Бій підпільників ОУН на Київщині влітку 1951 року

ОУН - це не суто західноукраїнський феномен, як про це багато хто думає. "Богун" і "Орлич" - підпільники-націоналісти дали останній бій комуністичній державі у селі Ожегівка Володарського району. Ким були ці хлопці, чому вирішили загинути, але не здатися ворогові?

З відкриттям архівів органів безпеки СРСР дослідники отримали можливість ознайомитись з маловідомими сторінками збройної боротьби УПА і підпілля на території центральної і східної України, зокрема Київщини.

Ми вже писали про бій відділу УПА в селі Мигалки навесні 1944 року. Відомі факти про збройні сутички повстанців з працівниками репресивних органів в районі Димера неподалік Києва влітку того ж року, також опубліковані матеріали про підпілля в Білоцерківському районі.

Та в цій статті ми розповімо про подію, яка мала місце у селі Ожегівка Володарського р-ну Київської області на початку 50-х років, коли навіть у Західній Україні збройне підпілля ОУН було вже значно знекровлено у важких боях, облавах і підірване зсередини засланими спецагентами МГБ.

"Советская агентура. Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944-1948)"

Неподалік місця цієї події стоїть пам’ятник з написом "Борцям з комуністичним режимом, які загинули в с.Ожегівка в боротьбі за самостійну, незалежну Україну. Скоренький Володимир "Богун"  1925 - 07.07.1951 та Мельник Віталій "Орлич" 1930 - 07.07.1951". 

Пам’ятний знак загиблим оунівцям у с. Ожегівка

Біографії підпільників і їхню боротьбу дослідив директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк і описав у своєму історичному романі "Ще настане ваша пора". 

В основу роману лягли розповіді очевидців і архівні документи, а також записи зі щоденника одного з головних героїв Віталія Мельника. 

1947 року учні старших класів селі Женишківці Віньковецького району Кам’янець-Подільської (зараз - Хмельницької) області Віталій Мельник, Володимир Паюк, Анатолій Андрійчук, Іван Качуринець, Анатолій Сухий та Олександр Кравчук створили підпільну організацію. Розпочали свою діяльність з виготовлення і поширення листівок антирадянського, антиокупаційного змісту. 

У 1949 році до хлопців приєдналась Аліса Сосна, яка навчалась в Київському лісогосподарському інституті і розповсюджувала там листівки групи.

Мельник, який у 1949 році поступив на філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, писав вірші, а Андрійчук малював карикатури на радянську дійсність.

Віталій Мельник "Орлич"

У своєму щоденнику Віталій Мельник одного разу написав: "Ми розуміємо, що наша справа ризикована і серйозна, але нами керує віра в свою правоту".

Вони встановлюють контакт з членом Дунаєвецького надрайонного проводу ОУН Кам’янець-Подільської округи Василем Николиним "Богданом", "Морозом" (пізніше керівник Віньковецького надрайонного проводу) і згодом принаймні два члени підпільної організації стають членами ОУН. 

Один з них — Володимир Паюк, був схоплений і засуджений до страти, пізніше вирок замінили на "стандартних" 25 років ув’язнення. Мельник "Орлич", "Василь Орел" у 1948-1950 рр. стає районним провідником, членом окружного проводу ОУН. 

На початку травня 1950 року Віталій під час приїзду додому з інституту на черговій зустрічі з Николиним і Йосипом Демчуком "Луговим" (очільником Дунаєвецького надрайонного проводу ОУН) повідомив, що відчуває за собою стеження, внаслідок чого було ухвалено рішення перевести Мельника у підпілля і включити у склад бойової групи. 

На той час Аліна Сосна вже була заарештована і дала свідчення, про що УМГБ Київської обл. зорієнтувало УМГБ Кам’янець-Подільської області. 

Запис у щоденнику Віталія: "Нехай наша боротьба не увінчається успіхом, але ми продовжимо ланку боротьби, і вона колись закінчиться. Ми не сіли чекати, що хтось принесе нам волю і добробут, а самі взялися за справу….".

16 — Йосип Демчук "Луговий", 11 — Василь Николин "Мороз",

21 — Володимир Скоренький "Богун", 22 — Михайло Криса "Кобзар", 19 — "Сурмач" 

"Орлича" і "Богуна" було призначено в групу Михайла Криси "Кобзаря", якого в травні 1951 р. було повернуто з Віньковецького у Дунаївецький надрайон і скеровано на територію Київщини для розгортання підпільної діяльності.

Діяльність групи описано у звіті за червень-липень 1951 р. під назвою "Рейд Ш. Г. УСМ на Схід", відомого як "Записки керівника боївки ОУН М.Криси ("Кобзаря")", які зберігаються у Галузевому державному архіві СБУ. 

Органами безпеки була здійснена операція щодо нейтралізації підпільників, якою керував начальник облуправління МГБ, про що свідчить постанова політбюро ЦК КП(б)У "О некоторых фактах провала чекистско-войсковых операций, проводимых органами МГБ" №78/9 від 24 серпня 1951 р., де у вступі вказано:

"Начальником Киевского областного Управления МГБ тов. Бондаренко в июле с.г. безответственно и оперативно неграмотно была организована и проведена операция в Ставищанском и Володарском районах по задержанию двух бандитов, которые убили четырех оперативных работников и одного ранили".

За цей провал начальнику облуправління М.С. Бондаренку було винесено догану. 

11 — Николин Василь "Мороз", 21 — Володимир Скоренький "Богун" 

Група заходить вечорами до сіл, проводить по хатах бесіди з місцевими людьми, яким розповідають - хто вони такі і за що борються.

Люди годують їх і діляться, чим багаті. В окремих людей вояки купують їжу або дають гроші, щоб ті їм придбали їжу.

Підпільники збирають інформацію про стан колгоспів і оплату трудоднів, матеріальний стан людей і їхні настрої, а також про знання історії визвольних змагань.

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Неподалік села Насташки Рокитнянського р-ну при зустрічі з "кацапом", який стріляв у їхню сторону, відкрили по ньому вогонь і при приховуванні слідів група розділяється — "Кобзар" губить слід "Богуна" й "Орлича" і діє автономно.

Михайло Криса залишив у довіреної тітки в селі І. (ймовірно, Іванівка Ставищанського р-ну) записку зі словами "Друзі, якщо ми не зустрінемось 7 і 8 на обумовленому місці, то виходьте 9, 10, 11 до місцевості, де ми 2.07, виходячи з квартири, затримались через трактор…" і 100 рублів. Він ходив на визначене місце зустрічі, поки 9 липня не дізнався долю побратимів від цієї ж жінки.

10 вересня начальник УМГБ Київської області полковник Бондаренко в доповідній начальникові управління 2-Н МГБ УРСР полковнику Сараєву про боротьбу з українським націоналістичним підпіллям у липні-серпні 1951 року вказує, що виявили трьох підпільників 6 липня неподалік села Довгалівка Рокитнянського р-ну, а наздогнали в селі Насташки.

Також повідомляє, що в перестрілці один з "бандитів" був поранений, але скористався кущами і будівлями й втік, а два інші були вбиті 7 липня в селі Ожегівка. Сам "Кобзар" про своє "поранення" у звіті жодним словом не згадує.

У селі Гостра Могила при спробі перевірити документи в "Богуна" і "Орлича" гине начальник Ставищенського райвідділу МГБ Леонтьєв.

Щоб не залишати слід для собак при переслідуванні, підпільники по гирлу річки Тарган виходять до села Ожегівка, де ховаються на горищі хліва в одному з господарств.

Однак, собаки таки вивели оперативників на слід націоналістів. 7 липня 1951 р. Володимир Скоренький з Віталієм Мельником були блоковані переважаючими силами чекістів.

Селяни розповіли "Кобзарю", що підпільників побачив місцевий хлопець, який і повідомив переслідувачам. Під час бою гинуть оперуповноважені Куницький та Богацький. Ще один працівник органів був поранений. Самі ж підпільники гинуть...

Про бій в 1951році розповідає свідок цього бою Галина Зоренко

Нам вдалось відшукати в Ожегівці очевидця цього бою — Зоренко (по-дівочому - Баранкову) Галину Степанівну, якій тоді було чотирнадцять років.

Вона розповіла, що підпільники з'явились в їхньому селі 6 липня.

"Богун" і "Орлич" пройшли повз її хату й зупинились на обійсті Микитенків - Дмитра і Оксани. Вони попросили господиню дати їм хліба і сала, й вона винесла їм це з хати.

Того вечора Галина з подружкою плела віночки й вбирала Купайла і побігла до господині Оксани, яка була її хресною мамою, по квіточки.

Повстанці побачили дитину і наказали господарю забрати дитину, а самі взяли їжу й полізли на хлів.

Наступного ранку господарство Микитенків було щільно оточене емгебістами, які приїхали декількома машинами. Були навіть пожежні, бо облавники хотіли підпалити хлів, в якому перебували підпільники.

Жінка стверджує, що "Богуна" й "Орлича" видав місцевий чоловік, хоч вони нікому нічого поганого не зробили. Навпаки, один селянин розповідав, що коли зустрів їх - вони привітались за руку, чемно говорили й попросили тільки закурити.

Під час блокування один з підпільників вискочив з хліва і перебіг в кінець городу в жито, а другий прикривав його вогнем зі стриху.

Була шалена стрілянина: "Їх дві душі, а в нас тут ціла война началась…"

Під час хаотичної стрілянини емгебісти вбили Івана Лопатіна, який жив по сусідству і пішов заганяти гусей. Цей чоловік під час війни був у Червоній армії і після полону прибився до місцевої жінки — так і залишився в Ожегівці.

До бойовика, який заліг в житі, облавники послали чотирнадцятирічного хлопчика, щоб перевірив, чи той ще живий. Повстанець не стріляв у хлопця, а наказав йому тікати.

Тоді в жито поліз офіцер. Пані Галина стверджує, що хлопець в житі застрелився сам.

А ось сусід Галини - Анатолій (1951 р.н.) переповів слова свого вже покійного батька, що повстанець в житі і офіцер МГБ вистрелили один в одного одночасно й обидва загинули.

Галина і Анатолій однаково описують загибель іншого, що залишився у хліві — сам обірвав собі життя, щоб не потрапити у лапи "органів".

На посмертному фото героїв можна побачити, що в "Орлича" на правій скроні отвір від кулі, а на тілі слідів куль не видно.

В "Богуна" взагалі не видно слідів від куль.

Хто з них загинув у житі, а хто в хліві, залишається тільки припускати…

Селяни казали, що тіла повстанців і двох знищених емгебістів забрали в Київ, двох інших — у Ставище.

Пані Галина розповіла, що наступного дня після загибелі підпільників в Ожегівку приїхало чимало начальників і з’ясовували деталі операції, розпитували селян як це відбувалось і хто командував, які мали погони.

Викликали в сільраду Микитенків, на обійсті яких це все відбулось. Їх довго тримали в себе і допитували, але не репресували.

З щоденника "Орлича": "Здобудем Українську Державу або загинем у боротьбі за неї" — так каже наша перша заповідь українця-націоналіста. Залишаємось вірними цим словам".

І таки залишились, не схибили!

Посмертне фото, зроблене МДБ. 2 — «Богун», 1 — «Орлич»

Михайло Криса "Кобзар" продовжив свою діяльність на Київщині з іншим побратимом. Восени того ж року було виявлено дві криївки цієї групи - під Медвином Богуславського р-ну і 24 листопада біля села Іванівка ("Кобзар" у своєму листі до П.Колесника пише - Іванківці) Ставищанського району.

Біля села Іванівка на полі їздовий брав солому і під нею побачив вхід в криївку, про що дав знати в сільраду, а звідти повідомили МГБ. Вхід у криївку обстріляли здалека, а потім послали перевірити дядька, і аж потім відважні "герої" підійшли й виявили там особисті речі підпільників і "Кобзар" Тараса Шевченка, який належав місцевому студентові, що вивчав історію. За підписом на "Кобзареві" МДБ ідентифікувало студента і заарештувало.

В ніч з 20 на 21 квітня 1952 року в лісовому масиві західніше м.Ставище Михайло Криса "Кобзар" разом з підпільником Михайлом Оліяником "Богданом" був схоплений опергрупою.

В "Кобзаря" вилучили документи, особистий щоденник і звіти по території району їхнього оперування, зокрема і щодо події, коли загинули "Богун" і "Орлич". Там описується мітинг у райцентрі Ставище після похорону начальника МГБ (якого вбили підпільники), на якому виступав чекіст з Києва і заспокоював місцевий актив, що це прорвались два диверсанти, які вже знищені. Інший емгебіст описував зброю "диверсантів" — автомати іноземного виробництва, які стріляють беззвучно і скорострільність вища, аніж у радянських, тільки звук "ш- ш-ш" — треба ж було якось пояснити вищі втрати свого особового складу!

Хоча в тому ж звіті за липень-серпень 1951 р., наведеному вище, вказано, що у вбитих "Богуна" і "Орлича" вилучили озброєння: два автомати ППШ і 169 патронів до них, пістолет Парабелум і 33 патрони до нього, Наган і дві гранати Ф-1 — все, крім парабелума, радянського виробництва.

Загалом, у звітах "Кобзаря" часто наводяться приклади того, що працівники МГБ описують місцевому населенню підпільників як американських шпигунів, яких закинули в тил для диверсій, і залякують цим селян, закликаючи виявляти й повідомляти в "органи" — звідси і пильність місцевих селян й їхня боязнь перед незнайомими людьми.

Михайло Криса «Кобзар» з ППШ-41, в якому обрізано приклад і дороблено пістолетну рукоятку — «творчість» повстанців

16 грудня 1952 року кавалер Бронзового Хреста заслуги (від 2 вересня 1947 р.) та медалі "За боротьбу в особливо важких умовах" (від 30 червня 1948 р.) Михайло Криса був розстріляний в Проскурові (Хмельницькому).

7 липня 2011 року на 60-ті роковини загибелі героїв з ініціативи вже згаданого Василя Горбатюка та місцевих активістів з ВО "Свобода" й інших організацій було відкрито неподалік обійстя, де загинули підпільники, величавий пам’ятник, який в даний момент є одним з двох на Київщині, встановлених на місці загибелі вояків УПА та збройного підпілля ОУН.

Щороку на роковини біля пам’ятника відбуваються поминальні заходи за "Богуном" і "Орличем", а також всіма загиблими за волю й незалежність України.

До встановлення пам’ятника панахиду відправляли біля воріт обійстя, на якому колись стояла хата й хлів Микитенків, де переховувались "Богун" з "Орличем".

На панахиду приїздила рідна сестра одного з підпільників, яка вже померла, а пізніше її дві дочки. Останнього року рідних вже не було. 9 липня полеглих героїв вшанували члени військово-історичного клубу "Повстанець" трьома сальвами.

Сальва на честь полеглих «Орлича» і «Богуна»

На фото Віталія Мельника з альбому вписані фотографом слова про любов, а я хочу закінчити свою розповідь словами з його щоденника:

"Я маю любов. Це любов до народу, до України. Це сильна і невгасима любов. Колись прийде час, і ми цю любов покажемо ще більше всьому народу. Молодий потік повстанців росте і міцніє. Я бачу той час, коли гордий читач читає про українську боротьбу. Я радий і гордий, що я частина цієї боротьби".

В статті використано матеріали з 3 і 18 томів Літопису УПА нової серії, статті Валентина Лунейка "Останній бій повстанців "Богуна" та "Орлича" на Київщині 1951 року" на сайті http://www.kyiv.svoboda.org.ua, книги Горбатюк В. Ще настане ваша пора: докум. роман / В.І.Горбатюк. – Хмельницький: Поліграфіст-2, 2012. – 367 с., фото надані користувачем Айзенгавер форуму https://reibert.info/

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.