Український парад у столиці Росії

Підготовка збройного повстання українцями в столиці Росії

Лютнева революція 1917 року в Російській імперії розпочалась у традиційні шевченківські дні 24-25 лютого. За сучасним календарем – це 9-10 березня. У день, коли по всьому світу українці правили панахиди за Шевченком, цар Микола ІІ дізнався: у столиці імперії почалась революція.

У Петрограді, де помер Кобзар і де потім народився Путін – українська самостійницька молодь багато років цілком серйозно і системно готувала збройне повстання.

Головним драйвером задуму виступала створена у 1900 році в Харкові Революційна українська партія (РУП). Першим програмним документом якої була брошура "Самостійна Україна" Миколи Міхновського.

До 1917 року РУП пережила багато різного – змінила назву на Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Відмовилась і – після довгої дискусії – повернула в свою програму "неіснуюче питання" самостійництва.

А з 1913 року – розгорнула підпільну революційну працю у військових частинах столиці Росії. Переважно у гвардійських полках.

"Особливо добре налагоджено було роботу в л[ейб]- гв[ардії] Ізмайловському, Семенівському, Московському, Залізничому, й Преображенському полках, а з переїздом Варшавської дивізії робота почалася у Волинському і в деяких инших полках. …крейсер Аврора, Гвардійський екіпаж, Перший Кулеметний полк теж мали гуртки УСДРП, де теж жваво провадилася революційна робота" [1].

Цей спогад належить Михайлу Авдієнку – одному із лідерів партії, який і сам служив у Ізмайлівському полку.

За його свідченням в революційній роботі серед війська і робітництва міста, а також на фронті, допомагала нелегальна газета УСДРП "Наше життя". Виходила вона із 1915 року і друкувалась на ротаторі у… Генштабі російської армії [2].

Офіційний перепис показував, що в двомільйонній столиці імперії мешкало лише 11 тисяч українців. Але, насправді, наша громада складала близько 100 000 осіб.

Серед них було і 30 000 вояків, які творили 1/5 гарнізону міста [3]. Олександр Лотоцький, голова Української Національної Ради Петрограда, згадував:

"Найбільше українського елементу в столиці та в її околицях було серед війська. Ґвардейські полки переважно, а деякі майже виключно комплєтовані були з українців, — українська порода, що мала козацькі традиції, давала найліпший матеріял для зразкового війська. В тих частинах міста, де були казарми… завше можна було почути українську мову" [4].

Галичанин і січовий стрілець, а згодом сотник армії УНР Аґатон Добрянський, утікаючи з російського військового полону в Симбірську, волею долі опинився у епіцентрі російської революції.

Він теж підтверджує, що українське підпілля столиці реально готувало повстання:

"Якось у розмові зі мною [Євген] Неронович сказав, що 14 лютого мала вибухнути в Росії революція. Але кілька днів пізніше тойже Неронович із сумом повідомив мене, що поліційна влада довідалася заздалегідь про плян перевороту й зліквідувала організаційну ячейку.

Проте, сказав Неронович, революційні настрої так глибоко просякли в маси, що запобігти катастрофі царський уряд уже не має сили. Вона може вибухнути кожної хвилини" [5].

Царську Росію завалили українські вояки

У день народження Шевченка – 24 лютого (9 березня) 1917 року – у Петрограді розпочався загальний страйк.

Тут треба відзначити, що на більших заводах діяли робітничі організації УСДРП. Наприклад, на найбільшому – Путильському – українська партійна організація налічувала біля 400 осіб [6].

Цього ж дня УСДРП проводила "репетицію" Шевченківських вечірок за адресою вул. Миколаївська, 29. Зібрались представники партійних гуртків Семенівського, Московського, Волинського і Кулеметного полків, а також із Генерального штабу (усі в цивільному).

По місту вже було багато вбитих поліцією. Із наради, як загадував Михайло Авдієнко, розійшлись: "вживати всіх засобів, щоб не стріляти в демонстрантів, у народ".

Вранці 27 березня повстала "учебка" лейб-гвардії Волинського полку.

Популярна ліберальна газета "Киевская мысль" ще 6 (19) квітня 1917 р. писала, що "підняв волинський полк", який першим прийшов цілком озброєним в Таврійський палац, українець Михайло Авдієнко.

А секретар Центральної ради і один з лідерів УСДРП Михайло Єреміїв твердив: "полк вийшов до міста під командою Михайла Авдієнка, майбутнього члена Центральної ради" [7].

У короткому часі так само повстали й інші гвардійські полки, сформовані переважно з українців [8]. Семенівський, Ізмайлівський (згодом Ленін, коли хотів виступипи у цих двох полках змушений був домовлятись із УСДРП), литовський та павлівський.

Саме серед них вели посилену пропаганду українські підпільні організації. Володимир Винниченко вважав, що Волинський та Ізмайлівський полк піднялись на заклик УСДРП [9]. Нагадаю, що останній полк був для Михайла Авдієнка рідним.

"Вдаривши па Петербург, знищили Українці дощенту поліцію і жандарамерію... горів суд... По півночі почали розбивати тюрми і випускати на волю політичних в'язнів… Тої-ж ночі вийшов на волю і галицький українець, о[тець] шамб[елян] [Степан] Юрик із Золочева, що з таким захопленням оповідав відтак в Галичині про те своє освободження...

А над раном здобули Українці арсенал і роздали зброю звільненим вязням, що не орієнтуючись еще в ситуації, не розбігались а держались цілими гуртами українських повстанців і стали відтак їх найкращими помічниками" [10].

Отець Степан Юрик, якого визволили із "Крестов", ще у 1917 році писав: "можу ствердити, що царизм повалили українські салдати, бо гвардійські полки в Петрограді, що дали почин революції і новому ладови в Росії, скаладаються в величезній більшости з Українців. Сього історичного факту не оспорюють навіть російські часописи" [11].

Того ж дня, коли Микола ІІ зрікся престолу (2(15) березня), українська революційна молодь міста – у власній відозві – могла дозволити собі написати:

"У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відіграв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання. Російське громадянство з вдячністю згадає колись, що ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограда, в значній мірі складалися з синів… української нації" [12].

Цю відозву уклав Тимчасовий український революційний комітет. Цей комітет діяв паралельно із УСДРП, та гуртував самостійницький елемент, зокрема Євгена Нероновича – лідера Української військової ради міста. Однак, він 11 (24) березня публічно вступив до УСДРП і перейшов на концепцію автономії України [13]. Тобто зрікся основної ідеї відозви від 2 березня:

"українське жовнірство повинне… справити велику енергію української жовнірської маси в Петрограді на шлях завойовання власних національно-політичних прав… Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність".

Запізніле століття Шевченка

Соту річницю Шевченка у 1914 році в царській столиці відзначали "німим ювілеєм".

Як тільки прийшла нагода, хоч і через три роки, українці в Петрограді вирішили вшанувати Кобзаря по-повному - панахидою у Казанському соборі в неділю 12 (25) березня, о 13.00

Оргкомітет святкування був сформований переважно із числа української революційної молоді, тобто самостійників.

УСДРП підтримала ініціативу і – за свідченням Михайла Авдієнка – привела 12 000 солдатів та робітників. Коли ж зійшлись усі запрошені – навіть десята їх частина не змогла поміститись у величезному храмі.

Дипломат і вояк Армії УНР Петро Ковалів писав із Женеви через 20-ть років після подій:

"Зійшлося над 20 000 вояків-українців… Багато жовто-блакітних стрічок. Багато загонів салдатів ріжних полків принесли жовто-блакітні прапори. Коли ця маса вишикувалась на Невськім Проспекті, – вигляд був надзвичайно величний і зворушуючий" [14].

Важливий нюанс: перша післяреволюційна масова українська демонстрація у Києві під синьо-жовтими прапорами відбулась тижнем пізніше: 19 березня, тобто 1 квітня. Українська революція в Києві увесь 1917 рік дуже залежала від подій, які розгортались у Петрограді [15].

Щоденна незалежна газета "Русская Воля" від 13 (26) березня писала:

"…многотисячна товпа зайняла всі тротуари собору, підвищеннє перед церквою і цілу площу. Було багато салдатів петроградської залоги. Деякі прийшли цілими ротами….

В очі впадають групи красунів Чорноморців... У всіх жовто-блакитні стяжки. Радісні обличя. В натовпі стриманий говір, всюди по українськи" (тут і далі тогочасні газетні публікації подаю в перекладі Вістника СВУ) [16].

Ця ж газета зафіксувала важливий нюанс:

"Вхід до церкви гарно прикрашений численними прапорцями та прапорами".

Оздоблення усієї маніфестації прапорами, гаслами і знаменами з гербами Київського Архистрага Михаїла і Галицького Лева здійснювало Українське Літературно-Художнє Товариство на чолі із скульптором Сергієм Жуком, одним із лідерів української громади Петрограду [17].

Газета конституційних-демократів "Рєчь" у публікації "Украинское торжество" написала:

"Панахиду по українськім національнім поетови відправлено під голим небом, всенародно. На сходах собору розмістило ся духовенство, на чолі з настоятелем митрофорним протоієреєм [Філософом] Орнацьким. Гарно співав імпровізований хор з народу. При співі "вічної памяти" багато людей стояло на колінах" [18].

Уродженць Новгородщини священномученик Філософ Орнацький, розстріляний більшовиками в жовтні 1918 року.

Філософ Орнацький по власній ініціативі відправив пананахиду не лише за Тарасом Шевченком, а одночасно і за всіх "упавших за добро народу та його волі". Хори затягнули "Заповіт" Шевченка.

Присутні – підтримали спів, поскидавши головні убори. Пророче зазвучали слова Кобзаря: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!"

Далі відбувся громадянський мітинг.

Спершу виступив літературознавець Павло Зайцев – автор однієї з найбільш популярних біографій Шевченка. Під його цитати Кобзаря натовп гучно вигукував: "Слава!". Виступили представники поневолених Росією народів.

Мовознавець Григорій Голоскевич від імені оргкомітету пояснив цілі маніфестації.

Газета "Русская Воля" зауважила:

"… і там, де він говорить про негайне заведеннє української школи, присутні, особливо салдати, покривають слова громом одобрень".

Російський письменник і журналіст Павло Шатілов (П.Сурожский) у передовиці петроградської газети меншовиків "День" нагадав:

"Які могли бути тут виступи й промови, коли сей раб божий був політичний злочинець, революціонер?... деякі духовні отці цілком відмовлялися відправляти панахиди по Шевченкови.

А тепер ся панахида зібрала десятки тисяч… "вічну пам'ять" співала ціла многотисячна товпа й віяли кольорові прапори – жовто-блакитні, а на сих прапорах красувалися неймовірні слова: "Хай живе вільна Україна"…" [19].

Перший український військовий парад в столиці Росії

Слово "парад" походить від французького "parade" і означає не лише урочистий огляд військ, але й організоване, спільне проходження людей з нагоди свят.

Отож, як відбувався перший український парад головними вулицями столиці російської імперії 12 (25) березня 1917 року?

Головним розпорядником походу був галичанин-самостійник Аґатон Добрянський-"Короленко".

Після панахиди за Тарасом Шевченком вишикувана колона рушила через Невський проспект до Таврійської палацу – місця, де традиційно засідав російський парламент.

Газета "Русская Воля" описала, як формувалась колона:

"По команді провідників уся величезна маса маніфестантів, що осягає 20 000, не змішуючи ся з глядачами, окружена міцним ланцюгом [молоді], починає вливатися в Невський проспект.

На величезних прапорах написи на жовто-блакитнім полі: Хай живе вільна Україна…. Оркестра грає марш Хмельницького".

"Наперед визначені роспорядчики – згадував Олександр Лотоцький – вказують чергу й напрям окремих відділів.

І тепер, наче жива, стоїть перед моїми очима на підвищенню церковного портику струнка постать молодого старшини Петра Крамаренка, що дзвінким голосом та рішучими рухами оддає команду".

Газета "Русская Воля" із захопленням відзначає: "Товпа порушається в небувалім для маніфестації порядку, заливши Невський Проспект від Садової до Літейного. Тріскотіли фотографічні апарати кінематографістів. На дахах, у вікнах фотографи.

При співі "Заповіту" всі здіймають шапки. Публика також. Незвичайна стрункість маніфестації та краса видовища очевидно дивують публику".

Газета "Рєчь" так описує колони:

"Маніфестанти співали українські пісні, сумні, тягучі. Оркестри військової музики грали попурі з українських пісень. Розносилися невмовкаючі оклики "ура".

Багатотисячна товпа увійшла на подвірє Таврійської палати й тут уставилася шерегами. Представник виконавчого комітету Ради робітничих і салдатських депутатів [Микола Соколов] привітав маніфестантів іменем Ради".

Майбутній сотник Армії УНР Іван Косець так передав своє враження від участі в демонстрації:

"Серце моє радувалось, коли я глянув на передні ряди українського війська, що струнко маршувало зі зброєю. Це ж були гвардійські частини та головні військові управління, які також рахувалися як Гвардійці"[20].

Під час походу увесь Невський проспект був вкритий українськими прапорами, а попереду – несли великий портрет Шевченка.

Першими їхали верхи кубанські козаки, потім ішли сотні (роти) військових частин на чолі з офіцерами-українцями. Хори та військові оркестри йшли в перервах між маніфестантами.

Того дня українська стихія розійшлась так, що із Зимового палацу було здерто російський прапор і прилюдно його потоптано.

"Серед непроглядної маси глядачів" колона українських військових пішла також до Преображенського Собору. Щоб забрати звідтіля "загарбані Москалями єще по Полтаві" державні клейноди України, які у тому соборі зберігались [21].

 

Британська кінохроніка, де солдатські колони марширують Петроградом в березні 1917 р. "В Петроградській залозі окремо зорганізованих українських військ нараховувалося до 60-ти тисяч. Найменше один полк в кожній ґвардейській частині, а то й два, були українськими, якими керувала Українська військова Рада Петроградської залоги" (Володимир Кедровський)

Кубанські козаки – на чолі параду, поневолені Росією народи – в колонах

"Дуже показовим є той факт, – писав Дмитро Дорошенко – що коли 12(25) березня 1917 року у Петербурзі відбулася демонстрація 25 тисяч українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду величезної колони з запорізькими прапорами і клейнодами" [22].

Бувший конвой бувшого царя прибув у повному складі "з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками" – це окремо відзначила газета "Рєчь" у своєму репортажі. Конвой нащадків запорожців "мальовничо визначався", їхав верхи на конях і "складався з кубанських козаків у старій козацькій уніформі".

Газета "Рєчь" теж відзначає кубанців, як чоло колони:

"На переді їхав бувший конвой бувшого царя з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками.

Потім ішли компаніями військові части на чолі з офіцерами Українцями.

За військом ішли студенти вищих шкіл, курсистки й багато народу. На цілій дорозі походу був взірцевий порядок".

Поява кубанців була не випадковою. Із ними ще до революції працювало українське підпілля російської столиці.

Аґатон Добрянський описує в своїх спогадах власну зустріч, організовану йому Євгеном Нероновичем в Зимовому палаці ще до революції:

"…підвів мене до козаків-ґвардійців, що вартували в палаті, й познайомив мене з ними… Пішла розмова про Україну.

Не тяжко було зрозуміти мені, що Неронович, який провадив тоді живу революційну агітацію серед вояцтва в Петрограді, а зокрема серед гвардійців, попав на грунт, де його зерно пускало не тільки глибоке коріння а й пишні квіти".

Участь в панахиді і параді взяли також і представники основних поневолених народів Росії.

Це був важливий політичний хід організаторів. Бо із 150 000 гарнізону столиці росіяни творили 2/5. Але "інородці" налічували 3/5 загального складу.

Отже, участь вояків-неросіян в українській маніфестації сприяла політичному визнанню всієї акції.

Під Казанським собором слово отримали представники польської молоді, литовців, естонців та фінів.

"Гарно й коротко, з піднесеннєм виголошену промову представника Фінляндців проф. [Карла] Тіандера привитали окликами в честь Фінляндії" – відзначила газета "Русская Воля".

Тому не дивно, що в колонах українців – зі своїми національними прапорами – вишли фіни, поляки, естонці, латиші та ін.

Росіянин Павло Шатілов в газеті "День" відзначив:

"Поминки великого українського поета перетворилися в урочистий виступ народів, що скинули тяжкі кайдани централізму".

Газета "Русская Воля" аналізуючи українську маніфестацію 12(25) березня 1917 року в Петрограді, констатувала фіаско царської національної політики:

"Тисячі робітників та салдатів, які прийшли заявити свої національні жадання, є відповідю ганебним ідеольоґам зруйнованого самодержавя, що уважали Росію міцною лише при умові цілковитого знищення всіх національних ріжниць і мало не знищили її цілком".

Потребує додаткової перевірки один цікавий факт чи, дійсно, спостерігачем цієї української демонстрації (зокрема, вилазки "за клейнодами") був також і один балтійський німець.

У майбутньому – впливовий діяч гітлерівського режиму, який займався формуванням політики нацистів на Сході Європи – Альфред Розенберг.

Через 20 років він, начебто, згадував, що "приглядався серед товпи тому походови тай інтересувався, куди той похід рушає".

Що було далі?

Була важлива теза із передовиці газети "Рєчь" за 16(29) березня:

"Блискуче переведена українська демонстрація в Петрограді 12 марта звернула на себе увагу широких верств народу… українське питаннє є тепер одним з найважнійших питань, що стоять перед російською демократією".

 

"Першого травня за Петроградським Комітетом УСДРП, що організував демонстрацію, йшла понад 40.000-на армія різних видів зброї військових частин з українців та українських робітників різних заводів" (Михайло Авдієнко)

Першотравневу маніфестацію 1917 року в центральному – Василеострівському – районі Петрограда організовували українці (правда, під червоними прапорами).

Участь в ній взяли Семенівський, Єгерський, Ізмайлівський, Преображенський та Фінляндський полки.

Хор робітників путилівського заводу співав "Заповіт" і "Ми гайдамаки".

Українські колони пройшлись, зокрема, і Невським проспектом.

А на Дворцовій полощі, куди підтягнулись й українці-гренадери з музикою, провели мітинг [23].

Цю маніфестацію готувала не лише УСДРП, але і Товариство ім. гетьмана Павла Полуботка під проводом Миколи Міхновського:

"…управа Товариства вирішила вислати своїх членів до Петрограду й Москви, щоб вони підготували там якнайімпозантніше проведення українських маніфестацій 1-го травня, що мали символізувати остаточний розрив України з Росією та підкреслити початок нової доби в національнім житті України" [24].

25 червня 1917 року нова демонстрація зібрала вже 80-100 тисяч українців – фактично всю громаду Петрограда.

Проводилась вона на підтримку І Універсалу Центральної Ради під жовто-блакитними і червоними прапорами.

Могутнє "Ще не вмерла Україна" розлягось по всьому Марсовому полю [25].

"По закінченні урочистостей на Марсовім полі, – згадував Іван Косець – всі присутні в повному порядку пішли до будинку міністерства, де в той час урядував прем'єр і головнокомандувач Керенський, а українська делегація на чолі з Винниченком чекала на прийом більше тижня ….

[ми] зчинили крик, що аж вікна задзвеніли: "Давай сюди Керенського, а то завалимо будинок!"… Делегація була прийнята й ми розійшлися".

Цю "грандіозну військову демонстрацію, без зброї" згадував і Сергій Жук. Український ультиматум виконано одразу ж – уряд надіслав своїх міністрів (Керенського, Терещенка і Церетелі) для переговорів з представниками Центральної Ради.

А заступник військового міністра генерал-майор Григорій Якубович — погодився на формування українських частин, після виділення їх з загальної маси війська.

Комісія з історії жовтневої революції і РКП(б) теж зафіксувала цю історичну маніфестацію, відзначивши, зокрема що першими в колонах йшли військові:

"Солдаты шли с оркестрами музыки и с национальными знаменами с надписями на украинском языке. За воинскими частями шли, с хором во главе, украинцы невоенные" [26].

Сергій Жук згодом згадував:

"Демонстрація розтяглася на кілька кілометрів, оздоблена українськими національними прапорами, гаслами, знаменами, квітами, вінками, портретами" .

Насамкінець перед Таврійським палацом (делегацією з Києва) увесь похід "продефілював в ідеальнім порядку" і з кличами: "Хай живе УГВК", тобто Український генеральний військовий комітет.

26 липня 1917 року у Києві від російських куль загинули "богданівці", які вирушали на фронт.

Рада українських організацій Петрограда організувала 6 серпня поминання загиблих.

Після оголошення відозви в Ісаакієвській Катедрі було відправлено парастас, а відтак "тисячі українців зійшлися на колосальному майдані перед Катедрою, де роздавали національні відзнаки в заміну на пожертви для родин забитих".

Українізовані частини Петрограду більшовики використали для своєї боротьби з Тимчасовим урядом.

А потім – як згадував Михайло Авдієнко – "вони відограли значну ролю в Жовтневім перевороті в Петрограді", відтак "за допомогою більшовиків, з повною бойовою амуніцією [їх] відправлено було на Україну".

Петлюра побоявся приймати, а вони "пізніше відмовилися підтримувати Центральну Раду і виступили проти неї".

Організовував їх на переїзд Український військовий революційний штаб. Штаб очолював Микола Байздренко, який у 1891 році в Каневі – на могилі Тараса Шевченка – був одним із співзасновників "Братства тарасівців".

Сергій Жук згадує, що вдалось створити 4 сердюцьких полки по 4 тисяч вояків у кожному: імені Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка і Тараса Шевченка; важку гарматну батарею, кулеметні роти, технічні частини тощо.

Саме ці частини – за свідченням Сергія Жука – провели останній український військовий парад в столиці Росії:

"На Марійському майдані, перед Ісаакієвською катедрою відбулася парада полків, які після Молебня було приведено до присяги на вірність Українській Центральній Раді і Українському Військовому Генеральному Комітетові".

Після чого із повним спорядженням заприсяжені виїхали в Україну.

Посилання:

1. Авдієнко Михайло. Лютнева революція в Петрограді і УСДРП // Літопис революції. – 1928. – Ч.1 (28). – С. 229-230.

2. Перша українська газета після революції 1917 року // Наше життя. – 1947. – Ч. 13. 13 квітня. – С. 9.

3. К.У. Перший напад Росії на Львів (1914). – Ню Йорк, 1957. – С. 58.

4. Лотоцький Олександр. Сторінки минулого: частина третя. – Варшава, 1934. – С. 330.

5. Добрянський Аґатон. Як почалася революція 1917 р. в Росії (Із споминів про Петроград) // Календар "Просвіти" на звичайний рік 1937. – Львів, 1936. – 62-63.

6. Мітинг Українців Робітників Путіловського заводу // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 19. – 23 квітня. С. 2-3.

7. Єреміїв Михайло. Є.Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 130.

8. Христюк Павло. Замітки і матеріали до історії української революції. – Т. 1. – Відень, 1921. – С.9.

9. Винниченко Володимир. Відродження нації. – Т. 1. – Київ-Відень, 1920. – С. 51.

10. К.У. Перший напад Росії на Львів (1914). – Ню Йорк, 1957. – С. 51-52.

11. З оповідання полїтичного полоненого // Діло. – 1917. – 17 червня 1917. – С. 2.

12. Лотоцький О. Сторінки минулого: частина третя. – Варшава, 1934. – С. 327.

13. Неронович Євген. Лист до голови Петроградського комітету У.С.Д.Р.П // Наше життя (Петроград). – 1917. – Ч. 2. – 29 березня. – С. 3.

14. Ковалів Петро. Українська маніфестація в Петербурзі (12/25 березня 1917 р.) // Запорожець (Париж). – 1937. – Ч. 7-8. – січень-лютий. С. 10-11.

15. Українська маніфестація в Петрограді // Наше життя (Петроград). – 1917. – Ч. 1. – 24 березня. – С. 4.

16. Українська маніфестація в Петрограді // Вістник Союза визволення України. – 1917. – Ч. 148. – 29 квітня. – С. 275-277.

17. Жук Сергій. Український Петербурґ і його роля в будуванні української держави // Шлях перемоги. – 1958. – Ч. 3 (204). – 19 січня. – С. 4.

18. Украинское торжество // Речь. – 1917. – № . 62. – 14(27) марта. – С. 6.

19. Обновленный Петроградь // День. – 1917. - № 8. – 14 (27) марта. – С. 1.

20. Косець Іван. Фрагмент спогадів з часів збройної визвольної боротьбі // За державність. – Ч. 10. – Торонто, 1964. – С. 196-199.

21. К.У. Перший напад Росії на Львів (1914). – Ню Йорк, 1957. – С. 51, 59.

22. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Ужгород, 1930. – Т.1. – С. 47.

23. Сергійчук В. Відродження українства: 1914-1922. – Вишгород, 2018. – С. 82-84.

24. Король Нестор. Очима звичайного учасника // Визвольний шлях. – 1967. – Ч. 11-12. – С. 1268.

25. Неронович Євген. Українська демонстрація в Петрограді // Робітнича газета. – 1917. – Ч. 75. – 2 липня. – С. 2-3.

26. Владимирова Вера. Революция 1917 года. – Т. 3. – Москва-Петроград, 1923. – С. 109-110.