Євген Михайлович міняє професію. Як російський ветеран виявився… командиром УПА

У Галузевому державному архіві СБУ зберігається архівна кримінальна справа на Басюка Євгена Михайловича. Із її сторінок постає образ аж ніяк не правовірного радянського патріота, якого несправедливо репресувала радянська влада.

12 травня 2015

редактор "Історичної Правди" (Київ).

9 лютого 2009 р., Москва. Ефір передачі "Жди меня". 87-літній ветеран Великої Вітчизняної війни Євген Басюк розшукує свого сина. Ведучий зачитує його листа, на екрані показують відеосюжет, у якому відтворено біографію Басюка.

Мовляв, Євген Басюк - капітан держбезпеки, багато працював за кордоном. У 1949 р. командував спецгрупою "Кара", але через провал операції з виведення резидента ворожої розвідки і неправдивий донос його позбавили звання і засудили на 25 років таборів. Колишній розвідник мужньо витримав усі допити, не підписавши жодного зізнання, за що змушений був розплачуватися каторжною працею на копальнях Степлагу.

Але в Басюка розривалося серце від туги за дружиною Вірою й дворічним сином Андрієм. І охоплений відчаєм колишній фронтовик здійснив неймовірне - першу і останню втечу зі Степлагу, щоб пішки дійти до своєї родини в Україну. Із групою товаришів по нещастю Басюк тікав Казахстаном, на чиїй території розташовувався табір, від переслідування пошукових груп.

Урешті-решт, він залишився сам і самотужки пройшов 2 тис. км, переплив р. Ішим, однак сильно застудився. Непритомного його знайшли полонені німці, відправили у шпиталь, але там з’ясували особу зека-втікача і відправили назад у табір.

Після смерті Сталіна Басюка звільнили з ув’язнення й реабілітували. Та зустріч із дружиною виявилася болючою. Віра повторно вийшла заміж і більше нічого не хотіла мати спільного з колишнім чоловіком. Потому Басюк 40 років пропрацював на шахті. І, відчувши наближення смерті, знову захотів побачити свого Андрія хоча б востаннє, щоб довести, що батько його - не "ворог народу".

Зустріч Євгена Басюка (зліва) зі своїм сином Андрієм, лютий 2009 р., Москва. Зверніть увагу на орден Вітчизняної війни на грудях Басюка. Джерело: poisk.vid.ru

І ось після трьох років пошуків і 60 років розлуки в ефірі телебачення відбувається сердечне возз’єднання 87-річного батька із 62-річним сином. Зворушлива сцена, що показує непереможну силу батьківської любові, яку не здатні похитнути ані тортури, ані ув’язнення, ані відстані й час. Здавалось би, залишається тільки втішитися з цієї історії, що врешті-решт закінчилася щасливо.

Це те, що могли бачити мільйони телеглядачів Росії та України. Однак реальна історія героя передачі виявляється геть не такою зворушливою та шляхетною, як вона виглядала на екрані.

У Галузевому державному архіві СБУ зберігається архівна кримінальна справа на Басюка Євгена Михайловича, засудженого за статтями 54-2 ("збройне повстання"), 54-11 ("участь у контрреволюційній організації") і 206-17а ("мародерство") Кримінального кодексу УРСР. І з її сторінок постає образ зовсім не правовірного радянського патріота, якого несправедливо репресували.

Отже, Євген Басюк народився 14 квітня 1922 р. в с. Хорів, нині Острозького району Рівненської обл., в незаможній багатодітній селянській родині. У 1936 р. він закінчив семирічну школу.

Згодом навчався в слюсарній школі в м. Ковелі, що у Волинській обл., але не закінчив її через бідність. Працював батраком, одночасно заочно навчаючись на курсах за програмою середньої школи.

Обкладинка архівної кримінальної справи Євгена Басюка. З фондів ГДА СБУ.

У 1938 р. Карпатська Україна проголосила автономію у складі Чехословаччини. З усієї Західної України туди потяглися націоналісти, аби взяти участь у розбудові цього українського острівця, якому пророкували стати зав’язком незалежної Української держави.

Тож і 16-річний Женя, що читав українську історичну літературу та спілкувався з людьми, що поділяли націоналістичні погляди, нелегально перейшов кордон біля с. Делятина в Карпатах.

На межі автономного Закарпаття і тодішньої Польщі його затримали і відправили до м. Хуста. Там хлопця допитали в українській поліції та штабі місцевого військового формування "Карпатської Січі", а потім передали під опіку середньої школи.

З початком наступного року над Карпатською Україною почали клубочитися хмари. На край поклала оком Угорщина, а Чехословаччина під тиском гітлерівської Німеччини та країн Західної Європи ставала все слабшою. Керівники "Карпатської Січі" почали активніше готуватися до можливих боїв за свою землю.

Тому в лютому 1939 р. командування "Січі" відправило Басюка, який встиг закінчити середню школу, на навчання до школи підстаршин. А після вторгнення Угорщини в Закарпаття 14 березня Басюк пліч-о-пліч з іншими курсантами дав відсіч окупантам під Свалявою.

Далі були бої в Хусті, під Великим Бичковим і в Рахові, де Басюк, діставши поранення в коліно, потрапив у полон. До червня 1939 р. він сидів у мадярському таборі м. Ньїредьгаза, а наступного місяця всіх українських полонених передали німцям.

Басюк опинився у Відні, де спочатку лікувався в санаторії. А з жовтня його зарахували в німецьку офіцерську школу, створену за участю Проводу ОУН. Там же у грудні 1939 р. він і долучився до Організації.

Оунівці намагалися забезпечити себе професійними військовими кадрами для майбутньої збройної боротьби за незалежну Українську державу. Тому організація використовувала для цього всі доступні можливості.

Євген Басюк, 1949 р. Фото з кримінальної справи.

Після майже річного навчання в листопаді 1940 р. Басюк одержав звання лейтенанта німецької армії і місячну відпустку до Кракова. Але служити Третьому Райхові оунівець не збирався. Тож після відпустки, виконуючи вказівки своїх організаційних керівників, він не пішов на службу до німців, а став безробітним і до початку війни Німеччини з СРСР жив на допомогу від Українського центрального комітету в Кракові.

Після того, як Німеччина напала на Радянський Союз, у липні 1941 р. Басюк повернувся до рідного села. То був ще час, коли німці, заскочені раптовим проголошенням Акта відновлення Української держави 30 червня, не перешкоджали існуванню легальних українських органів самоврядування та парамілітарних організацій.

Отже, у серпні Рівненський обласний комендант молодіжної організації "Січ" Сергій Качинський - "Остап" (у 1943 р. він загине в бою з німцями) призначив Євгена Басюка комендантом цієї організації по Гощанському району.

Однак уже за три дні німці, що оговталися й почали репресії проти націоналістів, її розігнали. Тож від вересня Є. Басюк певний час працював експедитором у кооперативі м. Острога, а згодом знову вернувся додому.

Та спокійне життя в батьківській хаті тривало недовго. У березні 1942 р. Басюка заарештувала німецька поліція, звинувативши в приналежності до ОУН і дезертирстві з німецької армії. До листопада Басюка тримали у в'язниці в Рівному.

Його заочно засудили до смертної кари та перевели до концтабору поблизу с. Шубків Тучинського району Рівненщини, звідки разом з іншими 25-ма в'язнями він через два тижні втік. З тих пір Басюк - на нелегальному стані.

23 березня 1943 р. за вказівкою ОУН Євген Басюк, узявши псевдо "Чорноморець", приступив до формування підрозділу УПА в лісах біля с. Точевики на Рівненщині. Спершу його відділ налічував усього 6 чоловік, але до 18 квітня він виріс уже до 65 бійців.

Бойове хрещення сотня "Чорноморця" прийняла 19 квітня в с. Будераж. Разом із сотнею Андрія Шеремети - "Сталевого" (усього в двох сотнях - 120 бійців) повстанці зіткнулися з мадярами, які викликали 10 машин підмоги.

Крім того, на поміч своїм союзниками прибуло кілька вантажівок із німцями, які пішли в наступ на повстанців з трьох боків, відрізаючи їм шлях відступу до лісу. Після тригодинного бою упівцям довелося, розділившись, відступити, залишаючи на полі бою сімох своїх побратимів. Вороги ж, яких було біля 100 чол., недорахувалися 15 солдатів.

Фрагмент протоколу допиту Євгена Басюка з його архівної кримінальної справи

15 травня 1943 р. Басюк повів першу чоту своєї сотні на німецьке державне господарство у с. Новомалин, де стояв гарнізон козаків, але той бій виявився для нього вкрай неуспішним - сотенний дістав 11 поранень: у груди, в плече й у ліву ногу (напевно, крім кульового, то були численні уламкові поранення від гранат).

Поранення Басюк заліковував у повстанських шпиталях. Спершу - в Точевицькому лісі, однак місцеві лікарі не могли дістати кулю з ноги. Тоді в червні "Чорноморець" зі своєю сотнею мусив передислокуватися на Полісся, де діяла Перша група УПА Івана Литвинчука - "Дубового".

У поліському госпіталі Басюка прооперували і спрямували в с. Великий Стидин Степанського району для одужання. Сотню "Чорноморця" очолив його заступник Дмитро Калинюк - "Ярко". На той час загін налічував 113 бійців, з яких біля 20% були уродженцями Наддніпрянської України.

По одужанню Басюка призначили інструктором підстаршинської школи якою командував колишній капітан Червоної армії "Балабан" на Південній Рівненщині. Після випуску курсантів "Чорноморець" на межі вересня - жовтня 1943 р. формує нову сотню, з якою в середині листопада вливається в Здолбунівський курінь під командуванням Миколи Свистуна - "Ясеня".

У той час його сотня спільно із сотнями "Жука", "Явора", "Жмайла" і "Миколи" мала запеклий бій з німцями і мадярами поблизу села Мощаниця Острозького району, в якому повстанці відступили, втративши п’ятьох вояків, але знищили кількох полонених гонведів.

На початку листопада 1943 р. "Чорноморець" провів низку диверсій на залізниці Здолбунів - Кривин. З приходом зими Басюка-"Чорноморця" підвищили до начальника штабу Здолбунівського куреня УПА. Протягом грудня сотні куреня були в постійних боях і німцями, козаками і радянськими партизанами, а в одному з боїв навіть спалили німецький літак, що загруз у болоті.

Микола Свистун - "Ясен", безпосередній командир Євгена Басюка. Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР).

З початком лютого 1944 р. на Волинь прийшов новий ворог - радянська влада. Командування УПА готувалося до запеклого протистояння і розробляло плани поширення повстанського руху далі на схід. Ідея полягала в тому, щоби вийти в сучасну Черкаську обл. на терени легендарного Холодного Яру й підняти там повстання за зразком 1920-х рр.

Підготовка до рейду тривала до березня 1944 р., коли на базі куреня "Ясена" і "Чорноморця" було розгорнуто з’єднання "Холодний Яр" чисельністю близько 1500-1800 вояків.

Концентрацію повстанських загонів у Кременецьких лісах помітили чекісти. 21 квітня 1944 р. чотири стрілецькі бригади Внутрішніх військ (ВВ) НКВД, кавалерійський полк, 15 легких танків Т-70 оточили лісові масиви на межі Рівненської й Тернопільської обл.

З повітря їх підтримували штурмовики Іл-2. Радянських військ було не менше 15 тис. солдатів, в той час, як у кільці оточення опинилися підрозділи УПА-Північ і УПА-Південь загальною чисельністю 3-4 тис., а також 1 тис. цивільних, які з різних причин ховалися в лісах.

Загалом протягом 21-27 квітня відбулося 26 боєзіткнень, деякі з яких тривали 8-11 годин. Приблизно в цей час Євгена Басюка, що змінив псевдо на "Компанієць", призначають начальником штабу з’єднання "Холодний Яр".

22 квітня 1944 р. з’єднання "Холодний Яр" перейшло до складу УПА-Південь. А 24 квітня розпочався бій в урочищі Гурби, що став найбільшим боєм УПА з військами НКВД за всю історію протистояння.

Схема-реконструкція бою під Гурбами. Джерело: Вікіпедія.

Повстанці зайняли кругову оборону, окопалися, підготували позиції для артилерії і прийнялися відбивати радянські атаки. Утім, довго вистояти у фронтових боях проти сил противника, які значно переважали, великих шансів не було. Тож командувач силами УПА Петро Олійник - "Роман" дав наказ на прорив.

З’єднання "Холодний Яр" прорвало оточення 25 квітня в напрямі с. Буща, підбивши радянський танк, і взяло курс на с. Залізницю, нині Корецького району Рівненської обл. Тут 29 квітня "холодноярцям" довелося витримати важкий 8-годинний бій із підрозділами 19-ї бригади ВВ НКВД.

За різними суперечливими даними з середовищ УПА та НКВД, можна констатувати, що повстанці в бою могли втратити від 40 до 225 вбитими, а ВВ - від 23 до 240. Маневруючи, до середини травня 1944 р. курені з’єднання повернулися в Острозький район, після чого продовжили спроби пробитися на схід до Дніпра.

Штаб з’єднання тимчасово розташовувався в лісах на межі південної Рівненщини та північної Тернопільщини. У червні 1944 р. Басюк вирушив у район Холодного Яру, але на Житомирщині захворів і з частиною штабу повернувся назад.

Посідаючи досить високу посаду в командному складі повстанської армії Басюк був знайомий з високими командирами і провідниками: командувачем УПА-Південь Василем Куком - "Лемішем", Петром Олійником, Іваном Литвинчуком тощо. Зокрема, його запросили на установчий з’їзд Народно-визвольної революційної організації 17-18 липня 1944 р.

НВРО була спробою Василя Кука та волинських підпільників створити на базі ОУН нову організацію, орієнтовану на поєднання гасел соціального і національного визволення та широкого залучення інших народів СРСР до боротьби. Але восени 1944 р., коли волинські бандерівці дізналися про створення Української головної визвольної ради в липні 1944 р. Карпатах, НВРО саморозпустилася.

26 серпня 1944 р. "Компанієць" одержав повторний наказ іти на Черкащину, де він мав би зустрітися із своїм командиром "Ясеном". Перед відходом Басюк відвідав матір у рідному селі, але 7 вересня його схопили під час чекістської облави на село.

Євгена Басюка привезли до Рівного, а звідти етапували до Києва, де він близько 10 днів перебував у в'язниці НКГБ УРСР. На допитах він дав докладні свідчення про свою попередню діяльність. Цікаво, що в той час як багато командирів УПА такого статусу, як Басюк, намагалися всіляко применшити свою роль, аби знизити собі покарання, Басюк поводився протилежно.

Він назвав себе полковником УПА (хоч на момент арешту був хорунжим, тобто лейтенантом), "Ясена" - генералом, роздув до неймовірних розмірів своє з’єднання і всю УПА. Можливо, цим він намагався набити собі ціну, - адже невдовзі Басюк пішов на співпрацю з радянською держбезпекою.

Чому ж творець однієї з перших сотень УПА, начальник штабу великого з’єднання, загартований у боях із нацистами й чекістами, вкрив себе ганьбою зради? Достовірно про те, чим керувався Басюк у 1944 р., певно ми вже не довідаємося. Можна лише припустити, що могло його штовхнути до цього.

Гурбівський бій, попри, здавалось, би перемогу УПА, був серйозним іспитом для повстанців. Упівці понесли великі втрати в людях і зброї, а великі з’єднання радянських військ, танки та штурмовики впливали деморалізуюче на легко озброєних бійців УПА. Тож усе це могло створити в уяві повстанського командира образ "непереможності" радянської влади і навіяти думку про безперспективність боротьби з нею.

Щось на кшталт цього переконання проглядається у відповіді Басюка на запитання слідчого щодо причин його здачі в полон без опору:

"В умовах німецької окупації я був упевнений, що ми боремося за "Самостійну Україну", і був певен, що створимо її. Та коли прийшла Червона армія і я дізнався, що таке Радянська влада, я зрозумів, що боротьба УПА позбавлена сенсу. Адже раніше я нічого про Радянську владу не знав і про її силу мав спотворене уявлення".

Не позбавлені цікавості свідчення начальника штабу "Холодного Яру" і про наявність в УПА людей, які не бажають воювати проти радянського режиму:

"Узагалі варто сказати, що УПА організовувалася під гаслом боротьби з німцями і проти німців. Гасла про боротьбу з більшовиками з’явилися згодом. Так ось, до тих пір, поки ми були на окупованій території і вели боротьбу з німцями, у цих людей моральний стан був хороший, вони охоче боролися за звільнення України, а тепер вони приходять до командирів і кажуть: "Навіщо далі боротися? Адже Україна вже звільнення від німців".

Узявши собі третій псевдонім "Кармелюк", Євген Басюк у вересні 1944 р. став агентом-бойовиком, тобто учасником спецгрупи НКГБ (згодом - МГБ). Такі агентурно-бойові групи (АБГ) складалися зокрема із перевербованих колишніх членів ОУН і бійців УПА під керівництвом кадрових офіцерів-чекістів.

Так виглядала типова спецгруба МГБ: чекіст-командир і перевдягнені в упівців перевербовані повстанці. Джерело: Архів ЦДВР.

Під маркою "справжніх" повстанців вони займалися розшуком провідників підпілля, провокаціями й компрометуванням УПА - грабували й убивали місцеве населення, аби підірвати базу визвольного руху. На їхньому рахунку тисячі кривавих злочинів, у яких радянська влада звинувачувала "бандерівських душогубів".

Ці спецгрупи настільки розгулялися, що навіть для сталінського режиму це стало занадто. У лютому 1949 р. прокурор військ МВД Українського округу полковник Кошарський забив на сполох: "дії т. зв. спецгруп МГБ мають яскраво виражений бандитський характер і, безумовно, не можуть бути виправдані жодними оперативними міркуваннями".

Про людське око чекісти провели певну чистку в рядах агентів-бойовиків. Під роздачу потрапив і Євген Басюк. До того часу він встиг побувати і старшим (до 1948 р.), і заступником старшого спецгрупи при Оперативній групі МГБ у Львові. Із 1944 по 1948 рр. "Кармелюк" брав участь у захопленні близько 300 учасників ОУН і УПА. У 1945 р. пережив замах на себе на порозі свого помешкання, внаслідок якого дістав поранення.

Уже перебуваючи на службі в МГБ, Басюк одружився із дівчиною зі Східної України Вірою Айрапетовою, однак своє справжнє минуле він неї приховав, видавши себе за кадрового капітана держбезпеки. 1947 р. в них народився син Андрій.

Євген Басюк у формі офіцера МГБ із дружиною Вірою. Джерело: poisk.vid.ru

Як учасник спецгрупи Басюк неодноразово тероризував і грабував місцеве українське населення. Восени 1947 р. він із товаришем по службі Середою змусили родича заарештованого члена ОУН дати їм майже 6 тис. рублів хабара за його звільнення з-під варти. У кінці серпня - на початку вересня 1948 р. з наказу Басюка бойовик "Орєх" украв 2 тис. рублів у хаті в с. Стратин Рогатинського району Станіславської обл., де АБГ мала "негласно зняти" якогось студента.

Грудневого дня 1948 р. в с. Пуків тієї ж місцевості Басюк із бойовиками під виглядом УПА забрали у вчительки чоловічий костюм, покривало, шість пар столових виделок і ножів. А в ніч на 1 січня 1949 р. на хуторі Пограничний на Рогатинщині Басюк поцупив у місцевого жителя облігації на суму 5 тис. рублів і погрозами змусив його тримати язика за зубами.

У березні 1949 р. під час однієї з операцій "Кармелюк" привласнив хромові чоботи і какао, яке потім продавав сусідам по 100 рублів за кг. Незадовго до арешту, за словами інших агентів-бойовиків, Басюк вишукував можливості провернути якусь спекуляцію, щоб заробити зразу чималу суму. З усього видно, що колишній командир УПА користувався своєю майже цілковитою безкарністю як працівника МГБ, аби збагачуватися за рахунок місцевого населення.

12 травня 1949 р. Євгена Басюка заарештували ті, кому він прислужував. Усі його вищенаведені "подвиги" було викрито свідченнями колег по службі, хоч винним себе він довго визнавати не хотів.

Йому також пригадали участь на керівних посадах в УПА, за яку він так і не поніс покарання перед радянською владою. Слідчий заявив в обличчя зраднику: "Ми тебе використали, скільки нам було треба, а тепер ти нам не потрібен, твоє місце в таборі".

Тож 19 листопада 1949 р. Особлива нарада при міністрі держбезпеки СРСР визначила Євгенові Басюку покарання - 25 років виправно-трудових таборів, яке він відбував у Степовому і Піщаному таборах на території Казахстану.

Витяг із протоколу Особливої наради з вироком Євгену Басюку

Заради справедливості треба відзначити, що агенти-бойовики свідчили, що Басюк "ставився до роботи з великою неохотою" і "часто поводив себе так, що ускладнював роботу" спецгрупи. До своїх колег ставився погано, а з оперативниками МГБ часто сварився.

За спостереженнями інших агентів, це було через те, що "Кармелюк" дуже любив себе вирізняти і хвалитися, що в УПА він посідав високі посади й був нібито полковником, а тому на решту дивився зверхньо.

Трагічно склалася доля найближчої рідні Євгена Басюка. Батька Михайла Івановича (1897 р.н.) вбили польські поліцаї 6 липня 1943 р. за те, що син був в УПА. Брати Григорій і Феодосій служили в УПА разом із Євгеном. Григорія застрелили в бою чекісти в той самий день 7 вересня 1944 р., коли Євгена і Феодосія взяли в полон.

Син Басюка Андрій в дитинстві. На фото обрізане зображення першої дружини Віри. 1950-ті рр. Джерело: poisk.vid.ru

Феодосій теж став бойовиком спецгрупи МГБ і загинув у бою з УПА. Брата Данила повстанці "забрали" і подальша його доля невідома. Зі слів самого Басюка, його матір Ганну Басюк і сестру Ольгу вбили упівці в помсту за його зраду. На 1949 р. у нього залишилися тільки сестра Людмила (1930 р.н.) і брат Микола (1936 р.н.).

У Степлазі (м. Джезказган) зрадник УПА і чекіст Басюк продовжував вислужуватися перед табірним начальством. За обіцянку зменшити строк він активно допомагав адміністрації боротися з в’язнями-українями, левова частка яких були колишніми учасниками визвольного руху.

Зокрема, в 1953 р. він допоміг викрити групу в’язнів, які планували повстання. У березні того ж таки року Євгена Басюка перевели в Піщаний табір, де він продовжив співпрацювати з оперативниками проти своїх співвітчизників.

Імовірно, чекісти вирішили відправити свого прислужника від гріха подалі, щоб такого "цінного кадра" не знищили самі в’язні. Але це йому не допомогло. У 1955 р. до Піщаного табору прибула група українців зі Степлагу, які не забули витівок прислужника. У ніч на 29 травня 1955 р. вони побили Басюка до втрати притомності.

Після того, скаржився Басюк у листах на ім’я Клима Ворошилова та Микити Хрущова, він став непотрібним табірному начальству і без його протекції далі потерпав від в’язнів. Тобто радянські каральні органи вдруге кинули свого посіпаку після використання.

Не маючи більше змоги заробити прощення співпрацею з "вертухаями", Басюк вирішив стати зразковим зеком. Як записано у "Виробничо-побутовій характеристиці в’язня Басюка Є.М.", він, працюючи арматурником і зварювальником, сумлінно ставився до праці, виконував норму на 130-140%, мав 546 заліків робочих днів за хорошу роботу, не порушував табірний режим і брав активну участь у суспільно-масовій роботі серед в’язнів.

З того часу, як настала хрущовська "відлига", Басюк невтомно засипав вищі інстанції скаргами і проханнями про помилування. З 1954 р. він написав п’ять таких заяв, у яких вихвалявся, як він "п’ять років громив банди ОУН-УПА" і "боровся з українськими бандитами" в таборах, і просив на підставі цього "справедливого розгляду" своєї справи.

Врешті, усе це зіграло свою роль, і комісія Президії Верховної Ради СРСР з розгляду справ на осіб ув'язнених у Карагандинському таборі (як став називатися колишній Піщаний), 28 травня 1956 р. звільнила Є. Басюка, знявши з нього судимість.

Він оселився в шахтарському м. Гуково в Ростовській обл. Росії біля самого кордону з Україною. Закінчив вечірній технікум, працював електриком і гірським механіком на місцевих шахтах, здобув звання майстра-механізатора. Остаточно полишив трудову діяльність в 1987 р. Повторно одружився, мав другого сина, а згодом і внуків. 10 вересня 1991 р. Прокуратура УРСР його реабілітувала.

Євген Басюк у старості, 2009 р. Джерело: poisk.vid.ru

А після розпаду Радянського Союзу колишній повстанець, чекіст і зек раптом перетворився на "ветерана Великої Вітчизняної війни" (хоча в анкетах за 1944-1949 рр. у графі "участь у Вітчизняній війні" незмінно вказував - "не брав участі").

Адже, відповідно до Федерального закону Росії "Про ветеранів" (1995), до ветеранів Великої Вітчизняної війни зараховуються й "ті, хто брав участь у бойових операціях із ліквідації націоналістичного підпілля на територіях України, Білорусії, Литви, Латвії та Естонії в період з 1 січня 1944 року по 31 грудня 1951 року".

За версією, яка стала офіційною, Євген Басюк у 1941 р. мав бути мобілізований до Червоної армії, але внаслідок швидкого німецького наступу залишився на окупованій території і весь час проживав удома.

З 1944 р. в лавах дивізії Внутрішніх військ СРСР виганяв нацистів із Чехословаччини, а з вересня того року став служити в спецгрупі НКВД, яка виконувала "секретні завдання" на фронті, у Польщі та боролася з "бандитами" в Західній Україні.

За фронтові подвиги нагороджений медалями "За бойові заслуги", "За взяття Праги", знаком фронтовика й орденом "Вітчизняної війни" ІІ ступеня. Про членство в ОУН і службу в УПА ані слова. Як офіційна версія змальовує подальшу долю Басюка після війни, ми вже знаємо.

В офіційних реєстрах живих ветеранів Великої Вітчизняної війни Росії ім’я Євгена Басюка теж присутнє. Принаймні станом на березень 2010 року він був живий. Можливо, він живе й досі.

Євген Басюк дійсно воював проти нацистських окупантів, але в лавах УПА. Однак свій статус ветерана Вітчизняної війни він заробив не за бойові дії проти загарбників на фронті, а за провокації і терор проти повстанчого руху та цивільного населення в тилу.

Інші матеріали на тему:

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Останнє інтерв'ю командира УПА Василя Кука

Яким був бойовий стяг УПА?

Як УПА врятувала голландців від нацистів

Листування командирів УПА в 1944-1952 рр. СКАНИ документів

Скільки ж солдатів було в Армії? Секрети розкриває Клим Савур. ФОТО

Шлюб по-бандерівськи. Як одружувалися повстанці

Амфілохій Почаївський: святий УПЦ МП, який допомагав УПА

УПА - "робітничо-селянська армія". Облікові картки УПА-Північ

Керівник ОУН на Донбасі Євген Стахів: "ОУН і УПА - це різні речі"

Різдвяні листівки Української Повстанської армії. ФОТО