«Парламент святих». Як Олівер Кромвель «нові обличчя» шукав
Ламберт швидко зрозумів, що знущання над недосвідченістю депутатів насправді лише додають їм популярності, адже публіка бачить в них «таких, як вона сама». Тож тепер завдання було цілком іншим – переконати, що в парламенті зібралися люди незрозумілі й підозрілі – релігійні фанатики, небезпечні соціальні експериментатори, політичні змовники.
«Ви сиділи занадто довго, щоб була хоч-якась користь від того, що ви робили останнім часом... Йдіть, кажу, і нехай це станеться з вами. Заради Бога, йдіть!»
Саме ці слова, які більше нагадують вирок (та й, власне, вироком і були), поставили крапку в історії Довгого парламенту, який спочатку очолив і здійснив революцію, а потім виявився неспроможним вчасно відчути зміну настроїв у збуреній ним країні.
Це була одна з найкращих промов Олівера Кромвеля. Не дарма її так охоче цитував майже через три століття Вінстон Черчилль – у вирішальний момент свого власного життя.
Кромвель переконував, що промова була експромтом. І до останнього дня існування парламенту він молився, щоб утриматися від його розпуску. Сподівався, що депутати прислухаються до його наполегливих порад не розбурхувати релігійне протистояння в знесиленій війною країні, зосередитися на оновленні законодавства і системи державного управління і не блокувати його ініціативи.
Тож не його провина, що законотворці залишилися глухими до вмовлянь.
Останньою ж краплею нібито стала новина, що парламент нібито планує продовжити свої повноваження на невизначений термін. Згодом, щоправда, з’ясувалася, що інформація насправді була перекручена. Але Кромвеля було вже не зупинити.
Втім, цілком можливо, що насправді він і не хотів зупинятися. Принаймні відомо, що 19 квітня 1653 року, напередодні останнього засідання Довгого парламенту, він зустрічався з Олівером Сент-Джоном та іншими своїми прихильниками – депутатами і обговорював не лише розпуск, але й необхідність створення іншого представницького органу.
А вже наступного дня головнокомандувач (на той час це була єдина посада Кромвеля) з’явився у залі засідань просто в домашньому одязі і панчохах – щоб підкреслити, що «підступність» парламенту його заскочила зненацька. Квапливість, щоправда, не завадила йому «прихопити із собою» загін мушкетерів.
Соратник Кромвеля, депутат Томас Гаррісон, почувши про рішучі наміри ватажка, спробував пояснити, що розпуск парламенту – доволі складна процедура і справу варто спочатку обговорити.
Кромвель нібито погодився. Але терпіння в нього вистачило хвилин на п’ятнадцять. Як тільки спікер спробував розпочати голосування, головнокомандувач перервав його. І говорив доти, доки солдати не змусили залишити зал останнього депутата.
Спікера «люб’язно» за руку вивів особисто Гаррісон. А Кромвель вихопив в секретаря заготовлений акт про розпуск, сунув його собі під капелюх... і пішов додому.
На відміну від депутатів, Кромвель добре знав настрої співвітчизників. Які вже кілька місяців вимагали від нього рішучіших дій. І вимоги далеко не завжди були компліментарними.
Навіть його власний зять Айртон нагадував родичу долю біблейських царів, які загордилися після перемог і тим самим накликали на себе гнів Божий.
Ще конкретнішим був Вільям Ербері, який писав Кромвелю, що люди очікують від нього «добрих справ» – а саме суворого покарання гнобителів і поліпшення стану звичайних англійців.
Не дивно, що країна новину про розгін Довгого парламенту зустріла швидше із радісним полегшенням. Як меланхолійно зазначив у своєму листі венеційський посол, «жодний собака не гавкнув». Навпаки – популярність Кромвеля сягнула нечуваних висот.
Захоплення демонстрували навіть опозиціонери – дигери і левелери. Ватажок перших Джерард Вінстенлі присвятив головнокомандувачу свій памфлет «Закон свободи», а левелер Джон Лільберн засипав його проханнями про повернення з вимушеної еміграції.
Залишалося лише з’ясувати, як керувати країною після розпуску парламенту.
Спочатку здавалося, що Кромвель розгублений. У заяві, зробленій одразу після розгону, не пролунало жодної конкретики, а слова на кшталт «дії за межами власних думок», «рушійна сила провидіння» та «уповання на благословення Господнє» лише посилювали відчуття непевності.
Єдине, про що головнокомандувач говорив із палкою рішучістю, так це проте, що не може й бути мови про одноосібну військову диктатуру. Мовляв, якщо він і «відібрав меч у божевільного», то лише на час, поки той не прийде до тями.
Та за лаштунками в цей час йшли напружені дискусії про подальші дії. Ми знаємо, що із Сент-Джоном ще напередодні розпуску Кромвель обговорював план створення представницького органу із 40 осіб – відданих особисто йому депутатів Довгого парламенту та генералів.
Джон Ламберт рішуче заперечував проти цієї ініціативи і наполягав, що вистачить уряду з десяти-дванадцяти людей.
Томас Гаррісон – з ентузіазмом члена секти міленіалів, до якої він належав принаймні з початку 50-х років, – навпаки, пропонував розширити коло осіб, причетних до державного управління, і створити щось подібне на юдейський синедріон із 70 осіб. При цьому правити цей синедріон, на його думку, мав мало не до другого пришестя Христа.
Зрештою, Кромвель ухвалив компромісне рішення. 30 квітня було оголошено про створення Дерлжавної Ради з 13 членів. Протекерувати державою вона мала лише до скликання «верховної влади» або ж нового парламенту з «вірних і чесних людей з Англії, Уельсу, Шотландії та Ірландії».
Ламберт образився і певний час навіть не спілкувався з головнокомандувачем. Але й про перемогу Гаррісона теж говорити було важко. Адже Кромвель взяв з його проекту хіба що загальну ідею. Навіть кількість депутатів нового парламенту він збільшивудвічі –до 140.
Втім, парламент мав стати новим не лише тому, що змінював набридлого попередника. За планом Кромвеля,нові депутати мали бути зовсім іншими, не схожими на тих «п’яниць, хабарників і розпусників», яких він тільки-но розігнав.
Країна вимагала свіжих облич. Морально досконалих, стійких до спокус «божих людей» – про це говорилося без жодної тіні іронії. Бо владу Кромвель і його соратники і справді сприймали як знаряддяв Божих руках.
Але яким чином він міг забезпечити дотримання таких високих вимог до депутатів? Адже в разі збереження виборчої системи, за якою обирався Довгий парламент (за сучасною класифікацією її можна назвати мажоритарною системою відносної більшості ), перемогу могли здобути такі ж, як і раніше, якщо не гірші«представники народу». Які при цьому могли бути налаштовані відверто вороже і до нової влади, і до революції, і до республіканського устрою – простіше кажучи, бути реваншистами.
І Кромвель знайшов вихід. Депутатів він запропонував не обирати, а... відбирати. На підставі рекомендацій членів Державної Ради та церковних громад просто скласти список «досконалих» кандидатів. Рекомендації могли бути різними, але результат – більш-менш гарантований.
Як відверто висловився один з учасників цих, з дозволу сказати, «праймеріз» – «не так важливо, хто ти за віросповіданням, індепендент, анабаптист чи ще хтось, головне, щоб був за Христа і за Кромвеля».
Суто теоретично за вже відібраних кандидатів потім мали голосувати парафіяни на місцях. Але цієї процедури майже не дотримувалися. Вочевидь, виходили з того, що в умовах відсутності жодної альтернативи, кандидат «від Христа і Кромвеля» ставав переможцем за визначенням.
З іншого боку, навіть рекомендацій на користь певних кандидатів від церковних громад залишилося лише півтора десятка, і це дозволяє припустити, що насправді список від початку до кінця складали члени Державної Ради.
Та й як інакше, якщо його перший варіант, в якому вже було більше ста прізвищ, з’явився вже 3 травня (тобто через три дні після оголошення наміру скликати новий парламент), а ще за двадцять днів список був майже готовий.
Не дивно, що створений Кромвелем орган в подальшому називали «номінованим», або ж «призначеним» парламентом. А сам головнокомандувач із сумом казав, що сподівається, що наступні покоління все ж матимуть обрані представницькі інституції.
З іншого боку, оскільки і в самій Державній Раді були різні, хоча й однаково близькі до Кромвеля люди (інших він просто не призначив би), до списку кандидатів вони намагалися «проштовхнути»відданих «своїх» чи принаймні близьких до себе представників. І зрештою це призвело до того, що «нових облич» в новому парламенті виявилося не так вже й багато.
55 депутатів вже були членами парламентів попередніх скликань, а 115 мали досвід роботи мировими суддями. Але водночас конкуренція в оточенні Кромвеля сприяла й тому, що до парламентських лав прорвалися одразу кілька десятків представників радикальних релігійних угруповань. Які сприймали свою місію цілком серйозно.
Не дивно, що англійці напівжартівливо називали нову асамблею «парламентом святих» – чи то пак «блаженних», якщо вже намагатися точно передати зміст цього прізвиська українською.
Втім, відкриваючи засідання нового парламенту, не приховував сліз навіть сам Кромвель. Він і справді пишався «творінням своїх рук» і не шкодував слів на адресу депутатів: «Я навіть не сподівався побачити день, подібний до сьогоднішнього, справжній день сили Христової… Насправді ви покликані Господом керувати з ним і за нього. Ми на порозі здійснення передбачень та пророцтв».
Консервативні публіцисти, звісно, кромвелівського захоплення не поділяли. Вони обурювалися вже самим складом парламенту, сповненого «писак, корчмарів, мірошників та галантерейників», які не мали жодних навичок законотворчої роботи.
Зрозуміло, що це було неправдою – представників «середнього класу» серед депутатів було набагато більше, аніж у попередніх зібраннях, але абсолютна більшість з них насправді належала до шляхти. І мала неабиякий досвід державного управління. Йшлося швидше про зверхність самих публіцистів, які просто переносили на парламент свою зневагу до «низів».
А невдовзі стало зрозумілим, що підприємницький хист депутатів–неофітів навіть виявився корисним для роботи парламенту. Принаймні вони сумлінно – шість днів на тиждень ходили на засідання, які починалися вже з восьмої ранку працювали над законопроектами, дискутували по-діловому, намагаючись вдосконалити пропоновані рішення і ухвалювали закони з дивовижною як на той час швидкістю – мало не по одному на день.
При цьому до більшості ухвал «парламенту святих» немає претензій навіть у найприскіпливіших і найпристрасніших критиків. Він намагався впорядкувати державні фінанси, скасував відкуп податків та ненависні для більшості громадян акцизні збори. Оголосив війну хабарництву і започаткував судову реформу – адже в Канцлерському суді на той час накопичилося більше 20 тисяч невирішених справ, які іноді тривали по 30 років.
Скасували тяжкі покарання за незначні злочини, а жінок заборонили спалювати живцем за відьомство. Попри своє релігійне завзяття і постійні молитви (частота яких, між іншим, не знижувала законодавчої продуктивності палати), депутати запровадили цивільну реєстрацію шлюбів, народжень, смертей і заповітів, принагідно оновивши адміністративний устрій держави.
«Парламент святих» працював також над спрощенням законів, які мали стати зрозумілими для пересічних англійців, намагався захистити права боржників, полегшив умови утримання в’язнів і божевільних.
Дуелі були заборонені. Їхніх переможців, в разі смерті суперника, судили за вбивство. І нарешті депутати вирішили скасувати обов’язкову церковнудесятину, пояснивши це й крок із граничною відвертістю – «хай священників утримують ті, хто їх потребує».
Однак з’ясувалося, що в скасуванні десятини аж ніяк не були зацікавлені так звані «імпропріатори» – шляхтичі, які під час розпродажу церковного майнвстигли прибрати це джерело доходів до своїх рук. Схема ця багато років була такою собі «годівничкою» для близьких до влади власників. Зрештою, одним з «імпропріаторів» був сам Кромвель.
Якби йшлося про Довгий парламент – залишалася можливість якось домовитися або ж навіть змусити депутатів переглянути їхні плани. Але члени «парламенту святих» були непохитними – бо сприймали свою місію із суворою серйозністю.
Депутати цілком офіційно проголосили про намір «стати знаряддям, що повалить будь-який визиск і знищить перешкоди для благословіння нужденних і пригнічених» та готуватися гідно зустріти друге пришестя. Підкупати і тиснути на таких було вочевидь марною справою.
Непоступливість «святі» виявили ще в кількох справді болючих для Кромвеля питаннях. Насамперед щодо війни з голландцями, яку депутати вимагали продовжувати до переможного кінця, – попри те навіть, що супротивники були ж такими кальвіністами, як й англійці. Можливо, якраз вдавалася взнаки пов’язаність членів парламенту з торговельними та підприємницькими колами, для яких голландці були в першу чергу непримиренними конкурентами.
Кромвеля дратувало й занадто суворе і вимогливе, як на його думку, ставлення депутатів до інших протестантських напрямів, зокрема пресвітеріан. Головнокомандувачу потрібно було замирення між англійцями, а не розбурхування релігійних конфліктів. А проповідницький запал «святих» навпаки штовхав їх на шлях конфліктів.
Вже у вересні 1653 року в приватних розмовах Кромвель розчаровано зізнавався, що в нього «з дурнями більше проблем, аніж з шахраями». Помірковане крило його соратників зрозуміло, що час діяти. Роль рушія взяв на себе Ламберт. За допомогою своїх зв’язків з видавцями він почав справжню інформаційну кампанію проти парламенту.
Ламберт швидко зрозумів, що знущання над недосвідченістю депутатів (переконання, яке він, вірогідніше за все, особисто поділяв) насправді лише додають їм популярності, адже публіка бачить в них «таких, як вона сама». Тож тепер завдання було цілком іншим – переконати, що в парламенті зібралися люди незрозумілі й підозрілі – релігійні фанатики, небезпечні соціальні експериментатори, політичні змовники.
Це було вигідно обом сторонам. Ламберт налаштовував читачів проти депутатів, видавці збільшували наклади своєї продукції, використовуючи інтерес публіки до таємниць і викриттів. Але тенденційність була очевидною.
Показово, що публіцисти називали асамблею вже не співчутливою назвою «парламент святих», а «бербонським парламентом» – за прізвищем одного з депутатів. Бербон, колишній торговець шкірами, став свого часу проповідником, взяв собі ім’я Прейзгод (щось на зразок Хвалибога) і під ним потрапив до парламенту. Чудернацьке ім’я лише підкреслювало дивакуватість депутата і його однодумців-сектантів.
Загалом в парламенті радикалів було не так вже й багато – менше, аніж півсотні. Але саме про них найбільше розповідала преса. А за нею – правдиві історії і відверті байки переказували охочі до сенсацій читачі.
Подейкували, скажімо, про надзвичайний вплив на депутатів секти рентерів, які закликали відкинути страх перед гріхом, заохочували крадіжки і перелюб. Заможну публіку лякали тим, що міленіали хочуть скасувати усі «старі» закони і встановити цілковиту майнову рівність.
Навряд чи такі плани існували насправді, але в їхню реальність врешті решт повірив і сам Кромвель. Або знову ж таки захотів повірити.
Бо згодом розповідав про те, що депутати парламенту нібито хотіли «змусити тих, в кого є 12 корів, поділитися з тим, в кого немає жодної», знецінити саме поняття власності, повалити народні свободи, знищити духовенство і взагалі – встановити в країні безлад.
Так само головнокомандувача вдалося переконати, що податкові ініціативи парламенту призведуть до зменшення надходжень до скарбниці і змусять скоротити армію – перше і найулюбленіше «дитя» Кромвеля.
Коли результати інформаційної кампанії стали очевидними, Ламберт зібрав своїх прихильників і вирушив до головнокомандувача – переконувати його ухвалити проект нового державного устрою, відновити монархію і, за деякими непевними даними, дати згоду на проголошення себе королем.
Та для Кромвеля це було занадто. Він рішуче відкинув ідею скасування республіки. Але й звинувачувати свого давнього соратника у державній зраді не став. Навпаки – дав зрозуміти, що тому й далі варто працювати над конституційними ідеями.
Про що іще говорив Кромвель з делегацією Ламберта так і залишилося невідомим. Але представники поміркованого крила влади раптом втратили інтерес до відвідувань парламенту. На засідання приходила хіба половина депутатів. Це, щоправда, помітно радикалізувало настрої в залі. Але тим гучнішими ставали звинувачення на адресу зібрання – маховик інформаційної війни розкручувався і надалі.
Уже через кілька тижнів Ламберт повернувся до Кромвеля. З новим проектом державного устрою, який формально зберігав республіканський устрій, але передавав вищу владу – і законодавчу, і виконавчу до рук «захисника держави» – протектора.
Це не був абсолютно новий титул. Колись, у XIII сторіччі протектором оголошували Симона де Монфора. Той воював із королем, але ніколи не зазіхав на корону. Можливо, ці аналогії зрештою й заспокоїли Кромвеля. Він дав зрозуміти, що не проти.
Тоді Ламберт дав сигнал до початку останнього акту драми. 12 грудня 1653 року, представники поміркованого крила прийшли до сесійної зали раніше за своїх колег. І, скориставшись відсутністю радикалів, проголосували за звернення до Кромвеля з пропозицією розпустити «парламент святих».
Голосували близько 40 депутатів, проте до часу, коли лист дійшов до адресата, кількість підписів під ним зросла вдвічі. Перевіряти їх достовірність навіть не думали, погодилися, що більшість – за припинення повноважень. Кромвель зробив вигляд, що здивований, проте «заперечувати не став».
Елегантність схеми із «добровільним саморозпуском» була трохи зіпсована все тими ж радикалами. 27 з них таки наважилися прийти до зали вже неповноважного парламенту. Але їх переконали вже перевіреним методом – за допомогою мушкетерів на чолі з полковником Вайтом. Ображений Гаррісон після цього остаточно відійшов від справ, але на це вже й не звертали уваги, у Кромвеля були нові фаворити.
Того ж дня була скликана Державна Рада, перед членами якої Ламберт просто прочитав проект підготовленого ним «Знаряддя управління». Заперечень знову ж таки ні в кого не виникло. За кілька днів та ж Рада проголосила Кромвеля протектором. Експеримент з «новими обличчями», який тривав лише кілька місяців, тепер завершився остаточно.
«Республіку святих» змінив режим Протекторату.
