлучив баронів, що повстали проти монарха, від церкви. А коли Папа дізнався, що Ленгтон відмовляється виконати його наказ, усунув від виконання обов'язків і його.
Іннокентій III, щоправда, невдовзі помер, і архієпископ повернувся до керівництва англійською церквою. Але у війні з баронами, спровокованій королем, перевага була на боці Іоанна.
Захисники хартії навіть поквапилися запросити на англійський престол французького принца Людовика. Проте найбільше їм допомогла... дизентерія, яку несподівано підхопив та від якої зрештою помер Лекленд. Корона дісталася сину Іоанна, на той час 8-річному Генріху III, від імені якого регент Пембрук підтвердив дію хартії.
Так само робили й наступники Генріха III усе XIII сторіччя. А потім про цю традицію англійські монархи успішно "забули".
Згадали про хартію лише в XVII сторіччі, коли знову виникла потреба в аргументах на користь обмеження королівської влади. І "шукачі" пішли шляхом Ленгтона, який, нагадаю, майже так само знайшов "хартію Генріха I".
Втім, не менше значення мали й конкретні статті "забутого" документа. Саме спираючись на хартію, англійці відмовлялися сплачувати податки, запроваджені Карлом I без згоди парламенту.
Саме з посиланнями на хартію депутати відмовлялися видавати королю на розправу своїх колег – так з'явився парламентський імунітет. Зрештою, у відповідності з нею прихильники парламенту виступали проти короля із зброєю в руках.
А в XVIII сторіччі здобутки англійських баронів стали в нагоді американським колоністам. Принцип "нема податків без представництва" і право на повстання, зафіксоване Декларацією незалежності, мають корені саме у "Великій хартії вольностей". Дарма, що її автори навіть не знали про існування Американського континенту.
Втім, бунтівливі англійські барони так само могли не здогадуватися про суспільний поступ і засади конституційного устрою. Вони просто діяли в своїх власних інтересах. Все інше доробила все та ж "невидима рука". І Стівен Ленгтон, зрозуміло.
