Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

Участь у Першій Світовій війні стала непосильним тягарем для Російської імперії. Два з половиною роки воєнних дій призвели до гострої економічної, соціальної й політичної кризи в монархії Романових.

8 березня 1917 р. (тут і далі усі дати подано за новим стилем) петроградські робітники на знак протесту проти нестачі продуктів влаштували мітинги й демонстрації, які вже наступного дня переросли в сутички з поліцією.

Перша шпальта американської "Свободи" промовляє: "Революція в Росії"

14-15 березня було створено Тимчасовий уряд, ключові посади в складі якого обійняли відомі своєю критикою царату політичні діячі. Зіштовхнувшись з опозицією громадськості, цар Микола ІІ був змушений зректися престолу.

Перші звістки про революцію надійшли до Києва вже після того, як російська столиця опинилася у руках повсталих.

Не тільки робітники, але й частина солдат і офіцерів "пішли" у революцію

Так, 8 березня популярний часопис "Киевлянин" ще нічого не писав про страйки в Петрограді. Читачі мали змогу довідатись про військові успіхи царської армії на Кавказькому фронті, церемонію інаугурації переобраного президента США Вудро Вільсона, загострення національно-визвольної боротьби в Ірландії – та тільки не про події у російській столиці.

Лише 10 березня київська преса почала друкувати відомості про заворушення в Петрограді. Завдяки військовій цензурі, ці звістки були спершу небагатослівними.

Однак 14 березня міський голова одержав телеграму з повідомленням про створення в Петрограді нового кабінету міністрів. Того ж дня на шпальтах газет з'явився заклик представників київських робітничих, студентських та інших громадських організацій підтримати нову владу, зберігаючи спокій і правопорядок.

Склад першого російського уряду після повалення Романових. Серед них і етнічний українець, міністр фінансів Михайло Терещенко

А 16 березня було сформовано виконавчий комітет об'єднаних громадських організацій, який мав координувати свої дії з Тимчасовим урядом. Комітет відразу ж призначив своїх комісарів до всіх адміністративних установ, що знаходилися в Києві.

Значки Лютневої революції. 9 місяців Росія була республікою. ФОТО

Попри викликане звістками про революцію піднесення, кияни зберігали лад і спокій.

16 березня київський губернатор Ігнатьєв повідомляв до Петрограду:

"У Києві... до цього часу спокій не порушувався. Населення спокійне. Робітники продовжують свою працю. На зборах представників громадських і професійних, робітничих організацій… вироблено відозву до населення з закликом зберігати спокій. Її опубліковано сьогодні разом з оголошенням головного начальника військового округу. На сходинах у вищих навчальних закладах також винесено резолюції зберігати спокій".

Для української громади Києва звістка про події в Петрограді стала цілковитою несподіванкою. Внаслідок тривалих гонінь царського уряду на будь-які прояви національного життя, українські організації переживали занепад.

У місті напівлегально існував лише центральний осередок Товариства українських поступовців – позапартійної організації, в лавах якої об'єднувалися прихильники автономії України.

Людмила Старицька-Черняхівська

До Ради ТУПу входили такі відомі громадські діячі, як Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, Федір Матушевський, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.

Національної преси фактично не існувало; діяло лише кілька українських видавництв, з яких найбільшим був "Час".

Саме співробітники "Часу" утримували в підвальному приміщенні одного з будинків у центрі міста український клуб "Родина".

Перші звістки про петроградські події привернули увагу українських діячів, які час від часу збиралися в клубі. 11 березня тут відбулися невеличкі урочистості з нагоди Шевченківського свята.

Відома українська письменниця Л. Старицька-Черняхівська звернула увагу присутніх на те, що "не раз серед повної тиші і мовчання надходять зміни, до котрих завсіди треба бути готовим".

Відбувся збір коштів на "національний фонд", а в клубі встановлено постійне громадське чергування. До "Родини" за інформацією й свіжими новинами зверталися у ці дні чимало українців – як киян, так і тих, хто випадково опинився в українській столиці.

Фактичним керівником українського клубу був Максим Синицький, директор видавництва "Час".

За свідченням колеги, М. Синицький був напрочуд енергійним і невтомним організатором:

"…Скрізь, де збиралась українська київська громада, в найрізноманітніших національних угрупуваннях, чи то сталих, чи утворених ad hoc, як – сходини, зібрання, вечорниці, урочистості чи похорон – Максим Синицький був на своєму незмінному місті – організатора, адміністратора, упорядника, керівника того чи іншого гуртового руху…

Більшість ніколи й не передбачала, що цей ласкавий і приязний чоловік, що з'являється тут і там, лагідно розмовляючи з зустрічними, без жадної похапливості, горячності чи зденервування, – фактично порядкує всією громадою, дає напрям зборам, непомітно диригує програмом, часто навіть підказуючи теми промовцям".

Логотип видавництва "Час", що його очолював Максим Синицький

У березневі дні 1917 р. М. Синицький уважно спостерігав за розгортанням революційних подій. Серед ночі він міг зателефонувати комусь зі своїх співробітників, аби поділитися останніми звістками з Петрограду.

Один з таких "нічних співрозмовників", редактор видавництва "Час" Василь Королів-Старий, згадував: "А за годину, й за дві знову й знову деренчав дзвінок мого телефону. Синицький не лише переказував свіжі новини, а вже проектував, радився, комбінував".   

14 березня М. Синицький побував у видавництві, в українському клубі, на квартирі декого з керівників ТУПу. Всюди він закликав якомога швидше створити орган для керівництва національним рухом в нових, революційних умовах (чого не було зроблено під час російської революції в 1905 – 1907 рр.).

Але більшість представників української громадськості поставилися стримано до такої пропозиції, оскільки жодних офіційних відомостей про падіння царату ще не було отримано.

Ситуація виглядала невизначеною. Діячі ТУПу надто добре пам'ятали, як після поразки першої російської революції в імперії розпочалися гоніння на українство. Тож помірковані керівники Товариства схилялись до вичікувальної позиції.

Та сама газета закликає від імені американських українців не боятись і іти вперед - до самостійної держави!

На нараду ТУПу, скликану ввечері 14 березня на квартирі у Євгена Чикаленка, прийшло лише 27 чоловік. На пропозицію Синицького та Короліва-Старого, Товариство перенесло свої засідання до українського клубу, звідки було значно легше тримати зв'язок з громадськістю. Консультації тривали наступні два дні, але Рада ТУПу не поспішала висловлювати своє ставлення до біжучих подій.  

У Києві в ці дні відбувалися збори серед українських студентів, юнкерів та молодших офіцерів. Гасла, які лунали з вуст молоді, були значно радикальнішими від настрою поступовців.

Лютнева революція. Жіночий бунт, який знищив Російську імперію

16 березня на українському студентському вічі патріотично налаштована частина молоді заспівала національний гімн "Ще не вмерла Україна". Лунали заклики створити керівний орган національного руху й приступати до формування української армії. Але такі демонстрації були стихійними і неорганізованими, не виливаючись у цілеспрямовану політичну акцію.

Андрій Ніковський

Поки керівники ТУПу продовжували вичікувати, громадські організації Києва створили власний виконавчий комітет. Від поступовців до складу Ради об'єднаних громадських організацій увійшов Андрій Ніковський, до членства в Раді було запрошено також Сергія Єфремова.

Таким чином, в Києві постали загальноросійські революційні організації, а українська громадськість так і не спромоглася утворити власний керівний центр. Цей тривожний симптом підштовхнув найбільш активних представників українства до негайних дій.

Ввечері 16 березня, у спорожнілому після безплідних нарад українському клубі, М. Синицькому спало на думку "заочно" повідомити громадськість про створення керівного органу українського руху. Він поділився своїми намірами з колегами з видавничої управи.

Оскільки української преси не існувало, інформаційне повідомлення було вирішено розмістити в "Киевской Мысли". Варіантів назви для створеного на папері органу було декілька: "Об`єднання українських громадських організацій", "Центральне українське об`єднання", "Центральна Українська Рада"...

Зрештою, зупинилися на останній назві, яка найбільше припала до вподоби присутнім.

Вранці 17 березня 1917 р. кияни зі шпальт "Киевской Мысли" довідалися, що минулого вечора нібито відбулися збори близько 100 представників українських організацій.

Як повідомляла газета, збори прийняли назву Центральної Ради, одностайно ухвалили вітати Тимчасовий уряд, усіляко підтримувати нову владу, вжити невідкладних заходів для відновлення української преси, клопотатися перед новим російським урядом щодо задоволення нагальних потреб українського народу.

Це повідомлення стало цілковитою несподіванкою не лише для широких кіл громадськості, але й для провідних діячів українського руху. Жоден з них нічого не знав про створення якогось керівного національного центру, тож тепер усі вони вимагали пояснень.

До вечора 17 березня в клуб "Родина" прибували все нові відвідувачі, поки в приміщенні не зібралися багатолюдні збори. Фіктивність газетного повідомлення з`ясувалася швидко, але після "ініціативи" М. Синицького відтягувати прийняття рішення було неможливо.

Сергій Єфремов

Сергій Єфремов зачитав присутнім останні новини про зречення брата російського царя, великого князя Михайла Олександровича, створення Тимчасового уряду й формування нових владних органів на місцях.

Революція перемогла, незворотність зміни влади стала очевидною. Відтак, присутні на зборах керівники ТУПу вирішили санкціонувати дії М. Синицького й заснувати Українську Центральну Раду – керівний орган національного руху.

"Управа ТУПу, активні громадські діячі та, мовляв, українські нотаблі сиділи в тій маленькій наріжній кімнатці, де стояла машинка Синицького, й обмірковували ближчі кроки, – згадував В. Королів-Старий. – Синицький уже засадив когось за машинку й напівголосно диктував черговий комунікат..."

Учасники зборів вирішили скликати найближчим часом національний конгрес, відновити роботу закритої царською владою мережі "Просвіта" й відродити видання популярного українського часопису "Рада".

Вже 18 березня С. Єфремов, Ф. Матушевський та Є. Чикаленко за дорученням Ради ТУПу надіслали Тимчасовому уряду вітальну телеграму, в якій висловили впевненість, що "справедливі вимоги українського народу та його демократичної інтелігенції буде цілковито задоволено".

Спочатку на порядку денному постало питання федерації, а потім дійшли і до самостійності

Керманичі ТУПу мали намір заснувати Центральну Раду на базі Товариства. Але проти цих планів виступили активісти Української соціал-демократичної робітничої партії.

Створена ще в 1905 р., УСДРП тривалий час вважалася найбільш потужною українською соціалістичною партією, хоча й була практично розгромлена поліцією в роки війни.

Українські соціал-демократи сповідували принципи класової боротьби, домагалися автономії України й не погоджувалися з монополією ТУПу на керівництво національним рухом.

Іван Стешенко

Оскільки такі лідери УСДРП, як Володимир Винниченко й Симон Петлюра, в березневі дні 1917 р. перебували за межами України, провідну роль в київському осередку соціал-демократів взяли на себе відомий літературознавець й письменник Іван Стешенко, а також мистецтвознавець та один з засновників УСДРП Дмитро Антонович (син видатного українського історика).

Обидва прибули на засідання Ради ТУПу, яке відбулося вже після установчих зборів Центральної Ради, в супроводі відомого учасника кооперативного руху Олександра Степаненка, який відрекомендувався представником "групи соціалістів-самостійників".

Усі троє категорично зажадали для своїх організацій рівного з поступовцями представництва у Центральній Раді.

Дмитро Антонович

Керівники ТУПу висловили сумнів щодо існування у Києві, після багаторічних поліцейських репресій, осередків українських соціалістів.

Але Д. Антонович, І. Стешенко й О. Степаненко заявили, що представляють всеукраїнські організації, які в разі відмови виконати їхні вимоги створять власну Центральну Раду.

Як згадував Є. Чикаленко, Рада Товариства, щоб "не розбивати сил і не витворювати двох центрів", вирішила прийняти вимоги соціалістів і включити їхніх представників до складу Центральної Ради.

Доля членів Центральної Ради в СРСР

Провідні діячі УСДРП отримали відповідальні призначення в складі новоствореного національного центру: Д. Антонович мав займатися організацією маніфестацій, І. Стешенко очолив шкільну комісію, М. Ткаченко – юридичну, С. Веселовський був обраний писарем і став головою агітаційної комісії.

Головою Центральної Ради був заочно обраний висланий царською владою в 1914 р. до Москви визначний український історик і громадсько-політичний діяч, почесний член ТУПу професор Михайло Грушевський.

Голова УЦР Михайло Грушевський

Цього авторитетного вченого, як згадував Є. Чикаленко, вважали "некоронованим королем України", здатним об`єднати громадськість у боротьбі за здобуття своїх національних прав. Крім того, поступовці сподівалися, що М. Грушевський "поставить на місце" молодих українських соціалістів.

21 березня Товариство українських поступовців звернулося до української громадськості з закликом організуватися для підтримки нового ладу, створювати "Просвіти", українські школи, робити внески до національного фонду, підтримувати українську пресу й готуватися до Російських Установчих зборів.

Аналогічною за змістом була й перша відозва Центральної Ради, видана 22 березня 1917 р.

Історик не політик? Грушевський розбудив країну і... приспав

Керівний орган національного руху закликав українців дотримуватися спокою, об'єднуватися в політичні товариства, культурно-просвітницькі, економічні організації й "спокійно, але рішуче" вимагати від нового російського уряду задоволення національних потреб українського народу – надання Україні автономії:

"Уперше, український тридцятип`ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім`ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю".

"Хай живе!"

Здобуття національно-територіальної автономії для України керманичі Центральної Ради вважали своїм першорядним завданням.

Незважаючи на розбіжності між поступовцями та соціалістами, створення Центральної Ради стало важливим кроком у становленні й зміцненні національного руху. Саме цій організації судилося очолити державне відродження українського народу в 1917-1918 рр. Але обставини заснування Центральної Ради засвідчили "відставання" національної еліти від ритму революційних подій.

Незалежність № 1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфемов був проти

На думку багатьох сучасників, таке зволікання загрожувало фатальними наслідками в умовах революційної круговерті. Чи здатна була ініціатива окремих діячів переважити нерішучість національних лідерів?

Результат боротьби за українську державність в 1917-1921 рр. значною мірою дав відповідь на це питання.