Дорога додому кримського татарина Нурі Халілова

Від "Історичної правди": Доля кримського татарина Нурі Куртсеїдовича Халілова (1917—2009) може слугувати ілюстрацією того, що довелося пережити цілому кримськотатарському народові у ХХ столітті.

Халілов народився в бідній родині, яку на додачу пограбувала комуністична влада в 1920-х роках. Завдяки здібностям та працелюбству Нурі закінчив історичний факультет Сімферопольського державного педагогічного інституту (до окупації — Таврійський національний університет ім. Вернадського), і почав учителювати. У 1939 році його призвали в Червону армію, в лавах якої він пізніше "визволяв" Литву.

Нурі Халілов з усіма нагородами та знаком "Почесний громадянин Саки", якого він був удостоєний 2008 року

Далі була оборона Білорусі від німецьких військ, довга подорож пішки в Крим, німецький полон, звільнення й партизанська боротьба в лавах Північного партизанського з'єднання в Кримських горах.

Будучу партизаном, Халілов особисто знищив 20-х німецько-румунських окупантів, командування довіряло йому ходити в розвідку.

Після вигнання нацистів з півночі Криму, партизани влилися в регулярну армію, і Халілов брав участь у боях за Севастополь.

Тобто, цю людину аж ніяк не можна було звинуватити в співпраці з нацистами. Однак радянська влада на це не зважала.

18 травня 1944 року прямо з армії Халілова та інших кримських татар (а також болгар і греків) відкликали й посадовили в перевірочно-фільтраційний табір НКВД. А потім було понад 40 років вигнання…

На Батьківщину Нурі Халілов повернувся лише в 1989 році і прожив там ще 20 років. Круговерть свого життя він докладно записав у спогадах, які 2016 року вийшли друком під назвою "Довга дорога додому".

Його історія увійшла до виставки "Трімуф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори", відкритої 8 травня цього року в Києві.

У пам'ять про кримських татар та інші народи Криму, у яких Сталін украв їхню Батьківщину, ми публікуємо найбільш показові уривки з книжки Нурі Халілова.

Про розгром перших днів війни

О 3 годині 45 хвилин почалося бомбардування Бреста. Ми підхопилися. До нас прийшов інструктор пропаганди майор Врадій і сказав, що почалася війна. Ми з Врадієм піднялися на горбик і побачили, як горів Брест, інші населені пункти, села, містечка, казарми.

Полк підняли по тривозі. Усім видали нове обмундирування, дали поїсти. Усі старші командири кудись пішли. Залишилося лише кілька лейтенантів.

Німці похідним маршем шосейними дорогами рухалися в бік Мінська. Ми залишилися непомічені в густому лісочку. З'явився комісар полку. Він поставив мене чергувати біля радіорепродуктора в клубній машині. Наказав постійно слухати Москву й записувати все, що передадуть.

Москва передавала звичайне життя країни: про бавовну в Узбекистані, про успіхи доярок. Передачу вели диктори Герцог і Теунова. Тільки о 12 годині Теунова оголосила, що виступатиме міністр закордонних справ В'ячеслав Михайлович Молотов. Усі, хто був у таборі, зібралися біля клубної машини. Молотов сказав, що німецький фашизм віроломно напав на Радянський союз, що перемога буде за нами і що ми переможемо.

У цей час німці вже рухалися на схід. Їхали на машинах, грали на губних гармошках і співали своїх пісень, не зустрічаючи жодного опору з нашого боку.

Запалювальними бомбами вони палили дерев'яні будинки, стодоли, хліба, скирди білоруських селян. Уже в 6 годин у небі над нами з'явилася перша партія німецьких бомбардувальників та винищувачів із хрестами на крилах. У першій групі їх було 90, в другій – 60, у третій – 30 літаків. Летіли вони не швидко й низько. Рахувати було не важко.

Один наш зенітник із зенітки артполку нашої дивізії збив фашистського стерв'ятника, але, оскільки зробив він це без наказу, його тут же розстріляли. Нам сказали, що Москва, Сталін ще не дав наказ чинити опір, щоб не видати себе.

Наказ стріляти дали значно пізніше. Біля 15 годин з'явився комісар Ракітін і кілька середніх командирів. Стали видавати сухий пайок: сухарі та по 100 грамів ковбаси. Вручили нові гвинтівки, набої, гранати. Артилеристи стали отримувати снаряди, міни.

До 17 години полк і вся дивізія вийшли до шляху на Брест і зайняли позицію, щоб напасти на німців, які їхали безтурботно. Біля 19 години 22 червня 1941 року наша 29-та дивізія відкрила раптовий вогонь. Дивізія розтягнулася на 10 кілометрів. Мінери почали підривати дороги. Бій тривав до темряви.

Фашисти ніяк не очікували опору наших військ. Полкові гармати 128-го, 102-го і 106-го полків, 77-го артполку і мінометні роти неочікувано відкрили шквальний вогонь. Фашисти заметушилися. Багато вантажних машин було побито. Наші піхотинці, автоматники героїчно билися з ворогом.

Бій тривав до дев'ятої вечора,поки не почало темніти. До цього часу ми змогли паралізувати рух фашистських військ. Противник викликав авіацію. Нас неперервно бомбардували. Майже весь наш полк був знищений.

Ми, працівники клубу, були на лівому крилі атаки, у всіх нас забрали гвинтівки, і тільки мені дали пістолет ТТ з одною обоймою на вісім патронів. Другу обойму забрали. Від смерті нас урятувала темрява. Уночі німці, як виявилося, не воюють, та й у ліс заходити боялися.

Ми повернулися до своїх наметів. До нашої клубної машини прийшли начальник штабу 1-го батальйону лейтенант Базаров і старший лейтенант, командир 9-ї роти. Усього нас зібралося 11 чоловік.

Командири – обидва москвичі, брали участь у боях на озері Хасан і Халхін-Голі. У них був планшет, карта, компас. Попервах ми їхали на нашій клубній машині. По лісових дорогах лежали трупи наших солдатів, розбита військова техніка. Лежали і живі – без ніг, без рук, які плакали, просили допомоги. Вони були голодні, просили води. Жахлива картина.

В одному місці по дорозі були розсипані макарони, крупа та інші продукти з розбомбленого обозу. Дуже багато розбитої техніки – машини, трактори, танки. Усюди валялася зброя: гармати, кулемети, гвинтівки. У лісах ми бачили великі склади артилерійських снарядів, мін, кулеметів, гвинтівок. Усе це залишалося незайманим і потім дісталося німцям.

Про мандри Білорусією й Україною

Коли ми попрощалися з нашими командирами, вислухали їх накази і настанови, нам було дуже важко. Кожен плакав і мовчки витирав сльози. До сих пір завжди хтось приймав рішення за нас, тепер усе треба було вирішувати самим.

Тепер наше основне завдання полягало в тому, щоб переплисти Дніпро, пройти через магістраль Мінськ—Москва на його південний бік. Річку в мілкому місці ми переплили вночі, оскільки мости й переправи добре охоронялися. Дорогу перейшли ввечері, коли щойно стемніло. Місцеві мешканці наставляли нас, де і як переходити і як далі рухатися в бік України — на південь

Нурі Халілов (посередині) із товаришами по службі, 1941 рік

Напрям узяли на Бихов, а звіти – на Рогачов. Ішли вдень прямо дорогами. Німці на нас не звертали уваги. Старости сіл дозволяли ночувати в колгоспних приміщеннях або в місцевих жителів. Дозволяли копати і брати собі для харчування колгоспну картоплю. Та й жителі сіл теж були добрими людьми. Вони годували, чим могли, жаліли нас. У Білорусії були села й цілі райони, в які навіть не ступала нога фашистів.

В одному містечку ми вийшли на базар. У нас залишалися радянські гроші. До того ж, на лісових шляхах ми натрапляли на розбиті сейфи військових частин і купи грошей. Бери, скільки хочеш. Звісно ж, брали. На базарі у два ряди на землі сиділи продавці. Вони продавали сільгосппродукти, одяг, взуття.

Коли дійшли до кінця цих рядів, то побачили причепурених, гарних дівчат на табуретках, поруч із кожною дівчиною сиділа її мати. Нам пояснили, що сьогодні – щорічний ярмарок наречених. Усі, хто бажав, міг вибрати собі дівчину, вона стане його дружиною. Їх можна зрозуміти. Адже в цьому великому селі, окрім старих чоловіків і малолітніх хлопчиків, жодного мужика не було.

Нам пропонували: залишайтеся, а після війни підете собі, ми вас тримати не будемо. Зате вдома чоловічий голос буде, казали вони. Ми їх не послухали. Як я потім шкодував…

Про німецький полон

Найбільшим табором для військовополонених вважався Миколаївський, в який нас, урешті-решт, привезли [шталаг № 364 — ІП]. У ньому було 35 тисяч радянських військовополонених. Товарна станція, на якій ми вивантажилися, була далеко від міста. Нас вишикували в колону по п'ять осіб у шерензі погнали в робітниче містечко, де раніше мешкали робітники суднобудівного заводу.

Тут були двоповерхові будинку в кожному ряду. У лівому розмістили українців, у двох наступних заселили росіян, а в крайньому — азіатів, кавказців, татар. Кожні три будинки складали окремий, ізольований від інших блок. Усе оточував колючий дріт заввишки 3 метри із кліткою в 20 сантиметрів. У кожного блоку були свої ворота, хвіртка на замку, охорона.

Аерофотознімок Миколаєва. Табір для військовополонених позначений цифрою 4

Українців брали на роботу в склади, їдальні, пекарні й інші роботи, де можна було що-небудь поїсти. Іноді на такі ж престижні роботи брали і росіян, а нас, азіатів і кавказців — ні. Кавказців чомусь називали "сталінцями" і ганяли тільки на копання туалетів, будівельні роботи, ремонт доріг.

Було дуже холодно, температура була 10-15 градусів морозу. Якось я потрапив на розвантаження вагонів на залізничному вокзалі. Розвантажували картоплю, моркву. Тоді я досхочу наївся моркви. Там же до мене підійшла маленька дівчинка.

—     Дядечку, візьми! — і простягнула мені сірого хліба і шматочок голландського сиру.

Я сказав їй "дякую". Вона відповіла: "Немає за що!" — і втекла.

Усе це я із задоволенням з'їв і подумки подякував цю добру дівчинку і людей, які її послали.

Про кримський партизанський рух

Карателі почали оточувати наш невеликий за територією Зуйський партизанський ліс. По краях лісу було дві яйли [безлісе плоске плато — ІП]: Карабі та Довгоруківська, а в центрі — відкрите поле, куди бойова техніка заходила вільно. У нас було три аеродроми, на які сідали радянські літаки з Краснодара. Тому Зуйські ліси були особливо небезпечні для окупантів.

Порівняно з Зуйським, який був 12 на 12 кілометрів, Ялтинський партизанський ліс складав 50 на 50 кілометрів. Він тягнувся від Алуштинської дороги до Севастополя. Оточити таку велику територію було практично неможливо. Партизанам було де маневрувати в разі прочісування.

Перше завдання я отримав 29 грудня 1943 року. Потрібно було знайти штаб бригади, передати донесення й отримати відповідь. Штаб я знайшов на крутій горі на правому березі Бурульчі, неподалік від Яманташа. "Яман" у перекладі "поганий", "злий". Підійматися на нього з боку Бурульчі дуже важко, підйом крутий, градусів сорок п'ять, людина ще пройде, а коні — ні.

Партизанський загін "Смерть фашистам" 1-ї бригади "Грізна" Північного з'єднання партизанських загонів Криму на вулиці Сімферополя. Фото: waralbum.ru

Із самого ранку і дотемна нас бомбардували фашистські літаки, змінюючи одне одного. Кляті "мессершмітти", "юнкерси" і навіть угорські кукурузники. Вони кидали касетні, уламкові, запалювальні бомби, міни. Літали групами по шість штук неперервно. Артилерія й танки обстрілювали ліс з усіх сторін. Дії артилерії з повітря координувала "рама" [літак-біплан — ІП], оснащена оптичними приладами.

[…]

Дочекавшись затишшя, я пішов косогором і знайшов штаб бригади. Віддав листа, отримав відповідь. 30 грудня мені дали групу у складі: Марцовенко Катя і Микола, Павлик Семедляєв, Ебзаде і Сабріє Халілови, Рустем Тонкаєв, Мустафа Чебишев, Дроб'язов і ще кілька осіб.

Як стало потім відомо, проти партизанів були кинуті 1-ша і 2-га румунські гірськострілецькі дивізії, навчені воювати в гірських умовах, а також німецькі й поліцейські частини. Великокаліберні кулемети косили дерева. Усе гриміло, все горіло. Було страшно.

Якщо раніше ми тримали оборону загонами, взводами, групами, то на цей раз командування прийняло рішення вести справжню партизанську війну. Усі повинні були розбитися на дрібні групи.

Призначили старших груп. Спорядили боєприпасами, за можливості продуктами харчування. Усім сказали: "Знайдіть ворога, розбийте його і тікайте. Шукайте іншого, дайте бій і знову тікайте". Загальний збір було призначено 12 січня на Яманташі. 31 грудня 1943 року взялися до виконання наказу.

Про депортацію

Командири військових частин, яким належало битися за звільнення Севастополя, в той же час розібрали нас по різних військових підрозділах. Я разом із Рустемом потрапив у 94-й протитанковий артилерійський полк. Він розташовувався в маленькому селі Омелянівка за 5 кілометрів від Сімферополя, на північ від дороги Сімферополь—Бахчисарай.

Нас навчали стріляти з протитанкових гармат. Навчав сержант Казак. Це був маленький, але розумний молодший командир, який дуже добре знав свою справу. Полк добряче пошарпали фашисти. У нашому підрозділі зі 160 чоловік, які брали участь боях за Крим, залишилося тільки 34 артилеристи. Втрати поповнили нашими партизанами, який прийшло 125 осіб.

[…]

Кляте слово "депортація" я вперше почув уночі від товаришів по палатці. У ніч із 17 на 18 травня вони були в Сімферополі і почули це страшне слово. Не відразу я усвідомив, що татар виганяють із Криму! Вони розповіли, що кругом стоять вантажені татарами автомашини, які везуть їх на вокзал, а вже звіти — у Сибір. Із міста без перевірки нікого не випускають. Я тут же вийшов із намету і побачив, що навколо села стоять чатові.

Дружина Нурі Халілова Ебзаде в юності. Вона теж була в партизанах, як і її майбутній чоловік

О 6 годині ранку всіх нас, військовослужбовців з-поміж татар, греків, болгар, зібрали в штабі нашої частини. Склали списки. Усі наші тимчасові партизанські довідки відібрали.

Сказали, що ми підемо у Феодосію, у військкомат, а там отримаємо партизанські книжки. Майор показав зразок такої книжки. Ми повірили.

Нас набралося: татар — 123 чоловіки, греків — 16 чоловік, болгар — 11 чоловік. Дали нам по 100 грамів ковбаси і по півхлібини. Старшим призначили лейтенанта, який повів нас у Феодосію. Навіть сніданком не нагодували.

Ми йшли строєм, але довільно. Перед нами була залізниця. Ми побачили потяг із Бахчисарая. Червоні товарні вагони були закриті. Ми зупинилися, щоб пропустити ешелон.

Коли состав наблизився й пішов повз нас, ми почули плач і крики людей, загнаних до цих скотинячих вагонів. Плакали діти, жінки. Куди везуть, за що карають мій бідний народ?.. Стало страшно, серце розривалося, в очах не пересихали сльози.

Ми вийшли на Севастопольську вулицю Сімферополя, потім пішли по Салгірній (проспект Кірова в Сімферополі), без зупинок вийшли на Сергіївку і знову повз будівлю сільгоспінституту пішли Феодосійським трактом. З двох сторін нас уже патрулювали якісь солдати.

Вони попередили, що в разі втечі стрілятимуть без попередження. Одна людина з нашого строю все ж спробував утекти. За ним навздогін кинулося п'ять-шість вояків. Його, бідолашного, спіймали і кудись відвели. Солдати супроводжували нас до Чокурчі.

Далі, на Зую, лейтенант повів нас сам. Ми звернули увагу на криті "студебекери", які один за одним їхали в бік Сімферополя. Всередині машин сиділи татари. У кожній машині коло борту перебувало по два автоматники. Я зрозумів, що їх везли на вокзал.

До вечора ми ввійшли в Зую. Там побачили жахливу картину. Усі татарські будинки були розграбовані. Постелі, матраци, пуховики, подушки були роздерті. Всюди літав пух, вата, шерсть. Очевидно, шукали золото й гроші. У всіх дворах гавкали голодні собаки. Дехто перетягав до своїх дворів шафи, стільці, столи. Усе інше розтягли зранку.

На лівому боці дороги виднілися три будиночки, де були мешканці. Уже вечоріло. Ми були голодні. Треба було десь поїсти. Лейтенант пішов до цих будиночків просити хліб, але йому нічого не дали. У покинутих будинках татар ми нічого їстівного не знайшли.

Тоді у справу включилися болгари і греки. Вони стали звертатися до жителів, казати, що ми партизани і йдемо у Феодосійський військкомат для подальшої служби в армії. Налякали тим, що їх можуть покарати за розграбовані татарські будинки.

Перелякавшись, жителі віддали нам щойно зарізаних кур і дали півмішка муки. Серед нас знайшовся кухар, який зварив курячий суп з галушками. Готували ми у великих татарських казанах. Потім напекли коржиків і розбрелися по пустих будинках спати.

Уранці пішли на Карасубазар. Під вечір, втомлені, зупинилися на околиці міста. Знову голодні. Переспали під якимось навісом. О 7 годині ранку знову в дорогу. Ішли на Солхат [Старий Крим — ІП]. Минали село Бахчі-Елі. Там була дуже гарна місцевість. Великі фруктові сади, по краях густий ліс, вода. Усе це була земля моїх предків, яку вони обробляли, плекали, захищали.

Я подумав: дозволили б мені пожити тут п'ять років, а потім — розстріл! Я би погодився! У Солхаті лейтенант розподілив нас на ночівлю. Кого у школу, кого в контору колгоспу. Дізнавшись, що ми — татари, місцеві баби напали на нас. Стали сварити, проклинати.

Депортація кримських татар. Фото: noviny.su

Виявилося, що в Солхаті перед самим звільненням трапилася велика трагедія. Німецькі частини проходили через Старий Крим і нікого не чіпали. Один із мешканців відкрив по них вогонь і убив двох мотоциклістів. Німці швидко його схопили і, з'ясувавши, що він мешканець Старого Криму, почали розстрілювати місцевих жителів. Загинуло чоловік п'ятсот, у тому числі і 17 кримських татар.

Ми пройшли Юзюмівку, Насібкой і нарешті проийшли до Феодосії. Там мене побачили колишні бійці 21-го загону Міша Гомонов і Ліда, та сама, яка під час переправи через Бурульчу звалилася у воду. Тоді Мішка її витяг, а тепер вони чоловік і дружина. Обидва служать у феодосійській міліції. Вони стали звати мене до себе в гості і, як я зрозумів, щиро не могли зрозуміти, що відбувається. Для них я й досі лишався їхнім командиром.

Нас привели у військове містечко. Жодної охорони поки не було. Ворота — нарозтіж. Розмістили під навісом. Прийшов якийсь офіцер, поговорив, ставився ввічливо. Говорив слово "товариші".

На ранок прокидаємося, а на воротах уже стоїть вартовий і нікуди не випускає. Прийшов офіцер НКВД і звернувся вже зі словом "громадяни", а не "товариші", як учора. Я зрозумів, що знову є в'язнем, тепер, правда, уже у своїх.

Офіцер пояснив, що тут ми будемо проходити держперевірку, після чого визначать: кого в армію, кого додому, а кого за ґрати. Це — перевірочно-фільтраційний табір № 189. У наступні дні почали привозити і приводити багато нових людей: і цивільних, і військових. Був навіть один підполковник. Усього нас було 4 тисячі осіб. Годували один раз на день.

В одній із будівель казарми розмістили кабінети слідчих. На кожного підслідного заводили папку, в яку записували все: від народження до останніх днів. Прискіпливо розпитували по батьків, родичів. Постійно ставили запитання про те, чи не сховав хто-небудь із родичів татар зброю в лісі, щоб потім вести боротьбу проти радянської влади.

[…]

На початку липня нас — кримських татар, болгар і греків — повантажили в тюремні вагони. У кожному купе — одна клітка з арматурою й віконечком. На нарах мільйон клопів. Годували через віконечко один раз на день. Харчі — баланда, 200 грамів хліба й півлітра води. До туалету ходили під конвоєм. Коли поїзд залишав територію Криму і в'їжджав в Україну, я плакав і молився, бо не знав — чи побачу знову рідну землю.

Через три доби ми приїхали на Харківський вокзал. Там нас зустріли солдати НКВД з вівчарками і повезли строєм у селище Лосєве. Два охоронці позаду, два спереду і четверо з боків. Усі зі собаками. Попередили, що крок уперед, крок назад, крок убік із строю вважається втечею, і тому стрілятимуть. Під дулом автоматів, під гавкіт собак нас, 250 кримських татар, погнали в перевірочно-фільтраційний табір № 258.

За півгодини до нас прийшов начальник табору майор Косянов. Звертаючись, він сказав: 

"Здрастуйте, кримські товариші. Вас сюди привезли, щоб пропустити крізь фільтр, дізнатися про діяльність кожного під час війни. Термін перевірки від шести місяців до одного року. Харчування — один обід, а ввечері — чай. У вільний від перевірок час будете працювати на відновленні ХТЗ [Харківський тракторний завод — ІП] і на заводі Укрстанкострой імені Молотова. Ми добре знаємо, що кримські татари працелюбний народ. Тут ви і покажете своє працелюбство, і свою організованість".

Вечором нас пропустили через лазню і дезкамеру. У камері мій одяг украли. У мене залишилися лише черевики, шапка, пояс і гаманець. Навіть без трусів. Хтось дав мені кальсони. Нас повели до бараків, де були тільки голі нари із хмарами клопів.

До нас тут був табір для німецьких військовополонених, а до них тут же утримували радянських військовополонених. Була подвійна огорожа, а між нею — мертва зона, посипана дрібним кришивом, на якому навіть птахи лишали свої сліди. По кутках табору стояли вежі з автоматниками. Було ясно, що втекти не вдасться, та й навіщо, куди?

[…]

Я написав листа в Суїн-Аджі [нині Денисівка Сімферопольського району — ІП] Анні Босовій, моїй сусідці та колишній партизанці. Виявилося, що їй же написала й моя теща з Паркента. Так я дізнався, що моя дружина вже перебуває в Наманганській області [Узбекистану — ІП], Чинабадський район, село Коклабад.

Нурі Халілов із дружиною Ебзаде, 1944 рік

Вона там дуже хворіла, а потім вони зробили якийсь розмін, і вона об'єдналася з рідними. Із листів я дізнався, що мама хворіє, лежить у лікарні. Ліля, Гульнар і Шевкет голодують. Батько чомусь потрапив на Урал. Загалом, становище родини було катастрофічним.

[…]

15 липня 1945 року 15 осіб кримських татар викликали до начальства, вручили список і проїзні документи до Ташкента. Кожному дали талони на продукти. Повели в бухгалтерію табору на вул. Басейній, 4 і видали зароблені гроші.

[…]

Перший свій офіційний візит ми нанесли генералу Зайцеву. Він прочитав наше направлення, в якому було написано: "Направляються для подальшого проходження служби". Ми дали на словах, що хочемо служити у Радянській армії, але він похитав головою і сказав, що наша служба вже закінчилася:

— Ідіть до коменданта і візьміть направлення туди, де ваші сім'ї, там станете на комендантський облік.

Тут же подзвонив коменданту,щоб він видав вам направлення.

[…]

Ми приїхали в райцентр Паркент біля обіду. У татар, яких зустріли, запитали, де живуть наші сім'ї. Джемай пішов за річку Сай у колгосп імені Юсупова, де жили його батьки, а я — у колгосп "Комуна". Мені сказали, що мої живуть біля лікарні.

Там я нарешті зустрів дружину, тещу і її родину — Абляза, Абдурамана, Абляміта. Рустемчик до цього часу помер. Було це 5 серпня 1945 року.

Подружжя Халілових на схилі літ

Еліза дуже зраділа моєму приїзду. Вона і Абляз уде говорили між собою узбецькою мовою. Ми пішли на базар, купили виноград, перепічку. Заварили чай. Будиночок, де вони жили, був маленький. Одна кімната 2 на 3 метри і прохідна, дах протікав. Спали всі на соломі. Укривалися ми вночі моєю шинелею. Їсти було нічого.

Наступного дня я пішов у комендатуру. Комендант Озеров поставив мене на облік і розповів про мої права і обов'язки. Виявляється, я можу отримати пайок — 8 кілограмів пшениці. Пішов на склад в райпо.

Мені дали мішок, але в ньому сміття: якщо відсіяти, виявиться тільки 3—4 кілограми половинчастої пшениці. Брати потрібно, оскільки вдома їсти нічого. Голод — не тітка! Один кілограм муки тоді коштував 125 рублів. Одна хлібина — 105—110 рублів. Звідки брати гроші, коли немає роботи?!

Про повернення додому

Довго думали: куди їхати, де зупинитися. Де купити такий будинок, щоб були газ, вода, електрика. У Феодосії мені не сподобалося — у тих будинках, які ми бачили, не було води, а кращого нам не пропонували. У Старому Криму зробили зупинки, але нічого підходящого не знайшли.

Оминувши Сімферополь, одразу поїхали до Євпаторії. Згадав, що в Саках уже оселився Ескендер Білялов, знайшли його дім на вулиці Миру. Він тепло нас зустрів. Дав кімнату для проживання, поки не придбаємо собі будинку.

1 квітня прилетіла Ельза зі внуком Ділявером. Із Ташкента їх проводжав мій братик Шевкет. В аеропорту, коли ми з Енвером їх зустрічали, було багато знайомих облич. Із радіоприймачів і магнітофонів лунала татарська музика. У всіх були радісні лиця — під ногами рідна земля!

Первісно ми хотіли придбати будинок у самому місті, але люди боялися продавати кримським татарам. Якщо хто-небудь і наважувався, то його сварила не тільки влада, але й сусіди. Були проблеми з нотаріальним оформленням, але ще важче було прописатися. Вимагалося, щоб на кожну людину було 13,5 м кв. житлоплощі.

Щотижня засідала комісія райвиконкому з питання прописки. Ніби через суд проходила ця процедура. По місту ходили агітатори-глашатаї й усіх попереджали, щоб татарам будинки не продавали. У той же час роздавали земельні ділянки для дач, аби ці землі не дісталися татарам.

Нурі Халілов виступає на вечорі з приводу свого 90-річчя

Ми з Юсупом якось стояли в центрі міста, біля церкви. Повз проїхало три-чотири закриті машини. Жінки, які стояли поруч, мабуть, подумали, що ми росіяни. Юсуп був світловолосим. Вони стали говорити таке:

"Дивіться, що роблять наволочі — татари! На цих критих машинах вони привозять зброю: кулемети, автомати, гранати — і роздають своїм. Скоро татари всіх росіян переріжуть. Звідки тільки вони взялися на нашу голову? Їх понаїхало дуже багато, скоро відберуть наш храм. Куди нам діватися?".

[…]

Виникли проблеми із земельною ділянкою. Будинок — мій, а земля, виявляється, радгоспна. Це значить, що будь-якої миті мені можуть сказати: "Забирайся куди хочеш!". До того ж, другий будинок не був правильно оформлений і не занесений у домову книгу. За допомогою директора радгоспу "Саки" Кубрака протягом місяця всі питання вирішив і нарешті прописався.

Сина Енвера прописувати до мене відмовлялися. У той час за чинним законодавством батьків до дітей прописували, а дітей до батьків — ні! Довелося робити прибудівку до будинку. Усе це тривало три місяці. Без прописки не можна було влаштуватися на роботу, отримати пенсію, допомогу…

[…]

Після того, як прийшов із Ташкента контейнер, жити стало легше. До того ж, із Ташкента ми привезли батареї водяного опалення і труби. У Сімферополі купили котел для водяного опалення, бак для солярки. На кухні встановили плиту, яка працювала від балона. Плиту привезли з Ташкента. У Криму все це був неймовірний дефіцит.

Переклад: Ігор Бігун

Читайте також:

Кримські татари. Ціна війни, ціна миру

Як депортували кримських татар і що з цього вийшло

Неписана історія: "Поки татари воювали, їхні сім'ї виселили в Узбекистан"

Зневажений герой. Про легендарного радянського пілота Амет-хана Султана

"Доцільно провести виселення". Червнева депортація народів Криму

Чому насправді Сталін депортував кримських татар?

"Російська Федерація проти Мустафи Джемілєва"

"Принуждение к союзу": як Крим став "ісконно русскім"

Відбудова Криму Українською РСР після війни

Інші матеріали за темою "Кримські татари"