Легенда про Топільцина

Постать володаря тольтеків Се Акатля Топільцина є однією з найзагадковіших в історії Мексики, та й усієї доколумбової Америки. Мало кому, навіть з видатних історичних діячів, вдавалося змінити хід розвитку одразу двох цивілізацій.

І докластися до загибелі третьої, ще й через кілька століть після своєї смерті – якщо, звісно, вірити, що прихід Фернана Кортеса стародавні мексиканці і справді спочатку сприймали як "повернення Кецалькоатля", тобто того ж таки Топільцина.

Утім, біографія цього правителя настільки переплетена з міфами й легендами про богів тольтеків і майя, від яких її вже майже неможливо відділити, що сьогодні сприймається швидше як своєрідна притча. Повчальна навіть для тих, хто зовсім не цікавиться американською історією. 

Народ тольтеків, до якого належав Топільцин, відносно пізно з'явився на історичній арені - лише наприкінці VII сторіччя. До того часу найвідоміша "класична" цивілізація Центральної  Мексики – Теотіуакан – вже занепала.

Тольтеки були одним з кочових варварських племен, які прийшли з півночі і облаштувалися на землях теотіуаканців. 

Втім, прибульці досить швидко перейшли до землеробства, опанували ремесла і почали будувати власну державу, столицею якої стало місто Тула, або ж Толлан.

Саме за назвою цього міста народ, за поширеною версією, й отримав назву тольтеків, "людей з Толлана". 

Панування тольтеків над підкореними народами спиралося на контроль за видобутком та торгівлей обсідіаном – стратегічною сировиною того часу, потрібною для виготовлення кам'яних знарядь та зброї. І, звісно, на військову міць – тольтеків вважали найкращими вояками у тогочасній Мексиці. 

Народ-завойовник перетворився на панівну верству нової держави. І для того, щоб зберегти свою владу, намагався зберегти єдність і не змішуватися з підданими іншого походження. 

До підкорених тубільців ставилися майже як до худоби – вони мали годувати і забезпечувати усім необхідним своїх господарів, а за найменший прояв непокори або ж просто так, "для профілактики", їх десятками і сотнями приносили в жертву тольтецьким божествам. Найшанованішими з них був бог родючості й дощу Тлалок та "покровитель" ночі й темряви Тескатліпока.

Проте єдність тольтекам вберегти не вдалося. Вже за кілька десятиліть, що минули після заснування їхньої держави, від неї відкололися південні області, де утворилося окреме князівство з центром Кулуакані.

Кулуаканський князь Мішкоатль також порушив заборону не одружуватися з місцевими жінками. Він побрався з представницею знатного жрецького роду з Тепостлану, мешканці якого продовжували вшановувати теотіуаканських богів.

Толланські володарі мирилися з цим недовго. Спочатку Мішкоатль, а потім і його дружина, загинули за загадкових обставин. Кулуакан силою повернули під владу Толлана.

Сина загиблого князя ледь встигли сховати в Тепостлані. У дев'ятирічному віці Топільцин – а це був саме він – дізнався про трагічну долю свого батька. І вирішив стати жерцем бога Кецалькоатля, чиє ім'я зазвичай перекладають як "пернатий змій". 

Кецалькоатль був відомий ще з ольмецьких часів. В Теотіуакані йому був присвячений один з найбільших храмів, в якому його вшановували як бога-творця, покровителя мудрості і ремесел. А після падіння Теотіуакана центр вшанування Кецалькоатля перемістився до Тепостлана.

Чому Топільцин обрав служіння саме цьому богу ми, звісно, не знаємо. Можливо, цьому посприяли його родичі за материнською лінією. Можливо, йому просто не вподоби були войовничі тольтецькі божества.

Зрештою, за переказами, княжич не відрізнявся фізичною силою. До того ж він мав незвичний, як для мешканця тогочасної Мексики, вигляд, - бліду шкіру і руде волосся, яке у старшому віці він не голив, тож ходив із бородою.

Насправді жодних прав на толланський престол в Топільцина не було. І навіть за легендами ним рухало лише бажання помститися вбивцям батька, якими він не без підстав вважав тодішніх тольтецьких володарів.

З іншого боку, опальний княжич рано виявив дипломатичні та організаційні здібності. Вже у дев'ятнадцять років він став верховним жерцем Кецалькоатля. 

А потім, спираючись на підтримку мешканців Тепостлана і Кулуакана, Топільцин розпочав війну проти правителів Толлана.

Він не просто здобув перемогу, а й стратив усіх чільних представників "старої" династії тольтецьких володарів, яких і справді  вважав винними в загибелі Мішкоатля. А після цього тольтеки визнали переможця своїм царем.

На престолі ворожого Толлана Топільцин, щоправда, почував себе невпевнено. Тому змушений був маневрувати і зміцнювати свою владу поступово, крок за кроком. Не забуваючи запевняти тольтеків, що понад усе прагне зберегти їхню племінну єдність.

Саме тому політика Топільцина отримала назву тольтекойотль, тобто "тольтецький дух". Втім, консервативною була лише її назва.

Новий володар пішов шляхом змін, іноді й справді радикальних. 

Насамперед, він рішуче очистив військо від усіх командувачів, пов'язаних зі старою владою. Послабити вплив жрецтва було важче. Але саме на це, схоже, була спрямована реформа календаря і запровадження до загального вжитку малюнкового письма. 

Раніше жерці просто запам'ятовували звичаєві норми і нагадували про них за необхідності  (і у власній інтерпретації, звісно). Тепер їх можна було виправити, посилаючись на записи.

Легенди кажуть також про зміну володарем музичних канонів та методів лікування, які раніше також були монополізовані жрецтвом.

На противагу культам Тлалока і Тескатліпоки Топільцин наполегливо "просував" вшанування Кецалькоатля, верховним жерцем якого залишався й надалі ім'я якого носив поруч із власним іменем.

За переказами, записаними через кілька століть, новий володар закликав співплемінників до життя у мирі, порозуміння з сусідами, наполегливої  праці замість безкінечних воєн, які приносили лише смерть та руїну. 

Поширеними є твердження, щоправда, не підтверджені археологічними даними, що тольтецькі культи вимагали масових людських жертвоприношень, а "пернатому змію" жертвували лише метеликів і змій.

Але принаймні не викликає сумнівів той факт, що Кецалькоатль не був лише "богом прибульців", а добре знайомим  місцевим божеством.

Вшановували його і тольтеки, і підкорені ними племена. Відтак – це щонайменше полегшувало пошуки порозуміння між ними.

Оскільки "пернатий змій" був богом мудрості і ремесел, Топільцину як його "земному втіленню" згодом приписували безліч нововведень, які насправді були запроваджені задовго до нього або ж принаймні без його участі.

Це й вирощування і ткання бавовни, зокрема кольорової, одомашнення собак і кроликів, технології  плавки золота та срібла, прикрашання тканин пір'ям, тощо. Він став справжнім "культурним героєм" тольтеків, та й мексиканців загалом. 

Історичний  Топільцин, утім, і справді зробив багато для заохочення розвитку ремесел, торгівлі та будівництва. Саме він, зокрема, запровадив прикрашання масивних і грубуватих тольтецьких храмів коштовним камінням. 

Звісно, найпишніше була прикрашена піраміда, присвячена Кецалькоатлю, яка в напівзруйнованому вигляді збереглася до нашого часу. Правління Топільцина було добою господарського піднесення і нечуваного до того добробуту.

Навіть через століття його пам'ятали як час "коли кукурудзи було більше, аніж могли з'їсти, і її спалювали у вогнищах як паливо".

Деякі дослідники із непевних повідомлень джерел роблять й масштабніші висновки. На їхнє переконання Топільцин був не просто проповідником миролюбства як такого, а й творцем оригінальної релігійної доктрини. І саме так інтерпретують суть тольтекойотлю. 

Вчення Топільцина, впевнені ці вчені, передбачало відмову тольтеків від привілейованого становища панівної верстви та кривавих ритуалів. 

Він не лише заборонив людські жертвоприношення, а й замінив їх добровільними кровопусканнями, що час від часу робив сам верховний жрець (а за його прикладом – і все вище жрецтво). 

А ще Топільцин нібито проповідував віротерпимість, визнання рівності усіх підданих єдиної держави, культ працелюбності та пізнання світу, самовдосконалення людини і віру у світле майбутнє.

Якими б не були погляди самого реформатора, чимало  тольтеків його й справді не прийняли.

Народні перекази схильні пояснювати це насамперед  "моральним занепадом" мешканців Толлана, що звикли жити за рахунок визиску підкорених племен, облінилися і призвичаїлися до вживання наркотичних трав. 

За легендою, їх привозили до міста з півночі і поширювали серед співплемінників служителі давніх тольтецьких культів.

Нам важко сказати, скільки в цій версії є правди, проте очевидно, що жрецтво й справді було ображеним на володаря. І лише чекало слушної нагоди, щоб йому помститися. 

Врешті решт проти Топільцина виникла справжня змова. На чолі якрої став жрець Тескатліпоки на ім'я Тітлакауан. В нього був і особистий мотив.

Свого часу Тітлакауан, не питаючи згоди Топільцина, відзначив перемогу над сусіднім Коатепеком масовим ритуальним вбивством полонених у Толлані.

Коли про це стало відомо володарю, він особисто прибув на місце страти і особисто відшмагав жерця батогом.

Це не завадило Тітлакауану згодом втертися в довіру до Топільцина. Легенда пояснює все не надмірною довірливістю правителя, а чарами злого чаклуна, який замаскувався під літнього знахаря і саме так потрапив до царського помешкання. 

Коли володар занедужав, підступний жрець  замість ліків дав йому октлі – питво з соку агави, який перебродив і перетворився на алкогольний трунок (подібний напій зараз у Мексиці іменують пульке і вживають на рівні з пивом). 

Топільцин не лише сп'янів від незвичного для нього трунку, а й напоїв ним свою сестру та вступив з нею у кровозмішувальний зв'язок. Оргія тривала кілька днів, і лише коли володар протверезів, він зрозумів, що накоїв. 

Зганьблений насамперед у власних очах, реформатор вирішив відмовитися від влади, залишити Толлан та піти світ за очі.

Разом з володарем погодилися вирушити на край світу й кілька тисяч його прихильників, які вважали Топільцина втіленням божества, а може й самим богом Кецалькоатлем. 

А ті, що залишилися в Толлані, залишили нащадкам міф про те, що "пернатий змій" досяг узбережжя океану, зробив різьблений пліт і поплив на схід, пообіцявши повернутися до Мексики у рік, що матиме назву "Се Акатль".

Саме цей міф допоміг захопити Мексику Ернану Кортесу в XVI сторіччі.

Історичний Топільцин теж вирушив на схід – в пошуках "країни Тлапаллан", де нібито "ніколи не буває голоду,  хвороб і злиднів".

Але перед цим втікачі з Толлану отаборилися на узбережжі Мексиканської затоки, в краях, де колись жили ольмеки. Щоправда, від цих давніх мешканців цієї області на той час залишилися лише непевні згадки. 

Для тольтеків це була країна варварів, або, як вони самі казали, ноновальків (це слово українською можна перекласти і як "ті, що розмовляють незрозумілими звуками", так і як "німі", подібно до того як слов'яни називали "німцями" своїх західних сусідів).

Саме в країні ноновальків, за переказами, був вихований син Топільцина, Почотль. Далі на схід були вже землі майя.

Цивілізація майя в цей час знаходилася у стані глибокого занепаду. Він був пов'язаний і з кліматичними змінами, і з виснаженням природних ресурсів,  і з нападами сусідніх варварських племен (серед яких траплялися і зовсім екзотичні на кшталт піпілів, які нібито встромляли собі в носи кістки – так само, як це роблять доісторичні люди в сучасних коміксах і мультфільмах). 

Майже в той самий час, коли Топільцин проводив в Толлані свої реформи, на півострів Юкатан накотилася чергова хвиля переселенців. Цього разу - спорідненого з майя народу іца. Прибульцям вдалося захопити кілька міст, зокрема Чічен. 

Але вже невдовзі майя вибили іца з зайнятих ними територій. І ті рушили на захід – самі того не підозрюючи – назустріч втікачам з Толлану. Саме на узбережжі  Мексиканської затоки дві групи мігрантів й зіткнулися одна з одною.

Але попри войовничій настрій обох, зіткнення не завершилося війною. Навпаки. Вони створили своєрідний "союз вигнанців".

Іца мріяли про реванш, і їм для цього були потрібні спільники.  А тольтеки отримали від союзників найдетальнішу інформацію про справи в землях майя.

Та вочевидь вирішили, що "новою батьківщиною", а також омріяною "країною Тлапаллан", стане для них саме Юкатан. Завоювання півострову розпочалося наприкінці 60-х років X сторіччя. 

Спочатку бої відбувалися на морі, потім на суходолі. Згадки про війну збереглися в майянських записах та рельєфах.

І саме майя розповідали через кілька століть іспанцям, що очолювали загарбників двадцять бородатих ватажків у довгому одязі, а найпершим серед них був володар на ім'я Кукулькан, що в перекладі з мови майя означає... "пернатий змій".

Зрозуміло, що більшість дослідників ототожнювали Кукулькана з Топільцином. Або ж – як варіант – з його сином Почотлем, який міг успадкувати від батька не лише посаду верховного жерця Кецалькоатля, а й його ім'я. 

Зрештою, майя описували володаря прибульців як "доброзичливу людину, що не мала ані дружини, ані дітей". Топільцин і справді відзначався аскетичною поведінкою (за винятком єдиного епізоду пиятики), але мав родину. А ось про дружину і дітей Почотля ми якраз нічого не знаємо.

На користь версії з Топільцином чи Почотлем говорить і те, що після здобуття загарбниками Юкатану тут з'явилися споруди, скульптури і рельєфи, які не просто схожі з тольтецькими, а нагадують їхні абсолютно точні копії.

Статуї Чак-Мооля, вісника богів, застиглого у чудернацькій позі, в Толлані та Чічені, взагалі ніби створені в одній майстерні, хоча ці міста відділяють сотні кілометрів. 

Чічен, щоправда, після перемоги прибульців спочатку дістався ватажкам іца (звідси і його поширеніша назва Чічен-Іца). Кукулькан облаштувався у Тіхо, тобто сучасній Меріді. А його найближчі соратники отримали Ушмаль, Ісамаль і Косумель. 

Втім, в середині XI століття спадкоємці "пернатого змія" перенесли столицю саме до Чічен-Іци. І прикрасили місто найвідомішими його пам'ятками – "пірамідою Кукулькана", "святлищем ста колон", "стіною черепів", "полем для гри в м'яч" тощо.

Для всіх цих споруд характерний суворий стиль, що нагадує з одного боку будівлі Толлану, а з іншого - архітектуру тоталітарних держав XX сторіччя.

І це не просто відчуття. На новому місці переселенці з Центральної Мексики до деталей відтворили структуру тольтецького суспільства – з панівною верствою із прибульців і безправною масою підданих з підкорених племен (якими на Юкатані були майя).

Такими ж були й методи державного управління, побудованого на терорі, залякуванні упокореного населення та масових людських жертвоприношеннях, що мали вибити навіть думку про можливий спротив.

Версія про тольтецьке завоювання, щоправда, має і своїх супротивників.

Вони пояснюють очевидну схожість між пам'ятками і суспільними практиками мешканців Центральної Мексики та Юкатану не одномоментним підкоренням майя прибульцями, а тривалим взаємним впливом сусідніх цивілізацій. 

Деякі дослідники наполягають на тому, що юкатанські знахідки, які сприймаються як тольтецькі або зроблені за тольтецьким прикладом, можна датувати часом до реформ Топільцина і навіть до заснування Толлану.

А зміни в архітектурі міст майя під центральномексиканським впливом – в Ушмалі, наприклад, відбувалися ще до можливого приходу Кукулькана з соратниками. 

Насправді, однак, ніхто і не заперечує тривалої взаємодії між культурами Мезоамерики. Вона простежується щонайменше з початку нашої ери. І це був не лише торговий обмін. 

Відомо, наприклад, що навіть деякі з династій в державах майя мали теотиуканське походження. Але давнє знайомство сусідів один з одним жодним чином не заперечує можливість загарбання тольтеками Юкатана наприкінці  X сторіччя.

Інша справа, що створена завойовниками держава мала більше спільного із Толланом часів його заснування, аніж з казковою миролюбною "країною Тлапаллан", яку нібито прагнув віднайти Топільцин.  

Дослідники, які вбачали в доктрині тольтекойотля проповідь миру, рівності і спільної праці, не знайшли на Юкатані жодних ознак втілення цих ідей на практиці. Навпаки. Для підкорених майя держава, створена Кукульканом, була справжньою "імперією терору".

Її символами стали мотрошна "стіна черепів" та "колодязь жертв" у Чічен-Іці. 

Звісно, історія XX сторіччя, і мексиканська зокрема, знає чимало прикладів перетворення революціонерів, реформаторів і навіть пацифістів на жорстоких диктаторів.

Але на рівні риторики і пропаганди вони зазвичай зберігали щось від самих себе "колишніх". Натомість пам'ятки "тольтецького Юкатана" якщо й пропагують – то саме криваві ритуали, проти яких в Толлані нібито палко виступав Топільцин. 

Цей парадокс неможливо пояснити  лише "втомою тольтеків від далекого переходу" або ж розчаруванням реформатора в своїй "гуманістичній доктрині".

Натомість змушує уважніше придивитися до самої доктрини. Чи не стали дослідники жертвою власних інтерпретацій? Чи не перенесли сучасні уявлення про реформи і реформаторів на події тисячолітньої давнини, які відбувалися за зовсім інших умов у цілком іншому суспільстві? 

Якщо, скажімо, культ Кецалькоатля виглядає "гуманістичнішим" на тлі кривавих ритуалів на честь Тескатліпоки, то це зовсім не означає, що богу мудрості жертвували лише комах і рептилій.

Рельєфи храма "пернатого змія", зведеного Топільцином у Толлані, прикрашають зображення орлів, які ласують людськими серцями.

Відтак - бранців страчували й на честь Кецалькоатля. До того ж таким самим жорстоким способом, як і під час "кривавих бенкетів" Тескатліпоки. 

Так само перебільшеним здаються твердження, що Топільцин намагався позбавити тольтеків їхнього панівного становища і запровадити рівність підданих незалежно від їхнього походження.  Зрештою, сама назва "тольтекойотль" виразно протиставляє одноплемінників володаря усім іншим.

Якщо ж вірити Бернардіно де Саагуну, францисканському монаху, який збирав перекази мексиканців про сиву давнину, то й "гуманізм" Топільцина вони зазвичай пояснювали тим, що він "любив тольтеків, плем'я своє не хотів губити". Мотив, погодьтеся, цілком протилежний християнському "нема елліна і юдея". 

При цьому, однак, складається враження, що співбесідники Саагуна намагалися описати йому Топільцина так, щоб він був якнайбільше схожий на... Христа – як його за проповідями францисканців того уявляли мексиканці.

Це стосується не лише ідей, що їх приписували тольтецькому реформатору, а й його дій. 

Скажімо, коли мексиканці розповідали про ритуальне кровопускання, яке сам собі робив Топільцин, говорили, що він шипом агави протикав собі ногу. Це викликало очевидні асоціації з розп'яттям. Хоча швидше за все володар "добував" кров із власного пеніса (так само як майя протикали з тією ж самою метою язик). 

Цілком можливо, що й перекази про бліду шкіру і руду бороду Топільцина є нічим іншим як свідомим або навіть підсвідомим відтворенням іконографічного образу Христа – бо в деяких версіях легенди йдеться лише про незвичний або ж навіть потворний вигляд володаря, який він змушений був ховати під маскою. 

Можливо співбесідники Саагуна намагалися йому сподобатися, а може просто намагалися бути зрозумілими – зрештою, Кецалькоатль був для них богом, таким самим, як для Саагуна – Христос. 

Але в підсумку ми маємо "подвійну екстраполяцію". І Топільцин набуває рис не лише сучасного реформатора, а й мало не "криптохристиянина".

Зрозуміти під усіми цими нашаруваннями, яким тольтецький володар був в реальності, і якими мотивами керувався, насправді важко.

Цікаво, між іншим, що перекази, зібрані на Юкатані іншим францисканцем, Дієго ді Ландою, свідчать, що майя ставилися до Кукулькана з великою повагою і шаною. І теж вважали його видатним реформатором та упорядником державних справ. 

Вочевидь, масові людські жертвоприношення, зображення яких шокують сучасник туристів та вчених, майя сприймали зовсім по-іншому.

Може тому, що й самі згодом були схильні до подібних ритуалів (дослідники, щоправда, сперечаються, чи за власними звичаями, чи за прикладом тольтеків, які принесли цю "моду" із собою).  

І цілком можливо, що між "реформованим" Толланом і державою, створеною тольтеками на Юкатані, насправді було набагато більше спільного, ніж може здаватися вченим після порівнянь центральномексиканських легенд із моторошними рельєфами Чічен-Іци. 

Бо зрештою реформи Топільцина стосувалися насамперед життя панівної верстви, а від підкорених тубільців йому були потрібні лише ресурси для її забезпечення.

Втім, навіть в цьому реформатор продемонстрував неабиякий  хист і перебачливість. Адже його перетворення і справді сприяли господарському піднесенню обох тольтецьких держав - і в Центральній Мексиці, і на Юкатані.

І вже тому Топільцин перетворився на справді визначну постать в американській історії – навіть якщо він не був ані "мексиканським Христом", ані "тольтецьким Ганді". 

Інша справа, що, захоплюючись реформаторами, їхніми ідеями, удаваними чи справжніми здобутками, не варто забувати, що за них часто доводиться платити високу ціну. І платять її зазвичай не реформатори, а маси "ощасливленого" ними населення. Потом, кров'ю, а іноді й життям. Не отримуючи іноді нічого взамін.

Втім, зауваження це стосується не лише Стародавньої Мексики.