Український рух на Донеччині 1917—1958. Лекція Олександра Добровольського

У сучасній суспільній свідомості Донбас видається регіоном, який завжди був нелояльним до самостійної України і тяжів до Росії. Таким його малювали місцеві політичні й бізнесові еліти.  На цей фактор у 2014 році розраховували російські загарбники, плануючи свою авантюру з "Новоросією", де, начебто, потрібно було захистити російськомовних громадян від "бандерівського геноциду".

Та всі вони помилялися, радше видаючи бажане за дійсне. Українську мову, культуру та державність на Донеччині підтримували не якісь галичани-прибульці, а місцеві мешканці. Однак чи знаємо ми справжню історію українського Донбасу?

"Історична правда" пропонує транскрипт лекції дослідника національно-визвольного руху на Донбасі Олександра Добровольського, яку він виголосив в Українському кризовому медіа-центрі 15 грудня 2015 року.  

Олександр Добровольський (м. Слов'янськ Донецької області) -  дослідник історії Донеччини першої половини ХХ століття. У 2002 році закінчив філологічний факультет Слов'янського державного педагогічного університету. Автор, співавтор і упорядник кількох книг, збірників та наукових статей на тему українського громадсько-політичного руху та підпільного руху опору комуністичному режиму СРСР на Донбасі. 

Серед виданих книжок:

- "Донецьке козацтво", 1997 рік (за матеріалами архівних документів висвітлюється український національний рух 1917 - 1920-х років, діяльність української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та діяльність антибільшовицького махновського руху опору на Донеччині в перші роки комуністичного режиму СРСР в Україні);

- "Михайло Петренко: дивлюсь я на небо…" та "Його таємниця: невідомий Михайло Петренко" у співавторстві з В. Мікушевим, 2002 та 2008 роки;

- Путівник "Слов'янщина", 2007 рік;

- Статті у збірниках "Заповідаємо вам пам'ять" та "Відома та невідома Олексієво-Дружківка" за матеріалами архівів НКВС СРСР, 2009 рік;

- Збірник "Діяльність ОУН на Сході України" - нарис про оунівське підпілля та "Просвіту" у Слов'янську під час німецької окупації, 2010 рік

- "Збірник документів  "ОУН на Донеччині" за матеріалами вивезеного до РФ архіву УСБУ у Донецькій області, 2013 рік.

Олександр Добровольський помер 8 серпня 2021 року.

--------

Що собою являє  Донеччина? Якщо ми подивимося на зону АТО, окрім Дебальцевого, Ясинуватої, Оленівки і Докучаєвська — це повністю фактично кордони Катеринославської і Харківської губерній. На Луганщині, якщо взяти невеликий шматок Слов'яносебрська і район Луганська. Усе інше — це колишня територія Війська Донського.

По-перше, на Донеччині існувало як мінімум два повстанські комітети про які ніхто не знає. У 1917 році на виборах в українські Установчі збори українські партії отримали другі або навіть перші місця. У тому числі в Бахмуті [в 1924—2015 роках — Артемівськ — ІП], у Маріуполі, у тому числі в Слов'яносербському повіті.

І тільки в таких містах, як Єнакієве, Горлівка, Луганськ вони не отримали підтримки. Чому? Тому що конгломерат був: шахтарі, прийшле населення з Росії.

"Ісконно русская Новоросія": на середину ХІХ століття більшість (79%) населення сучасних Донецької, Луганської, Дніпропетровської та Запорізької областей складали українці. Бахмутський та Слов'яносербський повіти - сучасний Донбас - відповідно, 72% і 78%. Ба більше: навіть у Ростовському повіті українців був 71%!

По-друге, ми сьогодні дивимося з точки зору того, що зараз в Донецьку — мільйон населення. А в 1917 році в Донецьку було 17,5 тисяч, і містом він став у липні 1917 року. Це при тому коли величезні повіти голосували за Центральну Раду а Донецька ніхто не знав як великого культурного центру. У 1924 році фактично почалося його висування.

На Донеччині видавалася українська преса. У Маріуполі виходило "Маріупольске життя — Мариупольская жизнь" двома мовами. У Бахмуті — "Вільне слово", у Луганську — "Слов'яносербський хлібороб". Їх видавали місцеві мешканці.

Найбільше підтримки український рух мав на північній Луганщині, тому що це етнічні землі Слобідської України. І відповідно, найдужче душили їх голодом.

І коли зайшли більшовики, то, наприклад, в Єнакієвому перше, що вони зробили, — не тільки розігнали демонстрацію. Вони підпалили "Просвіту", попалили портрети… Але найбільше відзначилася Юзівка [назва Донецька до 1924 і в 1941—1943 роках — ІП].

Де і коли почали забороняти українську мову після 1917 року? У Юзівці! Ще [Володимир] Май-Маєвський [білогвардійський генерал, командувач т. зв. Харківської області Збройних сил Півдня Росії — ІП] не видавав свій знаменитий наказ [№ 22 від 1919 року — ІП] про заборону "малороссийского языка", як 24 грудня 1918 року [більшовицький] комендант Юзівки видав наказ про заборону навчатися українською мовою на території Юзівки.

При цьому організувалися "Просвіти". Вони працювали в Попасній, де  діяла Автокефальна церква потім у 20-х і в 40-х роках. У сьогоднішньому Троїцькому, яке воює, був сильний осередок УАПЦ в 1942—1944 роках. За "Просвіту" в Слов'янську і в Маріуполі я вже й говорити не буду.

Мапа Української Народної Республіки, видана в грудні 1918 року в Харкові. Видно, що хоча деякі райони Донеччини та Луганщини були поза межами України, однак до складу нашої держави входили значні території нині російських Стародубщини, Курщини, Воронежчини та Бєлгородщини на Сході.

Була сила населення, яке пішло в вільні козаки. І масу людей цих засудили в 1935—1937 роках. Було два повстанські комітети, які ліквідували більшовики в період революції. У 1922 році посадили губернський [повстанський] комітет Харківщини.

До комітету входило й два луганських міста — Сватове і сьогоднішній Лисичанськ. Був повстанком Донецької області, який заарештували на території саме центрального Донбасу. Серед багатьох листівок були такі, що доходили від [Юрія] Тютюнника [у 1921-1922 роках — координатор антибільшовицької повстанської боротьби від уряду УНР в еміграції — ІП], — накази помагати зривати мости і т.д.

Після того, як більшовики зайняли, кінець кінцем, у 1920 році область, до 1923 року діяли "Просвіти", про що ніколи ніхто не говорив. У Слов'янському районі, наприклад, у с. Богородичне (вибите село на сьогодні), селі яке дуже підтримувало повстанський рух.

До 1923 року там діяла "Просвіта", яка налічувала 200 чоловік. Красний Лиман, с. Шандриголове — теж "Просвіта". Артемівський район — теж "Просвіта". Тільки в 1923 році це все ліквідували.

Тобто, якщо говорити про основи українського руху, то вважати, що бандерівці прийшли і все насадили, — повна нісенітниця. Не могло 20 чоловік з похідної групи зробити організацію принаймні в декілька тисяч прихильників.

Карта Харківського губернського повстанського комітету, куди входили осередки на Донбасі, 1922 р. З фондів Архіву Управління СБУ в Харківській області. Вперше опубліковано у виставці "Народна війна"

Після ліквідації "Просвіти" люди пішли в культурний фронт. Дуже цікава річ — українізація, якщо її дослідити. Більшовики правильно в 1933 році говорили, що Україна повстане, якщо не припинити українізацію.

У 1927 році з метою українізації Донбасу в селище Мар'їнка було переведено Пирятинський педагогічний технікум. Разом із  400 студентами. І — о чудо! — через 15 років ми бачимо як вони очолюють оунівські організації в Маріуполі, Донецьку, Мар'їнці. Частина з них пішла на Луганськ. Мотивовані були люди.

Автокефальна церква. Перші церкви піднялися там, де зараз найбільші осередки сепаратизму. Це Слов'янський район. Перші церкви 1923 року були засновані  в селищі Прелесному на кордоні із Харківською областю, де зараз стоять наші блокпости третьої лінії, і в самому Слов'янську.

Автокефальна церква поширилася в Дружківці, на батьківщині Олекси Тихого, Костянтинівці, Попасній, пішла на північ Луганщини. В Артемівській окрузі на 1926 рік було 25 парафій. На Маріупольщині була УАПЦ, тобто люди абсолютно спокійно діяли. І коли прийшли німці, то вони тільки відродили те, що вбили більшовики.

Фактор оунівського підпілля. Наприклад, справа січового стрільця Миколи Зайця. Він керував Українбанком в м. Артемівськ (сьогоднішній Бахмут).

У 1933 році його взяли начебто за зв'язки з [Євгеном] Коновальцем [керівник Української військової організації та Організації українських націоналістів у 1921—1938 роках — ІП].

І от дивна річ: він розповідає, що так, приїхав з Галичини, так, провозив листівки… Він погодився працювати на Розвідупр [Розвідувальне управління Червоної армії — ІП], але при цьому передавав інформацію Коновальцю. А паралельно справа Міхненка — члена т. зв. УВО в Києві.

І коли вони розповідають, той у Києві, а цей – в Артемівську, як вони працювали, системи зв'язку, що вони передавали, то виходить, що, не змовляючись, люди розповідають справжню лінію і справжню організацію підпілля.

У 1934 році саме в Артемівську провели велику чистку педінституту. Було виявлено, що студенти друкували листівки, що вони намагалися їх поширювати. Що завідувачем кафедри української мови був Йосип Скотинський, який був помічником міністра у справах віросповідань уряду Симона Петлюри, — його розстріляли.

У справах є сила-силенна матеріалів про те, що розповсюджують листівки. Це підтверджує те, про що писав Юрій Бойко в брошурі "Євген Коновалець і осередньо-східні землі": "на Донбасі ми поширювали листівки".

Дійсно, спроби Коновальця створити підпілля були. І це беззаперечно. При тому всьому, що накрутили більшовики потім, коли вони масово садили всіх за УВО, — справжні осередки УВО існували.

Тепер по окупації. Річ у тому, що Донецьку область ніхто не обороняв. Велика казка більшовиків про героїчну оборону Донецької області.

Наприклад, було створено дві т. зв. Шахтарські дивізії, які перекрили лінію, де сьогодні стоїть наша оборона. Це район Мар'їнки — Красногорівки — Курахового — Волновахи. Вони повинні були захистити Донецьк.

У результаті, з одної дивізії з'явилося 15 тисяч дезертирів. За 10 днів ці дивізії відступили на 110 км в тил і вийшли аж на Сніжне й Луганську область. Люди не хотіли воювати.

Чому Сталіно [назва Донецька в 1924—1941 і в 1943—1961 роках — ІП] було захоплене з малими жертвами, не було ліквідовано до кінця в'язнів? Тому що Сталіно на дві дні раніше взяли. Німці з італійцями заходили у Сталіно, як на парад.

Маріуполь — це ж класика жанру. Уявіть собі: люди риють протитанкові рови. Іде засідання міськкому партії. Один із керівників міськкому виходить покурити і бачить: унизу стоїть німецький танк.

Одним ривком було взято Маріуполь. Навіть не встигли до кінця розстріляти в'язнів — тільки 29 чоловік розстріляли. Якщо в Сталіно вони встигли замурувати свої жертви, вивезти учнів ФЗУ на Холодну балку під Макіївку і розстріляти їх із кулеметів, то Маріуполь було взято з ходу. Слов'янськ — така сама ситуація: оборони не було.

Другий міф — про червоний Донбас. Завжди нам розказували про партизанів Донеччини. Я вже не кажу про те, що загони розбігалися  як зайці. Я не розповідаю, що із 180 загонів, які було створено, ледве 40 збереглося. Наприклад, на лінії Курахове керівник Могилевич наказав відступати в тил. І цілі партійні організації сідали на машини і їхали, кидаючи все.

Або ще більше: в Тельманівському [від 2016 року Бойківському — ІП] і Старобешівському районах вирішили відмітити свій відступ перший секретар і начальник НКВД  — напилися. Після того селяни знайшли на кукурудзяному полі списки агентів і партизанів, яких залишили районі. Вони тиждень ходили з тими списками і показували одне одному, і вітали одне одного з тим, що вони — партизани. Ясно, що після цього нічого не відбулося.

На території Донеччини немає лісів — тільки в Краснолиманському та Слов'янському районах. Більшість партизанів втекла туди — на північ. Чим вони займалися? Наприклад, звіт: "Група товариша Цимбала, будучи в п'яному вигляді, переплутала німецьку і радянську лінію оборони. Знищила власних 30 метрів польового кабелю і доповіла в штаб про диверсійну операцію".

У результаті, кілька днів усі ловили диверсійну групу в тилу Красного Лиману [з 2016 р. — м. Лиман — ІП], аж поки не знайшли п'яний як ніч загін Цимбала, що героїчно стояв за лінією фронту і нічого не робив.

Найцікавіше – командний склад. У нас же то Янукович із судимостями. От є героїчний Михайло Іванович Карнаухов. Хто ця людина? Людина, як мінімум, із двома судимостями. Так які судимості? Це ж перли!

Бійці Слов'янського партизанського загону Михайла Карнаухова. Джерело: waralbum.ru

У 1920 році його судили за самосудні розстріли. Ну постріляв він нещасних селян у Слов'янському районі, тому що ці селяни не хотіли йти в Червону армію. Ну зрозуміло — класова боротьба. І присудили рік чи два, але амністували як героя революції. Так він пішов же далі.

Його призначили керівником окружної юзівської міліції. І всі центральні райони [сучасної] Донецької області попали йому в підпорядкування.

Цей товариш обклав усі заводи даниною, виписував фальшиві векселі, торгував зброєю. Коли ми перераховували, скільки він, згідно з вироком, украв, то за рік роботи людина особисто вкрала 1 мільйон 300 тисяч доларів у цінах 2012 року.

Ця людина отримала шість років Соловків. У результаті він написав скаргу, буянив дуже сильно, напився, прийшов на партійні збори, знущався над зборами. Але написав у Київ чи в Харків.

І там його хтось прикрив, і йому як герою революції відмінили строк. І відправили в Амвросіївку, де він продовжував активно пиячити на заводі і пиячив до тих пір, поки його не відправили в Липецьк.

У Липецьку він теж, мабуть,  чимось відзначився, що напередодні вступу німців сюди, його вертають на малу батьківщину в Слов'янськ.

Він організовує партизанський загін, який офіційно громить усі санаторії, стає на лінії фронту. Це весь героїчний подвиг. На фронт ми не пішли — ми стали на нульовій смузі під Богородичним. Продовжували пиячити, нападали на німецькі обози.

Нагородний лист Михайла Карнаухова до ордену Червоної зірки. Джерело: podvignaroda.ru

Кінець кінцем, німцям набридло, і 4 листопада вони вирішили подивитися, хто ж там постійно виходить з лісу і буцається з фуражирами. А вони організувати в цей час пиятику. І уявіть собі, що там два партизанські загони абсолютно п'яні, і приходять туди німецькі вояки.

Починається стрілянина. Карнаухов із заступником тікає і виписує собі довідку, що в нього піднявся тиск і він евакуюється за 20 км в Красний Лиман коригувати вогонь артилерії. Вони взагалі пробули півтори доби на території, де були німці.

Потім цей загін, кинувши один мільйон у банківській упаковці одних грошей, 100 тисяч листівок, своїх убитих, схопивши, що змогли, через Донецьк добіг до Красного Лиману, де продовжив бешкетувати й пиячити. І оці всі звіти потрапляли в НКВД. Якщо їх усі опублікувати, то партизанського руху на Донбасі просто не буде.

Потім, коли був наступ німців, цей загін розділився на дві частини Одна частина добігла до Грозного [нині Чеченська Республіка — ІП]. А інша — до Сталінграда і до Саратова, де їх зупинили вже наші війська. Коли прийшов Хрущов, то з них зліпили героїв.

Щодо російського руху. Не було ні одної організації НТС [Народно-трудовий союз російських солідаристів — російська еміграційна націоналістична організація, частина членів якої в часи Другої світової війни співробітничала з нацистами і генералом Власовим — ІП] на території Донецької області за період війни. Удалося організувати донське козацтво в Єнакієвому, Макіївці і трошки в Маріуполі.

Зате було організовано Українське визвольне військо [військове формування із колишніх військовополонених-українців у складі Вермахту — ІП] в Маріуполі членами ОУН, в т.ч. колишнім міністром УНР Миколою Стасюком [старшини УВВ нелегально готували людей для повстанських загонів ОУН — ІП].

Було організовано Українську зразкову козачу сотню в Костянтинівці. І ця козача сотня відмовилася виконувати функції поліції і добровільно, вступивши в Вермахт, пішла під Сталінград.

Генеральний секретар харчових справ Микола Стасюк (стоїть посередині) серед урядовців Генерального Секретаріату Центральної Ради, 1917 рік.

Не було російського руху. Усе, що зараз ми бачимо, — це те, що нам навезли за останні 20—25 років. Це не казки. Ну а тепер на цьому тлі ми подивимося, що зробили оунівці.

У Донецькій області німці щонайменше тричі ліквідовували обласний провід, і, все ж таки, він проіснував. Як розвивалися події? Зайшло дві групи.

І агент "Дорошенко", він же Роман Головатий, професор Донецького університету, будучи в середовищі ОУН, писав звіти в НКВД. І ці звіти нам удалося скопіювати. Він описує, як починався оунівський рух детально: мельниківський і бандерівський.

У жовтні — листопаді 1941 року заходить група ОУН (Бандери) в Красногорівку. І Красногорівка до літа 1942 року була центром для членів ОУН(б), тому що там був педагогічний технікум і було менше поліції.

Зайшло буквально 12 осіб. Вони розділилися: одні пішли на Горлівку, одні — на Сталіно, інші — на Волноваху, Краматорськ і Слов'янськ. І перше, що вони зробили: вони очолили поліцію, бургомістрати.

Іван Голуб – неоднозначна й малодосліджена особистість. Працював одночасно і на ОУН, і на німецьку розвідку, за що  в 1944 році його ліквідувала Служба безпеки ОУН

У Горлівці (на жаль, сьогодні окупованій) один із таких — це колишній петлюрівець Голуб, який прийшов із похідною групою і там організував газету "Український Донбас".

Пізніше там же він пробував організувати "Просвіту", але німці його вислали. 

Перша група проіснувала до лютого 1942 року. Після чого німці всіх заарештували і змусили виїхати.

Зайшли мельниківці. Їх було п'ять: Орест Зибачинський, його дружина Марта, Михальчевський і двоє невідомих.

Вони зайшли в Сталіно й пішли головним чином  у поліцію. І їм удалося організували першу поліцію Сталіно.

Їхня помилка була в тому, що вони сильно засвітилися.

Вони навіть поїхали організовувати ОУН в Таганрог.

Була людина родом із Києва — Іваницький, врангелівський або петлюрівський офіцер, який на той час проживав у Таганрозі. Він приїхав, познайомився з ними і запропонував свої послуги.

Так, там не вдалося організувати підпілля, бо таганрозькі українці були пасивними. Але такі спроби були.

Ці люди проникли в обласну газету "Донецький вісник". Перше, що зробили ці люди (чого не робить зараз влада, а німці їх за це репресували, висилали) — вони видали сім законів про українізацію цілих районів.

А в Луганській області в жовтні було видано указ про державність української мови на всій території Луганщини. 

Мало того, такі райони, як Добропільський, Костянтинівський, Слов'янський, Ольгинка, Волноваха, Маріуполь, Авдіївка (яка сьогодні абсолютно зрусифікована), Горлівка, Попасна  — це райони, які перше, що прийняли, — це закони про мову.

Було повністю поновлено шкільництво. Майже 600 шкіл у 12 районах Донецької області. У Слов'янському районі було 52 українські школи, в Костянтинівці — 49. У Горлівці були українські гімназії, де були учні.

Ці українські групи перше, що зробили, — захопили не тільки органи влади, а й газети. Наприклад, "Донецький вісник" — абсолютно російська газета. Але проходить півроку — і заходить нова редакція — члени обласного проводу ОУН.

Вони виганяють із редакції росіян, набирають новий штат і тут же створюють ще одну газету —  "Українська земля". Найсмішніше, що в Донецькій області є такі міста, де українські газети виходили тільки за Гітлера. Це, наприклад, Макіївка.

Парадокс: це робили люди, які не мали грошей. Із 12 газет, 8 було українських. Українські газети були в Волновасі, Маріуполі, Костянтинівці, Дружківці.

Якими були їх тиражі? Маріуполь – до 30 тисяч. У Слов'янську газета по 15 тисяч примірників виходила.

У Дружківці виходило дві газети "Дружківське слово" і "Військовий звіт".

У Попасній почала виходити газета "Ранок", у Лисичанську виходила "Донецькі новини" — це ж Луганщина.

І ви ж відзначте, це ж робили не тільки члени ОУН.

Коли було ліквідовано ці всі групи, настав певний паритет сил до травня 1942 року. У 1942 році з'являється Євген Стахів.

Друга похідна група, яка зайшла весною, відновила і навіть розширила роботу.

Було утворено три окружні проводи ОУН (Бандери): Донецький, Горлівський і Маріупольський.

Із 35 районів області оунівці мали 18 районних організацій. Та в нас багато українських партій не мали стільки організацій на Донбасі за всі роки незалежності.

Наприклад, Ольгинка приймає постанову в 1942 році, що українець до українця вітається на території Ольгинського району викидом правої руки з розчепіреною долонею і вигуком "Слава Україні!" і відповіддю "Героям слава!".

Оунівці, які прийшли, не просто ходили і "били в дзвіночки". Багато ж було педагогічних кадрів, які лишилися. Вони утворили декілька центрів, де видавалися українські підручники.

У 1942 р. в окупованому Слов'янську вийшли "Читанка" і "Буквар" тиражем по 2000 примірників кожна. У Краматорську вийшло чотири видання "Букваря" і "Читанки".

Виходили книжки в Авдіївці. У Маріуполі вийшла "Історія України"  [Івана] Крип'якевича, ноти до гімну "Ще не вмерла Україна".

Було видано український підручник для вивчення німецької мови. У Горлівці вийшли підручники і "Азбука".

Тобто люди, перш ніж проводити політику на українізацію, зробили базу. Вони захопили газети,  розсадили своїх людей.

Маса бургомістрів були членами ОУН. У Костянтинівці був бургомістр членом ОУН, Ольгинка, Волноваха, Маріуполь, Макіївка, Авдіївка — це все були члени ОУН(б). ОУН(м) там була майже не присутня.

Євген Стахів (1918 - 2014) - організатор піділля ОУН(б) на Донбасі, провідник ОУН у Донецькій області (1942-1943).

Можна сказати, що галичан, які піднімали це все, було приблизно 10%.

Стахів правий, коли казав, що приблизно 10 тисяч осіб по області могло бути залучено в українському русі.

Судимо по Маріуполю, наприклад.

Там була "Просвіта" — 150 чоловік, і 400 чоловік — це просвітянський кооператив "Освітянин".

У Слов'янську "Просвіта" налічувала до 400 осіб. Керували цим усім оунівці.

Наприклад, у Волноваському районі було видано постанови організувати в кожному селі "Просвіти".

І фактично вони були організовані.

Ольгинський, Красноармійський райони — це все було покрито мережею.

Люди, перш ніж змушувати говорити українською мовою, створювали всі умови для цього.

Які це все мало результати? У 1942 році німці почали розуміти, що оунівське підпілля становить їм часом альтернативу.

У тому ж Маріуполі люди отримали зброю, утворили Українське визвольне військо, ходять набирають у війська солдатів.

Із Маріуполя члени ОУН набирали у свої організації людей на Бердянщині, в Чернігівського районі — землі сусідньої Запорізької області.

І така ж ситуація була в Костянтинівці. Наприклад, Українська зразкова сотня виросла до 400 осіб з важкими кулеметами.

Найцікавіше, що вони пошили собі петлюрівську форму — є фото. Це були абсолютно боєздатні частини, які замінили в багатьох випадках саму місцеву владу.

Починаються репресії.  Наприклад, у Слов'янську, стосовно поновленої УАПЦ. Було знищено два склади церковних рад УАПЦ. У травні 1942 року було розстріляно їх керівництво, і в червні 1943 року ще раз розстріляно керівництво. Це все були люди, які співробітничали ОУН.

Мало того, у Слов'янську нам удалося віднайти не тільки родичів і фотографії, а й документи цих людей. Це люди, які з 1920-х років проводили лінію на українську церкву.

Як провалювали підпілля? Хто провалив підпілля в Маріуполі? У 1940 році у Львові заарештували керівника Тернопільської обласної екзекутиви ОУН Олексія Вальчика, агентурний псевдонім "Сум". Він погодився на співпрацю з НКВД.

У 1941 році він приходить у Маріуполь у складі одної з військових частин, виходить на зв'язок весною 1942 року й починає активно працювати. До 1943 року він вів розробку маріупольського підпілля.

Україномовна "Маріупольська газета" - орган міської управи Маріуполя

Він ввійшов в контакт, йому довіряли, його знав особисто Стахів. Мовляв, так, були арешти в першу радянську окупацію Західної України — тоді ж багатьох арештовували. Тому й до Вальчика поставилися лояльно.

Ця людина помогла видати 20 керівників зразу. Після війни він вернувся у Львів, розробляв Шухевича. Виходив на контакт із жінкою Шухевича — не вийшло. Є спогади людей, які у Львові працюють, які писали ще в 1998 році за цього товариша "Сума".

Що, наприклад, він тільки по Львову посадив до 50 людей уже в 1940-х—1950-х роках. Дожив до 1970-х років і помер під прізвищем "Березюк". Похований на території Львова.

Як діяли німці? Німці провели декілька хвиль репресій  проти членів ОУН. Перша хвиля — це літо 1942 року, коли вперше провалилися маріупольські організації. І так похапали — частину арештували, а частину випустили.

Але вал пішов навесні і на літо 1943 року, коли німці відступали. У Слов'янську нам удалося купити справи Гестапо — оригінали. І в тих оригіналах ми бачимо постанови про арешти. Вони чітко збігаються — червень—липень.

У червні—липні 1943 року проводяться масові облави на території Донецької області. Садяться люди в Краматорську, Костянтинівці, Горлівці, Слов'янську. Паралельно заарештовується південь області. Арештовують людей у Донецьку. Ми підрахували — їх було біля 60 осіб, їх прізвища відомі. Усі ці люди, як правило, були або розстріляні, або відправлені в концтабір Дахау.

Як підтвердження достовірності моїх слів, хочу подякувати [колишньому працівнику донецького СБУ] Івану Кулазі, який зараз працює в ДНР.

Він, не сильно люблячи читати документи, брав списки [розстріляних оунівців] і друкував їх як жертви німецьких репресій. "Книга скорботи", "Книга пам'яті" — розгортаємо і читаємо. А ми ж знаємо, що то були члени ОУН. І це підтвердила влада Януковича. Нам не треба більше нічого доводити.

28 жовтня 1942 року в м. Краматорську Донецької області на місці пам'ятника Леніну на центральній площі міста встановили тризуб. Джерело: Фейсбук Roman Koshmal

Оунівці заснували близько 600 шкіл, 8 із 12 українських газет, охопили мережею із 35 18 районів. Організували три окружні проводи, і вони реально діяли. Вони змогли поновити два склади обласного проводу після німецьких репресій.

Причини провалу. Дуже прості: це робота радянської агентури. Із 5 керівників ОУН Донецької області як мінімум двоє були агентами НКВД. І тут не треба було створювати, як у Миколаївській області, легендовані проводи, які підставляли й арештовували справжніх оунівців, засилаючи натомість "лівих" людей.

У Донецькій області було все набагато печальніше. Донецька область була нашпигована агентами. Підпілля було повністю перекрите ними. І добре, що Євген Стахів до цього не дожив, тому що люди, яких він описує як героїв,  були реально співробітниками ЧК.

Найпростіше — обласний провід. 1941 рік, заходять у Кривий Ріг члени ОУН і потрапляють зразу на спецгрупу НКВД, в яку входять у тому числі Михайло Захаржевський і Михайло Кривошапка. Кривошапка сидів до війни, був добре залегендований.

Уродженець м. Сквири [Київської обл. — ІП] Захаржевський брав участь у  Центральній Раді. Я вже не кажу за Михайла Пронченка, який видавав газету "Дзвін". Я не хочу грішити, бо ми часто стикаємося з подвійними агентами.

Як тільки вони зайшли, їх чекали.  Вони потрапили у щільну оперативну розробку НКВД. Захаржевський як агент НКВД став керувати всім Криворіжжям, а Кривошапка — м. Кривий Ріг.

Проходять німецькі арешти, Кривошапка рухається на Дніпропетровськ і стає фактично правою рукою Василя Кука [крайового провідника ОУН(б) на Південному Сході — ІП].

Туди ж підтягується і Захаржевський. Кривошапку переміщають у Донецьку область, і агент НКВД очолює обласний провід ОУН. Він витягує через певний час туди Захаржевського і здає йому повністю напередодні приходу радянських військ весь центральний і північний Донбас.

Результат: коли заходять радянські війська, то, наприклад, у Сталіно людина, яка вважається заступником міського провідника Донецька, — це насправді агент "Дорошенко", теж офіцер НКВД.

Михайло Пронченко - український поет, редактор часопису "Дзвін" у Кривому Розі. Заарештований і розстріляний нацистами на початку 1942 року за участь в ОУН

Буквально наступного дня він пише величезний звіт про свою роботу в системі оунівського руху. І на це не було ніякої ради. Чекісти спрацювали так, що робити там було нічого.

А в Горлівці  секретарем міської управи і членом ОУН став агент "Покровський" [справжнє ім'я — Георгій Чеховський — ІП].

Коли він зайшов, то він став першим міським головою міста Комсомольськ [нині — один із районів Горлівки — ІП]. Уявіть, скільки людина здала матеріалу, і що там лишилося від Горлівки.

У Маріупольській "Просвіті" ще цікавіше. Там людина, яка була одним із керівників маріупольської секції "Просвіти", Оношко, — військова розвідниця.

Її впровадили повністю в український театр. І Маріуполь практично зразу ліг.

Уявіть собі систему роботи радянської резидентури. От я хочу в другому томі [збірника документів "ОУН на Донеччині" — ІП], "агентурному", опублікувати це все.

Правда ж, це цікаво? Тут, кажуть, друг Леоніда Кравчука був. А його батько був великим українським поетом у Донецькій області.

І о чудо! — я дивлюся: цей український поет в 1945 році об'їжджає всі райони Донецької області як посланець ОУН.

А ззаду [документа] написано: "Не брать. Талан — наш агент. Псевдоним "Жвавый". Уявляєте, яка страшна система! Отак було втрачено обласні проводи.

Ці люди, як Захаржевський, пішли всі  на Захід. І Кривошапка прийшов в Умань, його розкрили, він поїхав у Вінницю, встановив контакти з комуністичним підпіллям, вів переговори з НТС, пробивався на Захід до Шухевича.

І тільки завдяки тому, що його хтось упізнав, його розстріляли як радянського активіста. А інакше ця людина осіла б десь там коло Проводу.

Була вина членів ОУН, що їх викрили? Ні. У Слов'янську дійшло до маразму. Настоятелем Володимирського собору в 1950-х [точніше, в 1943—1949 — ІП] роках був Костянтин Ружицький. Сам він родом із сусідньої Житомирщини. Агентурне прізвисько "Славянский". Завербований на основі компрометуючих матеріалів у 1923 році.

За німців відкрив, а потім посадив увесь Святогірський монастир. Читав лекції в товаристві "Просвіта". Особисто при вході [радянських військ] здав свого найкращого друга, який організовував православне братство Святого Хреста.

Після того закривав УГКЦ — ви можете побачити цю людину в хроніці.  Очолив поновлену в Москві духовну семінарію. Он як людина відслужила, правда? Так треба, щоб люди знали таких героїв!

Я знаю, наприклад, деяких людей, які проходять по справі Стуса і вважаються донецькими героями. Я не хочу називати поки їхніх прізвищ — скоро це в книзі буде надруковано. О чудо! — я відкриваю, а всі вони в 1944 році під підозрою як члени ОУН м. Авдіївки. А в 1946 р. вони вже на кафедрах працюють.

У Сталіно взагалі був жах по агентурі. Професура, яка працювала, спочатку підписала всі акти про німецькі жертви, а в 1946 р. отримала ордени і  медалі "за активну участь у Великій Вітчизняній війні".

Гензель, агент "Карл-1", —  він очолив відділ освіти в Сталіно. Аврам Вібе, він же агент "Ганс", очолив спочатку "Донецький вісник", а потім міську управу Сталіно. У 1944 році здався радянським військам у Чернівцях. Написав на 67 сторінок звіти. Розписав усе, в т. ч. прихід українських націоналістів.

Етапований у м. Сталіно. Там він заявив, що він багато знає, вимагав щоб йому надіслали зв'язок, але був розстріляний. Реабілітований за особистою вказівкою товариша Андропова, хоча "брав участь у масових акціях проти євреїв". Не могло в таких ситуаціях оунівське підпілля вціліти.

Яка кількість заарештованих? Засуджено членів ОУН по Донецькій області більше 300 чоловік. Більше на Сході засуджено тільки в Дніпропетровській області — здається, 360. На жаль, ми не дізнаємося до кінця, скільки всього їх було.

Боротьба після війни. Заарештовано близько 300—320 осіб від 1940 року, коли було офіційно заарештовано першого члена ОУН, і до  1958 року.  Доволі велика, як для Сходу, цифра.

Таблиця з даними про ліквідовані осередки ОУН та ті, що перебувають у розробці органів НКГБ, у Ворошиловградській (Луганській) на 15 червня 1945 року. З фондів ГДА СБУ

Репресії і операції проти ОУН тривали аж до 1951 року. Це перші члени ОУН, які попадалися ще за німців. Але ж були організації, які створювало місцеве населення.

Наприклад, у 1955 році жителі міст Сніжного і Шахтарська організували "Союз борців за визволення України". Заготовляли зброю, надрукували листівки, розповсюджували їх на станції Сердита. Їх зловили й засудили.

У 1948 році в Красноармійському [від 2016 року — Покровському — ІП] районі студенти видавали журнал "Друзі українського народу". На цьому фоні не було жодної російської групи.

У мене є чекістські картотеки і списки справ. Засуджували православних, баптистів, а російські групи — ні. Бо їх не було.

Не було бази. НТС у Донецькій області ніколи не ліквідовували. Зате акцент на український націоналізм ставився до кінця 1950-х років.

Знаходили цілі криївки. Наприклад, осінню 1950 року знайшли криївку  під Горлівкою. Криївку в 1951 році знайшли під Слов'янськом. Криївки копали на території Добропільського району.

Як ви викопаєте в крейді криївку 8 метрів завдовжки, 4 завширшки і метрів 5 завглибшки без допомоги місцевого населення? Навіть якщо буде маса переселенців?

Оунівська криївка, виявлена у Слов'янському районі Сталінської (Донецької) області

Постійно йшли якісь [судові] процеси. У Макіївці, коли судили членів ОУН в 1945 році, їх усіх приплюсували до [нацистських — ІП] "зверств". А яка була причина? Не можна було пояснити макіївчанам, чому ОУН діяла в Макіївці.

У 1953 р. була широка облава по м. Сталіно. Політв'язень Василь Підгородецький — його брали в Сталіно. Вони організовували з міцевою організацією підпілля. Масові арешти проводилися в Горлівці в 1951-1952 роках. Чистили Мар'їнський район.

І так це дотягнулося до 1958 року, коли в м. Дзержинську [від 2016 року — м. Торецьк — ІП] заарештували останнього члена ОУН Янковського, який написав книжку "Листи до сина (біографія Євгена Коновальця)". У 1958 році офіційно було ліквідовано останніх членів ОУН.

Зараз  вийде другий том [збірника "ОУН на Донеччині" — ІП]. У першому томі 12 документів по німецькій українізації, карні справи. У другому томі — агентура — святая святих. Думаю, він матиме дуже велику популярність.

Тому що, наприклад, живе в Москві зараз людина, яка видала всю сім'ю в Ясинуватій, щоб вступити в СМЕРШ. Яка допомогла посадити дядька, тітку і тітчиного чоловіка. Їм дали "вишку" із заміною на двадцятку.

Я думаю, людині буде цікаво почитати "привіт" із 1944 року — свій донос в територіальний відділ НКВД Ясинуватої. Враховуючи, що ця людина — Герой Росії. І Путіну теж буде приємно.

Транскрипт і коментарі - Ігор Бігун (Центр досліджень визвольного руху) 

Дивіться також:

Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО

Історія "понятій". Як Донбас став індустріальним середньовіччям

"Думки про рідний донецький край". Дисидентський текст 1972 року

Євген Стахів - керівник ОУН на Донбасі: "ОУН і УПА - різні речі"

In Memoriam. Націоналіст Євген Стахів - "Борис", "Павлюк", "Стах"

Гайдамаки з Донбасу: як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

Донецьк у боротьбі за владу в Україні. Конспект короткого курсу

20 років страйку шахтарів. Як нинішній регіонал Болдирєв воював з КПРС

Історик Дмитро Білий: "Приблизно 25% Донбасу - галичани за походженням"

Інші матеріали за темою "Донеччина"